Культура середньовіччя

Середньовічна культура Візантії як своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу, християнства і еллінського Сходу.

Ще в IV ст. Римська імперія розпалася на дві самостійні частини, кожна зі своїм імператором – Східну і Західну. Столицею східної частини став Константинополь, який був заснований імператором Константином на місці колишньої грецької колонії Візантії.

Візантія вистояла в бурях V ст. і збереглася після падіння Риму. В VI ст. при імператорі Юстиніані вона була розташована на великій території і в порівнянні зі своїми сусідами, примітивними варварськими державами, була країною величезною і блискучою, зі складним апаратом державної влади і високо розвиненою дипломатією.

Перехід від рабовласницького ладу до феодалізму тривав поступово, без гострих катаклізмів. Свій міжнародний престиж Візантія підтримувала не тільки військовими заходами, але й дипломатичними хитрощами. Вражаюча зовнішність Константинополя, його майбутній флот, розкішні архітектурні споруди, сліпуча пишність придворного церемоніалу і церковної служби були бездоганними.

На початку середньовіччя Візантія залишилася єдиною берегинею елліністичних культурних традицій.

У візантійському мистецтві пишність і парадність, золото і мармур, барвистість і сіяння – все виявилося доречним, як символ духовного блаженства. Сама церемонія богослужіння, яка проводилася у візантійських храмах, була прикладом витончено розробленого «символічного мистецтва». Візантійську церкву сучасники називали «безтілесним і духовним театром».

Коли посли київського князя Володимира в Х ст. побували в Царграді (так називали на Русі КонстантинопольРусі) на богослужіння в соборі Святої Софії, вони, як йдеться в літописі, не знали, на землі вони чи на небі. За переказами, це й стало однією з причин, що Київська Русь прийняло християнство Візантійського зразку, а не західного. Вочевидь, таке сильне враження на послів справив не тільки богослужебний ритуал, але і храм, де він відбувався, який було побудовано в VI ст. малоазійськими зодчими Анфімієм і Ісидором.

В античних храмах класичного типу значну роль відігравало їх зовнішнє пластичне рішення і дуже малу – внутрішній простір. Усередині, в темряві, стояла статуя божества, а всі обряди і свята відбувалися ззовні, на майдані. Призначення християнської церкви зовсім інше: вона була місцем, де збираються віруючі для молитов. Організація внутрішнього простору стає головним завданням для зодчих.

В церковному будівництві у Візантії панували дві архітектурні форми – базилікальна і хрестово-купольна. Базиліка – це прямокутна в плані і витягнута в довжину будівля, розподілена на три, п’ять або більше подовжніх нефів. В східній частині базиліки, яка закінчувалася напівкруглим виступом, вміщувався вівтар, в західній частині був вхід. Подовжні нефи перетиналися поперечним трансептом, були розташовані ближче до східного краю і стирчали з обох боків таким чином, що будівля мала в плані форму хреста – головного символу християнства.

Інший тип конструкції храму – хрестово-купольний. Ці будівлі найчастіше квадратні. В них чотири величезні внутрішні стовпи розподіляють обшир на дев’ять осередків, які були обрамовані арками і підтримували купол, яаий знаходився в центрі. Купол символізував небесне склепіння. Напівциліндричні кам’яні склепіння, які примикають до купола, перетинаючись, також утворюють хрест, але рівнобічний.

В подальшому тип храму-базиліки затвердився в Західній Європі, а в самій Візантії та на Сході мав перевагу інший тип – хрестово-купольний, його різновидом є українські та російські церкви.

Собор Святої Софії залишився найвищим досягненням візантійської архітектури: нічого рівного йому вже не було створено протягом подальших дев’яти століть історії Візантії.

Скульптура розвивалася мало, і тільки в межах малих декоративних рельєфів, хоч античні статуї і продовжували прикрашати вулиці Константинополя. Візантія шанувала античність, пишалася роллю її спадкоємиці, ніколи не знищувала язичницьких пам’ятників, але її власні ідеали і творчі спрямування були іншими. Що дійсно використовувалося нею як початковий пункт – це традиції пізнього античного живопису, який процвітав головним чином у східних елліністичних центрах – в Олександрії, в Антіохії, в Ефесі.

Головні форми візантійського живопису – це монументальний храмовий живопис (мозаїка і фреска), ікони, книжкові мініатюри. Найкраще з них – це візантійські мозаїки – найхарактерніше творіння візантійського генія. Техніка мозаїк складна і вимагає великої майстерності. Дрібні різнокольорові кубики смальти (сплав скла з мінеральними фарбами), із яких викладається зображення на стіні, міниться, грає, відбиваючи світло. Час майже не володіє над мозаїкою старовинних майстрів: коли її відмивають від бруду, вона виявляється такою ж, якою була багато століть тому. Найдавніші візантійські мозаїки знаходяться в храмах і усипальницях Равенни. Равенна – місто на березі Адріатики, було колись значним культурним центром Візантії. Воно зберігає єдиний візантійський комплекс пам’ятників V-VI ст., того переламного часу, коли на роздоріжжі історії зустрілися Рим і Візантія, античність і середньовіччя.

На вищу ступінь піднімається візантійський живопис VII ст. В цей час розвивається іконописне мистецтво. Але партія іконоборців виступала проти того, щоб зображувати Бога та святих у людському образі, вбачаючи в цьому пережиток ідолопоклонства. У VIII ст. ці погляди одержують перемогу: у Візантії ікони було заборонено.

Період іконоборства тривав більше 100 років. За ствердженнями джерел, художня енергія була спрямована в цей час не тільки на створення орнаментів, але і на написання пейзажів, зображення тварин, птахів тощо.

Але всі ці розписи не збереглися: вони були знищені супротивниками іконоборства після того, як іконо шанування було відновлено.

Проте затвердилася ідея відтворення в іконі боже6ственного праобразу. Стиль візантійського мистецтва стає все більш суворішим і канонічним. Саме Візантія виробила постійні іконографічні схеми в зображеннях священних сюжетів, які не можна було порушувати. Ці схеми перейшли у давньоруський іконопис, почасти і західне середньовічне мистецтво, хоч там вони використовувались вільніше і швидко змінювалися.

Мистецтвознавець Лазарєв пише, що «в такій централізованій державі, якою була Візантія, мистецтво розвивалося інакше, ніж на заході. Не відчуваючи тиснення центральної влади, феодальний захід живе дещо іншим художнім життям. У Візантії ж усе духовне життя знаходилося під найсуворішим контролем держави, яка жорстоко перетинала будь-яку опозиційну думку, будь-яке нововведення.».

У Візантії розквітало мистецтво емалі, інкрустації з дорогоцінного каміння, різьби на кістках, мініатюрної ікони.

В XIV ст. при династії Палеологів візантійське мистецтво переживає новий і останній період піднесення. Канонічну систему було порушено, мистецтво стає більш експресивним. Видатний пам’ятник цього палеологівського стилю – мозаїка церкви Кахрис-Джамі в Константинополі.

«Палеологівське відродження», як його називають, почалося в епоху військових та політичних поразок Візантійської держави. Візантія – другий Рим, по-своєму створювала історію першого Риму. У XV ст. Візантія була повалена під натиском турків. Її історія, безумовно, припинилася. Собор Святої Софії було перетворено у мечеть, візантійське мистецтво загинуло. Проте візантійський стиль було розповсюджено далеко за межі Візантії. Візантійське мистецтво вплинуло на культуру Болгарії, Сербії, Південної Італії, Венеції, почасти Вірменії та Грузії. Дуже плідну роль Візантія відіграла у художньому розвитку Давньої Русі. Найкращі візантійські майстри працювали у Києві, Новгороді, Володимирі.

Поиск по сайту: