 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Контрольна робота
| План 1. Повстання на чолі з Криштофом Косинським. Перший період 2. Битва під П'яткою. Другий період повстання 3. Становище на Україні напередодні повстання 1594—1596 pp. 4. Повстання під керівництвом Северина Наливайка 5. Марш Наливайка з Білорусії на Східну Україну 6. Повстанський табір на Солониці 1. Повстання на чолі з Криштофом Косинським. Перший період Наприкінці 1591 р. окремі, розрізнені виступи поневоленого люду проти шляхетства й королівської адміністрації переросли в грізне повстання. У другій половині грудня 1591 р. загін реєстрових і низових (запорізьких) козаків напав на Білоцерківський замок. Очолив повстанців Криштоф Косинський, недавно обраний козаками гетьманом реєстрового війська («который на сесь час гетманом козацким се учинил»). Висунутий в глиб степів, Білоцерківський замок являв собою один із найважливіших опорних пунктів Речі Посполитої в Східній Україні: він мав тримати в покорі навколишнє населення, перетинати дорогу втікачам на Запоріжжя й стримувати татарські напади. Одночасно Біла Церква була адміністративним центром староства, наданого королем Янушу Острозькому, синові київського воєводи й сенатора князя Костянтина Острозького. Минув тільки один рік з часу придушення збройного виступу білоцерківського міщанства проти нестерпних утисків воєводи й старостинської адміністрації. Становище в Білій Церкві було вкрай напружене: привілеї на магдебурзьке право, надані Білій Церкві в 1589 р. Сигізмундом III на домагання міщан, скасовано; найактивнішим учасникам повстання 1589—1590 pp. заочно оголошено смертний вирок; старостинська адміністрація жорстоко карала міщан за найменший прояв опору. Міщанство енергійно підтримало загін Косинського, і повстанці скоро здобули замок, захопили артилерію, боєприпаси, різне майно. Падіння Білої Церкви сколихнуло місцеве населення. Селяни виганяли з маєтків володільців, ділили їх землю та майно, озброювалися і впроваджували козацькі порядки: на сільських радах обирали отаманів, суддів і самі вирішували найважливіші справи. Окремі загони таких покозачених селян приставали до повстанців Косинського. Слідом за Білою Церквою повстанці зайняли Трипілля, а трохи пізніше — Переяслав на лівому березі Дніпра. Наляканий розмахом народного руху, Сигізмунд III уже в січні 1592 р. призначив комісію для розслідування «своєвільства» й покарання «провинників». Королівські «слідчі» — старости Яків Претвич теребовлянський, Олександр Вишневецький черкаський, Яків Струсь брацлавський, Станіслав Гульський барський та ін. (разом із верховним начальником реєстру князем Язловецьким) на чолі своїх команд і шляхетських загонів вирушили на Трипілля. Карателі, проте, не наважилися відразу розпочати воєнні дії. Було вирішено спочатку відколоти реєстровців від основної маси повстанців і тоді вже покінчити з «своєвільством». Під Фастовом карателі спинилися і послали від імені Язловецького листа в Трипілля. «Панове молодці! — звертався Язловецький до реєстровців, —...розумію, що ви те вчинили через Косинського... і думаю, що через одного лотра не схочете терпіти [біди]». Карателі пропонували повстанцям негайно скласти зброю, погрожуючи в противному разі кривавою розправою. Керівники повстанців прийняли листа й розпочали переговори. Стати до бою з карателями в той момент, коли повстання ще не набрало сили, було небезпечно. Переговорами, отже, вони сподівалися виграти час і домогтися, якщо пощастить, розпуску панського війська. Запевняючи комісарів, що Косинського вже позбавлено гетьманства, керівники повстанців обіцяли визнати гетьманом того, кого призначить влада, взагалі бути надалі в повній покорі. На цьому й було укладено договір, після чого комісари покинули позиції під Фастовом і роз'їхалися по своїх староствах. Після відходу панського війська повстання стало швидко розростатися. У червні повстанці, підтримані міщанами, обложили Київський замок. За словами самого київського воєводи князя К. Острозького, «низові козаки не раз підступали до міста і замку, захопивши кращі гармати, порох і всяку стрільбу». Протягом 1592 і зими 1592—1593 pp. повстання поширилося на Волинське і Брацлавське воєводства. Шляхта Луцького повіту, звертаючись у січні 1593 р. по допомогу до панів сусідніх повітів, оповіщала: селяни й низові козаки, «вторгнувши(сь) в панства коронные, у воєводства Киевское и Волынское,.. замки й міста так его королевское милости, яко и шляхетсткие поседают». Шляхетство охопила тривога. Так, в резолюції володимирського сеймика, наприклад, говорилося про «велику небезпеку» від повстанців, які зайняли «немало замков, мест і сел украинных... братии нашей, шляхтичов». І далі зазначалося, що повсталі «з немалым войском, з арматою... юж до воєводства Волынского притегнули, умысливши далей панства короля его милости пустошити». Рух набув загрозливого для панства характеру. Повстанці, писав Олександр Вишневецьюш, прагнули «перевернути до дна все пограниччя і нас всіх винищити». Селяни не тільки виганяли володільців із маєтків і розправлялися з ними, а й впроваджували козацькі порядки в охоплених повстанням місцевостях. Саме це найбільше лякало панів. Недаремно шляхта Волинського воєводства, зібравшись на «роки земские и рочки кгродские», скаржилася 1 січнч 1592 р. на «людей своевільних», козаків, котрі, мовляв, «до присяг на послушенство своє примушують» місцеву людність, тобто встановлюють свою, козацьку владу. На вересневому сеймі 1592 р. українські магнати на чолі з князем Острозьким домагалися негайно послати на придушення повстання коронне військо. Магнатів у сеймі підтримували посли з України — їхня креатура. Але ця вимога зустріла опір з боку послів центральних польських провінцій, панство яких боялося лишитись віч-на-віч із своїми кріпаками в разі виходу коронного війська на Україну. Страх перед можливим виступом покріпаченого селянства в Центральній Польщі поєднувався у шляхти з опозиційними настроями щодо магнатів. Підтримуючи королівську владу в її політиці приборкання магнатів, ця шляхта не квапилася рятувати їх тепер. Король, як представник усього класу феодалів, хотів, зрозуміло, якнайшвидше покінчити з повстанням. Шляхом невеликих поступок на користь реєстру він сподівався відірвати реєстровців від «своєвільників»-селян і до того ж спиратися на реєстр як у боротьбі проти визвольного руху на Україні, так і проти своїх противників — «кресових королев'ят», східноукраїнської магнатерії. Ось чому сейм відхилив вимогу магнатів вирядити коронне військо на Україну. Така ж доля чекала і пропозицію ліквідувати реєстрове військо та конфіскувати козацькі землі. Єдиною «поступкою» Сигізмунда III і канцлера Яна Замойського на користь магнатів була згода видати королівський універсал, який зобов'язував шляхту Київського, Волинського і Брацлавського воєводств зібратися в посполите рушення і під командою князя К. Острозького вирушити в похід на повстанців. Але це була порожня формальність, бо шляхта названих воєводств у переважній більшості перебувала в повній залежності від місцевих магнатів, які могли й без королівського універсалу в будь-який час скликати її для участі в поході. К. Острозький призначив збірним пунктом війська м. Костянтинів, куди й почали сходитися загони шляхти та надвірні команди магнатів Вишневецького, Претвича, Гульського та ін. Януш Острозький збирав шляхту в Галичині й вербував жовнірів в Угорщині. Зібране К. Острозьким військо складалося головним чином із шляхетської кінноти та найманої німецької піхоти. Воно було добре озброєне й забезпечене всім потрібним для війни. Вирушаючи в похід, К. Острозький сподівався на швидку перемогу. Погано озброєні й споряджені, повстанці, в більшості своїй необізнані з військовою справою селяни, здавалося, не могли встояти перед панським військом, до того ж лютували морози, і піхота, що становила основну силу селянськр-козацьких загонів, не могла окопатися в промерзлій землі. Становище повсталих було дуже тяжким. Через великі морози й нестачу продовольства багато повстанців розійшлося по домівках. 2. Битва під П'яткою. Другий період повстання Під тиском переважаючих сил ворога Косинський почав відводити повстанців на вигідніші позиції. 23 січня 1593 р. під м. П'яткою (поблизу м. Чуднова на Житомирщині) почалася кривава битва, яка тривала цілий тиждень. Повстанці, хоча й зазнали великих втрат, трималися мужньо і стійко. Саме це позбавило Острозького надії на повну перемогу й примусило розпочати переговори. 31 січня обидві сторони — від панського війська К. Острозький «с приятели их милости», від імені реєстру гетьман К. Косинський і військовий писар — підписали угоду. Реєстровці повинні були негайно позбавити Косинського гетьманської булави, утримувати на Запоріжжі постійну залогу, повернути в замки все захоплене там озброєння. Нарешті, і цей пункт пани вважали головним, реєстровці зобов'язалися не проживати і не чинити ніякої шкоди («кривд жадных») «в державах княжат (Острозьких)...и маетностях приятель их... княжати Александра Вишневецкого... и державах слуг их милости», тобто в магнатських і шляхетських володіннях. Крім того, реєстровці обіцяли виключити з війська всіх, хто вступив до нього під час повстання. Підписуючи угоду, пани розуміли, що їм бракує сили покінчити з повстанням. Через це в договорі не знайшли місця такі важливі питання, як чисельність реєстру й відносини його з Запорізькою Січчю. Крім того, пани мусили вести переговори з гетьманом К. Косинським, голови якого домагалися ще минулого року, та ще й допустили саме його підписати договір. Повстанці, з свого боку, пішли на угоду з огляду на дуже тяжкі умови, в яких вели боротьбу. Косинський мав надію після припинення воєнних дій відійти з основними силами на Запоріжжя й підготуватися там до нового виступу. Прибувши на Запоріжжя і розпочавши підготовку до нового походу, Косинський вступив у зв'язки з російським урядом. Імовірно, він просив допомоги й одночасно зобов'язувався захищати від татар південно-східне російське пограниччя. Натяк на це знаходимо в грамоті царя Федора Івановича донським козакам від 20 березня 1593 p., де цар оповіщав донців, що ним «велено черкасом запорожским гетману Хриштопу Косицкому и всем атаманом и черкасом быть на Донце на шляхах и за царем итти (переслідувати татарського хана)». Одночасно цар наказував донцям: «и вы б промышляли с ними (українськими козаками)... сопча заодин». Чутки про тісні зв'язки Косинського з Росією викликали тривогу в правлячих колах Польщі. Саме страхом перед тим, що українські повстанці будуть шукати захисту в Росії і що російський уряд подасть їм допомогу, і був продиктований лист черкаського старости Олександра Вишневецького канцлеру Яну Замойському від 13 травня 1593 р. Вишневецький писав, що Косинський «присягнув...великому князю московському з усім своїм військом і піддав йому вже все пограниччя більш як на 100 миль». Вишневецький додав, що цар «послав на Запоріжжя сукна і гроші». Тим часом, закінчивши підготовку до походу, двотисячне повстанське військо двома загонами вирушило влітку 1593 р. з Січі на Черкаси. Один загін плив на човнах Дніпром, другий рухався суходолом. Під Черкасами вони з'єдналися й оточили замок. Староста Олександр Вишневецький разом з військом і шляхтою, що збіглася з околиць, опинився в облозі. Поява повстанців Косинського під Черкасами справила великий вплив на навколишній люд: селяни знову почали братися за зброю. В таких умовах у Вишневецького не було надії вибратися з міста, і він запросив Косинського на переговори. Останній прийняв запрошення і в супроводі загону козаків (150 чол.) прибув до Черкас, де й був підступно вбитий під час переговорів. Сучасник, польський хроніст Іоахім Бєльський (син Мартина), добре обізнаний з тодішніми справами, прямо говорить, що вбивці Косинського — «слуги князя Олександра Вишневецького». За народними переказами, пани, схопивши Косинського, замурували його в стовп в одному з католицьких кляшторів. Смерть талановитого керівника була тяжкою втратою для повстанців, але вони не припинили облоги. Вишневецький, не діждавшись підходу коронного війська, мусив піти на переговори. За договором, укладеним у серпні 1593 p., реєстровцям надавалося право вільного виходу на Запоріжжя й звідти на волость; Вишневецький зобов'язувався повернути козакам забрані у них човни, коні та ін.; віднині майно, що лишалося після смерті козаків, мало передаватися їх родичам, а не старості, як було дотепер; козаки здобували право подавати київському воєводі скарги на утиски з боку старостинських урядників тощо. Найважливішою поступкою на користь реєстровців було право вільних зносин із Січчю, хоч пани, як завжди, не думали дотримуватися умов договору. З цього приводу дуже ясно висловився київський біскуп Юзеф Верещинський. У своєму листі від 19 серпня 1593 р. канцлеру Замойському він писав: «угода з ними була вимушена умовами», — і тут же додав: «Краще, звичайно, якби їх [козаків] зовсім не було на Україні, але тепер не час говорити про це, до того ж і сили [у нас] для цього нема». Договір не задовольнив жодної з сторін. Утиски селян і козаків тривали й далі. Восени 1593 р. знову спалахнув вогонь повстання. Повстанське військо вирушило цього разу з Низу Дніпра на Київ, щоб «доходити справедливості на провинниках». По дорозі до нього приставали селяни й міщани, так що невдовзі зібралося до чотирьох тисяч чоловік. Повсталі були охоплені невгасимою ненавистю до віроломних панів. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський писав: «Повстанці пройняті такою упертістю і своевільством, що не дивляться вже ні на бога, ні на короля, ні на щось інше; коли б це не потягло за собою найстрашніших наслідків, краще, гадаю, було б якимсь розумним способом уникнути цього». Довідавшись про наближення до Києва козацько-селянських загонів, шляхта, що з'їхалася сюди на чергову судову сесію, зараз же вирядила до них депутатів — біскупа Ю. Верещинського і князя К. Ружинського. За півтори милі від Києва, депутати зустріли повстанців на марші, але ті відхилили пропозицію про переговори і, не спиняючись, продовжили рух на місто. Шляхта в паніці стала тікати з Києва, «не бажаючи, — як глузував біскуп Верещинський, — напитися з київськими урядниками того пива, якого вони наварили». Почалася облога міста. Але вона тривала недовго, бо надійшла тривожна звістка: на Запоріжжя напали татари. Це був, імовірно, наслідок інтриг польських дипломатів, які не раз намовляли хана до цього. Хан і сам очікував слушного часу і, скориставшись з відсутності головних козацьких сил, вдерся на Запоріжжя і підступив із своїми загонами до Січі. Невелика козацька залога, залишена там, мужньо оборонялась, проте через брак продовольства змушена була відступити. Увірвавшись у Січ, татари зруйнували її. Це примусило повстанців, серед яких було чимало запорожців, припинити облогу Києва; останні поспішили на Низ Дніпра. Але полум'я повстання на Наддніпрянщині й Брацлавщині продовжувало палати. Воно було таким грізним, що восени 1593 р. коронний гетьман С. Жолкевський просив у канцлера Замойського «заступництва, поради і порятунку, бо через упертість і обурення хлопів, — у розпачі писав він канцлеру, — не можу виконувати своїх обов'язків...» Надзвичайно жорстокими заходами польській владі й місцевому панству вдалося все ж таки придушити селянсько-козацьке повстання. Та перемога ця була короткочасна. 3. Становище на Україні напередодні повстання 1594—1596 pp. Нове, ще грізніше народне повстання на Україні спалахнуло в умовах, ускладнених подіями міжнародного характеру. В 1590 р. закінчилася тривала війна Туреччини з її східним суперником — Персією. Розв'язавши собі руки на сході, султан Мурад III (1574—1595) почав готуватися до війни з імперією Габсбургів. Правда, Османська Порта вже була не така могутня, як колись. Двадцять років перед тим (1571), виступивши проти панування Порти на Середземному морі, Іспанія і Венеція розгромили при Лепанто величезний турецький флот. Сяйво непереможності Туреччини було притьмарене. Але вона швидко загоїла цю рану. Стримати турецьку навалу можна було лише спільними зусиллями європейських держав. Проте спроби цісаря Рудольфа II (1576—1612) і папи Климента VIII (1592—1605) організувати антитурецьку лігу, залучивши до неї, крім західних держав, також Польщу й Росію, натрапили на великі труднощі. А Туреччина в 1593 р. розпочала воєнні дії. В такій тривожній ситуації Рудольф II вирішив звернутися по допомогу до запорізьких козаків. Доручення встановити контакт із Січчю і переконати запорожців виступити проти Туреччини було покладене на досвідченого дипломата Еріха Ляссоту. На Запоріжжі в цей час посилилися суперечності між масою голоти (після поразки повстання Косинського тут зосередилося багато втікачів) і козацькою верхівкою. Тому старшина ладна була піти назустріч цісарському урядові, сподіваючись спровадити в похід проти турків голоту й дістати за це гроші. 10 червня 1594 р. на козацькій раді було оголошено цісарську грамоту: Рудольф II пропонував козакам вирушити через Молдавію на Дунай, переправитися на правий берег і вторгнутися в межі Туреччини; разом з цим цісар не брав на себе ніяких зобов'язань, думаючи, очевидно, обійтися подарунками старшині. Старшина, заінтересована надзвичайно у виході бурхливої козацької маси з Запоріжжя, домагалася прийняття радою пропозиції. Кошовий отаман раз і вдруге прочитав цісарську грамоту, але козаки не давали згоди — мовчали. Тоді козацька старшина, як пише Ляссота, вийшла з натовпу, і на січовому майдані утворилося «два кола: одне з старшини, друге з простого народу, що його вони називають черню». Козацьке коло відкинуло пропозицію про виступ у похід; більше того, козаки погрожували «кинути у воду і втопити кожного, хто не пристане на їх думку», — записав Ляссота. Старшина, зазначає він, удала, що погоджується з козацтвом, «не зважуючись противитись черні, такій сильній і могутній, коли вона гнівається». Тим часом на Брацлавщині утворилася напружена ситуація. Ще напровесні 1594 р. стало відомо, що на Поділля (за деякими даними, і далі — на Волинь та Галичину) мала вдертися татарська орда, що йшла за наказом султана в Молдавію на допомогу турецькому війську. Це викликало тривогу не тільки серед народу, а й в магнатсько-шляхетських колах. На пограниччі не було війська і зібрати його негайно здавалося неможливим. За таких умов сотник надвірної козацької корогви князя К. Острозького Северин Наливайко запропонував князю зібрати охоче козацьке військо і виступити з ним туди, де в цьому буде найбільша потреба, зокрема в Молдавію на боротьбу з турками. Князь Острозький дав на це свою згоду, і Наливайко заходився набирати військо. Справа рухалася так швидко, що вже 9 березня польний коронний гетьман Жолкевський вдоволено писав канцлеру Я. Замойському, що «в наддніпрянських містечках і селах козаки спішно озброюються, готують собі списи». У Жолкевського, як і в Острозького, не було сумніву, що єдина мета у Наливайка — похід на татар і турків. Наприкінці весни 1594 р. на Брацлавщині вже стояло охоче козацьке військо в кілька тисяч чоловік. Наливайко розташував його по шляхетських маєтках. Шляхта, зрозуміло, ремствувала, але мусила терпіти, бо нікому не хотілось опинитися на татарському аркані. На початку літа на Поділля вдерлися татари, однак, зустрівшись із загонами Наливайка, повернули на Молдавію. Козаки, переслідуючи їх, теж вступили в Молдавію. Під час походу вони взяли у татар значні трофеї, в тому числі близько 4 тис. коней. Поява козаків викликала велике піднесення у Молдавії і Валахії. В листопаді 1594 р. в Бухаресті і Яссах вибухнули антитурецькі повстання. Під тиском повстанців і війська волоського господаря Михайла Хороброго турки почали покидати окупований край. Повернувшись на Брацлавщину, Наливайко знову поставив військо у панських маєтках. Тим часом (влітку 1594 р.) на Січ прибули його посланці. Від імені свого керівника й козацтва вони звернулися до запорожців із закликом спільно повстати проти польсько-шляхетського панування на Україні. Посланці привели з собою 1,5 тис. коней (з відбитих у татар табунів) — подарунок січовикам. Маса козацтва з великим співчуттям поставилася до пропозиції Наливайка. Але старшина вважала повстання несвоєчасним і, щоб відхилити пропозицію, посилалась на компрометуючі Наливайка чутки про те, що він у битві під П'яткою (під час повстання Косинського) був на боці панства. Спростовуючи ці закиди, посланці Наливайка заявили, що їх керівник сам з'явиться до запорожців, покладе перед ними свою шаблю і дасть усі необхідні пояснення, і якщо січовики все ж визнають за ним провину, то хай його ж власною шаблею і відрубають йому голову. Незважаючи на опір старшини, запорожці ухвалили негайно вирушити на з'єднання із Наливайком. Їх підтримала й значна частина реєстровців, розташованих за порогами. Тоді старшина, щоб зберегти свій вплив серед козацтва, змінила тактику: погодилася з рішенням козацтва і поставила на чолі загону, що виряджався на допомогу Наливайкові, реєстрового старшину Григорія Лободу. 4. Повстання під керівництвом Северина Наливайка Поки вирішувалася ця справа, на Брацлавщині відбулися серйозні події. 5 жовтня козаки під проводом Наливайка разом із брацлавськими міщанами напали на шляхту, що з'їхалася до Брацлава на «судові рочки», і погромили її. Це було початком повстання. Невдовзі прибули запорожці з Січі. Народний рух швидко набирав сили. Через якийсь місяць, у листопаді 1594 p., як про це доповідав кременецький каштелян (він же теребовлянський староста) Я. Претвич, повстанці здобули м. Бар, центр староства. Повстанська рада у Барі ухвалила закликати український народ на боротьбу проти панів. Народні маси одразу відгукнулися на заклик: незабаром повстання поширилося не тільки на Барське староство, а й на Вінниччину. 15 листопада Я. Претвич писав Я. Замойському з Шаравців: «Який там (у Вінниці) жах, як люди (шляхта) тікають із своїх домівок, того і описати не можу». Претвич просив у канцлера дозволу покинути Теребовлю. Народне повстання на Україні вибухнуло і стало розгортатися саме в ті місяці, коли увага польських магнатів була прикута до подій у Молдавії, де їх інтереси зіткнулися з претензіями угорських феодалів і Туреччини. Скориставшись із того, що волоський господар Михайло Хоробрий воював із Туреччиною, магнати вирішили посадити на молдавський трон свою людину — молдавського боярина Єремію Могилу і стали збирати військо. В лютому 1595 р. Острозький звернувся з листом до Лободи, запрошуючи його приєднатися до походу польського війська в Молдавію. Лобода прийняв цю пропозицію, але виконати обіцянку не міг через опір козаків. У серпні 1595 р. польське військо у складі частин, підлеглих магнатам Потоцьким, Зебжидовському, Тарлу та іншим, а також шляхетських загонів і коронного війська з великим коронним гетьманом та канцлером Я. Замойським і польним гетьманом С. Жолкевським переправилося через Дністер і вступило в Молдавію. Відхід польського війська сприяв розгортанню повстання. З Брацлавщини воно досить швидко поширилося на Наддніпрянщину й Волинь. Усюди залежні селяни і міщани піднімалися, оголошували себе козаками. За словами Іоахіма Бєльського, повстанців у цей час налічувалося близько 12 тис. чоловік. На Волині повстанське військо ще навесні 1595 р. поділилося на дві частини. Одна, під керівництвом Наливайка, вирушила на захід, на Луцьк, а потім повернула на північний схід, на Могильов на Дніпрі, — у Білорусію; друга, на чолі з Лободою, — на південний схід, у напрямку Черкас. В Білорусії почалося повстання. Протягом літа 1595 р. повстанці здобули Слуцьк, Бобруйськ і, нарешті, при підтримці місцевих жителів — Могильов на Дніпрі. Падіння цього найбільшого білоруського міста й сильної фортеці з великою залогою піднесло на новий ступінь рух народних мас у Білорусії. Шляхта тікала до Мінська, під захист гетьмана Радзівілла. Майже одночасно, в кінці 1595 p., почалися селянські повстання і в самій Польщі, зокрема в Мазовії. За словами магната Л. Сапєги, місцеві селянські загони налічували по кілька тисяч чоловік. Вони нападали на панів і погрожували «Низом», тобто заявляли, що чинитимуть так, як «низовці» (запорожці). Мабуть, це був натяк на козацьку сірому, яка не знала компромісів у боротьбі з шляхетством. Страх панів посилився під впливом чуток, що українські та білоруські повстанці збираються об'єднатися з польськими селянами й рухатись на стару польську столицю. Пізніше С. Жолкевський так характеризував настрої повстанців: вони «думали про Краків..., про підкорення шляхетського стану». Інакше розгорталися події на Наддніпрянщині. Лобода діяв дуже мляво. Пізніше князь Острозький говорив, що його володіння тут мало потерпіли від повстанців, бо «пан Лобода [їх] щадив». Бездіяльність Лободи відбивала настрої тієї частини старшини, яка прагнула до угоди з панами. З війська Лободи виділився загін козаків, на чолі якого став отаман Матвій Шаула, й вирушив (із запорізькими гарматами) по Дніпру вгору на з'єднання з Северином Наливайком. Але Шаулі вдалося дійти тільки до Пропойська (на р. Сож). Тим часом магнатське військо розбило під Яссами Розвана, ставленика семиградського воєводи (турецького васала) Сигізмунда Баторія і посадило на молдавський трон Єремію Могилу. Такий кінець молдавської кампанії відразу ускладнив становище українських повстанців, бо тепер польський уряд міг усі сили кинути на Україну. На придушення повстання з Молдавії вирушили не тільки магнатські команди, а й частина коронного війська. Дізнавшись про це, Наливайко (він був у Могильові) наказав спалити замок і на чолі війська з 20 гарматами вирушив назустріч карателям. Але сили його були вже значно слабші, ніж влітку та восени: частина повстанців через нестачу продовольства та настання холодів змушена була розійтися по домівках. 5. Марш Наливайка з Білорусії на Східну Україну Похід Наливайка влітку 1595 р. у Білорусію був, можливо, складовою частиною його загального плану. Він хотів до повернення панського війська з Молдавії спільно з білоруськими повстанцями погромити литовських феодалів. Із цим задумом, очевидно, пов'язувалося й завдання, покладене на Лободу, — звільнити від панської влади Південне Подніпров'я, потім рушити вздовж Дніпра на Київ, а звідти у Білорусію на з'єднання з Наливайком. Якби план удався, то повстанці зайняли б величезну територію Східної України (між Дніпром і Дністром) та Білорусії. Проте вже повільність і бездіяльність Лободи поставили під сумнів реалізацію цього задуму. Повернення ж польського війська з Молдавії утруднило становище повстанців. Воно погіршилося далі, коли литовські пани, отямившись після перших ударів повстанців, почали під керівництвом воєводи Радзівілла стягувати сили. Саме за таких умов Наливайко йшов на Поділля, назустріч коронному гетьману. 15 лютого 1596 р. Жолкевський писав Замойському, що Наливайко вже наближається до Костянтинова. Повстанське військо налічувало тепер щонайбільше 1,3 тис. чоловік, до того ж зморених переходом, без належних припасів, тоді як Жолкевський мав понад 3 тис. добірних вояків і значну артилерію. Наливайко вирішив уникнути бою з коронним гетьманом і вести військо на схід, на Подніпров'я, для з'єднання з Лободою. Щоб утруднити ворогові переслідування, він пішов найтяжчою, але найкоротшою дорогою — через так зване Дике Поле. Повстанці рухалися через Острополь на Пиків. Жолкевський з кіннотою кинувся слідом і наздогнав їх під Прилукою. Але тут Наливайко затримав його артилерійським вогнем і незабаром, перейшовши Сині Води, вступив із своїми загонами в Дике поле. Жолкевський не наважився на переслідування. Натомість він став «гамувати» край. Оскаженіле панство мстилося на населенні. Як висловився сучасник, пани чинили «окрутенства великие, а праве тиранские». Одночасно коронний гетьман просив у канцлера грошей для жовнірів і дозволу на скликання посполитого рушення. Однак, не чекаючи відповіді, сам видав відповідні універсали. В березні 1596 p., зазнавши страшних злигоднів, загони Наливайка перейшли Дике Поле й уже рухалися в напрямку Білої Церкви, біля якої стояв Лобода з досить численним військом (понад 3 тис. чол.). Отже, повстанці (Шаула зимував у Пропойську) були роз'єднані. А між тим ще на початку березня Жолкевський з великими силами виступив у похід на Білу Церкву, відправивши до Лободи посланця з пропозицією відступитися від повстанців. Лобода, незважаючи на протести козаків, прийняв посланця, взявши його, за словами Жолкевського, під свій захист. Він не давав також наказу, всупереч вимогам козаків, атакувати Білу Церкву, хоч це й був важливий опорний пункт Польщі у Східній Україні. Все це свідчило, принаймні, про його нерішучість. Діставши звістку про наближення Наливайка, Лобода, як доніс Жолкевському агент, зняв військо з-під Білої Церкви й швидко рушив на Трипілля. У цей час туди вже підходив Шаула (він ішов з Білорусії на з'єднання з Наливайком). Після об'єднання з Шаулою козаки, невдоволені діями Лободи, усунули його від керівництва військом і обрали гетьманом Шаулу. Останній зараз же вирушив на Білу Церкву, щоб з'єднатися з Наливайком до приходу туди Жолкевського. Жолкевський, з свого боку, прагнув не допустити повстанців до об'єднання і послав із Пикова, де збиралися його сили, у Білу Церкву великий загін на чолі з князем Ружинським. Той вступив до білоцерківського замку якраз перед появою Наливайка, слідом за яким до міста підійшов Шаула. Таким чином, повстанці встигли з'єднатися. Але до Білої Церкви вже наближався коронний гетьман з військом, що набагато переважало повстанців. Наливайко і Шаула вирішили відступити до Дніпра, в район, який перебував ще в руках повстанців. Однак 23 березня, ледь встигли вони наблизитись до урочища Гострий Камінь, як їх став наздоганяти Жолкевський. Повстанці швидко отаборилися — оточили себе возами, поставленими в п'ять рядів. Почався жорстокий бій. Пробуючи розірвати кільце повстанського табору, коронний гетьман тиснув усіма силами. Бій вщух лише пізньої ночі. За словами Іоахіма Бєльського, карателі втратили вбитими й пораненими понад 300 жовнірів і 60 шляхтичів. Наступного дня, 24 березня, Жолкевський писав Замойському: «Було багато шансів розірвати їхній (повстанський) табір, але бог не зглянувся [на нас]». Серйозних втрат зазнали й повстанці. Поліг, серед інших,отаман Сасько, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко. Тієї ж ночі повстанці покинули позиції й рушили далі, на Трипілля. Знесилений боєм, Жолкевський не зміг негайно розпочати переслідування. Він повернув назад, до Білої Церкви, і став тут нагромаджувати сили. В листі до канцлера Замойського коронний гетьман просив прислати нове військо й нагадати шляхті, що саме з'їжджалася на сейм до Варшави, «чого вона може чекати для себе, якщо повстання не буде придушене». Коронний гетьман благав канцлера якнайшвидше подати допомогу, бо вже, писав він, «вся Україна покозачилася» і, крім того, ходять чутки, що повстанці мають намір у разі невдачі «переїхати до Москви». Діставши підмогу, Жолкевський рушив услід за повстанцями. По дорозі, довідавшись, що їх загони вже у Києві й повстанці відправляють свої родини у Переяслав, він наказав перетяти їм шлях до Росії. Тим часом військо Наливайка покинуло Київ і рушило на Переяслав. У Переяславі, по приході туди повстанського війська, зосередилося близько 10—12 тис. чол. Боєздатних, однак, було не більше 3 тис. Переважну більшість становили поранені, старі, жінки, діти. Всі стомилися, не вистачало продовольства. Раз у раз скликалися ради, але одностайності не було досягнуто. Меншість хотіла оборонятися на місці, більшість, навпаки, пропонувала перейти до Росії. Зрештою всі повстанці з родинами і майном вирушили на Лубни, звідки до російського кордону було приблизно 100 верст. Жолкевський відправив слідом за ними кінноту, щоб зайняти переправу через р. Сулу. Переслідуванці, однак, встигли перейти на лівий берег річки. Але зараз же туди переправилося й польське військо. Крім того, відступаючі зіткнулися із загоном Ю. Струся, посланим Жолкевський навперейми. Повстанці опинилися між двох вогнів, і вихід був один: боротися до кінця. 6. Повстанський табір на Солониці Повстанці отаборилися під Лубнами, в урочищі Солониця, яке панувало над околицями, з трьох сторін укріпили його возами, поставленими в чотири і п'ять рядів, та ровом з високим валом (вал приховував від ворога все, що діялося в таборі). До четвертої сторони табору прилягало непрохідне болото. Біля воріт і в інших місцях табору було поставлено зруби з землею і на них встановлено гармати (близько 30). Хоч Жолкевський мав 5 тис. одних тільки жовнірів, не кажучи про шляхетські загони й магнатські команди, він, однак, не одразу наважився на штурм. Йому доводилося, за власними словами, мати справу з людьми відважними, які вирішили в своєму безвихідному становищі битися на смерть. Безперервними нападами польське військо виснажувало повстанців. Але останні мужньо відкидали жовнірів і робили сміливі вилазки. Настала велика спека. В переповненому таборі не вистачало продовольства і води. Через брак кормів почався масовий падіж коней і худоби, трупи їх заражали повітря, що призвело до спалаху хвороб. Цими тяжкими умовами скористалася та частина старшини, яка шукала угоди з панами. Лобода зав'язав таємні переговори з Жолкевським. «Нарешті дозріло насіння ворожнечі... посіяної [мною] між Лободою, з одного боку, і Наливайком та його прихильниками — з другого», — зловтішно писав пізніше Жолкевський. Довідавшись про підлу зраду Лободи, козаки стратили його. Настав останній акт драми. Повстанці відбивали приступи і самі нападали на ворога, не втрачаючи надії на підхід нових повстанських загонів. У тилу Жолкевського, справді, діяли запорожці на чолі з Підвисоцьким. Вони спробували навіть пробитися в Лубни на човнах. Коли ж це не вдалося, стали палити шляхетські маєтки, вважаючи, що цим відтягнуть від Солониці хоч частину сил Жолкевського. Проте останній готувався до вирішального штурму. З Києва йому везли гармати, надходили шляхетські загони, споруджувалися туруси (великі циліндричні корзини з землею, поставлені на колеса). 25 травня почався обстріл козацького табору. За два дні було вбито 200 повстанців і ще більше поранено. Тепер уже вони не могли виходити з табору навіть за водою та дровами і мусили копати колодязі на місці й вживати непридатну для пиття воду. Тут же, в страшенній тісноті, ховали померлих. У такі тяжкі години посилили свою ворожу діяльність зрадники. Вночі проти 28 травня вони схопили Наливайка та найближчих його помічників, зокрема Шаулу й Шостака, і видали їх Жолкевському. Запобігаючи панської ласки, зрадники хотіли видати також прапори та гармати й почали домовлятися про це з ним. Під час переговорів шляхетське військо зненацька увірвалося в табір. Кілька тисяч повстанців і їх рідних було вирізано. За словами Бєльського, «на милю або більше труп лежав на трупі, бо в таборі разом з черню і жінками їх було до десяти тисяч». Тільки невеликій частині повстанців на чолі з полковником Кремпським пощастило пробитися й відійти на Запоріжжя, «де, — зауважує той же Бєльський, — їх лишилося на коші близько п'ятисот чоловік». Скликаний невдовзі сейм оголосив Жолкевському подяку за те, що він «панства наши украинные волние и беспечние од них [повстанців] учинил и успокоил», і нагородив заради «его великих зацных и преважных заслуг» землями. Жолкевський дістав урочища Боришполь, Горошин, Сліпорід на Сулі, а також усі землі при «границе татарской и при рубежу московском лежачие». Одночасно була видана сеймова ухвала про конфіскацію земель у всіх козаків і надання коронному гетьману необмеженого права для «винищення дощенту тих своевільників». 22 серпня 1596 р. з'явився королівський універсал. Шляхті й урядникам Київського, Брацлавського і Волинського воєводств наказувалося винищувати тих козаків, які й тепер ще «при замках, містах і містечках... господарских и шляхетских туляют се... и погрозки пущают». Універсал закликав шляхту заборонити своїм підданим збиратися разом навіть по 5—10 чол. Шляхта повинна була також вжити всіх заходів, щоб розірвати зв'язки селян із Запоріжжям, а при появі запорожців на волості зустрічати їх як ворогів держави «конно и оружно». Отже, всі урядники й пани в будь-який час і в будь-якому місці мали право схопити й покарати кожного, кого вони вважали за «своєвільника», хоч би то був і реєстровий козак. На Східній Україні запанував терор. Наливайка привезли до Варшави й кинули у в'язницю. Цілих десять місяців його катували, але сила духу козака була незламною. 11 квітня 1597 р. Наливайка вивели на страту. Площу старої Варшави заповнив строкатий натовп. Коли на ешафоті з'явилася могутня постать народного українського героя, всі погляди зосередились на ньому. І. Бєльський писав: «Був він чоловік видатної вроди і визначних здібностей... до того ж знаменитий артилерист». Стявши голову, кат четвертував його і виставив на ешафоті частини тіла. Народні перекази про страту Наливайка переходили від покоління до покоління. Розповідали, наприклад, що, знущаючись, кати наділи йому на голову розпечений залізний вінець і посадили на такого ж коня. За іншим переказом, його спалили у мідному бику. Цю легенду запозичив, між іншим, автор «Истории русов». Ім'я Наливайка стало символом боротьби проти кріпосництва й національного гніту на Україні: «наливайківцями» пани називали учасників і наступних селянсько-козацьких повстань. Слава про Наливайка вийшла за межі України. Через десять років, під час повстання Івана Болотникова, ватажок одного повстанського загону називав себе Наливайком. Пізніше, в похмуру добу панування кріпосницької реакції у нашій країні, К. Рилєєв звернувся до образу українського героя в своїй знаменитій поемі «Наливайко», яка здобула велику популярність. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. були відповіддю народних мас на посилення експлуатації і покріпачення селян, а також на експансію польських феодалів і католицької церкви. Якщо повстання під керівництвом К. Косинського (1591—1593) обмежувалося Київщиною, Запоріжжям, частиною Брацлавщини та Волині, то повстання під проводом С. Наливайка (1594—1596) охопило також Поділля, Волинь, значну частину Білорусії і мало відгомін у Польщі. Повстанці завдали відчутних ударів спільним силам польських, литовських, українських і білоруських феодалів, але зазнали поразки. В цих масових народних виступах проявилися як слабкі сторони, властиві всім селянським повстанням доби феодалізму (стихійність, неорганізованість, локальність), так і особливості, характерні для селянсько-козацьких повстань на Україні: протидія тієї частини козацької реєстрової старшини, яка пристала до повстанців, розширенню антифеодального руху і схильність її до угоди з панами. |
Частина І
СТАРОДАВНЯ І СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (ДО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.)
1.3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (XIV — СЕРЕДИНА XVII СТ.)
Поиск по сайту: