Культура спілкування й етикет

Роль духовних цінностей у житті людини

Люди завжди бажають своїм рідним, близьким, друзям щастя. І у святкові дні, і у будні звучить щире зичення: "Хай тобі щастить!" - і враз теплішає на душі, бо бути щасливим - заповітна мрія кожного. Та, говорять, щастя дуже вибагливо вибирає людину, перш за все, зважаючи на її духовні якості.
Можна бути матеріально багатою людиною, а почуватися нещасним, тому що у душі твоїй, сповненій прагнення до заможності, вже не лишається місця для добра. А можна, навпаки, не мати багато грошей, а все ж таки бути щасливим, бо душа твоя бажає допомогти, захистити і близьку, і чужу людину, захопитися красою природи і самому творити красу, гаряче відгукнутися на чужий біль і поділити радість перемоги. Одним словом, мати щиру й красиву душу, щоб бути корисним, а не пройти по життю сірою тінню. Але, я гадаю, перш за все, для цього треба бути дуже вимогливим до себе і до своїх власних вчинків.

...Здавна наші пращури склали символічну систему духовних цінностей, яка передається від покоління до покоління. З часом вона дещо змінюється, доповнюється, але головними завжди залишаються людська доброта, порядність, почуття гідності, любов до рідної землі та її народу, працелюбність, лагідне піклування про малих та старих, протистояння злу... Можна ще дуже довго перелічувати ті якості, які роблять людину Людиною. Та я впевнений, що праматір'ю, їх основою, є доброта. її нам дарують з перших хвилин життя батьки, потім - вихователі, вчителі, сторонні люди. Ця доброта немовби стає в душі тим ґрунтом, на якому зростають-квітнуть усі інші духовні цінності.
І от, коли доброта стає твоїм натхненням і зіркою - дороговказом, ти можеш і собі, й іншим щиро зізнатися: "Я - щаслива людина!"

Культура спілкування й етикет

Власне, будь-який прояв людської культури, як і культура загалом, може бути розглянутий як культура спілкування, оскільки за самою своєю сутністю культу­ра є інтерсуб'єктивною. Водночас про культуру спілку­вання нерідко говорять і в особливому значенні – так само як про культуру праці, культуру дозвілля, культуру побуту тощо. В такому випадку під культурою спілку­вання розуміють передусім наявні в суспільстві і в люд­ському житті форми плекання спілкування як такого*, форми його структурування й ціннісно-смислової органі­зації, а також їхню реалізацію безпосередньо в стосунках між людьми. Моральний аспект культури спілкування при цьому охоплює, природно, такі форми останньої,

* Нагадаємо, що слово «культура» походить від лат. соїеге, що саме 358 й означає «плекати», «обробляти», «вирощувати».

котрі мають морально-етичний характер, тобто певні цінності, норми, звичаї, традиції та інші способи регу­ляції поведінки, що визначають власне моральну струк­туру міжсуб'єктних відносин і забезпечують їхню реалізацію.

Вище нами були розглянуті деякі загальні принципи моральної культури спілкування, що, очевидно, є уні­версально значущими. Проте із справжнім феноменом культури ми маємо справу тільки там, де вказані за­гальні принципи втілюються у відповідну реальність – укорінюються в традиціях, звичаях, побуті, впливають на конкретну поведінку людей, стають надбанням їхнього повсякденного досвіду. Специфічна реальність культури, про яку тут ідеться, не може бути довільно сконструйованою або підігнаною під наші високі ідеа­ли: шар за шаром, працею і досвідом поколінь наро­щується вона на певному соціально-історичному, етнічному, природному грунті, в кожному разі відобра­жаючи неповторність збігу чинників, що викликали її до життя. Тільки на підвалинах такої реальності, в її неповторному історичному, національному, морально-просторовому заломленні можуть знайти справжню опору найвищі, найзагальніші морально-етичні цін­ності: так, за всього всесвітнього значення кантівського вчення про категоричний імператив, основою його послужила культурна реальність Німеччини кінця XVIII ст. І тільки на підвалинах такої реальності, на тлі відповідних соціальних зв'язків і взаємин, що склада­ються начебто «самі собою», становлення моральної особистості стає нормальним природно-історичним процесом, а не подвигом, що потребує героїчних зусиль від того, хто прагне зберегти свою доброчинність і виховати порядних дітей у пустці безкультур'я й амо­ралізму.

За умов руйнації, що спіткала культуру нашої країни, її неповторну реальність, важливо пам'ятати, що моральне відродження народу і встановлення на майбутнє надійної системи морально-етичних цінно­стей передбачають насамперед не ідеологічні баталії й не виховування чергового взірця «нової людини», а вільний розвиток культури як такої, оскільки саме в процесі такого розвитку, з усіма його неминучими втратами, тільки й може утворюватися реальний ґрунт людської моральності, вкоріненість у якому забезпечує органічне зростання народного етосу, робить життє­здатними його визначальні цінності.

Істотним елементом такого «проростання» моралі в товщі культурної реальності (тобто буттєвого зростання власне моральної культури) є процес вербалізації, висловлювання, смислової експлікації основних мо­ральних проблем – сказати б, процес їх мовно-мис-леннєвого шліфування. Стрижневим елементом куль­тури недарма завжди вважалися слово, література, здатність продукувати тексти; так і для культури мо­рального спілкування принципово важливою є наяв­ність такої обґрунтовуючої її ланки, як культура мо­рального висловлювання, культура словесного обговорення моральних проблем. Надто добре відомо, що там, де з тих або інших причин перестають вважати за потрібне висловлюватися і міркувати на теми моралі, дуже швидко занепадають, вульгаризуються й самі мораль­но-етичні цінності; коли людям (як це трапилося, зок­рема, в Європі після першої світової війни) чомусь стає «ніяково», «соромно» говорити про любов, – хиріє, зрештою, й саме любовне почуття. Навпаки, про­дуктивний розвиток моральної культури, моральних стосунків між людьми передбачає процес їх вільного обговорення – моральний дискурс, що захоплює і освоює дедалі нові й нові шари людського досвіду.

Надзвичайно важливим елементом культури спілку­вання, який у наш час набуває особливої актуальності, є етика стосунків між індивідами, суспільством ї ло­кальними спільнотами, які це суспільство складають. По суті, цей аспект виразно заявив про себе вже в геге­лівському вченні про моральність. Але якщо стосунки індивіда й суспільства з того часу обговорювалися досить жваво, проблема локальних спільнот і етики міжспільнотного спілкування саме в наші дні починає привертати до себе зростаючу увагу дослідників, публіцистів, усієї мислячої громадськості.

Нинішнє посилення інтересу до локальних людських спільнот і етики стосунків між ними аж ніяк не можна вважати чимось випадковим хоча б на тлі тих спалахів національно-етнічної свідомості, що ми їх спостерігаємо сьогодні в найрізноманітніших куточках світу. Дедалі активніше заявляють про свої права й інші спільноти та меншини – від релігійних до сексуальних тощо. Змушені боротися за виживання своїх членів спілки інвалідів, ветеранів різних воєн, самотніх матерів та ін. В будь-якому випадку важливо, що людина, яка вступає нині в процеси

міжсуб'єктного спілкування, все частіше усвідомлює себе при цьому не просто окремим індивідом, а й членом певної спільноти або меншини, виразником її інтересів. З цієї обставини випливає ціла низка практичних моральних проблем, які потребують до­кладного етичного аналізу; йдеться про проблеми толерантності, рівності прав, самоідентифікації, спільнотної відповідальності тощо. Справжня культура спілкування передбачає неослабну увагу до подібних проблем, що в чималій кількості виникають сьогодні й, судячи з усього, виникатимуть і надалі.

Нарешті, головним показником і водночас основ­ною сферою реалізації моральної культури спілкування є актуальні процеси міжсуб'єктної взаємодії, актуальні стосунки між людьми. Вище досить докладно йшлося про глибинний моральний зміст цих стосунків – хоча вичерпати цю тему, звичайно, в жодному посібнику неможливо. Нині існує чимало збірок конкретних на­станов і рекомендацій щодо практичної організації міжлюдських взаємин; загальновідомий взірець подіб­ної літератури – популярні книжки Д. Карнегі (1888– 1955). Згаданого автора, як і інших метрів даного жанру, нерідко звинувачують – і не без підстав – у надмірному практицизмі, що узаконює маніпулювання людською моральною свідомістю. А проте деякі прави­ла спілкування, запропоновані американським фахів­цем, безперечно, заслуговують на увагу: «Щиро цікав­теся іншими людьми», «посміхайтеся», «будьте хоро­шим слухачем», «ніколи не кажіть людині, що вона не має рації» (себто не залишайте нікого у свідомості його повної неправоти) та ін.

Якщо перелічені правила, як і багато подібних до них, явно мають певний раціональний сенс, то поряд із ними в культурному спілкуванні ми дотримуємося й суто формальних, на перший погляд, настанов, так само як і чистісіньких умовностей. Сукупність таких формальних правил, що регулюють зовнішні прояви людських стосунків (поводження з людьми, формули звертання, вітання, вибачення, подяки, поведінка в місцях загального користування, манери, одяг тощо), називають етикетом (франц. еїіциеїїе – ярлик, ети­кетка, від фламандського аїеекеп – встромляти).

В недавній нашій історії траплялися часи цілкови­того нехтування будь-якими правилами етикету як на­чебто буржуазним або феодально-аристократичним пережитком, що приховує нещирість, відсутність реаль­ної поваги до людини. Проте наслідком такого презирливого відкидання етикету незмінно виявлялося поширення грубості, а то й відвертого хамства. І це аж ніяк не можна вважати якоюсь випадковістю.

По-перше, далеко не всі навіть формальні засади етикету мають суто конвенційний (умовний) характер, інколи за ними стоїть досить глибокий зміст, що стосується історії моралі або й її нинішнього актуаль­ного стану. Так, відомо, що рукостискання з'являються як знак неозброєності, взаємної довіри; цокатися кели­хами люди почали, аби засвідчити відсутність у них отрути. Глибоке розуміння суті людини, що залиша­ється актуальним і сьогодні, зумовлює різницю звер­тання на «Ви» і на «Ти». Адже, звертаючися на «Ви», ми, по суті, підкреслюємо цим свою повагу до наявної в людини свободи вибору, закріплюємо за нею право на множинність можливих утілень. Ви – такий, наче кажемо ми людині, а втім, коли Ваша ласка, можете бути й ще ось таким, і яким завгодно іншим. У той самий час коли ми говоримо малознайомій людині «Ти», ми тим самим вербальне «приковуємо» її суб'єк­тивне Я до якогось певного фактичного його вияву – наче хапаємо його за комір, перетворюємо на своєрід­ний об'єкт, річ. «Ти» – отже, людина кінчена.

В інших випадках, навпаки, «Ти» підносить людину, «Ви» – здатне глибоко її образити. Це тоді, коли практичне утвердження власної свободи й гідності не є для нашого партнера актуальним у стосунках з нами, коли свій вибір він уже зробив і дорожить саме обраним, зверненим до нас своїм волевтіленням. «Ти» в такому разі фіксує унікальність, незамінність даної людини, такої, яка вона є, так само як і незамінність нашого спілкування з нею. Воно натякає на те «бутгя-у-правді», котре, як ми бачили, є однією з внутрішніх прикмет любові. Що ж до звернення на «Ви», то воно в даному разі могло б видатися занадто холодним, байдужим, таким, що не рахується з неповторною інди­відуальністю нашого партнера.

Таким чином, суто формальні, здавалося б, мо­менти спілкування здатні містити досить-таки глибо­кий моральний смисл. Утім, і це по-друге, чисто умовні вимоги етикету теж мають свою вагу: дотримуючися їх, ми тим самим наче декларуємо узгоджуваність нашого способу поведінки й дії з поведінкою і діями наших партнерів по спілкуванню, наче заявляємо про свою належність до єдиного з ними морального й смислово­го простору.

Тож, як бачимо, нехтувати навіть зовнішніми пра­вилами моральних взаємин не слід. Повага до них і творче засвоєння здатні зробити правила етикету діє­вим утіленням доброзичливого, уважного ставлення до людини, знаряддям тактовності, делікатності. Таке органічне засвоєння приписів етикету, включення їх до загальної системи людських моральних цінностей ста­новить необхідне опорядження ввічливості – важли­вого показника морального стану людської особистості в цілому.

Поиск по сайту: