Лінгводидактична концепція Софії Русової. фундатором національного дошкільного виховання в Україні є Со­фія Русова (Софія Федорівна Ліндфорс)

фундатором національного дошкільного виховання в Україні є Со­фія Русова (Софія Федорівна Ліндфорс), чиє ім'я упродовж багатьох років було невідоме. Тому не дивно, що сучасне покоління фахівців дошкільного виховання не знайоме з її працями та ідеями щодо на­вчання і виховання дітей.

Софія Русова - практик і теоретик дошкільного виховання. Вона усе своє життя присвятила проблемі створення національної системи виховання і навчання.

У 15-літньому віці (70-ті роки XIX ст.) після закінчення гімназії в Києві разом із сестрою Марією організувала перший український дитя­чий садок, який швидко перетворився на осередок української націо­нальної культури. Вечорами тут діяв аматорський драматичний гурток, силами якого поставлено вистави «Різдвяна ніч», «Чорноморський по­бут», їх прем'єри збирали відомих діячів української культури. Разом з батьками ці вистави дивилися і вихованці дитячого садка, які прилу­чалися до національної культури.

Усе своє життя С. Русова виношувала ідею створення «українського дитячого садка», в якому можна було б реалізувати ідеї національного виховання дітей-українців. Теоретичні аспекти дошкільного вихован­ня викладені в її працях «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Нова школа», «Нова школа соціального виховання» та ін.

Педагогічна спадщина С. Русової містить чимало цікавих, а іноді й суперечливих думок щодо ролі соціального та біологічного чинників у розвитку дитини і зокрема мовлення. Лейтмотивом педагогічних роз­думів педагога є твердження про те, що будь-яка дитина формується під впливом антропологічної спадщини, індивідуальних рис та свого фізичного й соціального оточення¹.

С. Русова вважає, що кожна дитина має расову і родинну спадщину. Як з біологічного погляду кожний орган має свою історію послідовного Розвитку, так і з духовного - кожна емоція, думка, почуття виробилися ^впродовж віків расовими та індивідуальними зусиллями. Спадщина змінює расу, повторює тип, передає головні риси для природного роз­витку індивідуальності. Дитина е «продукт минулого» і «пророкуван­ня майбутнього», «продуктом» раси, на тлі якої розвивається та чи ініц_а індивідуальність.

Автор наголошує на обов'язковому врахуванні сучасною педагогі­кою антропологічної спадщини, яку «дитина таємно приховує у своїй душі». Підсумовуючи свої міркування, вона зауважує, що кожна дити­на є «продуктом» біологічної та історичної еволюції. Під впливом пер­шої дитина ще в ембріональному періоді переживає різні форми зооло­гічної еволюції, а під впливом другої, вже після свого народження, по­вторює різні етапи культурно-психологічного розвитку «людності». Свої міркування С. Русова ілюструє прикладами з життя дітей дошкільного віку. Те, чому поклонялися або над чим працювали дорослі люди в одному столітті, в іншому перетворюється на дитячу гру або іграшки. Наприклад, лялька, якою полюбляють гратися дівчатка, колись була культовим предметом - прообразом богів, їй поклонялись, як ідолам. За глибоким переконанням педагога, виховання сучасної дитини слід узгоджувати як за його системою, так і за засобами, з вихованням «люд­ності», а знання здобувати таким самим способом, яким їх здобувала «людність»¹.

Щодо родинної спадщини, то, з погляду С. Русової, вона впливає на дитину з першого моменту зародження. Ця спадщина доводить дитину або до тієї органічної гармонії, яку називаємо фізично нормальним здо­ров'ям, або до ненормального стану підвищених здібностей чи хво­робливості, духовної та фізичної дефективності.

Дискусійним, на думку педагога, залишається питання, чи переда­ються у спадок дитині ті риси, що були набуті останніми поколіннями предків. Не відкидає С. Русова і впливу на розвиток організму таких чинників, як оточення і виховання. У процесі розвитку, навчання і ви­ховання на перше місце вона ставить інстинкти, які обов'язково має враховувати педагог. Це так звані соціальні інстинкти. Так, С. Русова стверджує, що на початковому етапі психічним розвитком дитини керу­ють три процеси: аккомодація (пристосування), переймання та звичка. Аккомодацією керують як природжені, спадкові риси, так і набуті. Пе­реймання автор відносить до соціального чинника і вважає його посе­реднім щаблем між інстинктом і розумом. Водночас С. Русова називає «нахил до переймання природженим», що впливає на дитину постійно. А вже у шкільному віці активізується соціальний інстинкт, потяг до однолітків, товаришів.

У сьомому розділі книжки «Нова школа соціального виховання», який присвячено інстинктам, підкреслюється, що найміцніші дитячі на-хили викликають інстинкти. Дитячі інстинкти за несприятливих умов довгий час можуть не виявлятись, або виявлятися тільки в певні періоВ інстинктах розпізнають не лише біологічний процес, а й розумо-'нй Вияви інстинктів супроводжуються яскраво виявленими емоція­ми Поступово, за С. Русовою, інстинкти втрачають первісну силу, деякі

_них «залишаються без уживання» і змінюються так, що в дитячій свідомості залишається тільки «нахил», який у психології зветься «по­тягом»- «Але тут межі дуже нечіткі, і що одні психологи звуть інстинк­ти, то інші називають нахилами»¹, - підкреслює автор.

Особливе значення для виховання має соціальний інстинкт. Дитина вже на другому році життя ставиться до людей з певним очікуванням, вона знає,'що дорослі припиняють її страждання, від них вона отримує тільки приємне. Разом із свідомим ставленням до людей розвиваєть­ся самокритика, сором'язливість, виникає бажання сторонньої ухвали своїм вчинкам, страх осуду. Бажання бути схваленим, уважає автор, виникає з тієї симпатії до оточення, яка є однією із рис соціального

інстинкту.

Власне «Я» дитини виявляється у будь-якому новому її утворенні, з ростом вона дедалі більше намагається створити щось своє, незалежне від зовнішніх впливів. Наприклад, вона щось будує з кубиків і піску, і при цьому постійно дбає, щоб інші «визнали її творіння, оцінили її оригінальну вигадку. Дитині конче потрібна соціальна підтримка, тоді у неї з'являються нові сили для оброблення старих вражень». Тобто, виховання, за С. Русовою, неможливе без системи педагогічного оціню­вання.

На думку дослідниці, соціальне виховання має розвивати соціаль­ний інстинкт у таких напрямах:

* з першого року привчати дитину не боятися чужих людей, створю­вати навколо неї такі умови, за яких вона виростала б із почуттям, що й оточення отримує тільки приємне;

* розвивати почуття ніжності до всього живого, важливо, щоб біля дитини була якась тварина;

* якомога раніше створити для дитини товариський осередок і стежи­ти, щоб вона ставилася до нього з увагою й пошаною;

¹ з раннього віку дитина повинна мати певні соціальні обов'язки; ¹ організовувати не тільки індивідуальну, а й колективну працю;

впливати на почуття дитини через казки, оповідання та інші ху-

дожні твори.

Ставлення С. Русової до мови дещо своєрідне. Так, педагог заува-^ЖУЄ, Що інстинкт мови в дитини один із найсильніїних, тож, оволодівши певною лексикою, вона вже не може не говорити «як дрізд, який не може не співати перед своєю подругою». Водночас вона стверджує, що ^м»ва є одним із найвиразніших чинників соціального єднання та соціаль­ного виховання. Аналізуючії поведінку дитини, її любов до театраль-^них вистав, С. Русова виокремлює ще один інстинкт - драматичний.

При цьому вона підкреслює, що всі діти мають природний драматичний нахил до перевтілення в інших людей, звірят чи тварин.

Драматичний інстинкт, зауважує автор, відіграв відчутну роль у роз­витку «вселюдської культури», драматургії, обрядів. Він має велику значущість також у справі виховання дітей. Задля цього потрібно за­лучати дітей до національних танців, оскільки вони створені на народ­них традиціях. Драматичний інстинкт, стверджує С. Русова, є необхід­ним засобом розвитку мовлення, він виявляється у драматизаціях худож­ніх творів, ознайомлення з якими потрібно організовувати з дітьми якомога частіше. Драматичний інстинкт і природжена здібність до пе­ревтілення - це те сприятливе підґрунтя, на якому дитина засвоює на­родні традиції, звичаї, обряди.

У вченні С. Русової щодо співвідношення біологічного й соціально­го знаходимо чимало суперечностей, як-от: підкреслюючи значення со­ціальних чинників у розвитку дитини, вона називає їх «соціальними інстинктами»; відстоюючи егоїзм як провідну рису талановитої особи­стості, критично оцінюючи колективізм у вихованні дитини в одному місці, через певний час в іншому вона дає поради батькам і педагогам якомога раніше залучати дітей до колективних форм праці і спілкуван­ня. У працях С. Русової є чимало фактичного матеріалу, який співзвуч­ний сьогоденним поглядам і вимагає докладного вивчення.

Своє бачення практичного втілення в життя теоретичних поглядів розбудови українського дошкілля С. Русова виклала в концепції націо­нального дошкільного виховання. Насамперед це принцип науковості, який вона розуміла як орієнтацію на новітні досягнення психолого-педагогічної науки щодо закономірностей і умов розвитку дитини, нові методи виховання і навчання дітей, прогресивні ідеї дошкільного вихо­вання інших країн. Саме тому дослідниця докладно аналізує роботу дошкільних закладів Росії, Європи, Америки, вивчає методики М. Мон-тессорі, Ф. Фребеля, використовує їх як підґрунтя для створення на­ціональної системи дошкільного виховання.

Провідним принципом С. Русова називає виховання на національних традиціях. У книзі «Дошкільне виховання» вона пише: «Сильнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще за інших вичерпала у своєму вихованні глибокі національні скарби й національній психо­логії надала вільного розвитку...»¹. На думку С. Русової, лише націо­нальне виховання спроможне виховати цілісну, високоморальну осо­бистість. Національне виховання, зауважує вона, виробляє у дитини не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особистість. Адже через пошану і любов до інших народів вона приведе націю не до вузького відокремлення, а до широкого єднання і порозуміння між народами І націями. Водночас С. Русова обстоювала «національний дух украіного _дитячого садка». Як саме вона це розуміє? Учений стверджує: йти повинні «стояти ближче до природи», до «невпинної хліборобської >аді українців, яка годує і себе, і сусідів, і інших»; широко послугову­ватися у вихованні доробком народної творчості (словесні ігри, пісні, гра на народних інструментах, забави, інсценівки, орнаменти, архітекту­ра тощо); виховання «має бути позначене мистецтвом» і емоціями; в моральному вихованні орієнтуватися на національні риси, зумовлені фізичним оточенням (географічним положенням, кліматом, природою) та історією краю; розвивати творчі здібності дітей на національному матеріалі тієї чи тієї місцевості, використовувати твори українських письменників, усної народної творчості; залучати дітей до народних національних свят, традицій, оберегів українського народу, до «націо­нальної етнографії».

С. Русова радить «садівницям» (так вона називала вихователів до­шкільних закладів) в процесі роботи у національному дитячому садку враховувати менталітет і психологію українського народу. Українці за своєю природою схильні до релігійності, філософських роздумів, на­строїв, любові до рідної природи. Звідси провідний принцип вихован­ня - виховання на лоні природи і серед природи, праця у природі тощо. Діти, за словами С. Русової, як пташенята, вони не можуть жити в кам'я­них мурах, віддалені від живої природи. Біля кожного міського дитя­чого садка має бути садок чи город, де діти могли б вирощувати квіти, городину та спостерігати за їх ростом. Адже об'єднана праця дитячого гуртка так само, як І спільні ігри дітей, зміцнюють їхні товариські взає­мини й утворюють «найкращий осередок» задля їхнього соціального і національного розвитку.

Педагог зауважує, що українці за своєю природою індивідуалісти й неабиякі гумористи. Проте, щоб індивідуалізм не переходив в абсен­теїзм, у морально-громадський сепаратизм, потрібно з перших свідомих кроків дитини спрямовувати її до громадянства, спільної праці, широ­кого товариства, до виховання на лоні рідної природи. У цьому вона вбачає формування української духовності.

Щодо релігійних постулатів, то, з погляду С. Русової, це особиста справа кожної родини. Вдумливий педагог радила батькам вельми обе­режно підходити до релігійного виховання дитини. Якщо вони самі не мають у душі релігійного почуття, то краще не втручатися «в цю святая святих дитячої душі»¹. В цьому автор вбачає «велику втрату» для Дитини, оскільки батьки - найближчі люди для неї і тільки вони мо-*уть дати відповідь на її хвилюючі запитання. Дитина на перших по­рах свого розвитку, за словами С. Русової, потребує від своїх «вихов-Іичих» дуже мало: вона хоче знати, хто створив увесь цей чудовий світ, їй скажуть, що «це створено Богом», - то це не буде брехнею, бо найбільших учених таке саме «пояснення, далі за яке ще не сягли жодні телескопи, хімічні лабораторії тощо». Якщо дитина запитує: «д_е Бог»? - педагог радить відповісти їй традиційно: «Він на небі», або використати варіант «толстовської відповіді»: «Бог живе у твоєму серці і керує твоїми добрими вчинками».

У спадщині С. Русової знаходимо також пораду вихователям дитя­чих садків щодо духовного виховання дітей. «Садівниці» повинні з однаковою увагою ставитися до всіх вимог, потреб, запитань дитини, «не вносячи у свою цілком об'єктивну справу занадто багато свого су­б'єктивізму», а тільки зважаючи на те, наскільки ці вимоги можуть сприяти моральному розвиткові дитини: «чи поширять вони чуйність дитини до правди, до добра, чи дадуть їй яке-нєбудь високе задоволення»¹. Кінцевою метою духовного виховання педагог вважала позитивні на­слідки наших зусиль «пов'язати тимчасове, буденне, матеріальне з чи­мось вічним, величним, абстрактним».

Визначаючи шляхи релігійно-духовного виховання дітей, С. Русова пов'язувала їх із моральним, естетичним, національно-патріотичним ви­хованням. Вона наголошувала, що це є підґрунтям для розвитку в ди­тини «ідеалізму й прихильності до того народу, з якого вона вийшла».

У дитячому садку С. Русова рекомендувала обмежитися лише на­родними обрядами, пов'язаними з порами року, природою, святами, «лише настільки, наскільки вони справді виявляють красу, етичну або поетич­ну, наскільки безпосередньо близькі народному світогляду». Як же сьо­годні розуміти і тлумачити ці погляди С. Русової?

Звернімося ще до однієї методичної сентенції С. Русової, в якій вона наголошувала, їло релігія українців переплітається з оспівуванням культу природи, саме цей момент наближує її до дитини, припадає їй до душі, захоплює і занурює малюків у чудовий світ природи. Вчений радить вихователям: «...бажано переводити в життя релігійне виховання у згоді з народними звичаями, з родинними нахилами, з індивідуальними змаганнями самої дитини»².

С. Русова подає у своїх працях методичні розроблення й нотатки до проведення українських національних свят, які так полюбляють діти дошкільного віку. Це - Великдень, Різдво, Маковій, Спас та ін. Водночас застерігає вихователів, що в кожному святі треба «єднати народне, на­ціональне, фольклорне із загальнокультурним і давати щось естетичне, прекрасне, радісне, веселе». Суто національне, «український дух», як зауважує С. Русова, має втілюватись у творчу діяльність дітей дитячо­го садка на різних заняттях.

У репертуарі національного виховання обов'язково мають бути, за С. Русовою, стародавні народні ігри, які спочатку мали характер риту­альних відправ, а лише згодом набрали вигляду гри (наприклад, вес­нянки, гаївки, перейняті національним духом). Вона рекомендувала «са•нницям» збирати українські стародавні ігри і використовувати їх на

ьпасний розсуд.

Стрижнем концепції національного виховання дошкільнят, на дум-С Русової, є навчання дітей рідною мовою. Саме тому, у всіх своїх пацях, вона вдається до рідної мови. Мова, за її словами, це соціальний в'язок між людьми, засіб для виявлення свого внутрішнього світу і для приймання нового безмежного знання. Опановує дитина рідну мову родинному колі та в дитячому садку. Тож дорослим, наголошувала вона, слід пам'ятати, що чинність переймання ніде не має такої важли­вої значущості, як у мові. Тому й треба «звертати особливу увагу на _Мову самого педагога, що керує дитячим садком або школою».

Своєрідним був погляд С. Русової на діалектну мову. До дитячого садка діти приходять зі своїм діалектом, яким «вони лише й можуть виявляти свої почуття, свої спостереження». Це їхня батьківська, ма­теринська, «хатня» мова. Тому раптово відривати дитину від «хат­ньої» мови було б для неї дуже болючим процесом і «цілком непеда-гогічним методом». Педагог попереджувала вихователів про недо­пустимість глузування з місцевої мови, говірок, які діти засвоїли до школи. Літературну мову потрібно вводити у словник дитини поступово. А звідси й вимога до вихователя - поруч із бездоганним володінням літературною мовою потрібно знати ще й місцеві діалекти. Це особливо важливо для сучасних дошкільних закладів Закарпаття, Галичини, Бу­ковини.

У своїх працях С. Русова описує шляхи розвитку рідного мовлення в дошкільному закладі, серед них: вільні розмови з дітьми на теми, які їх цікавлять та під час яких слід обережно виправляти «діалектичні вирази» й прищеплювати норми літературної української мови; пози­тивний вплив на розвиток мови «читання творів художньої літератури, оповідань» та ін. Найкраще прилучають дітей до рідної мови народні казки, які вона радила оповідати, а не читати. Особливий інтерес у дітей викликають казки про лісових звірів і хатніх тварин. Також вони за­хоплюються оповіданнями на тему з життя комах.

У вченні С. Русової знаходимо методичні поради щодо використан­ня оповідань, а саме: оповідати їх двічі на тиждень, «щоби не вульга­ризувати цей високомистецький спосіб виховання». Крім того, за бажан­ням дітей можна використовувати й позапрограмове читання. Надзви­чайно важливий шлях розвитку мовлення дітей - драматизація за змістом художніх творів, яку діти проводять самостійно «при найменшому втру­чанні педагога».

Поиск по сайту: