Основні напрями філософського осягнення суспільного життя

Суспільне життя являє собою настільки складне й багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості різних соціальних теорій. Однак деякі з них виявляються не лише різними, а й несумісними. Положення деяких теорій не лише не можуть бути переформульовані у термінах інших теорій, а й прямо суперечать одне одному щодо аксіом, на які вони спираються, методів дослідження, до яких вони апелюють, і практичних рекомендацій, які з них випливають. Тобто деякі теорії заперечують решту теорій, які не визнають їх безумовну істинність і не узгоджують свою позицію з їхньою. Водночас вони всіляко опікуються тими теоріями, що визнають їх вищість і підтримують їх. Самодостатність і домінування — саме такими рисами наділяє поняття «парадигма» Т. Кун, котрий увів цей термін до наукового вжитку. Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень1. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою філософського дослідження суспільства ту філософську позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші філософські теорії та дослідження.

Однією з найбільш розроблюваних і традиційних парадигм осягнення суспільного життя є позиція, згідно з якою предметом аналізу виступає суспільство як сума окремих індивідів і соціальних груп, причому одним із основних методів дослідження є метод аналогії. Суспільство розглядається тут здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що й людина, і досліджується за допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина. Так виникають і легко, «природно» приживаються терміни суспільні (групові) потреби, суспільні (групові) почуття, суспільні (групові) інтереси і навіть суспільна (групова) свідомість. Причому мається на увазі, що суспільство чи соціальні групи є суб'єктами, яким належать ці потреби, інтереси, свідомість і характерні для неї почуття, юля, розум тощо.

Можливо, тут відбувається перетворення об'єкта, на який, наприклад, спрямовано певні індивідуальні людські почуття, на суб'єкт. Так, суспільні почуття — це почуття індивіда, що мають своїм об'єктом суспільство, зміни у суспільстві. Це можуть бути почуття індивіда, завдяки яким ми називаємо його членом суспільства, або певної соціальної групи, але це не почуття суспільства чи соціальної групи. Спробуємо проаналізувати значення почуттів індивідів як членів суспільства чи соціальних груп для визначення суспільних чи групових почуттів.

Можна висувати тезу, згідно з якою почуттями групи чи суспільства є почуття більшості їх членів. Подібна теза нагадує модель плебісцитар-ної демократії Шарля де Голля, коли найважливіші політичні питання вирішувалися через регулярне всенародне опитування. Та всім нам відомі примхливі зміни настрою широкої публіки: сьогодні в один голос проклинати те і тих, кого і яких донедавна прославляла. Досить лише згадати історію Французької революції, злети й падіння Робесп'єра, Марата, інших революціонерів, наступні події, пов'язані з долею Наполеона. Можна зауважити, що тут мова йде про натовп, тоді як народ, нація мають сталі потреби, почуття та інтереси. Проте не будемо принижувати значення Французької революції для формування тієї ж самосвідомості французького народу. Ми хочемо наголосити лише на складності й навіть неможливості визначити, що таке суспільні свідомість, характер тощо методом апеляції до характеристик більшості членів цього суспільства. Саме на цей феномен вказував і Зенон у своїй апорії «Купа»: невідомо, коли сума зернят перетворюється на купу зерна, однак це не заважає нам користуватися терміном «купа».

Одним із варіантів захисту застосування понять «суспільство» та «соціальні групи» як суб'єктів почуттів, потреб тощо є апеляція до того, що це не фізичні суб'єкти й навіть не прив'язані жорстко доних, а певні духовні єдності. Так, Гуссерль у праці «Криза європейського людства і філософія» писав, що Європа — не географічне поняття, а передусім «духовна Європа», духовна єдність. У тому, що суспільство й соціальні групи як суб'єкти жорстко не прив'язані до індивідів як своїх носіїв, є свій сенс: людина може перейти з однієї соціальної групи до іншої (з робітника перетворитися на викладача або навпаки), з одного суспільства до іншого (з традиційного до індустріального або постіндустріального і навпаки), але від цього самі соціальні групи й суспільства суттєвих змін не зазнають. Суспільство й соціальні групи є, таким чином, самостійними сутнос-тями, які пов'язані у своєму бутті не з кожним індивідом зокрема, а з усіма своїми членами. Прихильники феноменології схиляються до думки, що ці сутності вкорінені у світі інтерсуб'єктивності, причому не індивіди визначають у своїй взаємодії цей світ, а навпаки, інтер-суб'єктивність створює можливість як для існування окремих індивідів, так і для їх взаємодії. І така позиція характерна не лише для феноменології, існує велика кількість філософських концепцій, за якими суспільство, соціальні групи визначають індивідуальне буття людини, надають йому смисл.

Таким чином, спираючись на визначення характеристик суспільства головно за методом аналогії з людськими характеристиками, суб-станціалістські концепції приходять до підпорядкування людини цим гіпостазованим ними ж суспільним силам. Якщо спочатку точкою опори, субстанцією постає людина, то на завершення вона виявляється окремим випадком, модусом, складовою вищої над нею субстанції — суспільства, соціальної групи.

Поиск по сайту: