Середньовічна схоластика. Номіналізм і реалізм

До ІХ ст. в Західній Європі склалася середньовічна шкільна освіта. Устоюються так звані "трипуття" (граматика, риторика й діалектика) й "чотирипуття" (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Головнішими були дисципліни, які входили до "трипуття". Значно вплинув на становлення середньовічної школи Алкуїн (730-804), вчитель Карла Великого. Алкуїн тяжів до вчення Августина, а відтак і до неоплатонізму в його християнізованому варіанті, в якому людина повністю була підпорядкована Богові. Із "трипуття" Алкуїн виділив діалектику й надав їй особливо великого значення в справі тлумачення Святого письма. Тим самим він сформулював засади середньовічного способу мислення, яке через те, що воно було головним у середньовічних школах, дістало назву "схоластика" (від слова "школа"). Цей спосіб мислення фактично став способом систематизації релігійної віри.

У ХІІ ст. схоластика набуває свого особливого розвитку в університетах. Звичайно виділяється три періоди в розвитку схоластики: рання схоластика (ІХ-ХІІ ст.), зріла схоластика (ХІІІ ст.), період занепаду схоластики (ХІV-XV ст.). Особливість схоластичного способу мислення полягала в тому, що істина вважалася вже відкритою й записаною в Святому писанні. Для досягнення її людиною треба було лише правильно витлумачити Святе письмо. Істинність біблійних текстів була поза будь-яким сумнівом, ті чи інші місця Святого писання наводилися для підтвердження істинності тих чи інших положень. Уся дальша середньовічна філософія грунтувалася на принципах схоластики.

Вузловими проблемами періоду схоластики були співвідношення між волею, вірою і розумом, людиною і Богом, тобто проблеми, з якими ми зустрічалися при розгляді Августинового вчення, а також проблема співвідношення між одиничним і загальним, яка в середньовіччя набула нового імпульсу на теологічному грунті, а саме у зв`язку з питанням про сутність божественної Трійці. Як співвідносяться між собою Бог Отець, Бог Син і Бог дух Святий? Чи тут ідеться про одну сутність, чи про три? Ті, хто вважали, що йдеться про єдність Бога, називалися "унітаріями" або "антитринітаріями", хто ж наголошував на троїстості Бога, на його особах, ті називалися "тринітаріями". Офіційна церква намагалася поєднати в одне ціле обидві точки зору. Під єдністю бога розумілося загальне, а під його трьома особами розумілося одиничне. Звідси й походила суперечка між реалістами, які вважали, що універсалії (загальне) існують до речей (нагадує нам точку зору Платона) або в речах (нагадує точку зору Арістотеля) та номіналістам, які вважали, що загальне існує після окремих речей, або в понятті (концептуалізм, concepїus - поняття) або лише в словах, тобто іменах речей (nomen - ім`я). Останні нагадують нам в античності кініків і кіренаїків. В античній філософії суперечки з приводу співвідношення одиничного і загального, як було сказано, вже були, а в середньовіччя вони повторилися з тих же самих позицій. При цьому реалісти були найпослідовнішими ідеалістами, а номіналісти несли в собі певну долю матеріалістичних тенденцій. Крайні номіналісти, говорячи, що загальне не більше, ніж слово, тобто звук, доходили до заперечення єдності Божественної Трійці, тобто фактично до політеїзму у вигляді трибожжя, за що, як правило, жорстоко переслідувалися церквою, були змушені відрікатися від своїх поглядів, а, бувало, й позбавлялися життя, твори їхні засуджувалися, спалювалися.

Самобутнім представником реалізму був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810 - після 877), ірландсько-шотландський мислитель. Він служив при Карлі Лисому, якому при фактичному розпаді Священної Римської імперії дісталася Франція. Викладав філософію в Паризькій школі. 867 року під впливом "Ареопагітик" написав власний твір "Про розподіл природи", а ще раніше - "Про божественне приречення".

Будучи реалістом, Еріугена вважав: чим загальніше, тим реальніше, а одиничне існує через загальне. Він оживив стару суперечку про співвідношення між одиничним і загальним.

Для філософського обгрунтування християнської релігії Еріугена використовував неоплатонізм. У своїх поглядах на творення світу він був близький до поглядів Плотіна (вчення про еманацію). Теза "усе в усьому" підвищувала природу, адже в ній теж є Бог, християнський дуалізм стирався. Церква вкрай негативно ставилася до його вчення, вбачаючи в ньому певний відхід від християнського креаціонізму (вчення про виникнення світу внаслідок акту божественного творення) в бік пантеїзму, за те, що він надто ототожнив Бога з природою, творця з творінням. Твори Еріугени вважалися католицькою церквою єретичними й неодноразово засуджувалися нею (855, 859, 1210, 1685 р.р.).

В галузі теорії пізнання Еріугена хоч і був фідеїстом, але поміркованим. Бога, на його думку, можна пізнавати не лише вивчаючи Святе писання, а й через вивчення природи. До Ісуса Христа люди могли вивчати хіба що природу. З приходом Христа розпочинається більш високий етап пізнання, але й до Євангелій проникла неправда і їхні тексти слід сприймати як алегорії. Довелося Еріугені взяти участь і в дискусії відносно божественної приреченості людини, концепції, що її був розробляв Августин. У цій дискусії Еріугена не прийняв жодної з крайніх точок зору й висловив досить оригінальну концепцію. Він сказав, що Бог, хоч і прирікає людину, але лише як добре начало. Істинне приречення Богом людини полягає в приреченні її до свободи. Вона повинна сама обирати між добром і злом. Муки в пеклі, на його думку, не можуть бути вічними, бо все повинно зрештою повернутися до Бога, навіть Сатана. Таке розв`язання проблеми теж не могло сподобатися католицькій церкві, що вважала своєю функцією рятувати людей від вічних мук у пеклі й забезпечувати вічні насолоди в раю.

Визначною фігурою в середньовічній філософії був також П`єр Абеляр (1079-1142). Народився він у Бретані (північ Франції), був дворянином. Основні його твори такі: "Вступ до теології", "Християнська теологія", "Пізнай самого себе", "Так і ні", "Діалектика". П`єр Абеляр був знайомий з античною філософією, а саме, читав "Тімей" Платона й арістотелеві праці з логіки, прославився як майстер диспуту, мав видатних учнів, серед яких була й його кохана Елоїза (їхнє кохання закінчилося трагічно).

П`єр Абеляр був поміркованим реалістом, виступав як проти крайнього номіналізму, так і проти крайнього реалізму. Його позиція була продумана й виважена. Загальне, на його думку, існує реально як зразки речей у розумі Бога. Саме за цими зразками створені окремі речі й тому містять те загальне в собі, але лише потенційно. Під час абстрагування це загальне переходить до актуального стану, тобто в голові людини виникає уявлення про те загальне (концепт) або поняття. Іншими словами, людина силою свого розуму може вилучити божественну загальну ідею зі створених Богом об`єктів і скласти про них поняття (концепт). Така точка зору, як уже відомо, називається "концептуалізм". П`єр Абеляр, отже, був концептуалістом.

П`єр Абеляр усе життя мужньо чинив опір церковній ідеології. Тезі "Вірю, щоб розуміти" він протиставляв тезу "розумію, щоб вірити". Це вказує на те, що він інтелект ставив вище віри, віру підпорядковував знанням. Цим він заперечував сліпу віру в релігійні догми і пропонував спочатку дослідити їх розумом. Останнє, однак, аж ніяк не означає, що він прямо виступав проти істинності тих догм. Просто, на його думку, будь-яку релігійну догму, будь-які суперечності, що мають місце в християнському вченні, у тому числі й Божественну Трійцю, можна охопити, пояснити розумом. П`єр Абеляр звертав увагу на безліч суперечностей у Святому писанні, але вважав, що через них проявляється божественна глибина. Там, де немає суперечностей, немає й думки, якій він надавав великого значення. Логічне обгрунтування церковних догматів, як він міркував, звеличує християнське вчення. П`єр Абеляр робив спробу поєднати філософію й теологію, філософа й християнина. Об`єктивно така позиція вела до конфлікту з християнським ученням і Абелярові ідеї були засуджені, а його самого було відлучено від церкви. Захист пріоритету розумового начала знайшов свій дальший вираз у концепції "подвійної істини", про яку мова ще йтиме.

Етичні погляди П`єра Абеляра відповідали його загальній філософській позиції. Головним виступає спільний для всіх моральний закон, який доводиться Богом до людей як голос совісті. Узгодженість із власною совістю виступає, отже, як критерій моральності, а кожна окрема людина несе індивідуальну відповідальність за свої вчинки. Коли людина свідомо йде на порушення моралі, на заздалегідь гріховний вчинок або схвалює його, вона глушить у собі голос совісті і так виникає зло.

Якщо до ХІІІ ст. в Західній Європі основною філософською базою християнства було вчення Августина, то з ХІІІ ст. усе більша увага звертається на вчення Аристотеля. Спочатку це вчення сприймалося церквою ворожо. І дійсно, воно несло загрозу офіційній християнській думці. По Європі в той час поширюється вчення Ібн Рушда (Аверроеса), який витлумачував Аристотеля в близькому до матеріалізму дусі. Матерія, вважалося, існує вічно, Бог є лише першодвигуном. Послідовники вчення Аверроеса боролися за незалежність філософії від теології, додержувалися концепції "подвійної істини". Усе це спонукало середньовічних філософів шукати шляхів пристосування філософії Аристотеля до християнського вчення. Тому проти Аверроїзму виступили не лише августиніанці, але й ті, які гідно оцінили вчення Аристотеля. Спираючись на аристотелеве вчення про істину як адекватність об`єкту, вони заперечували концепцію "подвійної істини", бо згідно з Аристотелем, із двох положень, що суперечать одне одному, тільки одне може бути істинним. І, звичайно, істинним вважалося те з положень, яке узгоджується з догматами церкви. Коли між вірою і розумінням існує вибір, то вони вважали, що перевагу слід надати розумінню. Ними також велася робота у справі поєднання філософії з теологією, причому остання ними раціоналізувалася. Обстоювалася думка, що філософія й теологія не суперечать одна одній. Основним джерелом знань вважалися досвід і логічні міркування, перешкодами до знань вважалися впливи незаслужених авторитетів, сила звички, забобони невігластва, намагання прикрити власне незнання видимістю мудрості. Шляхом істини вважалося вивчення математики, оптики, експериментальні дослідження і богослов`я.

Одним із найяскравіших і найталановитіших представників того напрямку філософів, які намагалися пристосувати вчення Аристотеля до догматів християнської церкви, був Фома Аквінський (1225/26-1274). Народився Фома поблизу Аквіно в родині італійського феодала (Графа Ландольфа Аквінського), виховувався бенедиктинцями в Монтекассіно. Після Неаполітанського університету навчався в Паризькому університеті, де й став учнем Альберта Больштедта (Альберта Великого). Фома Аквінський був монахом домініканського ордену, найвидатнішим і найвпливовішим філософом-схоластиком Західної Європи. Посмертно його було канонізовано. Головні твори Фоми Аквінського такі: "Сума проти язичників" ("Філософська сума") і "Сума теології".

Фома Аквінський узагальнив досвід усієї попередньої схоластики. У своїх творах намагався обгрунтувати принципи християнської теології з позицій аристотелівської філософії, боровся проти Аверроїзму. Із філософії Арістотеля Фома Аквінський узяв усе те, що могло прислужитися християнській церкві. Арістотелеве вчення про природу в основному залишилося поза його увагою. Фома Аквінський розглядає ввесь світ як такий, що складається з кількох рівнів. Найнижчий рівень - це нежива природа. За нею йде світ тварин, а вже з нього виростає людина як проміжна ланка зі світом духовним, божественним. Вищою досконалістю є Бог. Він є сенсом і метою, вершиною всього існування, навіть більше, самим існуванням. Тільки в ньому поєднується і сутність, і існування. При цьому слід зауважити, що розподіл на сутність (essentia - ессенція) і існування (existentia - екзистенція) був започаткований іще Платоном. Сутністю в речах Фома Аквінський вважав лише те, що міститься в їхньому визначенні, тобто родові ознаки. Вона зовсім не випливає з індивідуальних ознак речей і тому не збігається з їхнім існуванням. Таким чином, усе, крім Бога, має існування опосередковане, випадкове, обумовлене ззовні й лише Бог має існування безпосереднє, у повній мірі необхідне й нічим не обумовлене. Бог є простим буттям, а створені ним речі, істоти - буттям складним, бо всі земні об`єкти складаються з пасивної, невизначеної матерії й активної, визначеної форми, а Бог є чистою, безтілесною формою. Форма, на думку Фоми Аквінського, може існувати без матерії, як існує Бог, душі, ангели (в ученні Арістотеля як чиста форма може існувати лише Бог), а матерія без форми існувати не може, отже, вона повністю залежить від бога й не має самостійного існування, вона є тільки можливістю існування і стає дійсністю лише сполучившись із формою, яка сама по собі є дійсністю.

Із учення Фоми Аквінського про матерію і форму випливає й його вчення про одиничне й загальне (універсалії). З його точки зору, універсалії, по-перше, існують як ідеальний прообраз предметів і істот у божественному розумі, по-друге, вони існують як сутнісна форма в одиничних речах і, по-третє, існують у людському розумі як результат абстрагування від одиничного.

Наявність в одиничних предметах того, що перед тим було в божественному розумі, відкриває шлях пізнання Бога через вивчення природи, людини, тобто через вивчення творінь Божих. У пізнанні людина образно сприймає реальність. Якщо образ відповідає дійсності, пізнання правильне (як в Аристотеля). Джерело пізнання, як і в Аристотеля, не згадування божественних ідей (як у Платона), а досвід, чуттєве сприйняття. Діяльний інтелект обробляє дані органів чуття далі. Об`єктом розуму є сутність, що міститься в окремих речах і пізнається за допомогою абстракції. Отже, є можливим досягнення об’єктивного, вірного знання. Однак пізнання не може охопити все. Існують такі речі, які підвладні лише вірі. Віра й розум відмінні одне від одного, але й єдині, узгоджуються між собою. Між наукою й вірою немає суперечності, а коли вона й виникає, то першість слід віддати вірі, бо вона заснована на божественному одкровенні, а воно є непомильним. Християнська істина, таким чином, стоїть вище розуму, але не суперечить йому. Аргументи, висловлені проти істин Святого писання з позицій людського розуму, не осягають божественного розуму. Звідси Фома Аквінський виводить і роль філософії. Вона повинна служити вірі. Хоч філософія й неспроможна довести істинність догм Святого писання, вона все ж може послабити аргументи, виставлені проти цих догм. Вона також повинна намагатися представити ці догми у максимально раціоналізованій формі, у вигляді понять.

Вважаючи розум у певній мірі дієздатним і ефективним, Фома Аквінський подає свої п`ять шляхів доведення існування Бога, що носять назву космологічного доведення існування Бога. Вони такі:

1. (Цей шлях бере за основу розуміння руху). Усе, що рухається, має своєю причиною щось інше, оскільки ніщо не може бути одночасно й у тому ж самому відношенні тим, що рухається, і тим, що призводить до руху. Проте нескінченна передача руху від одного предмета до іншого неможлива, бо тоді не було б першодвигуна, а отже, й ніякого двигуна взагалі. Рух у цьому разі був би неможливим. Щоб пояснити причину руху в цілому, треба ввести поняття якогось першодвигуна, який рухає все, не дістаючи руху ні від кого, а це є Бог.

2. (Цей шлях бере за основу поняття про дійову причину). У всіх речах простежується послідовність дійових причин, але не виявлено нічого, що б було своєю власною причиною. Така річ повинна була б передувати сама собі. Якби ряд причин ішов у нескінченність, не було б причини взагалі, а, отже, й наслідків, що суперечить станові речей. Отже, необхідним є припустити якусь первинну дійову причину, яка називається Богом.

3. (Цей шлях бере за основу поняття можливості й необхідності). Жодна річ, для якої є можливим і бути, і не бути, не може мати вічне буття, адже якщо щось має можливість перейти до небуття, рано чи пізно зробить це, а відтак у світі перестане існувати все. Якби не було нічого сущого, то нічого не могло б перейти до буття й нічого б не існувало. Отже, не все суще є випадковим, у світі є також і щось необхідне. Між тим неможливо, щоб ряд необхідних сутностей ішов у нескінченність. Тому слід припустити якусь необхідну сутність, що не має зовнішньої причини своєї необхідності і складає причину необхідності усього іншого, а це є Бог.

4. (Цей шлях спирається на різні ступені, що виявляються в речах). Усі предмети мають різну міру досконалості, наближаючись до чогось найдосконалішого. Те, що є найдосконалішим, є причиною досконалості інших. Отже, існує якась сутність, що є для всіх сутностей причиною їхньої досконалості, а така сутність називається Богом.

5. (Цей шлях бере за основу розпорядок природи). Предмети, позбавлені розуму (природні тіла), підпорядковуються якійсь доцільності. Проте вони не можуть досягнути мети випадково, отже, ними керує чиясь свідома воля. Отже, існує розумна істота, яка покладає мету для всього, що відбувається в природі, а ця істота називається Богом.

Ці шляхи доведення існування Бога дуже близькі до міркувань Аристотеля (і Августина) і лежать в основі також сучасного неотомістського вчення.

Цілком у дусі Аристотеля й учення Фоми Аквінського про душу. У багатьох трактатах Фома, виходячи з уявлень про пасивну матерію й активну форму, розмірковує про почуття, пам`ять, душевні здібності. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії, незалежна від неї духовна субстанція й тому не може бути знищена, зруйнована, вона безсмертна (Ібн Рушд вважав безсмертним лише надіндивідуальний дух). Фома Аквінський, як і Аристотель, розрізняє душу вегетативну (рослинну), сенсетивну (тваринну) й людську (розумну). Людина має розумну душу, а розум за Фомою стоїть над волею. Томістське вчення про душу й пізнання є раціоналістичним.

Характеристичними є й етичні погляди Фоми Аквінського. Усупереч Августину він вважає передумовою моральної поведінки "свободу волі" людини. Однак над волею вивищується розум і керує волею, ведучи її до морального порядку, в основі якого лежить божественний закон. Сенс життя Фома Аквінський бачить у щасті, яке полягає в пізнанні й спогляданні Бога. Причому, пізнання розглядається ним як вища функція людини, а Бог для пізнання виступає як невичерпне джерело. До чотирьох традиційних грецьких доброчесностей (мудрість, відвага, помірність і справедливість) Фома додає ще три християнські: віру, надію, любов. Його вчення про доброчесність також є раціоналістичним.

Заслуговують на увагу також погляди Фоми Аквінського на суспільство. Як і Аристотель, він розглядав людину у зв`язку з державою. Держава, на його думку, повинна існувати для того, щоб піклуватися про мир і добробут громадян, вести їх до доброчесного життя, а громадяни, у свою чергу, повинні коритися тим, хто стоїть над ними, покірність є їхньою основною доброчесністю. Фома не висловлювався на користь рівності громадян у державі, а станові відмінності вважав вічними. Найкращою формою державного правління вважав монархію. Монарх повинен бути відображенням Бога на землі. Однак добре життя в державі не є найголовнішим. Найголовнішим є досягнення царства небесного, а воно досягається завдяки церкві. Так Фома Аквінський відстоює зверхність церковної влади, влади папи Римського над владою політичною. За це й за те, що він відвернув від церкви небезпеку аристотелізму, поставивши його на службу християнському вченню, католицька церква залишилася йому вдячна. У 1323 році Фома Аквінський був проголошений святим, у 1567 році визнаний п`ятим учителем церкви, а в 1879 році його вчення стало обов`язковим для всієї католицької церкви. У XIX-ХХ ст. учення Фоми Аквінського стає основою для офіційної філософії Ватикану - неотомізму.

Поиск по сайту: