ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ

1. Сутність соціального контролю, його призначення

2. Громадська думка як елемент соціального контролю

3. Соціальні норми як обмеження у поведінці людини

Соціальний контроль є системою процесів і механізмів, що забезпечують підтримку соціально сприятливих взірців поведінки індивідів, суспільного порядку та функціонування соціальної системи загалом.

Соціальний контроль — це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім’єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окре­мих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається із соціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій — засобів заохочення й покарання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів.

Соціальні приписи — це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи групи в будь-якій формі — усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство. Це може бути честь і гідність, повага до старших, символи країни (герб, прапор, гімн) і багато іншого, що згуртовує людей, суспільство, а тому й ціну-
ється.

Систему норм і приписів кожен соціальний інститут має свою. Її дотримання забезпечує порядок діяльності кожного члена інституту, а отже, сприяє стійкості соціальної структури суспільства.

Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочень за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням санкції бувають позитивні й негативні, а за характером — формальні й неформальні

Формальні негативні санкції — це покарання, передбачені законами, урядовими постановами, приписами (арешт, тюремне ув’язнення, звільнення з роботи, штраф тощо).

Неформальні негативні санкції — це покарання, що здійснюються поза офіційними інстанціями (громадський осуд, бойкот тощо).

Формальні позитивні санкції — це схвалення з боку офіційних організацій (державні премії, почесні звання, ордени тощо).

Неформальні позитивні санкції — це неофіційне схвалення (компліменти, аплодисменти, повага тощо).

Кожній нормі відповідає своя санкція. Саме за допомогою санкцій норма спроможна регулювати поведінку людини. Норма без санкцій не може стати елементом соціального контролю.

Соціальний контроль виконує охоронну функцію, стабілізує су­спільство, бо якби такого не було, люди робили б усе, чого заманеться. За таких умов виникали б конфлікти, у суспільстві запанував би хаос.

Будь-які вчинки чи дії, що відхиляються від соціальних норм і не збігаються із суспільними цінностями, називаються девіантною поведінкою. Відхилення можуть бути не лише негативними (проституція, наркоманія, гомосексуалізм, психопатія), а й позитивними (прояви таланту, високі творчі досягнення). На кожну з цих груп (позитивні й негативні відхилення) припадає 10—15% населення, решта — це люди з «несуттєвими відхиленнями». Абсолютно нормальних і законослухняних людей майже немає. Проїзд «зайцем» у міському транспорті, куріння в заборонених місцях, несправедливий розподіл обов’язків між подружжям — це теж приклади девіантної поведінки.

Отже, будь-яка поведінка, що не схвалюється громадською думкою, є девіантною, а оскільки діапазон її дуже великий, то соціологи користуються двома термінами: «девіантна» (така, що відхиляється від норми) та «делінквентна» (злочинна) поведінка. Алкоголізм — девіант, бандитизм — делінквент.

Групи населення, які більше ніж інші схильні до девіантної чи делінквентної поведінки, називаються групами ризику.

Соціальний контроль поділяється на внутрішній (самоконтроль), в основі якого лежать цінності, норми, ролеві очікування, звичаї, традиції, інтералізовані в процесі соціалізації, та зовнішній, який базується на заохоченнях або обмеженнях та примусі, що становлять систему санкцій.

За внутрішнього контролю людина самостійно узгоджує свою поведінку з існуючими нормами. Це відбувається, коли індивід у процесі соціалізації глибоко засвоює норми, а порушення таких породжує в нього відчуття провини, те, що часто називають «тортурами сумління».

Совість і є виявом внутрішнього контролю. Приблизно 70% соціального контролю здійснюється за рахунок внутрішнього контролю. Що більше розвинуто внутрішній контроль, то меншою є потреба в зовнішньому контролі.

Зовнішній контроль здійснюється сукупністю інститутів і механізмів, що гарантують дотримання загальних норм і законів поведінки. Він поділяється на:

· формальний (інституціональний), заснований на постановах, законах, інструкціях державних інститутів: армії, міліції, служби безпеки, судів тощо;

· неформальний (внутрішньогруповий), заснований на схваленні чи осуді з боку родичів, друзів, колег, а також з боку громадської думки.

Для здійснення соціального контролю необхідна певна міра кооперації і солідарності. Соціальний контроль неможливий у групі, в якій індивіди діють окремо. Наприклад, неможливо контролювати поведінку людей в безладному натовпі, що утворився біля виходу з будинку, в якому спалахнула пожежа. Навпаки, легко контролювати діяльність трудового колективу, бо дії його членів чітко зкоординовані. Отже, для групи, що розвивається, необхідна солідарність, ідентифікація кожного її члена з колективом. Тільки за таких умов формуються межі соціального контролю.

Відсутній соціальний контроль у соціальних класах, прошарках, стратах; незначний — у натовпах, глядацьких аудиторіях; досить відчутний — у неорганізованих групах, творчих колективах; сильний — у малих групах, сім’ях і т. ін.

2.Громадська думка як елемент соціального контролю

Соціальний контроль у широкому розумінні охоплює всі види контролю, а у вузькому — контроль силою громадської думки.

Громадська думка — це сукупність уявлень, оцінок і суджень, що їх поділяє більшість чи принаймні значна частина населення стосовно проблем, подій чи фактів дійсності в конкретній соціальній ситуації. Вона може бути в суспільства в цілому, в етнічної групи, у виробничого колективу чи якогось іншого соціального угруповання.

Громадська думка — це особливий стан масової свідомості, спільне розуміння громадянами значущих для них явищ, подій і процесів. Громадська думка виявляється в реакції, оцінному став­ленні певних соціальних спільнот (суспільства, організацій, груп) до соціальної дійсності, різних подій, поведінки та діяльності окремих людей чи соціальних інституцій, явищ і процесів з погляду цих спільнот.

Але громадська думка — це не просто «стан масової свідомості», «колективного почуття», це один з найважливіших механізмів соціальної взаємодії осіб. Нормальне функціонування будь-якого об’єднання людей неможливе без формування спiльного уявлення про загальні речі, без спільних оцінок певних явищ, подій, визначення спільних норм поведінки, практичних шляхів вирішення нагальних проблем.

Подолання відчуження, налагодження тісних зв’язків із суспільством, зокрема через механізми формування й урахування громадської думки про соціальні проблеми, є однією з головних вимог соціальної орієнтації економіки і свідченням розвитку демократії.

Безсумнівно, громадська думка далека від суто наукового знан­ня, проте й вона здатна давати правильні оцінки, що диктуються здоровим глуздом людської свідомості.

Носіями і виразниками громадської думки є люди — соціальні групи, організації, окремі особи. Вони під ідеологічним впливом чи стихійно формують загальну думку.

Основні методи формування громадської думки — наслідування, вплив авторитету, навіювання тощо, основні способи — міжособистісне спілкування, засоби масової інформації, політична пропаганда тощо.

Суттєвий вплив на громадську думку справляють предметна діяльність організації, стиль керівництва в ній, характер міжособистісних стосунків, оскільки громадська думка ґрунтується на індивідуальних думках і найповніше віддзеркалює уявлення більшості суб’єктів. У ній домінують ті оцінки, які сприймаються суб’єктами незалежно від їх істинності чи хибності.

Тому громадська думка може мати як позитивну, так і негативну спрямованість. Позитивно орієнтована громадська думка має конструктивний характер з погляду на соціальний поступ, сприяє формуванню адекватної соціальної поведінки, розвитку соціальної активності, ініціативного і відповідального ставлення до функціональних обов’язків.

Особливістю громадської думки є те, що вона тримається на внутрішньому переконанні людей, приймається ними добровіль­но, без примусу, є прийнятною для пересічного громадянина.

Провідними елементами структури громадської думки є оцінки, які спираються на знання і підкріплюються почуттями та емоціями. Важливе місце в її структурі належить соціальним у становкам, волі. Іншими словами, громадська думка — поєднання раціональних, емоційних і вольових елементів. Формуючись щодо конкретного питання, громадська думка є досить динамічною. Однак, існуючи довгий час, вона закріплюється в нормах, традиціях, звичаях.

Громадську думку вивчають за допомогою опитувань, спостережень, аналізу документації, а також колективних обговорень.
У процесі вивчення громадської думки ставиться завдання визначати не тільки оцінне ставлення людей, а і їхні судження щодо ефективних способів розв’язання певної проблеми, удосконалення структури об’єкта, поліпшення умов, раціоналізації дій тощо.

На рівні суспільства громадська думка виконує політичну, ідеологічну і соціальну функції, на рівні соціальної організації — діагностично-оцінну, виховну, управлінську.

Управлінська функція опитування громадської думки відкриває важливий канал зв’язку між владою і громадськістю. Інформація про потреби, інтереси, вимоги, претензії працівників до адміністрації соціальної організації, уряду не повинна ігноруватися і має використовуватися під час розробки управлінських рішень. Вона дає змогу робити довгострокові прогнози соціального розвитку, здійснювати соціальний контроль.

Діагностично-оцінна функція опитування громадської думки полягає в соціальній розвідці, дослідженні колективних настроїв, соціальних установок індивидів, їхнього ставлення до різних соціальних проблем, суб’єктів влади тощо.

Опитування дають змогу оцінити соціально-психологічний стан людини, виявити ідеали, які сформувалися в її свідомості.

Виховну функцію громадської думки слід розглядати з двох точок зору:

· регулярність опитувань сприяє моніторингу (безперервному стеженню) за ефективністю впливу як загальнодержавних політичних акцій, так і внутрішньогрупових змін на поведінку різних категорій індивідів, на їх мислення;

· дані опитувань справляють великий вплив на формування громадської думки у заданому напрямі. Якщо вдало вмонтувати в конструкцію питань анкети соціально-психологічну установку, можна підказати бажану відповідь. Крім того, можна як завгодно інтерпретувати одержані відповіді, привернути увагу, скажімо, до певного лідера тощо.

Отже, за допомогою опитування громадської думки можна маніпулювати суспільною свідомістю людей, управляти ними.

Маніпулювання — це використання системи засобів ідеологіч­них і соціально-психологічних дій з метою зміни мислення і поведінки людей усупереч їхнім інтересам. При цьому люди часто й не усвідомлюють, що їхній світогляд, потреби, інтереси і спосіб життя загалом багато в чому залежать від тих, хто ними маніпулює. Можливості маніпулювання особливо зростають з розвитком засобів масової комунікації.

Громадська думка є спільною для більшості, але не обов’яз­ковою для кожного. Тому громадські організації, адміністрації, формальні й неформальні лідери своїм авторитетом повинні підсилювати позитивні моменти громадської думки. Їх необхідно постійно відображати в місцевих засобах масової інформації, в документах з організації та оплати праці, використовувати під час зборів, нарад з вирішення проблем соціальної організації.

Поиск по сайту: