Проблема насильства щодо жінок

На шляху утвердження статевої рівності в суспільстві, в різних його організаційних структурах, забезпечення прав та основних свобод людини суттєвою перешкодою є насильство, Як соціальний феномен воно інтегроване в культуру народів багатьох країн світу.

Найбільш потерпають у суспільстві від насильства, як правило, жінки. Останнім часом світове співтовариство приділяє цій проблемі багато уваги: зокрема, прийнято Декларацію про ліквідацію насильства щодо жінок, проведено Четверту Всесвітню конференцію зі становища жінок у Пекіні та інші заходи.

У спеціальному документі під назвою "Платформа дій", прийнятому на згаданій конференції, зазначено: "Форми насильства за ознакою статі, зокрема такі, як побиття, домашнє насильство, сексуальна наруга, сексуальне рабство та експлуатація, міжнародна торгівля жінками й дітьми, примушування до повійства, сексуальні домагання, насильство, зумовлене культурними забобонами, расизмом і расовою дискримінацією, ксенофобією, порнографією, етнічною чисткою, збройними конфліктами, іноземною окупацією, релігійним та антирелігійним екстремізмом і тероризмом, є несумісними з гідністю і цінністю людської особистості, з ними необхідно боротися і викорінювати їх[1,28]. Слід виступати проти будь-яких порушень прав жінки у сучасному суспільстві. Основну роль у цій боротьбі має відігравати уряд, його дії повинні бути скеровані на вироблення чіткої стратегії антинасильницької діяльності у загальнодержавному масштабі, на запобігання будь-яких проявів насильства щодо жінок в особистому й суспільному житті".

Проблема насильства щодо жінки є надзвичайно актуальною і для України. Без подолання цього згубного явища у суспільстві неможливо створити сприятливі умови для самореалізації людини, вільного її волевиявлення, розвитку паритетної демократії, реалізації принципу рівних прав, свобод і можливостей для жінок і чоловіків.
Статистика останніх років є невтішною: протягом лише одного 2009 р. в Україні було зареєстровано 782 зґвалтування. Це при тому, що, як стверджують юристи, у правоохоронних органах реєструється лише десята частина випадків згвалтування. Здебільшого різні види насильства щодо жінок і дівчат, особливо домашнє сексуальне та психологічне, залишаються "прихованими". На жаль, на тлі загального зростання злочинності в країні злочини, скоєні на сексуальному грунті, розкриваються дедалі рідше.

Через відчуття, сорому, яким супроводжуються будь-які види домашнього насильства, а також певні традиції жінки стримуються повідомляти про акти насильства щодо них. Відтак зменшується кількість зареєстрованих фактів подібних злочинів, ускладнюється процедура захисту жінок.

У матеріалах Пекінської конференції зазначається, що під терміном "насильство щодо жінок" слід розуміти будь-який здійснений на підставі статевої ознаки акт насильства, який може завдати шкоди фізичному, статевому чи психологічному здоров'ю жінки або страждання. Це також погрози здійснити подібний акт, примушування або свавільне обмеження свободи жінки у суспільному та особистому житті.
Розрізняють насильство в сім'ї та насильство в суспільстві. Обидва види насильства поділяють у свою чергу на фізичне, статеве, психологічне. Насильство в сім'ї може набувати таких форм, як нанесення побоїв, сексуального примусу дівчат, зґвалтування жінок, надмірної фізичної експлуатації, постійних образ та знущання. Насильство в суспільстві — це різні форми зґвалтування, статевого домагання та залякування на роботі, у навчальних закладах та інших громадських місцях, торгівлі жінками; примушування до повійства.

За радянських часів проблема сімейного насильства замовчувалася взагалі, адже у взірцевій "радянській сім'ї" його просто не могло існувати. Як не могли існувати й сексуальні домагання (наприклад на роботі), які ображають та дискримінують жінку, Повсякденне життя свідчить, що майже кожна жінка протягом свого життя хоча б раз, а стикається з небажаними сексуальними домаганнями. Для порівняння — з чоловіками це трапляється в чотири-п'ять разів рідше.

Таким чином, проблема насильства щодо жінок тривалий час залишалася поза спеціальною увагою науковців — соціологів та психологів. Частково її торкалися у своїх дослідженнях лише фахівці з кримінальних справ.
Сьогодні ситуація поінформованості суспільства з питань статевого насильства — як на фаховому, так і на побутовому рівні — суттєво не змінилася, Скажімо, сімейне насильство продовжує розглядатися як один з видів загального насильства.

Ініціаторами насильства у сім'ях є переважно чоловіки. Вони порівняно з жінками більш схильні до здійснення тяжких актів насильства (побиття, використання вогнепальної та холодної зброї). Насильство, здійснюване чоловіком, потенційно більш небезпечне для об'єкта насильства. Чоловік може завдати жінці тяжких тілесних ушкоджень. Акти насильства, вчинені чоловіком, мають тенденцію повторюватися. Часто вони скоюються стосовно вагітних жінок.

Жінка набагато більше залежна від сімейних обов'язків. Часто вона позбавлена альтернативи свого існування і змушена миритися з насильницькою поведінкою чоловіка. Щоправда, ініціатором сімейного насильства може виступати й сама жінка, хоч таких випадків втричі менше. Проте наявність у жінки схильності до насильства примушує переглянути традиційне сприйняття цього явища як суто жіночої проблеми.

За даними дослідження, дискримінація жінок в Україні найчастіше відбувається у сім'ї, незважаючи на те., що саме сім'я має емоційно підтримувати своїх членів, забезпечувати їм відчуття психологічної захищеності. Існує дискримінація жінок й в інших суспільних сферах.

Важко переоцінити значення сім'ї і дітей у житті кожної жінки. Хороша сім'я зі стабільними стосунками і здорові діти для більшості жінок є символом власного щастя і добробуту. В умовах економічної та соціальної кризи саме сім'я мала б стати для людини надійним притулком, захистом від зовнішніх стресів, саме в сім'ї вона мала б знаходити підтримку й опору в житті. Однак реальна ситуація, ж засвідчують дані опитування, на жаль, є іншою. Найбільша кількість конфліктів виникає саме в сім'ї: між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, Сім'я виявилася більш конфліктним середовищем, ніж вулиця, транспорт, сфера професійної діяльності. Деякі конфлікти в сім'ї завершуються прямим посяганням на недоторканність та фізичним насильством щодо жінок (побої, тілесні ушкодження тощо). Отже, саме сім'я під час суспільних криз стає місцем, де людина висловлює своє невдоволення життєвими негараздами, скаржиться, виявляє свої негативні емоції.

Як зазначалося, проблема домашнього насильства протягом тривалого часу замовчувалася і не знаходила адекватного відображення у засобах масової інформації. Тому в свідомості людей міцно вкорінився ряд стереотипних уявлень (міфів) про причини та особливості прояву актів насильства щодо жінок, у тому числі насильства сімейного. На прикладі п'яти інтерв'ю, взятих у жінок, які зазнали чи зазнають фізичного насильства з боку чоловіків, розглянемо деякі з міфів про домашнє насильство.

Міф перший говорить, що домашні суперечки та бійки притаманні неосвіченим, бідним людям, що належать до нижчих верств населення, наприклад бомжам. Насправді насильство над жінками не має ні соціальних, ні національних меж, воно трапляється в усіх соціальних верствах і групах. Усі п'ять опитуваних жінок мають високий рівень освіти: одна — середню спеціальну і чотири — вищу. У двох з п'яти випадків причиною насильства були ревнощі чоловіка до "роботи" жінки, до її соціального і професійного оточення. Ось як змалювала таку ситуацію одна з жінок: "Йому не подобатись моя спеціальність. Він завжди боявся, що я перебуватиму серед людей і знайду собі іншого чоловіка. Не довіряв зовсім". Інший чоловік наполягав на тому, щоб дружина "залишила свою роботу, бо бачив, що там працюють молоді чоловіки". Очевидно, що основою насильства щодо цих жінок, було неприховане бажання контролю над ними з боку їхніх чоловіків. Невпевненість у собі, комплекс неповноцінності спричиняли агресивне ставлення. Якісний аналіз проведених інтерв'ю показав, що не всі опитувані жінки здатні усвідомити приховані причини агресивної поведінки чоловіка і схильні пояснювати акти насильства радше жорстокістю та алкоголем, ніж внутрішнім бажанням чоловіків панувати над жінкою та контролювати її життя.

Другий міф про насильство — це уявлення про те, що воно породжене новими соціальними і економічними умовами, стрімким темпом нашого життя, численними стресами, які переживає сучасна людина, і що раніше випадки агресивної, насильницької поведінки траплялися рідше. Насправді звичай бити дружину так само старий, як і сам шлюб. Домашнє, як і інші форми насильства щодо жінок, має давню історію. До того ж, цей звичай санкціонувався законодавством багатьох країн та традиціями народів. Агресивна, жорстока поведінка щодо жінок у сім'ї доволі часто успадковувалася синами від батька.

Третій міф про насильство — це думка про те, що якщо жінку б'ють, то вона на це заслуговує. Насправді ж насильники втрачають самоконтроль насамперед через причини внутрішнього психічного та психологічного характеру, а не внаслідок хибної поведінки або вчинку жінки. Побоюючись, що її вважатимуть "поганою" дружиною (даремно чоловік не бив би!), жінка часто приховує від навколишніх, інколи навіть від батьків факти насильства. Воно стає своєрідним табу сімейного життя, про яке не можна говорити, а відтак, й вживати будь-яких заходів до його усунення та викорінення. Поширення у масовій свідомості патріархального міфа про те, що фізичним покаранням можна вплинуги на поведінку жінки і примусити її "слухатися" чоловіка, примушує поглянути на проблему насильства щодо жінок як на велику соціальну проблему. Адже вона породжена традиційними стереотипами щодо чоловічого та жіночого начала, які прищеплюються людям ще змалечку. Певна частина суспільства й досі пов'язує шлюб з автоматичним набуттям чоловіком права власності на жінку. Всі інтерв'ю переконливо підтверджують теорію, висунуту 1981 р. американською дослідницею Хартманн: сутність сімейних стосунків полягає в усвідомленні того факту, що сім'я — місце боротьби, де економічні інтереси кожного вступають у суперечність з інтересами інших членів сім'ї. Особливо часто ці зіткнення інтересів відбуваються з приводу розподілу матеріальних благ (особливо грошей), а також під час розподілу домашніх обов'язків. На жаль, вітчизняною наукою, зокрема соціологією, ці проблеми сім'ї не вивчалися. Деякі дослідження свідчать, що гроші та їх розподіл взагалі не фігурували серед причин сімейних конфліктів та розлучень, Як правило, питання про розподіл грошей між подружжям, а також про те, на кого особисто і скільки витрачається коштів, до анкети взагалі не вводилися.

З "легкої руки" психологів та психіатрів з'явився ще один міф, четвертий. За ним жінка, якби вона хотіла, завжди могла б піти від чоловіка, що вдається до насильства. Якщо ж вона не залишила чоловіка-насильника, таке становище її влаштовує, а побиття приносить задоволення. Іншими словами, жінці приписують.схильність до мазохізму. При цьому зовсім не беруться до уваги інші причини, які можуть утримувати жінку біля чоловіка: відсутність житлової площі, власного майна, засобів для існування тощо.

Викликає занепокоєння те, що багатьом опитуваним жінкам розлучитися з чоловіком заважає величезна морально-психологічна втома. Вони внутрішньо готові до розриву, цілком усвідомлюють своє становище, проте не мають сил діяти. Цим жінкам потрібна, стороння допомога, консультації спеціалістів—психологів, юристів, підтримка мудрих, досвідчених людей. Всі опитувані схвалюють ідею існування консультаційних центрів для жінок, які перебувають у кризовому стані.

Досить часто жінки намагаються виправдати власну пасивну позицію, спираючись на поширений стереотип про те, що саме слабкість прикрашає жінку, вона й не повинна бути сильною. Згідно з такою патріархальною думкою жінці відводиться одвічна роль страждальниці.

Формально в Україні жінки, що зазнали насильства, захищені законодавством України. Кримінальний кодекс України передбачає відповідні покарання. Однак правоохоронні органи в усьому світі, в тому числі в Україні, утримуються від втручання в з'ясування сімейних стосунків або у так звані сімейні справи. У Кримінальному кодексі України немає спеціальних статей, які передбачають відповідальність за домашнє насильство. Щодо згвалтування дружини, воно взагалі належить до категорії кримінальних дій, До того ж, серед населення, особливо серед чоловічої його частини, й досі поширене уявлення, що побиття дружини — органічна складова сімейного життя.

Для створення реального дієвого механізму правового захисту жінок і дітей від насильства в сім'ї необхідно якомога швидше ухвалити закон України про запобігання насильству в сім'ї. Цим законом повинні передбачатися відповідні правові та організаційні механізми запобігання насильству в сім'ї, виявлення та припинення його проявів, відновлення прав та законних інтересів членів сім'ї, що зазнали насильства, усунення наслідків насильства стосовно будь-кого з членів сім'ї.

Необхідність прийняття такого закону очевидна. До цього спонукає сумна статистика 1995-1996 рр.: у 19% опитуваних сімей подружні стосунки характеризуються неприязню та образами, а у 12% — фізичним насильством. До того ж, головним об'єктом такого насильства є жінка. На користь спеціальних законодавчих актів на захист жінки від насильства свідчать також результати досліджень кримінологічного та психологічного характеру.

Найтривожніше те, що жінки, які зазнавали побоїв у сім'ї, не вбачають у насильницьких діях свого чоловіка справжнього прихованого мотиву: панувати над жінкою, підкорити її своїй волі, Агресію чоловіків, як вже зазначалося, жінки пояснюють розладнаною алкоголем психікою. Отже, стверджується гіпотеза про повну неосвіченість жінок у питаннях психології міжстатевих стосунків, справжніх причинах насильства щодо жінок з боку чоловіків.

Дослідження засвідчують, що доволі поширеною формою насильства щодо жінок, особливо молодих, є сексуальні домагання та примус. Сексуальним домаганням вважається будь-яка небажана для жінки сексуальна увага з боку чоловіка, яку жінка через певні причини змушена терпіти. Форми сексуального домагання можуть бути найрізноманітнішими. Це — брутальні поплескування, непристойні натяки, завуальовані пропозиції сексуального характеру, наполегливі призначення побачення, спроби зґвалтування.

Необхідно відрізняти сексуальні домагання від сексуального примусу. Сексуальні домагання можуть відбуватися за будь-яких обставин, деінде (в громадському транспорті, на вулиці тощо). Сексуальний примус трапляється, як правило, тоді, коли чоловік має владу над жінкою (коли вона через певні обставини не може чинити належного опору). Найчастіше "сприятливі" для цього ситуації виникають на роботі або за місцем навчання, коли чоловік, який схиляє жінку до інтимних стосунків — начальник, колега, потрібний клієнт, викладач. Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за "спонукання жінки до вступу в статевий зв'язок з особою, стосовно якої жінка матеріально чи по службі залежна". За цей злочин передбачено покарання у вигляді позбавлення волі терміном до одного року або виправних робіт протягом року. Однак жіноче населення України фактично не знає про існування цієї норми й дуже рідко використовує її на свій захист,

Будь-яка сексуальна увага викликає у жінки незручність і неспокій. Коли це стається на роботі, під загрозою опиняється саме перебування її на даному робочому місці. Відмова і пручання з боку жінки можуть призвести до різних дисциплінарних, матеріальних покарань, коштувати їй роботи. Дослідження показали, що 50% жінок зазнавали сексуального домагання на роботі, до того ж 8% з них — неодноразово.

Результати досліджень американських соціологів свідчать, що часом суб'єктом сексуальних домагань є й сама жінка, скажімо, жінка-начальник. В Україні подібні опитування не проводилися, тому невідомо, наскільки це явище у нас поширене.

Особливо важко жінкам і дівчатам, що працюють у сфері послуг, де відповідно до своїх професійних обов'язків вони мають бути привітними і приязними, Адже це хороший привід дорікнути їм за надмірне кокетування і провокативні дії стосовно чоловіків.

Слід пам'ятати, що сексуальні домагання можуть виникати не лише внаслідок суто емоційного бажання або закоханості. У найбільш агресивній формі вони є бажанням дати зрозуміти жінці де її місце, прагненням підкорити її своїй чоловічій волі. У повсякденному житті прийнято, на жаль, поблажливо ставитись до фактів сексуальних домагань, виправдовуючи дії чоловіків їх "природою". Не існує ні правових норм, ні механізмів, спрямованих на усунення цього явища. Скажімо, федеральними законами США передбачено кваліфікацію певних форм поведінки людини ж вияв сексуального насильства або сексуального домагання на робочому місці. Воно може відбуватися у різних формах: вербальній (висловлювання сексуального змісту, непристойні коментарі або пропозиції, наполягання на побаченні, посвистування або відповідні звуки) та невербальній (непристойні жести, у тому числі підмигування; пильне відверте або приховане (але постійне) розглядання; вивішування в робочих приміщеннях плакатів або малюнків сексуального характеру).

Внаслідок сексуальних домагань жінки часто змушені залишати місце роботи, оскільки відмова вступити в інтимні стосунки з начальником унеможливлювала нормальні робочі стосунки. Жінка, що опиняється в такій ситуації, страждає двічі — з одного боку, від сексуальних домагань, з другого — від втрати під час фінансової скрути роботи. В українському законодавстві, у тому числі трудовому, статей, в яких передбачалася б відповідальність за сексуальні домагання на роботі, взагалі немає.

Мало хто в Україні знає, що оголошення про прийом на роботу із зазначенням віку, статі, зовнішності, якими рясніють сьогодні рекламні шпальти газет, суперечать ст. 22 Кодексу законів про працю України. Адже це прямий заклик не лише до виконання певних службових обов'язків, а насамперед до надання сексуальних послуг.

Досить часто сексуальне домагання переростає у зґвалтування, найтяжчими наслідками якого є не так фізичні, як психічні травми. Фізичні травми виліковуються, а психічний стрес, що виникає внаслідок сексуального насильства, може. деформувати особистість потерпілої, вплинути на її психічний стан, сферу інтимно-особистісних і шлюбних стосунків. Навіть у дорослих жінок зґвалтування може призвести до істеричного неврозу, нав'язливого страху, психогенної депресії. Таке трапляється більш як з третиною зґвалтованих жінок. Згодом практично в усіх випадках у жінок розвивається аноргазмія, а також страх перед сексуальними контактами.

У більшості випадків потерпілі залишаються без спеціальної допомоги психологів та психіатрів. Навіть працівники правоохоронних органів під час розгляду справ про зґвалтування схильні перекладати вину зі злочинця на жертву. Потерпілу у випадках згвалтування досить часто звинувачує громадська думка: вбрана з викликом, пізно йшла вулицею. За даними опитування, 48% чоловіків та 36% жінок вважають, що жінка сама може провокувати прояви насильства щодо неї. Це, до речі, ще один зі стереотипів, який ставить жінку в нерівне становище з чоловіком.

Не завжди легко встановити, чи зґвалтування є наслідком прагнення задовольнити сексуальну потребу, чи прагнення до жорстокості та насильства, чи обох цих прагнень. Поширенню у масовій свідомості уявлення про сексуальне життя як синтез еротики та насильства сприяють різноманітні аудіовізуальні засоби масової комунікації, зокрема порнографічна продукція. Боротьба з порнографією в різних країнах є важливим етапом на шляху викорінення насильства та жорстокості щодо жінки.

Хоча Україна проголосила себе відкритим суспільством, широка громадськість проблему насильства стосовно жінок, особливо сексуального, поки що оминає увагою. Не створено, ніяких органів соціального контролю у сфері сексуального насильства. Цим займаються лише правоохоронні органи. Завдання останніх полягає здебільшого у тому, щоб покарати злочинця, а не допомогти потерпілій вийти з психологічного стресу, викликаного злочином.

Очевидно, необхідно вивчати та наслідувати досвід західних країн, де останнім часом активно розбудовуються мережі центрів допомоги дітям та жінкам, що зазнають сексуального насильства. Як правило, ці центри утримуються на спонсорські кошти та завдяки діяльності ентузіастів — громадських працівників. Реабілітаційні центри реально допомагають жінкам та дітям, а також проводять велику профілактичну роботу щодо запобігання різним формам насильства, пропагують різноманітні засоби боротьби з ним.

Поиск по сайту: