Періодизація історії середньовічного Китаю та її особливості

Розділ II. Китай у добу середньовіччя

Періодизація історії середньовічного Китаю та її особливості; доба Троєцарства та спроба об’єднання держави у Західній Цзинь, кочівницьке панування; початковий етап піднесення Китаю за династії Суй; розквіт середньовічного Китаю:від династії Тан до династії Сун; монгольке завоювання та правління Юань;остання китайська імперія Мін та її падіння

Періодизація історії середньовічного Китаю та її особливості.

Тривале китайське середньовіччя стало продовженням попередніх надбань могутньої азійської держави. У цю добу відбулося розширення її кордонів, переважно у південному напрямі, але далеко не досягло сучасних.

Традиційно, у навчальній літературі загальними межами китайського середньовіччя вважають III – XVII ст., або від 220 р. – остаточне падіння династії Східна Хань до 1644 р. – остаточне завоювання Китаю маньчжурами та встановлення їх правління в особі династії Цин (до 1912 р., коли внаслідок сіньхайської революції влада маньчжурської імперії була скинута).

Внутрішня періодизація історії китайського середньовіччя суттєво відрізняється від пропонованої свого часу радянським сходознавством періодизації, яка практично калькувала західноєвропейський варіант розвитку суспільства, застосовуючи схему раннього (V – сер. XI ст.), розвинутого (XI – XV ст.) та пізнього (XVI – сер. XVII ст.) середньовіччя і до історії держав Сходу, зокрема Китаю.

Цей аспект необхідно враховувати, користуючись надбанням радянського китаєзнавства, не применшуючи водночас його досягнень. Автори російського підручника з історії Китаю (М., 1998), враховуючи значний досвід у розвитку світової китаїстики, пропонують своє бачення обумовленості періодів у китайському середньовіччі. Вони визначають наявність китайського династійного циклу, особливості якого починають проявлятися з першої імперської династії – Хань, коли стверджуються конфуціанські принципи державного управління. Характерні риси цього процесу: 1) цикли зазвичай розпочинаються і завершуються умовах тяжких економічних криз, соціальних негараздів і політичної дестабілізації (що знаходить вияв у формі повстань знедолених); 2) незалежно від результату повстання, нова династія розпочинає правління з реформ (заснованих на сповідуванні імператорами культу «Золотої доби», до якої вони апелюють, підтримуючи традицію та визначаючи свою приналежність до неї); 3) механізм циклу розпочинається з реформ и завершується кризою, якій притаманна надзвичайна складність внаслідок впливу різноманітних чинників, сила и вплив яких були неоднаковими; 4) кожен цикл має свої особливості і тривалість. Загальною їх рисою була взаємодія економічних, соціально-демографічних та екологічних процесів. Згідно цієї концепції межа між давньою та середньовічною історією Китаю є досить умовною, оскільки принципових змін у розвитку держави після падіння імперії Хань 220 р. не відбувається, як, власне і 1644 р., коли внаслідок маньчжурського завоювання Китаю встановлюється правління династії загарбників – Цин, що значною мірою скористається налагодженою державною системою, а інерція набутого у попередні століття досвіду зберігатиме своє значення понад півтора століття (деякі елементи середньовічної структури, включаючи ментальні, збережуться до початку XX ст.)

Отже, загальноприйняті межі китайського середньовіччя – III – XVII ст. вміщують події від падіння імперії Східна Хань 220 р. до встановлення у Китаї правління маньчжурської династії Цин 1644 р. У цих межах виокремлюють такі періоди, які розкривають характер династійних циклів: 220 - 280 рр. – доба Троєцарства; 280 – 316 рр. – період імперії Цзинь, або Західна Цзинь, з якою пов’язують відновлення загально китайської держави; IV – VI ст. (або від остаточного падіння Цзинь 316 р. до проголошення Суй 581 р.) – період вторгнень і панування кочовиків на півночі Китаю – «доба північних та південних династій»; 581 – 618 рр. – правління династії Суй; 618 – 907 рр. – правління династії Тан; 907 – 960 рр. – період роздробленості Китаю – «доба 5 династій і 10 царств»; 960 – 1271 рр. – правління династії Сун, який поділяють на два підперіоди: Північна Сун (960 – 1127) та Південна Сун (1127 – 1279), 1271 – 1368 рр. – період монгольської династії Юань; 1368 – 1644 – правління останньої китайської династії Мін, що завершилась маньчжурським завоюванням держави.

Доба Троєцарства та спроба об’єднання держави у Західній Цзінь. Доба Троєцарства отримала свою назву завдяки появі на теренах колишньої імперії Хань трьох царств – Вей, Шу та У, боротьба між якими визначила характер часу, а героїка військової звитяги була втілена кількома століттями пізніше у хрестоматійно відомому романі «Троєцарство». Лідером політичних змагань одразу стає царство Вей, засноване 220 р. Цао Пеєм, сином Цао Цао – політика, який фактично перебрав на себе функції правителя у переддень краху імперії Хань. Після його смерті, проголосивши себе засновником династії Вей, Цао Пей захопив найрозвинутіший регіон колишньої єдиної держави. Практично одночасно утворились ще два царства – на південному заході та південному сході Китаю.

На чолі утвореного на південному заході, у верхів’ях Янцзи, царства Шу, опинився один з нащадків ханьського дому Лю Бей. Його вдалим продовжувачем став талановитий військовий та політик Чжуге Лян, який сприяв військовій міці та розвитку сільського господарства держави.

За рівнем розвитку значно поступалося своїм суперником царство У, засноване Сунь Цюанем на південному сході верхів’їв Янцзи. Особливістю існування цього царства стала поява тут населення північнокитайських земель, які у пошуках соціального та економічного спокою колонізували віддалені від колишніх центрів регіони. Вони сприяли їх господарському освоєнню, привносячи досконаліші економічні форми.

Попри мілітаризацію життя Китаю у добу Троєцарства, конфуціанська традиція державного будівництва не була втрачена: ханьські правителі змогли зробити її органічною частиною інститутів влади та забезпечили авторитет у суспільстві носіїв цієї традиції – знавців конфуціанства, вчених, книжників – шень-ши. Відіграло роль і превалювання у ієрархії цінностей китайців громадянських засад над військовими. Саме це стало підґрунтям об’єднання Китаю Сима Янем, який, оволодівши троном Вей у 265 р., назвав свою династію Цзинь. На цей час він вже мав під своєю владою Шу, підкорене батьком. Із захопленням У 280 р. завершується доба Троєцарства та настає період Західної Цзинь (265 – 316).

Значення діяльності Сима Яня полягає у об’єднанні китайських земель, що дозволило на деякий час втримати дестабілізацію у державі та провести заходи із централізації влади. Попереднє століття постійних воєн, стихійних лих, насамперед повеней, зумовили загальний занепад господарства та рівень життя китайців, чисельність яких скоротилася з 50 – 60 млн. до 16 – 17. Політичний хаос призвів до втрати державою контролю над земельним фондом – основою її економічної могутності: саме сільське господарство, найперше землеробство, було головним постійним джерелом поповнення державної скарбниці. Крім того, цей фонд значно скоротився внаслідок запустіння значних площ і захоплення його частини сильними домами, які фактично були великими землевласниками та презентували приватний сегмент економічної картини Китаю. У зв’язку з цим Сима Янь видає наказ про впровадження надільної системи, покликаної врегулювати землекористування та сприяти утворенню селянських господарств, здатних забезпечити і себе, і державу. Основну частину земель для розподілу складали покинуті та цілинні землі, з яких кожен працездатний мав право отримати наділ на умовах виконання повинностей на користь скарбниці. працездатний чоловік отримував ділянку у 70 му (1 му – 0,05 га), з них 50 – обкладались податком на користь держави, з 20 утримувався сам селянин. Працездатними вважались чоловіки та жінки віком від 16 до 60 років, які отримували повний наділ, селяни віком 13 – 15 р. та 60 – 65 р. могли отримати половину. Крім зернового податку, щорічно з кожного двору, де головою був чоловік – 3 штуки шовкової тканини, 3 вагові міри шовкової вати (сировина для виробництва шовку), відробіткова повинність на користь держави (будівництво доріг, міст, відновлення дамб тощо). Податок з наділу, промисловий та відробітковий складали тріаду повинностей, яка варіювалась протягом наступних століть.

Джерела свідчать, що наказ залишився фактично нереалізованим, але він став у нагоді наступникам Сима Яня, які змогли втілити його в життя у нових умовах та зробити оптимальним зразком урегулювання аграрних проблем у державі на кілька століть поспіль. Причинами власне невдачі Сима Яня вважають двоїстість його політики, яка була спрямована на вирішення загальнодержавних питань шляхом централізації влади імператора. З іншого боку, намагаючись забезпечити підтримку свої владі, імператор наділив значними угіддями та повноваженнями своїх родичів у провінції, що суперечило централізаторським заходам. Після смерті правителя на тлі внутрішніх воєн за участі тих же родичів (заколот восьми ванів 291 – 306 рр.) та народних бунтів, аграрна реформа не знайшла продовжувача. Міжусобиці ослабили Західну Цзинь, не здатну захистити себе від нападів кочовиків на початку IV ст.

В історії середньовічного Китаю кочові народи та утворювані ними на північних кордонах Китаю державні об’єднання, відігравали неоднозначну роль – доволі тривалі завоювання (IV – VI ст. та монгольське завоювання 1271 – 1368 рр.) призводили до занепаду традиційної культури та водночас стимулювали об’єднавчі тенденції, випробовуючи її на міцність. Взаємини Китаю з кочовиками варто розглядати у контексті проблеми взаємин кочових (номадичних) та осілих землеробських народів, яка передбачає розуміння специфіки існування цих цивілізацій без упередженої оцінки їх розвитку. Так, відсутність власного досвіду державного будівництва та управління сталою державою у кочовиків об’єктивно зумовлювало сприйняття та запозичення китайських зразків, але без глибокого розуміння їх сутності, що, у свою чергу поєднувало два зустрічні процеси – варваризації та китаїзації, з яких останній починав перемагати, але на поверховому рівні.

У кочівницькому пануванні IV- VI ст., відомому у традиційній історіографії як період Нань бей чао («доба північних та південних династій»), на початковому етапі відбувається хвилеподібна експансія кочовиків на північний Китай. Спочатку гуни у 311 р. Лоян, у 316 – Чанань. Останній імператор династії Цзинь був схоплений та страчений. Залишки придворної знаті, яка втекла до Нанкіну, проголосили родича дому Сима імператором династії Східна Цзинь (316 – 419).

За гунами прийшли в рух численні кочові племена, серед яких найбільш могутніми були сяньбі, яких китайці стримували подарунками та намагались їх використати у боротьбі з гунами. Головними племінними об’єднаннями сяньбі, які вторглися до Китаю, були муюни і тоба. Кім того, західні кордони перейшли племена тибетської групи, утворивши свою державу, з якою почали боротьбу північні загарбники. Саме ватажку одного з сяньбійських племен Тоба Гую врешті вдалося припинити війни та об’єднати землі у басейні Хуанхе, заснувавши династію Північна Вей (386 – 534). Показово, що для зміцнення своєї влади ним була поновлена надільна система та відбулася інтенсивна китаїзації загарбників-сяньбійців, яким було заборонено розмовляти своєю мовою та носити традиційний одяг. У межах розгорнутої китаїзації сяньбійці перенесли свою столицю на північній околиці Китаю до давньої китайської столиці Лояну. Тобійські правителі оголосили себе спадкоємцями легендарного імператора Хуан-ді, активно впроваджуючи усі норми життя китайського суспільства і держави, відмовившись навіть від своєї традиційної релігії – шаманізму. Але за кілька років неможливо було сприйняти досвід тисячоліть. врешті пвінічновейська держава розпалась на західну та східну, а у середині VI ст. до влади у них прийшли китайці

Початковий етап піднесення Китаю за династії Суй. Передумовою об’єднання Китаю наприкінці 6 ст. стало поступове нівелювання варварських елементів на тлі активної китаїзації загарбників. А безпосереднім чинником активізації об’єднавчих процесів стала загроза з боку каганату тюркютів, які на початку 80-х років вторглися у межі Китаю. Рятівником держави та новим імператором став воєначальник одного з північних царств – Чжоу - Ян Цзянь, який 581 р. об’єднав під своєю владою увесь північний Китай та проголосив нову династію Суй (581 – 618). Із підкоренням південної частини загально китайська держава була відновлена. Ян Цзян (Вень-ді за суйською традицією) продовжує практику попередників, надаючи головну увагу аграрним відносинам як економічній основі розвитку держави. Надільна система була ним оновлена: право на наділ мав кожен працездатний чоловік і жінка, включаючи раба: чоловік міг отримати 80 му, жінка – 40 му, з яких виплачувався податок. Повернулась практика промислового податку (

шовк, або шовкова вата) і трудової повинності (20 днів відробіткових днів на користь держави). Проведений перепис населення поповнив кількість оподаткованих селян на півтора мільйона. Централізації управління сприяла уніфікація системи мір та грошового обігу (єдина державна одиниця – цянь – буде впроваджена за династії Тан у VII ст.)

Розквіт середньовічного Китаю:від династії Тан до династії Сун. Засновником династії Тан став Лі Юань, родич Ян Гуана, який на тлі загального невдоволення центральною владою, підняв заколот у Тайюані, змусивши імператора тікати на південь, де той і був вбитий. Того ж 618 р. Лі Юань проголосив тебе імператором династії Тан (618 – 907). Вдала внутрішня політика забезпечила подальший розвиток держави: підтримка селян поєднувалась із ліквідацією осередків опозиції.

Продовжувачем політики батька у зміцненні держави став Лі Шимінь, який змусив його зректися трону на свою користь. Отримавши ім’я Тай-цзун (626 – 649), новий імператор виявив неабиякий хист до політики, залучивши до її обґрунтування надбання вчених-конфуціанців, зокрема Ван Туна – автора вчення про гармонізацію світу, мета якої – досягнення соціальної гармонії у державі. Інтелектуальна діяльність у цьому напрямі свідчить про розвиток конфуціанської ідеї та її практичне значення у функціонуванні китайської імперії. Тай-цзун підтримував стан знавців традиції, посилюючи їх вплив на розвиток бюрократичного апарату як каркасу державної системи.

Надільна система дещо модифікована відзначалась гнучкістю та складністю, що повинно було забезпечити її ефективне втілення в життя. За наказом 624 р. землю не отримували жінки, якщо у родині був чоловік, чоловіки отримували 80 му, вдови – 30 му і вони звільнялись від податків. у виплаті зернового податку деякі родини мали пільги. усі наділи вважались, як і раніше тимчасовими, регулярно перерозподілялись, для чого поновлювались реєстри. На присадибних ділянках необхідно було саджати тутові та інші дерева. Шовк або шовкова вата залишалися частиною тріади повинностей. У місцях, де тканини не вироблялись, податок сплачувався сріблом, а у тваринників – баранами. Поряд з надільною системою відновлювався принцип кругової поруки у селянській громаді, крім того, общинне село було нижчою адміністративною одиницею. З фонду державних земель виділялись наділи титулованій знаті у спадок, а також чиновникам як службові наділи на час служби.

Аграрна реформа та удосконалення податкової системи забезпечили стабільний прибуток державі, яка могла будувати дороги, канали, дамби, храми, міста. Розвивались ремесло та торгівля, зокрема казенне ремесло, де працювали зазвичай найкращі фахівці. Відзначимо, що ремесло і торгівля перебували під контролем держави, чиновництва, яке через керівників туанів та ханів (цехів та цехів-гільдій) суворо контролювали та регламентували життя міщан. Відзначимо, що у середньовічному Китаї була відсутня у соціально-правовому сенсі категорія міщан, і міські мешканці не створили на противагу Заходу самостійного стану з перспективою політичної інституалізації. Та це не відбилося на масштабах та економічному процвітанні китайських міст доби Тан, з яких імперським блиском вирізнявся Чанань (сучасний Сіань), який пережив за час своєї історії неодноразові руйнації та відбудови.

В адміністративному відношенні імперія була розділена на 10 провінцій (дао), які поділялись на області (чжоу) та повіти (сянь). Області і повіти відрізнялись за розмірами, кількістю населення, сумі податків, що зумовлювало їх поділ на категорії. Чиновники, які управляли структурою завжди призначались із центру і контролювались саме ним, що було важливою особливістю централізованої адміністративно-бюрократичної системи Китаю, яка надавала їй значну витривалість.

Система управління державою за усієї складності була впорядкованою та стрункою. Верхівку ієрархії очолював імператор. Біля нього існувала Державна рада з впливових сановників, включаючи близьких родичів. Виконавчу владу презентували два канцлери, кожний з яких відав трьома з шести відомств палати Шаншуен (своєрідний кабінет міністрів). До першої групи відомств належали управління чинів, обрядів і податків. До другої – управління військовими справами, покарань і громадських робіт. Роботу виконавчих органів і усієї державної системи контролювали цензори-прокурори спеціальної палати Юйшитай, які мали великі повноваження, зокрема право подання доповідей імператору. крім того, при дворі діяли ще дві палати, які займались підготовкою імператорських наказів та церемоніалом.

З метою ефективного функціонування адміністративно-бюрократичної системи, у Китаї протягом століть формувались принципи підготовки чиновництва, починаючи з Конфуція, який заклав теоретичні підвалини китайської державної ідеології. Важливим принципом відбору кадрів чиновників стало обрання мудрих і здібних, за яких відповідали ті, хто їх рекомендував. Саме у танському Китаї провідне значення став відігравати конкурс на посаду чиновника з системою іспитів, що дозволило створити підготовлену освічену армію чиновництва. Серед пріоритетних рис кандидата було знання конфуціанських канонів. У подальшому ця система удосконалювалась. Соціальним джерелом чиновництва були нащадки знаті і чиновників, збагатілих землевласників, які могли отримати гідну традиційну освіту. Загалом доступ до іспитів мав кожен, хто мав здібності, і талановитий сільський хлопчик за підтримки родини міг зробити вдалу кар’єру. У цьому сенсі китайське суспільство у середньовіччі не утворило замкненої соціальної стратифікації як приміром у Західній Європі, і за певних обставин простолюду був відкритий шлях до вищих соціальних груп, як можливим був і зворотній процес – вигнання до стану простолюду. високі вимоги до чиновника зумовили розвиток культу освіченості, який формується ще у давнину, зважаючи на складність опанування китайською грамотою.

У добу Тан відбулася кодифікація традиційної правової норми, що знайшло втілення у кодексі «Тан люй шуі», який вплинув на правничу думку Китаю у наступні століття та став зразком для законодавства сусідніх з Китаєм держав Далекого Сходу. Його світоглядною основою було конфуціанство, згідно якого вищу юрисдикцію має тільки імператор. Головним принципом державного правління стала детальна регламентація усіх боків життя, сувора соціальна ієрархія та адміністративна субординація. Жорстоко карались порушення порядку при дворі та злочини проти імператора.

Конфуціанство вплинуло на розвиток історіописання, яке танськими правителями було піднесене до рівня державного служіння, а історики отримали статус вищих державних чиновників. Відзначимо, що культ минулого, пов'язаний з існуванням легенди про Золоту добу Китаю та існування уявлення про обов’язкове слідування імператорами наданого тоді їм мандату Сина неба, який покликаний підтримувати традицію аби не занапастити державу і народ, зумовили тяжіння китайців до фіксації подій. За Лі Шиміня було складено вісім нормативних династійних історій, які охоплювали період I – VII ст. Матеріалом слугували імператорські накази, доповіді з місць та інші документи. Історичні праці містили відомості про економіку, державне правління, календар, етикет, війни, народні повстання, стихійні лиха. Тексти писались на шовку, бамбукових пластинах, найчастіше на папері, винахідниками якого також були китайці.

З історією Танів пов’язане ім’я відомого мандрівника та проповідника буддизму Сюаньцзана (600 – 664), який самостійно здійснив тривалу та небезпечну подорож у землі на захід від Китаю Шовковим шляхом, дійшовши до середньо азійських держав. Опис побаченого він залишив у «Записках про західні землі», які не втрачають джерельної значущості. Сюаньцзан переклав значну кількість буддийських текстів та ініціював будівництво башти-релікварії для їх збереження – пагоди, що отримала назву Великої пагоди білих гусей. Поряд з пізніше побудованою Малою пагодою, ці споруди є пам’ятками світової та національної архітектури.

Наслідки танських реформ вражали. В розвитку сільського господарства розширились площі орних земель, збільшилась кількість вирощуваних культур та їх врожаї. Будівництво нових каналів та удосконалення зрошувальних засобів дозволили включити до господарської діяльності раніше не доступні для обробки землі. У добу Тан формується господарська специфіка Півночі та Півдня держави. Її визначила висока аграрна культура вирощування злакових на Півночі – цивілізаційному осередку Китаю, де вплив держави на підтримку землеробського сезонного комплексу забезпечив його прогрес. Південь потрапляє пізніше до економічного ареалу держави, його субтропічний клімат та рівнинно-гористий ландшафт формують важливу і зрештою невід’ємну складову китайського господарського розвитку – заливне рисосіяння, яке відрізнялось певним консерватизмом у технології, але мало високу продуктивність завдяки наполегливій праці людини. Особливістю її господарської діяльності у середньовічному Китаї стало органічне поєднання запитів суспільства та можливостей природи їх задовольнити. Прикметно, що тваринництво у економіці відігравало допоміжну роль і набуло певного поширення завдяки кочівницьким впливам.

Особливістю зовнішньополітичної доктрини Китаю, яка у цей час набуває виразного звучання, була орієнтація на виниклу у давнину та розвинуту у подальшому, ідею про визначальне, провідне місце Китаю у світі. Міжнародні відносини з іншими державами будувалися з огляду на роль єдиної цивілізованої імперії у розвитку «варварського» оточення - Китаю, куди потрапляли не тільки кочовики. Звичайно, інші держави не сприймали цієї концепції, вважаючи себе рівноправними партнерами Китаю у міжнародних взаєминах.

Розквіт династії пов’язують з ім’ям імператора Сюань-цзуна (713 – 755), оскільки за його правління реалізувалися та надбання в управлінні імперією, базовані на попередньому досвіді, які дозволили реалізувати її цивілізаційний потенціал у політичному, економічному, культурному сенсі. Цей період був романтизований сучасниками - придворними історіписцями та їх нащадками, зокрема завдяки появі китайських класиків поезії, - Ду Фу, Лі Бо, Ван Вей, Бо Цзюї. Їх творчість на тлі загального піднесення поетичних вправ, які вважались заняттям гідним аристократії і будь-якої освіченої людини, дали підстави назвати правління Тан «Золотою добою» китайської поезії. Ще однією постаттю, яка увійшла до загально китайського пантеону національних «героїв», стала наложниця Сюань-цзуна Ян-гуйфей («дорогоцінна наложниця»), яка вважалась найгарнішою жінкою у світі, і її красу оспівували сотні поетів.

Особливістю монгольського панування у захоплених країнах стало відсторонення від управління корінних мешканців, а у випадку з Китаєм це було важливо, зважаючи на високий рівень «бюрократичного патріотизму» чиновництва, збереження контролю над армією та залучення іноземців до політичного, економічного, культурного життя держави. Воно було обмежено у своїй діяльності нижчими адміністративними посадами. У Китаї з’являються представники Середньої та Передньої Азії, зокрема на посаді радників. Грандіозні розміри монгольської експансії розширили інформаційний обмін між захопленими регіонами, і в Китаї спостерігаються їх впливи. Найбільш цікавим європейським джерелом з історії монгольського періоду в Китаї є «Книга Марко Поло» - розповідь венеціанського купця, записана його співвітчизником Рустічано, коли вони разом перебували за гратами, 1298 р. і після його тривалої подорожі Азією, Марко Поло кілька років був довіреною особою імператора, виконуючи переважно дипломатичні функції. Столичними містами були Шанду, де імператори зазвичай перебували весною і влітку, а восени та взимку переїжджали до Даду або Ханбалик (сучасний Пекін), відбудований за наказом Хубілая китайським архітектором.

Остання китайська імперія Мін та її падіння. У відносно тривалому правлінні Мінів, порівняно з іншими династіями (1368 – 1644), тільки початковий етап її існування можна вважати вдалим з точки зору державного розвитку. Його пов’язують з діяльністю власне засновника династії Чжу Юаньчжана (1368 - 1400) та сина-спадкоємця Чжу Ді (1403 - 1424), якого іноді називають за проголошеним ним принципом політики – «Юн Ле» - «Вічна радість».

Не зрадивши традиції, імператор скористався досвідом попередників, розгорнувши реформаторську діяльність, метою якої було відновлення потужної центральної влади, забезпеченої добробутом підданих. В економіці головні заходи були зосереджені в аграрній сфері, яка потребувала негайного відновлення. Були збільшені площі земель під селянські наділи та посилено контроль за фондом чиновницьких наділів, малоземельні, безземельні селяни отримали певні пільги, як і ті з них, хто освоював спустілі регіони. Скасовувались надмірні податки, впроваджувались державні поселення. Влада приватних орендарів землі на цьому етапі не загрожувала аграрній реформі. Чинник, який згодом став обтяжувати імператорську владу – родинні клани, яких, зазвичай правителі щедро наділяли землями та повноваженнями. що у провокувало їх амбіції. Так сталося після смерті Чжу Юаньчжана, коли розгорілася жорстока боротьба за владу між нащадками, яку зрештою виграв четвертий син імператора – Чжу Ді.

Опинившись на троні, він продовжив внутрішню централізаторську політику батька, яка видалася успішною. Він наказав також перенести у 1421 р. столицю із Нанкіна у Пекін, який з того часу не втрачає цього статусу. Нагадаємо, що поява Пекіна на політичній арені відбувається під час чжурчженського завоювання північно-західного Китаю.

Правління відзначається вдалою зовнішньою політикою. 1410 року було розбите монгольське військо на р. Онон, трохи пізніше – ойрати – західні монголи, чим було покладено край монгольській загрозі для Китаю. Внаслідок походів на північний захід приєднана Маньчжурія та район нижньої течії Амура, до складу імперії увійшли землі Наньчжао. З 1405 р. 1433 рр. були здійснені перші далекі морські експедиції китайців під керівництвом Чжен Хе – до Індії, Перської затоки, африканського узбережжя, які, натомість радше були демонстративними, а не перспективними у політичному та економічному сенсі. Після їх завершення кораблі було демонтовано. Нагадаємо, що з середини століття розпочинаються подорожі європейців, набагато бідніше оснащених, які, однак стали початком потужної морської експансії та Великих географічних відкриттів. Крім того, у 1446 р. з Китаю були вислані посли усіх даеких держав, а у 1552 р. було прийнято рішення відкликати весь китайський флот лдо берегів та припинити будівництво багатотонажних кораблів.

Протягом XVI ст. розвиваються контакти з європейцями, першими з яких стали португальці, що прибули до Гуанчжоу у 1516 р. Саме їм вдалося налагодити постійні торгові зв’язки з китайцями, які, однак, не стали тривалими – на середину століття їм лишили невеликий порт поблизу Гуанчжоу, що утворив відому колонію Макао. Пізніше, у 1624 р. прибули голландці, у 1637 р. англійці. Відомим католицьким місіонером, який, прибувши до Китаю, залишився там назавжди, був Маттео Річчі.

Стримане ставлення до європейців пояснюється сладним внутрішнім та зовнішнім становищем, небезпекою втратити остаточно контроль у державі. Після Чжу Ді, Китай не мав гідного правителя, здатного підтримати його поступальний розвиток.

Поступово, за відсутності авторитетної та сильної постаті «Сина Неба», посилюється двірцева боротьба за владу за активної участі рідні, євнухів та наложниць. У державній історії Китаю інститут євнухів – наглядачів численних імператорських гаремів, які повинні були обслуговувати та забезпечувати сакральний характер імператорської влади, – відігравав іноді не останню роль Часто євнухи та наложниці ставали своєрідними «сірими кардиналами» у політичній грі, маючи близький доступ до двору та його життя. Нагадаємо події періоду падіння династії Хань. Іноді євнухи робили вдалу кар’єру, як приміром згадуваний флотоводець Чжен Хе.

Перша половина XVII ст., останній етап мінського правління та китайського середньовіччя, відзначені двома зустрічними процесами, які і призвели до падіння династії. З 1618 р. розпочинається війна з маньчжурами, які утворили свою державу наприкінці XVI ст., пізніше назвавши її Цзінь – «Золота», потім перейменувавши на Цин – «Чиста». Напівосідлий спосіб життя цього народу з низьким рівнем розвитку землеробства не забезпечував амбітних володарів, а наявність поряд китайських багатств спровокувала вторгнення. Його успіх забезпечили легендарно відомий очільник маньчжурів Нурхаци, пізніше – його син Абахай.

Експансія відбувалася паралельно із розвитком внутрішньої кризи, пов’язаної з занепадом системи землекористування, збіднінням населення, свавіллям чиновництва. У різних регіонах Китаю почали формуватися повстанські загони, які часто ставали розбійницьким. Соціальне напруження у державі ускладнилось великим землетрусом у середині XVI ст. У цій ситуації частина конфуціанців запропонувала провести реформи, що дозволило б покращити становище у державі, яка втрачала свої управлінські функції. Ініціатива проведення реформ натикнулася на спротив двірцевих груп, зокрема очолюваних євнухами. Масштаб їх впливу на державні справи був надзвичайним. Мінські правителі розглядали їх як найбільш лояльну групу наближених до двору, розраховуючи використати їх для управлінських справ. у 1420 р. при дворі була заснована спеціальна школа для навчання євнухів державному управлінню. На другу половину XVI ст. кількість євнухів досягла 100 тис. осіб. Не без їх участі у 1624 р. був ліквідований інтелектуальний центр реформаторів академія «Дуаньлінь» в м. Усі. Певним чином, імператори зрадили традиції, дозволивши відсторонити від реформування тих, хто був її носієм. Ослаблена боротьбою з опозицією, мінська влада не втримувала своїх територій.

Натомість серед повстанців з’явився талановитий лідер Лі Цзичень, який своєю політикою підтримки знедолених зібрав велику кількість прихильників, що на початок 40-х рр. утворили доволі боєздатну армію. у 1644 р. він захоплює Пекін, скидає останнього імператора династії Мін та проголошує себе новим правителем. Намагаючись організувати відсіч маньчжурам він здійснює спробу заручитись підтримкою видатного воєначальника У Сань-гуя та очолюваної ним армії, та останній вирішує об’єднатися із загарбниками для захоплення влади у Пекіні. Драматичним наслідком цієї невдалої змови стало вигнання Лі Цзичена, проголошення у столиці нової правлячої Китаєм династії Цин і подальше підкорення імперії, яку військо у Сань-гуя вже нездатне було захистити. Подальше заоювання Китаю маньчжурами, на бік яких перйшов У Сань-гуй, тривало до 1683 р.

Маньчурське нашестя спричинило занепад і до того ослабленого Китаю: сільськогосподарські угіддя спустошувались, розорювались міста, кількість населення скоротилась на кілька мільйонів. Крім того, панування загарбників супроводжувалось національним гнобленням. Тільки наприкінці століття спостерігається поступове піднесення.

Аналізуючи причини падіння китайської династії внаслідок внутрішніх політичних негараздів та зовнішнього вторгнення, не можна однозначно стверджувати про тотальний занепад усієї державної структури та ідеології, господарської системи, культурного розвитку, оскільки ці складові продовжували функціонувати протягом наступних десятиліть, зберігаючи високий рівень витривалості.

Релігійна ситуація у середньовічному Китаї.