Концепції політичного лідерства

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис — пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).

2. Ситуативна теорія — трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція — в основі лідерства — прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.

Великого значення проблемі політичного лідерства надавали мислителі різних історичних епох, такі, як Геродот, Плутарх, Макіавеллі, Карлейль, Вебер, Ніцше, Тард, Маркс та ін.

У Стародавній Греції Геродот, Плутарх, Лівій примітили, що у будь-якій спільноті завжди знаходяться видатні люди, найбільш досвідчені, найбільш сміливі, люди видатного розуму чи волі, що дістали повагу та підтримку громадян.

Н. Макіавеллі вважав політичним лідером володаря, котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними. Т.Карлейль і Р.Емерсон були певні, що у видатних особистостях найповніше виявляється божественне провидіння й творче начало в історії.

У Новий час глибокі думки про роль видатних особистостей в історії висловлені Г.Гегелем. Він вважав, що цілі, які переслідують великі люди і яким вони віддають свою пристрасть, містять момент всезагального. Історичні особистості – це люди, в яких втілені цілі діалектичних переходів, які повинні мати місце в їх час.

Гегелівський підхід до розгляду суспільно-політичного лідерства отримав дальший розвиток у марксизмі. Основоположники цієї аналітичної традиції виходили з того, що і сама поява видатних особистостей, і результати їх діяльності є історичною необхідністю.

Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену Максом Вебером. Він виділив три типи лідерства:

- традиційне лідерство – право на лідерство, приналежність до еліти, віра в святість традицій (характерного для індустріального суспільства);

- харизматичне лідерство – віра в здібності вождя, його винятковість, культ особи;

- раціонально-легальне лідерство – основане на вірі в законність існуючого порядку, бюрократичне лідерство.

Головною фігурою у веберівській теорії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народу, перед яким він несе відповідальність. На думку Вебера, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами і демагогічною політикою, міг би, по-перше, об’єднати навколо себе націю і, по-друге, захистити індивіда перед лицем наступу бюрократії.

В концепції харизматичного лідера Макса Вебера розуміється лідер, який на відміну від бюрократа і лідера традиційного глузду, що діють на основі певних експертних професіональних знань, виходить із власного внутрішнього переконання у тому, що він знає спосіб рішення поставлених проблем.

К. Маркс визначав лідера як особу, яка має певні особисті якості (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату.

Поиск по сайту: