Географи – дослідники XX ст

I. Організаційний момент.

II. Актуалізація опорних знань, вмінь і навичок учнів.

Прийом «Інтелектуальна розминка»

1. З попереднього уроку пригадайте основні періоди географічного пізнання території України, вказав­ши їх основні напрямки і методи досліджень.

2. Яке значення для географічного пізнання Землі мало створення географічних товариств?

3. В яких міжнародних наукових організаціях і дослідженнях, присвячених вивченню Землі, Україна бере участь?

III. Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності учнів.

Упродовж тривалого періоду пізнання природи території України було накопичено чималий матеріал. У XX ст. постало питання не тільки про удосконалення ці знання, а й узагальнення, їх системати­зування. Це вимагало як енциклопедичності знань окремих дослід­ників, так і об'єднання їхніх зусиль. Які ж географічні дослідження було зроблено нашими сучасними українськими дослідниками?

Над цим питанням нам необхідно попрацювати на сьогоднішньому уроці.

IV. Повідомлення теми та мети уроку.

Темою нашого сьогоднішнього уроку є: «Видатні українські вчені – географи: В.Вернадський, С. Рудницький, Г. Висоцький, В. Кубийович та інші». Метою уроку є: вивчитигеографічні відомості про видатних вчених-дослідників природних умов і природних ресурсів України, фундаторів та основоположників української географічної науки, дізнатися про внесок відомих вчених у дослідження природних умов і природних ресурсів України та географії вцілому.

V. Первинне сприйняття і усвідомлення учням нового матеріалу.

Бесіда з елементами розповіді.

1. 1918 р. – створення Української Академії наук,сфера її діяльності та наукові дослідження:

• Розвиток теорії та методології географії;

• вивчення загального тренду розвитку природи, прогнозування змін її компонентів;

• дослідження стану та змін сучасних і давніх ландшафтів;

• дослідження географічних аспектів взаємодії суспільства й природи та її наслідків у регіональному та локальному вимірах;

• дослідження змін територіально-галузевої структури економіки України та її соціальної сфери;

• картографічні дослідження особливостей змін ландшафтів, територіальної організації господарства, розміщення населення та наслідків взаємодії суспільства й природи;

• розробка географічних засад збалансованого економічного, соціального та екологічного розвитку регіонів України.

Географи – дослідники XX ст.

B. І. Вернадський (1863-1945 pp.) – перший президент Академії наук України, видатний геохімік, основоположник теорії про біо­сферу, керівник комісії з вивчення природних багатств України.

Видатний природознавець, мінеролог і кристалограф, основоположник геохімії, біохімії, раді­огеології, вчення про біосферу, який відкрив тайну часу і простору, талановитий організатор науки, перший президент Української Ака­демії наук.

Народився він у Петербурзі, дитинство провів в Україні. Життєве кредо Володимира Івановича — не замикатися в стінах науки. Початок наукової діяльності В. І. Вернадського пов’язаний з розробкою нових напрямів у мінералогії. З дедалі більшим захоплен­ням він працює над розвитком нових галузей геологічних наук — гео­хімії, біогеохімії та радіогеології. Вчений організував першу експедицію з вивчення радіоактивних мінералів (1908–1911 рр.) У 1909 р. В. І. Вер­надський стає академіком і переїздить до Петербурґа. В 1914 р. Володи­мира Івановича обирають директором Геологічного і Мінералогічного музею Петербурзької Академії наук. Наступного року за його ініціати­вою було створено Комісію з вивчення природних продуктивних сил Росії, з якої пізніше утворилася низка наукових інститутів: географіч­ний, радієвий, керамічний, оптичний, фізико-хімічний тощо.

В червні 1918 року на пропозицію міністра освіти М. Василенка він очолив Комісію щодо вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук, який 14 листопада того ж року затвердив гетьман П. Скоропадський. Володимир Іванович бере діяльну участь у створенні Української Академії наук (1918) і обирається її першим президентом.

У 1922 р. Вернадський на запрошення Сорбоннського універси­тету виїжджає до Франції для читання курсу лекцій з геохімії. Поряд із викладацькою діяльністю він проводить значну науково-дослідну роботу в Радієвому інституті М. Складовської-Кюрі.

Повернувшись з-за кордону (1926), він публікує свою знамениту монографію «Біосфера». Друкуються його твори з геохімії, біогеохімії, мінералогії, кристалографії, хімії моря, еволюції життя. Він увійшов до історії науки як основоположник сучасного вчення про біосферу та ноосферу. Сукупність живих організмів у біосфері він назвав «живою речовиною».

C. Л. Рудницький (1877-1937 pp.) – польовий дослідник і географ-теоретик широкого профілю (геоморфолог, геополітик, картограф, краєзнавець, педагог), засновник і перший керівник Українського науково-дослідного інституту географії та карто­графії, засновник національної школи комплексної фізичної географії.

Він викладав географію у вищих навчальних закладах Львова, Відня (Австрія) і Праги (Чехія), організував Український науково-дослідний інститут географії і картографії у Харкові. Учений першим комплексно описав територію України. Його праці й створені ним карти видавалися різними мовами. У багатьох працях С. Рудницький обгрунтував необхідність створення незалежної Української держави. Багато зробив учений для вивчення географії в школах: створив першу настінну карту України, видав низку підручників. Життя видатного вченого обірвалося трагічно: він був репресований радянським урядом і висланий у північні табори, де й загинув у 1937 р.

Він був членом кількох Європейських географічних товариств та Академій наук, визнаним авторитетом у геоморфології, демогео­графії, політичній географії та геополітиці, картографії, та в методиці викладання географії.

Рудницький пройшов шлях від учителя гімназії, доцента, про­фесора університету до академіка, керівника одного з провідних на­уково-дослідних інститутів Академії наук. У 1908–1919 рр. він пра­цював на кафедрі географії Львівського університету. Викладали на кафедрі українською мовою. В період 1914–1915 рр. С. Рудниць­кий — військовий географ при австрійському генеральному штабі, а в 1920–1921 рр.— професор економічної географії Академії світової торгівлі у Відні. С. Рудницький був одним з організаторів і професорів Українського вільного університету в Празі (1921–1926 рр.) і водночас працівником Географічного інституту ім. М. Драгоманова, чеського і німецького університетів.

С. Рудницький активно вів польові географічні дослідження, зо­крема у Карпатах. В 1924 р. він був учасником Першого міжнародного з’їзду географів та етнографів у Празі і виголосив доповідь з географії Закарпаття.

У 1926 р. на запрошення уряду України С. Рудницький переїхав до Харкова, де працював професором у Геодезичному інституті, а також керівником секції географії й картографії науково-дослідної кафедри географії й антропології Харківського інституту народної освіти.

С. Рудницький — засновник української національної школи географії, української національної географії. Він обґрунтував об’єкт дослідження географії, досліджував Україну в межах етнічної укра­їнської території, став основоположником геополітики та політичної географії України, розробив наукові основи краєзнавства і шкільної географії.

У центрі наукових досліджень С. Рудницького була географія України та її реґіонів. Він першим дав комплексну географічну харак­теристику України, її національних територій, політичну географію України, обґрунтував балто-чорноморську геополітичну доктрину України, яка не втратила своєї актуальності й дотепер.

Г. М. Висоцький (1865-1940 pp.) – географ-енциклопедист, слідник взаємозв'язків різних природних компонентів, започаткував ландшафтознавство, одним з перших почав вивчати вплив господарської діяльності людини на рослинний покрив.

Народився 7 лютого 1865 року в селі Микитівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Ямпільський район Сумської області).

Будучи ще студентом академії, Георгій Миколайович взяв участь у відомій Полтавській експедиції з господарської оцінки земель, що її очолював видатний географ професор В. В. Докучаєв.

У 1913 році лісовий департамент доручив Г. М. Висоцькому очолити роботи з лісовпорядження степових штучних лісництв, і він переїхав у Київ. Тоді ж Новоросійський (Одеський) університет присвоїв Г. М. Висоцькому ступінь доктора агрономії (без захисту дисертації), а Київський університет запросив його на кафедру ґрунтознавства. Працюючи в Києві, він захоплено вивчає піщані (борові) тераси річок України з метою закріплення пісків за допомогою рослинності і господарського освоєння. Приблизно в цей же час виходить його фізико-географічна монографія про Єргені (1915).

У 1915 році за заслуги перед географічною наукою Г. М. Висоцький удостоюється вищої нагороди Географічного товариства — золотої медалі ім. П. П. Семенова-Тянь-Шанського.

В. М. Кубійович (1900-1985 pp.) – географ, демограф, картограф, автор багатьох наукових літературних і картографічних робіт, присвячених Україні її народу.

Він є автором таких праць, як «Атлас України і суміжних країв», «Географія України і суміжних земель», що вийшли в 1930-х роках. Багато років поспіль очолював Наукове товариство ім. Шевченка в Європі, був редактором, багатотомної «Енциклопедії українознавства», до якої написав статті про природу, населення й господарство України.

Народився 23 вересня 1900 р. у с. Матієва поблизу м. Нового Сонча (західна Лемківщина, Польща). Вищу освіту здобув у Яґеллонському університеті (Краків), спеці­алізувався з географії та історії. У 1928–1939 рр. працював доцентом цього університету, мав авторитет серед польських географів і тісні зв’язки з українськими науковцями, підготував низку статей і карт із демографії, антропогеографії України. За українознавчі твори і критику польської урядової статистики як шовіністичної, таємно — і за ви­криття антиукраїнських фальсифікацій львівського професора поляка Е. Ромера, В. Кубійовича звільнили з Краківського університету.

У 1940 р. він став професором Українського вільного університету в Празі, із 1945 р.— у Мюнхені. У часи Другої світової війни В. Ку­бійович захищав інтереси українського населення перед німецькою владою в Генеральному губернаторстві Кракова.

Після війни емігрував до Німеччини, а у 1951 р.— до Франції (Сарсель, північне передмістя Парижа). Майже 40 років свого життя В. Кубійович присвятив українській енциклопедії: редагував і писав численні статті до загальної і словникової «Енциклопедії україноз­навства» (1949–1989 рр.), до її англомовних видань.

Павло Тутковський (1858 — 1930) - один з ініціаторів створення Академії наук України. Він активно працював у галузі геології, досліджував природу Волині, Полісся, Поділля, Придніпров'я. П. Тутковський — автор низки наукових праць з фізичної географії та краєзнавства України. Учений заснував у Житомирі Волинський краєзнавчий музей, у Києві — Геологічний музей.

Поиск по сайту: