Соціальна структура українського суспільства і тенденції її розвитку

Більшість західних соціологів вважає, що радянське суспільство носило закритий характер, йому була властива станово-статусна структура. Хоча, як уже зазначалося вище, закритим воно було швидше у сенсі політологічному, а за рівнем вертикальної мобільності у певні періоди (особливо у період модернізації, коли дуже гострою була потреба управлінських кадрів) радянське суспільство розвивалося настільки динамічно, що з ним могло зрівнятися хіба що американське: у 30 —50-ті рр. у соціальну мобільність СРСР і США було залучено більше двох третин населення, а у 60-ті рр. XX ст. до 40 % службовців в обох країнах були вихідцями із робітничого і селянського середовища. В обох країнах на соціальну мобільність найбільший вплив виявляли не походження та освіта батьків, а власні досягнення молодих людей: добре освічена дитина робітника чи селянина мала такі самі шанси для соціального авансу, як і погано освічений нащадок службовця, котрому допомагали батьки. Багато людей в радянські часи отримали освіту, підвищили своє місце у соціальній ієрархії.

Разом з тим, важко не погодитися, що радянському суспільству була властива жорстко фіксована ієрархія: соціальна структура радянського суспільства, її склад строго контролювалися партійними органами. Особливо пильно здійснювався контроль компартією за каналами вертикальної мобільності. Існували певні квоти на прийом до лав правлячої партії і посідання керівних посад вихідців із певних соціальних та національних груп. Допускаючи певну свободу на початкових стадіях кар'єри, система ставала тим жорсткішою, чим ближче особа просувалася до високостатусних позицій. У радянській системі соціальної мобільності виключалася роль випадку, успіху, ринкової стихії. Просування визначалося рішеннями вищих інстанцій. Соціальний організм поступово ставав малорухливим і закритим для переміщень.

Різкі зрушення в масовій свідомості в 80-ті рр. XX ст., зумовлені горбачовською політикою "перестройки", серйозно підірвали довіру населення до існуючих у Радянському Союзі принципів формування і функціонування соціальної структури. Вони перестали виконувати свою стабілізуючу роль, що і привело до розпаду СРСР.

Як показала практика, відсутність авторитетної еліти і сильного середнього класу є одними із найголовніших проблем українського суспільства. В стабільних суспільствах (СПІА, Англія, Франція та ін.) вищий клас давно став спадковим. Україна ж тільки за період новітньої історії пережила декілька значних хвиль соціальних пертурбацій і маргіналізації вищого класу. У період революції 1917—1920 рр. (у Західній Україні в 1939 і 1944 рр.) із соціальної структури були "вибиті" дворянство і буржуазія, які становили еліту суспільства. Нова еліта формувалася із нижчих верств, які, оминувши частину соціальних сходинок, — через середній клас — потрапили в еліту суспільства, туди, куди за нормальних умов вони ніколи б не ввійшли. Це ж саме можна сказати і про винищення сталінським режимому 30-х рр. XX ст. української інтелігенції. Ті, що прийшли їм на зміну за новим сталінським наказом, втратили багато базових якостей, притаманних цій соціальній групі. Як і нова політична та бізнес еліта, нова інтелігенція відірвалася від того класу з якого вийшла, але не стала повноцінним представником нового класу.

Ще одна хвиля маргіналізації настала на початку 90-х рр. XX ст. Внаслідок переходу українського суспільства від соціалізму до капіталізму сталися серйозні зміни в соціальній структурі. У середині 80-х рр. різниця між бідними і багатими в нашій країні була приблизно 6—7-ми кратною. За останні роки ця диференціація стала набагато вищою. Протягом короткого часу сформувався вищий клас власників (близько 3 %), а також низи суспільства (близько 70 % населення).

Те, що одні заробляють більше за інших — не є чимось обурливим. Ба, більше — країні, яка намагається позбутися соціалістичної зрівнялівки потрібне сильне потрясіння, щоб вирвати людей із летаргійного сну під гаслом "краще за гривню лежати, ніж за десять — бігти". І велика різниця в доходах може відіграти стимулюючу роль. Однак, це стається лише у тому випадку, коли держава встановлює чіткі закони, які диктують однакові для усіх умови соціального зростання. Наприклад, у проведених у 1979 і 1988 рр. соціологічними службами на замовлення Конгресу СІП А дослідженнях платників податків, що мають власний бізнес, серед іншого вивчалось таке питання: що сталося у 1988р. з тими платниками, які у 1979р. опинилися у групі 20 % із найнижчими доходами. З'ясувалося, що за неповних дев'ять років 85 % із них піднялися до груп із середніми і вищими доходами, а і6% виявилися серед тих, хто має найвищі доходи! Ось які можливості для соціальної динаміки створює ліберальна економіка.

В Україні ж вирішальну роль у становленні і розвитку приватного сектора економіки відіграють тіньові фактори, найголовніший з яких — використання владою свого службового становища.

"Нова еліта" сформувалася зі старої еліти, а також найрізноманітніших вихідців із нижчих прошарків суспільства: дисидентів, нових бізнесменів, криміналітету тощо. На думку сучасних російських соціологів Володимира Добренькова й Альберта Кравченка, новий вищий клас в Росії склався із таких груп населення: радянської номенклатури — 70 %, тіньових комерсантів, які почали свою бізнесову діяльність ще за часів СРСР, а також із різного роду кримінальних елементів — і6 %; і ще і6 % становлять різного роду "спритники", які виявилися корисними або номенклатурі, або криміналітету. Мабуть, не буде великою помилкою вважати, що структура українського вищого класу загалом така сама, як і в російського.

Більшість людей, які становили середній клас за радянських часів, здійснила низхідну мобільність і перетворилася на бідноту. За дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, в і998 р. близько 90 % населення України перебувало в дуже скрутному матеріальному становищі: їм було складно купувати одяг і взуття, оплачувати комунальні послуги, а приблизно половині громадян України ледве вистачає грошей на їжу. До того ж, на відміну від старої бідноти (хворих на алкоголізм та різного роду декласованих елементів), нові бідняки є досить специфічним соціальним класом. Вони мають доволі високий рівень освіти, володіють доволі престижними професіями — вчителі, інженери. Ці люди опинилися серед бідноти тільки за економічним критерієм. Саме ця верства і поставляє за межі України величезну кількість економічних емігрантів, яких, за різними даними на 2006 р. нараховується від 3 до 7 млн. осіб.

Серйозною проблемою для України є відсутність у ній сильного середнього класу. Наявність його в соціальній ієрархії розвинутих країн дозволяє їм зберігати стійкість і стабільність. Адже тоді соціальне напруження спаде не стільки завдяки силі репресивного апарату, скільки нейтральною позицією більшості. Середній клас демонструє нижчому класові взірці діяльності і життєвого укладу, які цілком реальні для них за певних умов. Якщо у США середній клас становить 70 % населення, у Німеччині — 66 %, у Чехії — 37, у Польщі — 33, то в Україні — менше і0 %.

Очевидно правильніше буде сказати, що в сучасній Україні середній клас у традиційному для Заходу розумінні ще не склався взагалі. Адже на Заході один із найголовніших критеріїв при виділенні середнього класу — дохід — тісно пов'язаний з іншими характеристиками: рівнем освіти, професійної підготовки, місцем праці. В Україні нині рівень доходів і стиль життя дуже різні. Єдиним критерієм, який можна використовувати для виділення категорії населення України, яка претендує на приналежність до середнього класу, сьогодні є тільки рівень доходів.

Поиск по сайту: