Сенс життя і щастя

У житті сучасної людини поліфонічно поєднані сенси ба­гатьох культур, що генерують смислову перспективу персо­нального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у спілку­ванні з іншими людьми і самим собою.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності — для самоствердження. На певному рівні соціально-психо-логічної зрілості особистості в структурі самосвідомості вини­кає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необ­хідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання.

Якщо звернутися до історії філософсько-етичного обгрун­тування сенсу людського життя, то виявляється, що багато су­часних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обгрунтуваннях сходить до ідей минулого, напов­нюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.

Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здіб­ностей, як тих, що забезпечують вище благо.

Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні ві­ки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філо­софів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, бо­жественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у слркінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досяг­нення Божої благодаті.

Епоха Відродження з новою енергією активізувала пробле­му обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої ін­дивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає.

Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, пробуджені власним розумом, визна­чають, спрямовують і надають цінності людському життю.

Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов'язано з опануванням досвіду роду людського, його культу­ри, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспіль­но значимої діяльності.

Питання про сенс життя, що постає перед кожною люди­ною, що мислить, завжди має минуле — в історичному досві­ді, і свою новину — у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості.

У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особис-тісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формуван­ня свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний жит­тєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуально­го бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результа­ту самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людеи достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповтор­ний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кін­цева мета життя — це стійка, істотна мета, що виражає ко­рінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провід­ним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визна­чення мети життя — один із способів усвідомлення його сен­су. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс.

Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозуванні ре­зультатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб'єк­тивною умовою самореалізації особистості.

Зрозуміло, що з розвитком особи сенс життя може зміню­ватись. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальни­ми, духовними змінами, досвідом, а наслідок — зміна потреб, ціннісних орієнтацій, ідеалів.

Матеріальні основи життя грають значну роль у форму­ванні сенсожиттєжвих позицій. У сучасній дійсності ми має­мо можливість спостерігати, як економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що виникають через неї, де­формують життєві орієнтації багатьох людей незалежно від віку і статі.

Зміни життєвих сенсоутворень зв'язані також з досвідом, набутим роками. Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік, дрркина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в особистісному досвіді, на­копичує все новий потенціал осмислення життєвих пріорите­тів, викристалізує цілі, які позначають перспективний рух у бутті.

Слід ще раз підкреслити, що у суспільній свідомості міс­тяться сенси, вже накопичені поколіннями, ціннісні переваги різних культур і суспільно заохочені життєві цілі та ідеали. У духовному світі окремого індивіда ці смисли фіксуються у ви­глядів стійких соціальних стереотипів, якими людина корис­тується, надаючи сенс своїм діям. У процесі набуття життєво­го досвіду ці сенси переробляються, опрацьовуються й обираються особисто найбільш значущі. Сенс життя може бути пов язании із суспільно значущими цілями та ідеалами, а також індивідуалістично орієнтований.

Для першої орієнтації характерне поєднання, сполучення сенсів суспільно значущого й особистого буття, коли слркіння спільній справі, безкорислива турбота про інших людей тощо стає особистим благом і сенсом життя. В індивідуалістичних сенсах превалює орієнтація на задоволення власних пристрас­тей, потягів, іноді за рахунок і на шкоду колективним. Сучас­ні соціологи, філософи, що досліджують цю проблему, визна­чають, що зміст сенсу життя є своєрідним відбиттям історичних умов і можливостей реалізації людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення елементарних по­треб, сучасна людина зневірюється в цінності завдань суспіль­ного прогресу, все більш замикаючись на проблемах життєза­безпечення, розв'язання яких визначає його життєві цілі. Суперечливий характер досягнення таких цілей ускладнює узгодження кінцевої мети і моральних ідеалів життя, внаслі­док чого сенс життя, позбавлений морального змісту, усвідом­люється як прагматична, утилітарна мета. Такі уявлення вва­жаються морально шкідливими, але вони відбиваються у способах і результатах досягнення індивідом провідних цілей і можуть призводити до відчуття невдоволеності власним жит­тям.

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, доміную­чу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо ви­являється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини ви­бору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу жит­тя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами су­спільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень ро­зуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, по­кладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у кон­тексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Щастя — це вищий прояв реалізації сенсу життя осо­бистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.

В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттє­вий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступінь внутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяль­ністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття іс­тинного людського щастя. Як же історично ставилася пробле­ма щастя?

Сократ говорив, що щастя — зовсім не радість, задоволен­ня, воно — в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких — справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина пре­красна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, іс­тинне щастя — це турбота про свою душу, орієнтація на ро­зум, істину і доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою внутрішню гідність.

Платон також вважав, що щастя — доброчинність, а най­вища чеснота — справедливість. Саме вона — справедливість, є ключем до щастя. Філософ знаходить справедливість у дер­жаві що об'єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує ін­дивідуалізм у різних його проявах і здатна, за Платоном, за­безпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави.

Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої на­солоди, захоплення життям — ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя — явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя — це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звіль­нити людину від страхів перед невідомим — волею Богів, Ро­ком, Долею — і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щас­лива людина не буде вершити зло.

Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя коротко­часне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними — французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епіку­ра, але їх світогляд був дітиіцем свого часу, де вихідною проб­лемою був пошук можливості сполучення особистих і суспіль­них інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.

Канта хвилювала антитеза: обов'язок — особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині — служіння обов'яз­ку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щас­тя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя.

Гегель зв'язує цю проблему з призначенням людини. При­значення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підко­ряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу люд­ської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а пе­реборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.

Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрун­туванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського самовід-чуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна люд­ського життя, знищення матеріальних суперечностей неод­мінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства — комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуніс­тичного ідеалу людина все більше наближається до справж­нього, істинного щастя. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював Маркс.

Виведення формули щастя — класична філософська проб­лема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загально­го щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості, філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уника­ти задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося б мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтвер­джуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в осо­бистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, непов­торне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.

Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасли­вого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосеред­ньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. На­приклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм люд­ського життя (праці, дрркби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя?

Безперечно, щастя — це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасли­вим — означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом під­несення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, вті­лення життєвого задуму, тобто щастя — почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах жит­тя. Щастя — це відчуття, усвідомлення та інтегральне пози­тивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на ос­нові власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.

Сенс життя, щастя, обов'язок — це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціо­культурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на ви­роблення моральних форм життя.

Поиск по сайту: