АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Сучасний стан проблеми охорони природи

Читайте также:
  1. V етап-з січня 2000 р. (індивідуальної приватизації (роздержавлення), або сучасний період)
  2. X. Проблеми юридичної відповідальності за правопорушення у сфері підприємницької діяльності
  3. Актуальні проблеми економічної безпеки України
  4. Актуальність проблеми надійності діючих систем криптографічного захисту інформації.
  5. ВИЗНАЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ: ЯКІСТЬ ПИТНОЇ ВОДИ В УКРАЇНІ - ПОТОЧНИЙ СТАН СПРАВ
  6. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ТА ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ, УТИЛІЗУВАННЯ
  7. Відповідні функції становлять зміст управління в галузі використання і охорони земель.
  8. Влада як соц. явище. Концепції влади. Методи влади. Проблеми легітимності влади.
  9. Внутрішні та зовнішні проблеми розвитку
  10. Гарантії охорони праці жінок та неповнолітніх.
  11. Генезис розвитку проблеми спілкування
  12. Глобальні економічні проблеми: сутність, види, динаміка.

Зміст.

Вступ

1. Стан та напрямки природоохоронної діяльності в межах територій ПЗФ України

2. Сучасний стан проблеми охорони природи

3. Програмно-цільовий метод планування природоохоронної діяльності

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Вступ.

Одним з ефективних заходів охорони довкілля є заповідання. Більш як 100 років минуло з часу започаткування активної форми збереження й відтворення незайманих ландшафтів в Україні. На 1 січня 1928 р. у нас було 6 державних заповідників. Загальна площа шести заповідників становила 68 500 га. Перші паростки заповідання — природні заповідники – (резерва ти), досягнувши максимального розквіту в 1951 p. (функціонувало 12 заповідників загальною площею 54 383,4 га), в подальшому стали жертвою політичного вандалізму та екологічного нігілізму — надовго втратили (Асканія-Нова), а окремі і назавжди (Прохорівський заповідник, Український парк природи та ін.) свій природоохоронний статус.

З розбудовою незалежної України загострюється увага до заповідної справи, про що свідчать відповідні документи — Закон України «Про природно-заповідний фонд України», Указ Президента України від 10.03.1994 p. «Про резервування з метою наступного заповідання природних територій», а також «Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні».

За короткий проміжок часу природно-заповідний фонд України зріс на 523 об’єкти площею 767 тис. га. При цьому значно урізноманітнилися і основні функції природоохоронних територій: збереження генофонду біоти, відновлення природних ресурсів, регуляція стану природного середовища, використання з рекреаційною та моніторинговою метою. За даними Мінекобезпеки станом на 1 січня 1999 р., до природно-заповідного фонду входять: 15 природних заповідників, 4 біосферних заповідників, 8 національних природних парків, 2292 заказники, 2958 пам’яток природи, 22 ботанічні сади, 11 зоологічних парків, 36 дендрологічних парків та 510 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, 25 регіональних ландшафтних парків, 741 заповідне урочище. В цілому його загальну площу доведено до 2274,54 тис. га, що становить 3,72 % від загальної площі України.

Мета роботи полягає в тому, щоб охарактеризувати переваги та недоліки природоохоронної діяльності на територіях ПЗФ України.

Завданнями роботи є:

1) проаналізувати правову основу щодо забезпечення діяльності природо-заповідного фонду України;

2) охарактеризувати сучасний стан та напрямки природоохоронної діяльності на територіях ПЗФ України.

 


1. Стан та напрямки природоохоронної діяльності в межах територій ПЗФ України.

Здійснення моніторингу навколишнього природного середовища передбачає формування такої мережі територій та об'єктів ПЗФ, яка б враховувала територіальні та часові зміни екосистем у межах країни та

тенденції глобальних змін біосфери. Ця система повинна відображати фоновий, еталонний стан навколишнього природного середовища, регіональні особливості, диференціацію ландшафтів та інших природних комплексів, ступінь їх антропогенної трансформації, враховувати особливості динаміки, сприяти поліпшенню прогнозування змін на різних рівнях організації екологічних систем та стати складовою частиною державної системи моніторингу навколишнього природного середовища України. Для цього в межах територій ПЗФ визначатимуться місця розташування спеціальних полігонів, для яких передбачається:

створення докладних ландшафтних, геоботанічних та інших спеціальних екологічних карт, геоінформаційних систем;

закладання екологічних профілів, пробних площ, які репрезентуватимуть все різноманіття природних комплексів та об'єктів, їх просторово-часові особливості з метою організації на них спеціальних стаціонарних комплексних досліджень.

Програма передбачає створення системи централізованого опрацювання інформації, яка включатиме комп'ютерний банк даних з рядом пов'язаних між собою блоків: географічного, екологічного, ботанічного, зоологічного та інших.

Сучасний стан проблеми охорони природи

 

Світова і національна природоохоронна практика свідчить, що головною гарантією збереження унікальних і типових природних ландшафтів, скорочення темпів втрати біорізноманіття є створення і підтримання науково обґрунтованої, репрезентативної та ефективно керованої системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду як базового елементу екологічно збалансованого соціально-економічного розвитку як окремих регіонів, так і всієї країни.

У результаті реалізації державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища площа природно-заповідного фонду в Україні з 1994 року збільшилася майже у 2 рази, або на 1,3 млн. га. До його складу сьогодні входять більш як 7 тисяч територій і об’єктів загальною площею близько 2,8 млн. га, що становить 4,7% від території України.

У першому десятиріччі незалежності України заповідна справа мала прогресивний розвиток. Проте, за останні п’ять років намітились негативні тенденції в розвитку мережі природно-заповідного фонду і заповідної справи в цілому. Зокрема, знизились темпи зростання площі природно-заповідного фонду за рахунок створення нових територій та об’єктів. Має місце значне відставання розвитку системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду в Україні у порівнянні з країнами Європи, де показник заповідності (відношення площі земель природно-заповідного фонду до площі держави) становить у середньому близько 15%. В Україні до 2006 року планувалося довести його до 7%, однак ця мета не досягнута. У різних регіонах показник заповідності коливається від 1% до 15%, причому, у 12 областях України він становить всього 1-3%, у 10 областях має середні значення – 4-9%, і тільки у трьох областях (Закарпатській, Івано-Франківській і Хмельницькій) та містах Києві і Севастополі він перевищує 10%.

З 220 видів природних ландшафтів України біля 40% представлено в природно-заповідному фонді. Досі не заповідані північно-степові ландшафти правобережжя та центрального степу, частково південного правобережжя, степового Криму, відсутні морські заповідні території. Не забезпечено належною охороною значну кількість видів флори і фауни, в тому числі включених до Червоної книги України та міжнародних «червоних» переліків.

Відсутня чітко визначена стратегія розвитку заповідної справи, недосконалою залишається система управління на загальнодержавному і регіональному рівнях. У системі Мінприроди не створено належну вертикальну структуру управління, яка б забезпечувала управління і контроль за формуванням та утриманням природно-заповідного фонду в регіонах країни. В підпорядкуванні Мінприроди як спеціально уповноваженого органу державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, знаходиться лише три відсотки від загальної кількості територій та об’єктів загальнодержавного значення, які займають близько 40% їх площі.

Ускладнює стан справ відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій та пільг, належних умов життя і праці працівників установ природно-заповідного фонду, перепідготовки професійних кадрів заповідної справи, кадрової політики і планової перепідготовки фахівців з охорони біорізноманіття. Це не дає змоги забезпечити виконання багатофункціональних завдань, які стоять перед заповідною справою в сучасних умовах.

Через низький рівень фінансового і матеріального-технічного забезпечення погіршується і так незадовільний стан функціонування установ природно-заповідного фонду, які фінансуються на рівні 35% від потреб. Не забезпечується належне фінансування природоохоронних заходів, наукових досліджень, еколого-освітньої, рекреаційної діяльності, практично не виділяються кошти на капітальні видатки. Відсутність транспорту, засобів зв’язку, обладнання, службових та лабораторних приміщень, рекреаційної інфраструктури, музеїв природи та інформаційних центрів роблять неможливою реалізацію завдань щодо збереження унікальних природних комплексів та об’єктів.

Відсутність необхідних державних інвестицій у розвиток національних природних парків, регіональних ландшафтних парків і біосферних заповідників стримує розвиток рекреаційної галузі, яка може стати основою для екологічно збалансованого розвитку регіонів та створення нових робочих місць. У той же час недосконалість існуючого законодавства не дає змоги залучати іноземні інвестиції.

Система державної охорони природно-заповідних територій України не відповідає сучасним вимогам та міжнародним стандартам. Низький професійно-кваліфікаційний рівень працівників служби державної охорони природно-заповідного фонду України, обмеженість їх прав та правова незахищеність, відсутність служб державної охорони у штучно створених об’єктах природно-заповідного фонду України не дозволяють повною мірою забезпечити охорону природних комплексів.

Недосконалість існуючої законодавчої бази щодо врегулювання питань охорони і забезпечення невиснажливого використання природних ресурсів у межах природно-заповідного фонду, відсутність ефективного контролю за дотриманням режимів, низький загальний рівень екологічної освіти та інформованості населення призводить до нецільового використання земель природно-заповідного фонду, вилучення їх для різноманітних господарських потреб, у тому числі під будівництво. Особливо гостро стоїть це питання в наш час у зв’язку із здійсненням земельної реформи. Крім того, значну кількість земельних ділянок, на яких розташовані території та об'єкти природно-заповідного фонду, не переведено до відповідної категорії земель, а їх межі не встановлено в натурі. Зростає загроза втрати зарезервованих для подальшого заповідання цінних природних комплексів.

Роль природно-заповідного фонду у збереженні біотичного та ландшафтного різноманіття в умовах ринкової економіки є фундаментальною та ключовою. Тому забезпечення подальшого розвитку заповідної справи є одним з найважливіших пріоритетних напрямів довгострокової політики держави і буде здійснюватися шляхом реалізації Загальнодержавної цільової екологічної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року.

 

3. Програмно-цільовий метод планування природоохоронної діяльності

Програмно-цільовий метод у територіальному плануванні використовується при розробці програм з вирішення конкретних регіональних проблем природоохоронного сектора економіки. Такі програми охоплюють природоохоронний комплекс конкретної території з метою забезпечення охорони природного середовища. Для цього поряд з основними цільовими завданнями в регіональній програмі необхідно передбачити розвиток інфраструктури, раціональне використання трудових, природних та матеріальних ресурсів, раціональну просторову організацію виробництва.

На практиці програмно-цільовий метод застосовується для поглиблення системного комплексного підходу до планування розвитку охорони навколишнього середовища.

Програмно-цільове планування не замінює галузевого планування, а є його природним розвитком, конкретизує вибір цілей розвитку охорони довкілля в плановому періоді. При використання цього методу система цілей виступає вихідним пунктом планування, а кожній великій проблемі відповідає планова програма її вирішення.

Програмно-цільовий метод забезпечує розробку програмного розрізу плану, тобто погодженої з планом сукупності комплексних цільових програм розвитку міжгалузевих комплексів природоохоронної діяльності.

Розробка програми розвитку охорони довкілля залежно від її виду, типу та інших особливостей має свою специфіку, але є спільні етапи цього процесу

Розробка цільової програми починається з визначення її цільової настанови, яка відображає місце програми в загальній системі програм перспективного плану регіону й республіки. Разом з тим визначаються суспільні потреби, які мають бути задоволені внаслідок реалізації програми, встановлюються орієнтовні рівні та терміни виконання програмних завдань.

При розробці регіональної програми враховуються специфічні особливості розвитку регіону.

Зрештою, цільова настанова виявляє обмеження, і, насамперед по ресурсах, які необхідно враховувати при розробці програми. Таким чином, цільова настанова являє собою концепцію, задум розробки програми.

Виходячи з мети та завдань програми, здійснюють її програмно-аналітичну розробку, в процесі якої визначають шляхи задоволення суспільних потреб, потрібні ресурси і уточнюють,строки виконання поставлених завдань.

Цикл цих робіт доцільно починати з аналізу екологічного стану дослідження проблем її вирішення, визначення першочергових завдань та можливих шляхів їх розв'язання. При цьому враховується:

— стан навколишнього природного середовища, основні посилання на її програмне вирішення;

— головна мета програми, її місце в загальній системі цілей та завдань суспільства та народного господарства;

— система цілей та основних завдань програми;

— цільові показники, які розкривають кінцеві результати реалізації програми;

— шляхи досягнення цілей програми, системи програмних заходів;

— організаційно-виконавча структура;

— дані щодо ресурсів, необхідних для виконання програми й термінів.

Програмно-цільовий метод безпосередньо пов'язаний з методами системного аналізу, які використовуються для вирішення соціально-економічних, екологічних та природних проблем.

Таким чином, вихідним пунктом програмно-цільового планування є чітке формулювання цілей розвитку природоохоронної діяльності на основі аналізу суспільних потреб, закладених тенденцій та досягнутого рівня. Стосовно окремих програм ці цілі мають бути виражені нормативами та цільовими показниками. Попередній аналіз стану вирішення екологічних проблем, довгостроковий екологічний прогноз та зовнішні умови, загальна оцінка відповідності цілей ресурсам дозволяють конкретизувати цілі, передбачити результати, на досягнення яких спрямована програма.

Головна мета, цілі, під цілі програми утворюють систему цілей — ієрархічну структуру (дерево цілей).

При переході на нижчі рівні системи цілей підвищується конкретність та кількісна визначеність цільових нормативів та показників. На відміну від цілей верхнього рівня, яким притаманний значною мірою якісний, функціональний характер, цілі нижчих рівнів мають форму завдань щодо екологізації виробництва чи виконання визначеного виду робіт.

На цих рівнях система цілей програми має безпосередньо поєднуватись з цілереалізуючою системою — сукупністю заходів, що

забезпечують виробництво програмних продуктів чи виконаних робіт. Таке поєднання породжує певні труднощі, адже система заходів, на відміну від системи цілей, будується значною мірою за виробничо-технологічним принципом. Тому окремі заходи спрямовані на досягнення декількох цілей і підцілей, а в окремих випадках виходять за межі програми. Крім того, серед заходів є й такі, що виконують тільки допоміжні, забезпечувальні функції.

Система заходів нерозривно пов'язана з організаційно-виконавчою системою - системою органів управління охоронного навколишнього середовища і раціонального природокористування, що забезпечують виконання програмних заходів.

Розширення програми передбачає узгодження системи ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних).

Отже, цільовою програмою реалізується вертикальний балансовий зв'язок «цілі - заходи - виконавці — ресурси». При цьому використання кожного виду ресурсу поєднується з його цільовим призначенням, визначеним кінцевим результатом. Це сприяє концентрації зусиль всіх виконавців на досягненні програмних цілей.

Ресурси незалежно від напрямку їхнього використання, як правило, характеризуються загальним призначенням виготовлюваної продукції, технології, сировинної та промислової бази, транспорту, території тощо. Це потребує забезпечення горизонтальних балансових зв'язків всередині програми, між програмами та з позапрограмною частиною плану. Саме ці зв'язки визначають складність включення цільових програм у народногосподарські плани. У багатьох випадках співвідношення цілей та ресурсів неадекватне, оскільки ресурси можуть сприяти досягненню цілей, в тому числі й тих, які реалізуються у різних програмах.

Співвідношення цілей, засобів та ресурсів, що використовуються, є досить рухомим, динамічним. Однієї й тієї ж мети можна досягти різними способами, різним складом виконавців, здійснюючи різноманітні заходи та використовуючи різні види ресурсів.

Завжди існує варіантність у досягненні цілей, передумови для вибору оптимального шляху досягнення мети, найбільш ефективного використання ресурсів.

Особливістю програмно-цільового методу є охоплення всіх стадій відтворювальних процесів природоохоронної діяльності та споживання програмної продукції.

Цільова програма дає змогу об'єднати зусилля різних галузей, відомств, організацій, регіональних органів управління при вирішенні проблеми охорони навколишнього середовища.

Для довгострокового планування характерні проблеми, вирішити які неможливо або надто важко за допомогою лише галузевої та територіальної структури планування й управління. Це проблеми, що пов'язані з задоволенням нових суспільних природоохоронних та ресурсозберігаючих потреб, різкою зміною темпів, пропорцій та структури суспільного виробництва, створенням принципово нових технологічних процесів, обладнання, машин тощо. До них належать і завдання регіонального характеру, що перебувають на стику багатьох галузей та відомств. Вирішення цих проблем найефективніше при використанні цільових комплексних програм.

Оскільки система управління природоохоронним комплексом має в основному галузевий характер, показники та заходи цільових комплексних програм з урахуванням специфіки регіонів повинні відбиватися в галузевих планах, для яких поряд з територіальним розробляється програмний розріз.

При розробці системи цільових комплексних програм та визначенні програмного розрізу плану постає низка проблем: побудова системи цілей, узгодження її з організаційно-виконавчою структурою народного господарства, виявлення на цьому ґрунті сукупності цільових комплексних програм, балансове узгодження всієї системи планів та програм.

Для розробки системи природоохоронних балансів (яка сприятиме інтеграції екологічного сектора економіки в ринкове середовище) можна користуватися математичними методами регіонального моделювання (моделі економічної бази, економетричні статистичні та «затрати — випуск»).

Розробку регіональної програми, так само, як і інших програм розвитку природоохоронної діяльності, завершує її проект. Це головний документ, на підставі якого програма включається до плану. До його складу входять:

- цілі й завдання програми, які закладені в певні рівні розвитку виробництва, задоволення суспільних потреб, підвищення ефективності виробництва та використання ресурсів;

- техніко-економічні показники, що включають необхідні обсяги матеріальних та трудових ресурсів, показники ефективності виробництва, спеціалізації та комплексного розвитку природоохоронної діяльності;

- перелік галузей та відомств, які беруть участь у реалізації програми;

- перелік найважливіших науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектно-пошукових робіт, масштабні заходи щодо розподілу, реалізації та споживання програмної продукції, завдання в галузі підготовки та розподілу кадрів.

Таким чином, в процесі розробки програми готуються такі документи:

- вихідне завдання та програма;

- прогноз екологічного стану, а також програмної продукції;

- техніко-економічне обґрунтування планових розділів та показників програми;

- попередній проект програми.


Висновки.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

До природно-заповідного фонду України належать:

· природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

· штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Важливою є проблема інтеграції законодавчої бази природно-заповідного фонду України з правовим полем країн Європейської Співдружності. Серед пріоритетів державної екологічної політики — організація міждержавних (транскордонних) біосферних резерватів у прикордонній смузі, де ще збереглись мало змінені ландшафтні екосистеми. Це своєрідні «міждержавні екотони» з так званим крайовим ефектом природного різноманіття.

Основним документом, який передбачає розвиток природно-заповідної справи в Україні є Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки. Згідно з цією програмою, заплановано створити 29 національних природних парків, сім біосферних заповідників, розширити існуючі території природно-заповідного фонду. Дотепер у межах програми створено лише три національні природні парки.

На території природо-заповідного фонду проводиться робота в напрямку розвитку екологічного туризму, але даний напрямків роботи потрібно постійно вдосконалювати та займатися кадровими питаннями – потрібні висококваліфіковані спеціалісти в напрямку природоохоронної діяльності.


Список використаних джерел.

 

1. Бальнеологічні курорти та мінеральні води країн Карпатського регіону. // Довідник 2000. – Ужгород, 2000. – 84 с.

2. Білявський Г.О. та інші. Основи екологічних знань: Пробний підручник для учнів 10 –11 класів. – К.: Либідь, 2000. – 336 с.

3. Бовман Б. // Пропозиції щодо ролі туристичних відділів та управлінь облдержадміністрацій у маркетингу та розвитку туризму. – Львів, 2000. – 37 c.

4. Бондаренко В.Д., Кучерявый В.А., Шудря Ю.В. Ведение хозяйства в рекреационных лесах (на примере зеленых зон городов Тернопольской области): Практ. реком. - Львов: ЛЛТИ, 1986. - 39 с.

5. Генсирук С.А., Нижник М.С., Возняк Р.Р. Рекреационное использование лесов. - К.: Урожай, 1987. - 248 с.

6. Гінсірук С.А. Регіональне природокористування: Навч. посібник. – К., 1990.

7. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу "Екологія і охорона природи". - К., 1990.

8. Доповідь про стан навколишнього природного середовища в Чернігівській області за 2002 рік. – Чернігів, 2003. – 186 с.

9. Кучерявий В.П. Екологія. - Львів: Світ, 2001. - 500 с.

10. Липа О.Л. Визначні сади і парки України та їх охорона. — Київ: Вид-во Київського університету, 1960. — 174с.

 


Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)