Взаємозв'язок мови та історії народу

Мова - особлива система, притаманна лише людському суспільству і породжена ним, універсаль­ний засіб спілкування, накопичення й передавання знань. Ця система має надзвичайно складну структуру, елементи якої взаємопов'язані так, що зміни одного ланцюга явищ зазвичай тягнуть за собою зміни й інших ланок. Мова набуває певної самостійності, в якій функціонують прита­манні лише їй внутрішні закони. Тому не можна прямолінійно зводити структуру мови до структури суспільства, а зміни, що в ній відбуваються, безпосередньо пов'язувати з історичними змінами у суспільстві.

Досить часто історію розвитку мови безпосередньо пов'язують з істо­рією суспільства, народу, якому ця мова належить, а всі зміни в ній обумовлюють зовнішніми чинниками. Отже, мову треба було б вивчати у тісному зв'язку з історією народу. Безумовно, у мові викарбувано історію, культуру, традиції народу, який вважає цю мову своєю рідною, але є чимало явищ, які неможливо пов'язати з історією народу. Це способи полегшення вимови, асиміляція, скорочення груп приголосних, усунення накопичення довгих голосних, вирівнювання форм за аналогією та багато інших явищ у структурі мови. Тому положення про зв'язок мови та історії слід трактувати дещо інакше, пов'язуючи з історією народу лише ті факти мови, які справді пов'язані з конкретним суспіль­ним явищем. При цьому потрібно пам'ятати, що будь-який мовний факт створено людьми, а відтак він має суспільну обумовленість, але не обов'яз­ково закріплюється у своєму виникненні, розвитку за певною суспіль­ною подією.

Мова - складне явище, і якщо механізм розвитку її не пов'язаний з історією народу, то є багато інших явищ у мові, сутність яких мож­на зрозуміти лише через звернення до екстралінгвістичних чинників. Лише завдяки фактам з історії суспільства можна підняти завісу над історією виникнення літературної мови, дати відповідь на запитання, чому вона виникла, які суспільні сили спрямовували цей поступ, а які гальмували; яку роль у цьому процесі відіграли письменники і нау­ковці; які чинники впливали на темпи її розвитку і т. ін. Поява нових слів здебільшого пов'язана з певними культурно-історичними подіями в житті народу як намагання найбільш адекватно відобразити й за­кріпити нові ідеї й поняття. Виникнення неологізмів не пов'язане без­посередньо з потребами суспільства, а точніше, зумовлене не лише ними. Так, менш експресивне слово замінюється на більш експресивне, відбу­вається усунення омонімії або розпад полісемії, нове слово може ви­никнути і внаслідок появи нових асоціацій тошо. Крім того, окремі мовні явища створюються протягом кількох століть, оскільки в мові існує досить стійка тенденція до їх збереження у стані комунікативної здатності, тому їх не можна пов'язувати з конкретним соціальним чин­ником.

У лінгводидактиці існують й інші погляди на трактування означеного філософського уявлення: вивчення мови не може бути обмежене лише історичним аспектом, однак, вивчаючи мову й історію народу в тісному зв'язку одне з одним, не можна забувати про специфіку закономірностей розвитку, властивих, з одного боку, мові, а з Іншого - носію цієї мови -народу¹. Зміни у мові зумовлені найрізноманітнішими чинниками, серед яких - причини соціального характеру, мовленнєвої практики, резуль­тат використання органів звукоутворення для вдосконалення комуні­кації, суто біологічні чинники тощо. Щоб розуміти те, що відбувається на сучасному етапі, потрібно глибоко знати рідну мову, історію свого народу і цікавитись етимологією слова - історією його виникнення й розвитку. Отже, мова - це явище, яке розвивається за власними внутріш­німи законами й тісно пов'язане з розвитком суспільства.

Відповідно до філософського уявлення про зв'язок мови з історією її носіїв висунуто такі лінгводидактичні вимоги до педагогів дошкільної ланки освіти для побудови процесу навчання дітей мови:

* розвиток нації та національної мови тісно взаємопов'язані. У багато­національній державі ігнорування проблем розвитку національних мов призводить до суспільних міжнаціональних проблем. В Украї­ні право на розвиток кожної національної мови гарантовано Консти­туцією України: «Громадянам, які належать до національних мен­шин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних на­вчальних закладах або через національні культурні товариства» (стаття 53). На практиці це право підтверджено можливістю кож­ної дитини навчатися рідною мовою і паралельно засвоювати дер­жавну, українську мову. Отже, педагог має володіти як методикою навчання рідної мови, так і методикою навчання дітей дошкільного віку іншої мови;

• із розвитком нації розвивається і мова. Під час навчання дітей мови потрібно зважати на сучасні літературні норми орфоепії, граматики, лексики, синтаксису, використовувати доступну для дітей нову лек­сику. При цьому доцільно ознайомити дітей старшого дошкільного віку не лише з окремими фактами з історії нашої країни, а й історії рідної мови. Зокрема, значення архаїзмів та історизмів, що трапля­ються у казках, віршах, оповіданнях, можна розкрити за допомогою синонімів, одночасно пояснюючи, чому застаріле слово перестали ви­користовувати у сучасній мові.

Мова і поезія. З трактування філософського уявлення про єдність мови і мислення логічно випливає висновок про те, що мова - це засіб здійснення й існування лише певних видів мислення, зокрема таких, що оперують узагальненими поняттями. До них, безперечно, належить і лінгвокреативне мислення. Такий характер мислення В. Гумбольдт, а пізніше О. Потебня назвали символізмом мови, наявність якого є виявом поетичного мовлення. Відшуковуючи те, що перетворює мову на мис­тецтво, мовознавці розрізняли у слові зовнішню форму - звукову оболон­ку і зміст, і внутрішню форму, яка інакше спрямовує думку і в сполу­ченні з іншими образами, поняттями створює під впливом слова інше уявлення, тобто має переносне, образне, символічне значення.

З аналогічних компонентів складається і художній твір. Зміст, ідея, зовнішня форма, в якій об'єктивується художній образ, не вичерпують художнього твору, так само як чуттєвий образ і звук не вичерпують:лова. їх розуміння відбувається під впливом внутрішньої форми - у Іьому сутність мистецтва слова. Вплив художнього слова на мислення свідчить, що поетичне слово є не стільки засобом вираження, скільки засобом створення думки, розвитку мислення Й самосвідомості.

Спроби довести цю гіпотезу робилися неодноразово впродовж XX ст., але досягнення О. Потебні в цій галузі, зокрема його вчення про слово як засіб апперцепції, до цього часу не перевершено. Під апперцепцією у психології розуміють властивість психіки людини, що полягає в залеж­ності сприймання предметів та явищ навколишнього середовища від попереднього досвіду, хоча О. Потебня вважає доцільнішим таке визна­чення апперцепції; «...вона є участь відомих мас уявлень в утворенні нових думок»¹. Визначаючи ці «відомі маси», він додає: «Апперцепція є участь найбільш сильних уявлень у створенні нових думок», при цьо­му ступінь впливу одних думок на інші може залежати і від сили по­чуття, що їх супроводжує, і від їхньої чіткості, контрасту. Результатом апперцепції через слово є використання слів із переносним значенням (полісемія) і образне використання слів (тропи, порівняння).

Особливістю поетичних образів є те, що вони не стільки впливають на відчуття, скільки на фантазію, подаючи водночас чітко визначені й безмежні образи дійсності. Вони збуджують думку і спрямовують її, а вже від життєвого досвіду залежить, яку ідею або навіть сукупність ідей видобуде з них людина. Життєвий досвід, здобутий засобами чуттє­вого й логічного пізнання, акумулюється, узагальнюється і систематизу­ється на рівні підсвідомості, в інтуїтивній сфері, що Й дає можливість осягнути художній образ навіть за межами існування особистого досвіду.

Із позиції сучасної науки зрозуміло, що провідну роль у пізнанні реальності відіграє абстрактне, поняттєве мислення, яке керується зако­нами логіки, але в пізнанні людини, її внутрішнього світу інтуїтивне, образне узагальнення також важливе. Функції мовлення у сфері об­разного мислення відрізняються від аналогічних в абстрактному: якщо в абстрактному мисленні мовлення є засобом розмежування, закріплен­ня понять і встановлення логічних зв'язків між ними, то в образному мисленні мовлення підсилює, поглиблює, надає узагальнювальних властивостей уже існуючим в уяві образам. При цьому «художня літе­ратура яскраво демонструє той факт, що образи, підсилені, збагачені мовленнєвими виразами, можуть мати пізнавальне значення, оскільки вони відображають типові явища життя. Є всі підстави називати ці образи узагальнювальними»². Аналіз образів, їх підсилення, образне узагальнення й образне ствердження - усе це має пізнавальне значен­ня, а отже, сприяє розвитку мислення.

Проблема розвитку мислення засобами образного мовлення тісно пов'язана з педагогічною діяльністю і процесом навчання дітей мови. Зокрема, це стосується висновку про пізнавальне значення образів мов­лення й художньої літератури: • фразеологізми і фольклор багаті на образи пізнавального значення,

які впливають на мислення так само, як і сама дійсність, що в них

відображена, тому і авторські твори, і усну народну творчість необхідно активно використовувати у процесі розвитку мислення й об­разного мовлення дітей;

* мислення як чиста логіка, відчужена від чуттєвого сприймання, куль­турно розвинені форми якого породжуються мистецтвом, неминуче набуває формально-догматичного, авторитарного характеру. Тому важливо навчати мови не лише інформаційними порціями, а вчити саме через мову пізнавати себе й світ, формувати в дитини внутрішнє «Я» за законами гармонії.

Практика — кінцевий результат пізнання і критерій істини. Про­цес пізнання об'єктивно існуючої реальності завжди стикається з по­шуком критерію, завдяки якому можна відрізнити істину від помилко­вого розуміння реальності. В історії філософії існують різні підходи до розв'язання цієї проблеми, пропонуються різні способи перевірки знання, серед яких: емпіричне спостереження, звернення до чуттєвого досвіду, дослідна перевірка, зіставлення з даними експерименту, загальні принципи, аксіоми, правила логічних висновків і навіть фальсифікація, тобто пошук дослідних даних для спростування теорій та ін. Безперечно, усі ці способи перевірки істини використовуються в науковій практиці, але кожен із них спроможний перевірити лише певні окремі аспекти теорії. Натомість практична діяльність людини, суспільно-історична практика здатні підтвердити або спростувати як окремі аспекти, так і цілі теорії будь-якого ступеня узагальнення. Водночас практика не є абсолютним критерієм істини, оскільки не завжди вона може підтвердити об'єктивність наукових теорій, хоча з часом, розвиваючись, доводить те, що неспроможна була зробити раніше.

Під практикою розуміють усю діяльність людей, спрямовану на пере­творення матеріального світу: на створення матеріальних і духовних благ, необхідних умов існування суспільства, втілення в життя ідей, певних намірів; крім того, це життя, дійсність як галузь застосування й перевірки вірогідності певних настанов або висновків¹.

Поняття «практика» є головним як для філософії, так і для будь-якої іншої галузі пізнання. Натомість в ідеалістичній філософії прак­тиці протиставляються людська свідомість, мислення, які підносяться до абсолюту, трактуються як самостійна сутність, субстанція; прибічни­ки неогумбольдтіанства, неопозитивізму, екзистенціалізму абсолютизу­ють роль мови, мовної апперцепції у процесі пізнання як єдиної даної людині реальності. На думку матеріалістів, такі погляди хибують на те, що в кінцевому результаті не враховується роль практики, практичної діяльності як джерела, рушійної сили й критерію істинності людського пізнання. Саме у практиці як суспільно-історичній діяльності людських колективів виявляється, чи відповідають дійсності результати пізна­вальної діяльності людського мислення.

Спочатку пізнання було безпосередньо пов'язане з процесом мате­ріального виробництва. Упродовж розвитку цивілізації виробництво ідей відокремилося від виробництва речей. Процес пізнання перетворив­ся на самостійну теоретичну діяльність людини - виникли різні науко­ві галузі. Відокремлення пізнання від практики має відносний харак­тер, але завдяки цьому можна випереджати практику, просуватися далі безпосередніх її запитів, передбачати нові явища, активно впливати на різні сфери життєдіяльності людини. Щоб запобігти можливому відриву процесу пізнання від практичної діяльності й перетворенню його на чисте теоретизування, так звану науку для науки, необхідне систематич­не звертання пізнання до практики. Саме в цьому запорука об'єктив­ності ідей, дедалі глибше проникнення в сутність речей і процесів реаль­ності.

Отже, завдяки мові людина має можливість у процесі суспільної практики вийти за межі безпосереднього, чуттєвого сприймання пред­метів і піднятися на вищий ступінь пізнання - ступінь абстрактного мислення, об'єктивним критерієм істинності якого є практика. Практи­ка - це джерело, рушійна сила, критерій істини і кінцева мета пізнання світу. Саме завдяки їй педагог має можливість перевірити вірогідність існуючих мовних концепцій, зупинитися на одній з альтернативних програм навчання дітей мови, перевірити ефективність запропонованих науковцями методик навчання різних аспектів мови і мовлення. Кінце­вим підсумком ефективності зусиль педагога, винагородою чи стимулом до подальших творчих пошуків буде мовленнєва діяльність вихованців -практичний результат професійно-мовленнєвої діяльності педагога.

Поиск по сайту: