Перспективні теоретичні концепції міжнародної торгівлі XXI ст

У західній економічній науці теорія міжнародного руху капіталу набула найбільшого розвитку в останні десятиріччя. Ліквідація обмежень на рух капіталу в межах територій, які охоплюються західноєвропейським "Загальним ринком", і прогресуючі процеси інтеграції в інших районах світового ринку призвели до того, що міграція приватних капіталів стала основною формою проникнення сильніших з фінансового погляду держав в економіку порівняно менш розвинутих країн. У цих умовах процес концентрації капіталів виходить із тісних рамок національних господарств, утворюючи міжнародні монополістичні об'єднання, які, ставлячи під контроль усе виробництво ринку розвинутих країн, докорінно змінюють попередні форми міжнародного поділу праці та національної виробничої спеціалізації. Вони руйнують традиційні національні виробничі структури і, створюючи нові космополітичні виробничі комплекси, вносять суттєві зміни в структуру зовнішньоторговельних зв'язків.

Зростання масштабів вивозу і ввозу капіталів часто спричинюють перетворення зовнішньої торгівлі з домінуючої форми міжнародних економічних зв'язків у підпорядковану підлеглу. Усе це разом стає причиною того, що старі канонічні положення "класичної" теорії зовнішньої торгівлі піддаються перегляду. Сучасні західні економісти ревізують основні положення "класичного" аналізу міжнародних економічних відносин, які ґрунтувалися на теорії міжнародної торгівлі. Системі рікардіанських ідей про міжнародний обмін у даний час протиставляються різні версії теорії міжнародного руху факторів виробництва, що ґрунтуються на принципово іншому підході до процесів міжнародного обміну.

Ставлячи під сумнів рікардіанську ідею про визначальну роль світової торгівлі як головного прискорювача міжнародного поділу праці і каталізатора зростання світової продуктивності, прихильники цих теорій (Р. Кевіс, А. Юасей, Р. Кенен та ін.) висувають на перше місце і вважають домінуючим у світовому економічному прогресі міжнародне переміщення факторів виробництва, маючи на увазі насамперед міжнародний рух капіталу, їхні вихідні позиції повністю збігаються з поглядами класичної" школи: в основу міжнародного поділу праці ними покладені відмінності в наявності факторів виробництва - капіталу, праці, природних ресурсів, кліматичних умов. Вони поділяють думку "класиків", що причини торгівлі лежать у відмінностях національних природних умов. Однак, на противагу класичній" школі, переконані в тому, що поряд із торгівлею, яка закріплює і поглиблює ці відмінності, у результаті прогресуючої спеціалізації діє й інша, протилежна, тенденція - ліквідація цих відмінностей як наслідок міжнародного переміщення факторів виробництва. А саме: країни, яким не вистачає капіталу, стануть імпортувати капіталомісткі товари, тоді як країни, що відчувають брак у праці, увозитимуть трудомісткі товари. Брак капіталу відіб'ється на нормі прибутку, котрий пропорційно збільшиться, а капіталомісткі товари відповідно подорожчають.

Таким чином, країна, що відчуває брак у капіталі, ввозитиме капіталомісткі товари і вивозитиме інші, у виробництві яких вона має перевагу. Отже, торгівля замінить рух капіталу, поступово стираючи відмінності між країнами, що мають надлишок капіталу, і країнами, які страждають від його дефіциту, згладжуючи при цьому різницю у нормі прибутку там, де вона особливо помітна. І навпаки, міжнародний рух капіталу змінить зовнішню торгівлю, оскільки він приведе до однакової забезпеченості факторами виробництва в різних країнах і ліквідує різницю в нормах прибутку.

В останні десятиріччя, що характеризуються активізацією процесу національного відродження держав, з'явилися нові тенденції в теоретичному трактуванні процесів міжнародного руху капіталу. Іноземний капітал усе частіше трактується західними економістами як необхідний для прискорення процесів національного нагромадження ресурс, що доповнює внутрішні можливості фінансування інвестицій.

У більшості західних теорій індустріального розвитку червоною ниткою проходить думка про те, що будь-яка країна, яка розвивається і прагне до швидкого збільшення національного доходу, стикається з нездоланними труднощами, якщо вона намагається здійснити програму капіталовкладень, обмежуючись лише мобілізацією національних коштів. Західні економісти (С. Кузнец, Г. Хаберлер, Г. Джонсон, Дж. Хікс, Г. Мейер та ін.) у своїх працях посилено популяризують ідею про те, що планування економічного зростання у країнах, які розвиваються, у сучасних умовах немислиме без урахування можливості допуску в економіку країни іноземного капіталу як одного із зовнішніх джерел нагромадження.

При цьому в єдине пов'язуються зовнішньоекономічні функції держав, котрі є об'єктом інтересів міжнародного фінансового капіталу, із процесами їх внутрішнього господарського зростання. Унаслідок цього між іноземним капіталом і процесами національного нагромадження встановлюється пряма залежність. Це дає змогу інтерпретувати допуск іноземних монополій і держав у національне господарство країн, що розвиваються, як єдиний надійний спосіб прискорення економічного прогресу. Для того щоб довести правильність своїх ідей, багато авторів вдаються до спроби формалізувати процеси впливу експортованого капіталу на розвиток національних господарств, які ввозять цей капітал.

Сучасні західні теорії міжнародної торгівлі, поділяючи країни, що утворюють світовий ринок, на розвинуті і ті, що розвиваються, характеризують їх за ознакою наявності вільних капіталів відповідно як країни, що володіють надлишковим капіталом і експортують його, та країни, що потребують вільних грошових коштів і у зв'язку з цим ввозять капітал з-за кордону. Згідно з таким розподілом надлишок капіталів або їх дефіцит стає немовби показником ступеня економічної зрілості тієї або іншої держави, а сам процес економічного розвитку трактується при цьому виключно як процес нагромадження.

Поділ країн на ті, що ввозять капітал, і ті, що вивозять його, відповідає при такому підході класифікації цих держав, яка грунтується на співвідношенні обсягів їх експорту й імпорту. Вважається, що надлишок вільних капіталів поєднується з надлишком товарів і це веде до перевищення експорту товарів над імпортом. І, навпаки, брак капіталів і пов'язаний із ним низький рівень розвитку національної промисловості тягне за собою необхідність перевищення ввозу товарів над їх вивозом.

Вивіз або ввіз капіталу разом із торговельним балансом країни утворюють ніби співвідношення між національними платежами та валютними надходженнями. Ці співвідношення обумовлені рівнем розвитку економіки і строго фіксовані для кожного даного рівня. За логікою цих міркувань для індустріальне розвинутих держав вивіз капіталу стає органічною функцією національного господарства. Він так само необхідний, як і вивіз товарів, що переповнюють внутрішній ринок.

Водночас для країн, що розвиваються, державний платіжний баланс нібито незмінно повинен передбачати значний дефіцит, який може бути зрівноважений лише ввозом іноземного капіталу. Відносний обсяг цього дефіциту ніби то перебуває в строгій відповідності з рівнем національного господарського розвитку, скорочуючись у міру зростання національного доходу. Після подолання в процесі зростання якоїсь уявної межі платіжний дефіцит перетворюється в позитивне сальдо платіжного балансу, і країна, вийшовши із розряду відсталих, досягає заповітної мети, стаючи сама експортером капіталу у слаборозвинуті країни.

Але на цьому зв'язок між економічним розвитком країни та її зовнішньоторговельною та зовнішньо фінансовою діяльністю не припиняється. Подальше зростання національного доходу супроводжується збільшенням експорту товарів і капіталу не тільки в абсолютних, а й у відносних розмірах. Чим вищий ступінь розвитку економіки, тим більшу частку національного доходу держава змушена капіталізувати за кордоном.

Таким чином, основна ідея цієї теорії полягає в тому, що незалежно від соціальних і політичних умов національного економічного розвитку для кожного рівня господарського зростання існують строго оптимальні з погляду найкращих можливостей її подальшого розвитку співвідношення між обсягом ввезених або вивезених капіталів і національним доходом. Ці розрахункові співвідношення кожна держава повинна використовувати як контрольний інструмент над господарською практикою і по можливості дотримуватися їх, тому що відхилення від цих оптимальних співвідношень нібито ускладнює умови подальшого зростання, вносячи певну дисгармонію у взаємодію внутрішнього та зовнішнього ринків. Ця теорія залежності розвитку національних господарств від міжнародного руху капіталів підтверджується побудовою ілюстративних математичних моделей.

ВИСНОВОК

Отже, на основі проведеного дослідження, можемо зробити наступні висновки.

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. І хоча в сучасних умовах як головну форму міжнародних економічних відносин її відтиснуло міжнародне інвестування, все-таки міжнародна торгівля за своїми масштабами і функціями зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т. п.

Розвиток і ускладнення міжнародної торгівлі знайшло своє відображення в еволюції теорій, що пояснюють рушійні сили цього процесу. Концепції міжнародної торгівлі були основою зовнішньоторговельних політик як спроби теоретичного осмислення та пояснення причини міжнародного товарного обміну, його динаміки, структури, ефективності та перспектив розвитку.

Існують два типи теорії торгівлі, які розрізняються за втручанням/не втручанням держави у структуру торгівлі. До теорій «невтручання» належать: теорії абсолютних переваг, відносних переваг, розміру країни, співвідношення факторів виробництва, життєвого циклу продукту, подібності країн тощо. До другого типу теорій відносяться теорії меркантилізму, неомеркантилізму, залежності та інші.

Міжнародна торгівля слугує важливим засобом збалансованості між виробничими можливостями та перевагами споживачів, дозволяє отримувати продукти, в яких відчувається дефіцит, і реалізувати надлишок, котрий не поглинається внутрішнім ринком. Оптимізувати відносини міжнародної торгівлі покликані нині, насамперед, міжнародні економічні інститути, такі як СОТ, ЄС і інші міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків.

Поиск по сайту: