Комунікативна спрямованість навчання дітей рідної мови

Мета комунікативної спрямованості навчання рідної мови як про­відного принципу дошкільної лінгводидактики - забезпечити оволодіння дітьми мовою як засобом спілкування. Структурною одиницею спілку­вання вчені вважають діяльнісний акт породження мовленнєвого ви­словлювання (Л. Виготський, О. Леонтьєв, А. Маркова), який охоплює низку етанів, а саме; 1) мотивацію і первинну орієнтацію в проблемній ситуації; 2) мовленнєву інтенцію (наміру): виокремлення комуніка­тивного завдання, орієнтування в умовах цього завдання; 3) внутрішнє програмування мовленнєвої дії; 4) реалізацію внутрішньої програми: семантичну, граматичну, акустико-артикуляційну і моторну реалізацію програми. Модель породження мовленнєвого висловлювання, на думку О. Леонтьєва, можна застосувати і для представлення послідовності етапів (фаз) спілкування як діяльності¹.

Основою мовленнєвого висловлювання е мотив. Якщо він не вини­кає, висловлювання не відбувається. Висловлюванню притаманні функ­ція -~ значення - форма. Його головною функцією є повідомлення про предмети дійсності, події, ставлення мовців до них. Значення - це дані _про навколишню дійсність, ЇЇ предмети, події. Висловлюванням може бути словосполучення, речення, складне синтаксичне ціле (текст). Роз­різняють діалогічні й монологічні форми мовленнєвого висловлюван­ня. Особливістю розгорнутого висловлювання є те, що, з одного боку, воно входить до процесу живого спілкування, а з другого- до його складу входить не одне речення, а низка взаємопов'язаних між собою

речень.

Реалізацію принципу комунікативної спрямованості навчання вчені пов'язують із такою організацією навчального процесу, яка моделюва­тиме процес спілкування, тобто зі створенням на навчальних заняттях умов для мовленнєвого спілкування, включенням засвоєння мови до діяльності мовленнєвого спілкування, з практичною спрямованістю на­вчання мови.

Специфіка вікового етапу дошкільного дитинства накладає свій відби­ток на реалізацію принципу комунікативної спрямованості навчання. Оволодіння мовою як засобом спілкування передбачає розвиток мовлен­нєвого спілкування як діяльності - формування комунікативно-мов­леннєвої діяльності дітей дошкільного віку, її структурних компонентів: потребово-мотиваційної сфери, дій і засобів спілкування. Дитина до­шкільного віку постійно перебуває в ситуації, в якій вона спілкується, послуговуючись при цьому обмеженим запасом мовних засобів (фоне­тичних, граматичних, лексичних), і саме наявність сформованої потреби у спілкуванні з дорослими й однолітками спонукає її до накопичення певної кількості мовних і невербальних засобів, володіння якими сприяє досягненню взаєморозуміння з тими, хто її оточує.

Дошкільна лінгводидактика для реалізації завдання розвитку в дітей потребово-мотиваційної сфери комунікативно-мовленнєвої діяльності використовує такі методи: комунікативні доручення, ранкові привітання, розмову вихователя з дітьми й організацію розмов між дітьми, бесіду, створення проблемних ситуацій, розповіді вихователя і дітей на теми з власного досвіду, складання листів, усних газет, розігрування худож­ніх текстів у формі діалогу, і гри-драматизації, словесні дидактичні ігри, підготовку і проведення свят, розваг, днів народження, днів дитини, ор­ганізацію спільних видів діяльності і спілкування дітей у процесі їх виконання, моделювання ситуацій спілкування на заняттях, організа­цію спілкування між дітьми різного віку. Основою цих методів є орга­нізація мовленнєвого спілкування дитини з дорослими й однолітка­ми^ обов'язковим компонентом яких є отримання нею позитивних емо­цій. Створення доброзичливої атмосфери у групі, встановлення парт­нерських емоційно-особистісних стосунків з кожною дитиною позитивно впливають на розвиток потреби у мовленнєвому спілкуванні, засвоєн­ня дітьми адекватних способів досягнення взаємодії з тими, хто 'і оточує.

Комунікативний підхід до навчання мови полягає у виділенні яі навчальної одиниці побудови самостійного мовленнєвого висловлювання Це означає, шо методи, які використовуються для цього, орієнтовані т на засвоєння ізольованих мовних одиниць, а на формування цілісно¹ інтегрованої мовленнєвої дії, що має свою мотивацію, комунікативт мету й обслуговується складним комплексом мовленнєвих навичок, кому­нікативно-мовленнєвих умінь. Навчання мови як засобу спілкування потребує добору методів і прийомів, співвідносних із комунікативною метою. Провідними серед них є: комунікативні доручення, розмови, бе­сіди, проблемні ситуації, ігрові мовленнєві ситуації, словесні дидактичні ігри, ігровий тренінг спілкування, сеанси активізуючого спілкування.

Т. Пироженко пропонує в умовах реальної життєдіяльності дитини в дошкільному навчальному закладі організовувати навчання мовлен­нєвих і немовленнєвих способів спілкування таким чином, щоб «впи­сати» його у процес спілкування, яке задовольняло б потреби дітей у визнанні, підтримці та нових враженнях. Отже, з одного боку, кому­нікативний підхід передбачає наближення навчального процесу до про­цесів оволодіння спонтанною практикою мовленнєвого спілкування, пристосування дитиною свого мовлення до мовлення дорослого, яке вона сприймає, а з іншого - навчання дітей конкретних мовленнєвих способів досягнення комунікативних цілей у життєвих ситуаціях спілку­вання з дорослими й однолітками. У зв'язку з цим особливого значен­ня набуває організація мовленнєвого спілкування вихователя з діть­ми і цілеспрямоване скеровування вихователем спілкування дітей у повсякденному житті та в колективних видах дитячої діяльності, органі­зація активної мовленнєвої практики дітей під час організованих за­нять.

Особливу увагу звертають на способи подання нового мовного мате­ріалу, планування Й організацію мовленнєвого заняття. Кожне комп­лексне мовленнєве заняття має комунікативну мету (завдання на роз­виток зв'язного мовлення; діалогічного чи монологічного). Лексичну, граматичну, фонетичну роботу підпорядковують меті таким чином, щоб дитина під час оволодіння уміннями діалогічного спілкування, розпові­дання впродовж одного заняття змогла скористатися сформованими мовленнєвими навичками. Наприклад:

Мета: сформувати у дітей уміння вітати однолітка з Днем наро­дження.

Завдання: 1. Словникова робота: вправляння вихованців у до­борі вітальних, побажальних висловів (вітаю з Днем народження, ба­жаю...),

2. Граматика; вправляння дітей в утворенні пестливих форм дитя­чих імен у кличному відмінку, виділення окличною інтонацією звертання.

3. Зв'язне мовлення: навчання дітей побудови тексту вітання з дотри­манням такої структури: звертання на ім'я, вітання, побажання.

Отже, вихователь має забезпечувати оволодіння дітьми комуніка­тивними діями, як-от: орієнтуватися в ситуації спілкування у контакті зі співрозмовником; вміннями здійснювати добір змісту і форми вислов­лювання, найбільш доречної для досягнення комунікативної мети; ке­рувати невербальними засобами.

Реалізація принципу комунікативної спрямованості навчання можли­ва за умови індивідуального підходу до дитини у процесі навчального і повсякденного спілкування. Його основою є врахування у процесі навчання мови вікових та індивідуальних особливостей становлення комунікативної діяльності, оскільки її розвиток є визначальною умо­вою розвитку мовлення. Врахування індивідуальних особливостей дітей під час розмов, бесід відбувається методом добору тем, пов'язаних із дитячим досвідом, потребами, інтересами, вибором ситуації, в якій відбу­ватиметься спілкування (повсякденне життя, дитяча діяльність, спіл­кування як самостійний епізод) провідного компонента (ділового, пізна­вального, особистісного). Вдале визначення теми розмови спонукати­ме дітей висловлюватися, ділитися враженнями, переживаннями. До прийомів індивідуалізації навчання мови і розвитку мовлення нале­жать: диференціація завдань, гнучке використання прийомів керівни­цтва мовленнєвою діяльністю (мовленнєвий зразок, підказка, порада, приклад, вказівка), добір предметної, образної, рухової і вербальної на­очності, добір ролей, ігрових мовленнєвих ситуацій, дидактичних вправ, ігор.

Базовий компонент дошкільної освіти передбачає певний рівень мов­ної та мовленнєвої освіченості дитини, тобто компетентності, яку в мові визначають за результатами її застосування (О. Лурія). Чинниками мовленнєвої компетенції є фонетична, лексична, граматична і діамоно-логічна компетенції. Повноцінне засвоєння усіх видів мовленнєвої ком­петенції ґрунтується на розвитку комунікативної компетенції, яку розу­міють як комплексне використання мовних і немовних засобів з метою комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкуван­ня (А. Богуш). Чинники мовленнєвої та комунікативної компетенції пов'язані між собою.

Комунікативна компетенція дошкільників є предметом досліджен­ня зарубіжних (К. Менг, К. Крафт) і вітчизняних авторів (А. Богуш, >. Соботович, Т. Пироженко). А. Богуш розглядає поняття комуні­кативної компетентності дошкільника у контексті культури мовленнє-ого спілкування, формування якої передбачає вирішення таких зав­дань: 1) розвиток комунікативних здібностей дітей відповідно до кож->го вікового періоду - емоційне спілкування з дорослими, спілкування однолітками, ініціативне спілкування зі співрозмовником;

2) засво­єння ввічливих форм спілкування, розвиток мовленнєвого етикету;

3) формування культури мовлення; 4) формування культури спілку­вання¹.

Складниками культури мовленнєвого спілкування є культура мовлен­ня, виразність мовлення і мовленнєвий етикет. Культура мовлення ~ це володіння нормами літературної мови, адекватність, логічність, багат­ство, чистота, естетичність, етичність, доречність мовлення.

Виразність- комунікативна якість мовлення, яка забезпечується мовними і немовними засобами виразності і впливає на емоційну сфе­ру співрозмовника.

Мовленнєвий етикет визначають як особливо значущу характери­стику культури мовленнєвого спілкування і розглядають як комплекс вербальної і невербальної поведінки, який співвідноситься з тією чи іншою ситуацією і є нормативним для неї. Правила мовленнєвого етикету є такими, що соціально передбачені й національне специфічні. Напри­клад, за правилами українського мовленнєвого етикету молодші пер­шими вітаються зі старшими, діти звертаються до своїх батьків на Ви. Складова мовленнєвого етикету - тактовність, тобто вміння поводити себе відповідно до соціально-моральних норм поведінки, етичних засад спілкування, здатність розуміти настрій і почуття інших, передбачати наслідки власних вчинків, мовлення. Дитяча тактовність виражається почуттям міри у поведінці, яке виявляється у чуйному й уважному став­ленні до людей, вмінні поводити себе, дотримуватися правил пристойнос­ті. Виховання у дітей старшого дошкільного віку вміння тактовно спілку­ватися включає такі компоненти: пїзнавально-діяльнісний (знання й дотримання соціально-моральних норм поведінки, етичних засад спілку­вання, правил мовленнєвого етикету у своєму спілкуванні; розуміння виявів невербальних засобів спілкування: жестів, виразу обличчя, очей), комунікативно-мовленнєвий (уміння ввічливо розпочинати розмову, підтримувати її доречними запитаннями і відповідями, чемно завершу­вати її; вміння делікатно, без виявлення надмірної зацікавленості роз­питувати партнера по спілкуванню; вміння добирати зміст і форми мовленнєвих висловлювань відповідно до емоційного стану співроз­мовника і ситуації спілкування; вміння гнучко використовувати різні форми мовленнєвих висловлювань залежно від ситуації спілкування), емоційно почуттєвий (вияв доброзичливої уваги і поваги до особис­тості співрозмовника, його проблем, інтересів, бажань; вияв співчуття, співпереживання співрозмовнику; стриманість, витримка, зосередженість на співрозмовнику і його проблемах).

Проблему формування культури мовленнєвого спілкування досліджу­вала С, Хаджирадєва. Культура мовленнєвого спілкування розглядаєть­ся нею як інтегроване поняття, яке включає соціально-моральні норми поведінки і культури мовлення, сензитивним періодом для ЇЇ формування є старший дошкільний вік. Структура культури мовленнєвого спілкування дошкільників складається з правильності мовлення, кому­нікативної доцільності та якості мовлення (точності, виразності, багат­ства, мелодійності, ясності), мовленнєвого етикету (лексичного набору формул мовленнєвого етикету; розгортання формул мовленнєвого етике­ту шляхом звертань та мотивування; відповідності жестів, міміки, інтона­цій правилам та нормам мовленнєвого етикету); невербальних засобів спілкування, емоційно-вольових виявів. Дітям пропонували вправи, які містили зразок лексико-граматичного оформлення висловлювання, -формули мовленнєвого етикету для конкретних ситуацій спілкування. Педагогічними умовами організації навчання мовленнєвого етикету при цьому виступили: наявність адекватного розвивального мовленнєвого середовища, позитивних стимулів спілкування і використання дитиною формул мовленнєвого етикету, поетапне засвоєння формул мовленнє­вого етикету, засвоєння невербальних форм спілкування відповідно до норм і правил етикету; комунікативно-ситуативний підхід до навчання дітей мовленнєвого етикету; позитивний приклад дорослих; добір ко­мунікативних ситуацій за тематичним принципом; взаємозв'язок вер­бальних і невербальних засобів спілкування.

Мовленнєве спілкування дітей відбувається у процесі формування комунікативно-мовленнєвої діяльності. Змістовий бік її розвитку по­в'язаний з формуванням когнітивно-комунікативної, орієнтувально-пла­нувальної, організаційно-комунікативної, мовленнєвої, комунікативно-діяльнісної компетенцій (І. Луценко).

Когнітивно-комунікативна компетенція передбачає наявність знань про правила мовленнєвого спілкування у різних життєвих ситуаціях взаємодії з дорослими й однолітками, норми і правила українського мовленнєвого етикету, етичні норми спілкування; володіння стандартизо­ваними формами і виразами мовленнєвого етикету, словником на позна­чення ситуації спілкування, ЇЇ просторово-часових характеристик, емоцій­ного й фізичного стану учасників спілкування, особистісних якостей і рис характеру людей; розуміння значень невербальних засобів спілку­вання (виразу обличчя, пози, жестів).

Орієнтувально-планувальна компетенція - це вміння орієнтуватись У ситуації спілкування (часово-просторових, змістових особливостях, соціальних стосунках), «зчитувати» характеристики співрозмовника (стать, вік, соціальна роль, фізичний та емоційний стани, наміри, інтереси), використання ним вербальних і невербальних засобів в умовах кому­нікативного завдання; вміння враховувати результати орієнтування при плануванні мовленнєвої поведінки: доборі лексичних засобів, гра­матичних форм, синтаксичних конструкцій, побудові лаконічного або ^згорнутого висловлювання, регулюванні зовнішніх характеристик мовлення (сили голосу, темпу й тону), довільному керуванні нсвер-«льними засобами спілкування (вираз обличчя, жести, прийняття пози тощо).

Організаційно-комунікативна компетенція передбачає володіння дітьми вербальними і невербальними прийомами вступу в мовленнєвий контакт, підтримку і розгортання діалогу, ввічливе і логічне завершення спілкування; готовність виявляти ініціативу у спілкуванні з дорослими й однолітками, вміння знаходити у колі ровесників партнера-співроз-мовника, пропонувати тему розмови, спрямовувати її у потрібне русло з урахуванням власних і спільних з партнером інтересів; організовувати спілкування у спільних видах діяльності, планувати і коригувати прак­тичну діяльність через налагоджування мовленнєвої взаємодії.

Мовленнєва компетенція - це здатність дітей розв'язувати комуніка­тивно-мовленнєві завдання завдяки добору адекватних комунікативній меті і проблемній ситуації змісту, способів комунікативної діяльності, вмінню будувати різні форми монологічних (розповідь, опис, міркування, пояс­нення) і діалогічних (ситуативна розмова, діалог-розпитування, бесіда) висловлювань, використовуючи при цьому засоби виразності мовлення.

Комунікативно-дгяльнісна компетенція - це вміння досягати ко­мунікативної мети завдяки комплексному використанню мовленнєвих форм і невербальних засобів, адресованих партнеру-співрозмовнику.

Комунікативна компетенція випускника дошкільного навчального закладу - це комплексна характеристика, яку визначають за рівнем розвитку комунікативної діяльності у сфері спілкування з дорослими й однолітками, орієнтацією на дорослого, чутливістю до його оцінок, спри­йняттям в особливій ролі вчителя, набутим дитиною досвідом мовленнє­вого спілкування і комунікації, сформованістю чинників мовленнєвої і комунікативної компетенцій, розвитком ініціативності, доброзичливості, товариськості, що загалом визначає комунікативну готовність до на­вчання у школі.

Поиск по сайту: