Етичні вчення Давньої Індії

Матеріальному світу давньоіндійська філософія приділяла значно менше уваги, вважаючи його предмети і явища мінливими, минущими, неістинними, своєрідним міражем. У центрі уваги етичних учень Давньої Індії була людина, її психіка, моральні аспекти буття. Виокремлення цих феноменів як об'єктів, що перебували у центрі уваги давньоіндійської філософії, відбувалося поступово.

Етика веданти

Тривалий час основою соціального укладу в Давній Індії була сільська община, що обумовлювало суспільні відносини і моральні виміри життя індусів. Після розпаду первіснообщинного ладу (П тис. до н. е.) на території Давньої Індії утворилися дрібні рабовласницькі держави, сформувалося класове суспільство, соціальною базою якого були чотири соціальні групи (варни, касти) — брахмани, кшатрії, вайшії і шудри. Найвищою кастою були брахмани-жерці. До кшатріїв належали військові, родова аристократія. Вайшії об'єднували повноправних общинників, переважно землеробів, згодом і торговців та деяких ремісників. Шудри — найнижча варна, яку представляли неповноправні, залежні землероби, ремісники і раби.

Така етнічна, соціальна, політична строкатість давньоіндійського суспільства породжувала численні соціальні конфлікти. Для утримання соціального порядку необхідна була жорстка правова регламентація відносин. Відчутну роль відігравали і моральні норми, правила, приписи, традиції.

Попри значущість попередніх періодів у розвитку Давньої Індії, в історії культури морального та духовного життя країни особливо важливими є ранній (ведичний) період, коли створювалися священні книги давньоіндійської (ведичної) релігії — Веди (його початок припадає на П тис. до н. е.), а також період, упродовж якого сформувалися основні релігійно-філософські школи (розпочався у І тис. до н. е.) — санкх'я, вайше-шика, веданта, міманса, йога, ньяя (ортодоксальні, тобто правовірні школи — астика, які протистоять іновірним школам та єресям), джайнізм, буддизм, чарвака, локаята (неортодоксальні школи — настика).

Веди (санскр. — священне знання) — найдавніша пам'ятка індійської літератури, сукупна назва пісень, урочистих гімнів, жертовних заклинань, приписів, правил, богословських навчань, есхатологічних міркувань.

Об'єднані вони в такі чотири священні книги: Рігведа ("веда гімнів"), Самаведа ("веда мелодій"), Яджурведа ("веда жертвоприношень") і Атхарваведа ("веда заклинань"). До ведійської літератури належать також пізніші коментарі до Вед: Брахмани (ритуальні тексти), Араньяки (книги про правила поведінки пустельників) й Упанішади (філософські трактати). Ці тексти засвідчують переорієнтацію поглядів народів, що населяли країну, з явищ зовнішньої дійсності на внутрішній світ людини, її психіку, мислення та моральні якості, а також на стосунки між людьми. У цих книгах пояснюються причини соціальних відмінностей між людьми (кастового поділу), чому людині доводиться переживати то страждання, то блаженство, які сили зумовлюють такі особливості її буття. Непересічною цінністю для утвердження моральних вимірів особистості в давньоіндійському суспільстві, а відповідно, і для історії етики, є міркування про те, що пізнання світу вона має починати із самопізнання, яке є найвищою формою знання, джерелом щастя. Таке ж значуще для дієвості моралі сформульоване в Упанішадах вчення про сансару — переселення людської душі в тіло іншої людини, тварини або навіть у предмети природи. Усе залежить від того, як вона жила: душа праведника знаходить пристановище в тілі людини вищої касти (варни), навіть брахмана (жерця), а душа грішника — у тілі тварини чи навіть якоїсь потвори. Винагорода за добро, покарання за скоєне зло тлумачились як карма — своєрідні віддяка або помста за те, як людина жила. їй слід дотримуватися властивих для своєї касти (варни) правил, норм, законів життя, оскільки їх встановив верховний бог Брахман і згідно з ними оцінює людські вчинки.

На цьому вченні вибудовуються концепції більшості філософських шкіл Давньої Індії, насамперед вед анти. Ця релігійно-філософська школа є однією з найпоширеніших в Індії. її назва походить від назви богословського твору "Веданта" (санскр. — закінчення Вед). Вона об'єднує такі течії, як веданта, пурва-міманса, деякі вчення вішнуїзму і шиваїзму, а також неоіндуїзму. Веданта — одна із ортодоксальних (таких, що визнають безперечний авторитет Вед) філософських шкіл. її засновником вважають Бадараяну (IV—III ст. до н. е.). Учення ґрунтується на тлумаченні висловлювань у священних текстах індуїзму про Брахмана (абсолют, вищу духовну реальність, творче начало) й атмана (суб'єктивне, індивідуальне духовне начало). Згідно з ученнями Брахман виник першим із богів, він — творець усього, охоронець світу, атман є суб'єктивною психологічною основою індивідуального буття.

Мета пізнання, за ведантою, полягає у звільненні від хибних уявлень про світ і людину, осягнення істини, яку уособлює Брахман. Моральна мета — в очищенні, звільненні від пристрастей, хибних схильностей, насамперед від семи гріхів (пияцтва, сварливості, порушення прав власності та ін.) і в поверненні в лоно Брахмана. Йдеться про злиття атмана з Брахманом як світовою душею, необхідною передумовою якого є звільнення від сансари (кругообігу народжень і смертей) з її нескінченними переродженнями (перенародженнями). Досягти цього дуже важко, адже воно доступне лише відданим, благочестивим людям, тобто жерцям-брахманам. Представники інших вари повинні всіма помислами і справами дбати про поліпшення своєї карми, тобто про підвищення якості наступного перенародження. Хто шукає лише приємного, а не спасенного, той віддаляється від істини і чеснот. Істинне благо здатний розрізняти тільки розум, він і є критерієм вибору добра. У ведійних творах, зокрема Законах Ману, йдеться про доконечну потребу пізнавати Веди, оскільки зашифроване в них знання — вічне око предків, богів і людей, а їх приписи незбагненні й невимірні. Знання Вед, що доступне тільки брахманам, здатне спокутувати будь-який гріх. Тому брахман, який утримує їх у пам'яті, не заплямовується ніяким гріхом.

Для кожної варни існують свої обов'язки, чесноти, міра відплати за праведне чи грішне життя, кодекс справедливості. Однак відповідні закони життя, моральний обов'язок, своя дхарма (правила благочестивої поведінки) властиві не тільки кожній варні, а й кожній людині. Засобом очищення від гріхів, який наставляє на шлях добра, є аскетизм (відмова від життєвих благ і задоволень, крайнє обмеження потреб). Для людей, які належать до різних варн, він має свій сенс: для брахмана — це насамперед здобування священного знання, для кшатрія — охорона народу, для вайшія — господарська діяльність, для шудри — прислуговування іншим.

Багато мотивів етики веданти простежуються в етичних концепціях інших шкіл, які визнавали Веди.

3. Етичні вчення античного суспільства

Різноманітність типів філософських учень Давньої Греції зробило давньогрецьку філософію школою філософського мислення для всіх наступних часів, насамперед для філософії Давнього Риму. "...У різноманітних формах грецької філософії, — вважав Ф. Енгельс, — уже мають місце в зародку, у процесі виникнення майже всі пізніші типи світоглядів".

Поиск по сайту: