АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Експертний висновок в процесі доказування

Читайте также:
  1. Активне соціально-психологічне навчання у процесі формування професійної компетентності фахівця.
  2. Вивчення процесів витікання рідини через отвори.
  3. Вивчення процесів теплопровідності.
  4. Види культурних явищ і процесів
  5. Використання результатів роботи внутрішніх аудиторів в процесі проведення аудиту фінансової звітності.
  6. Висновок до розділу
  7. Виховання волі в процесі занять фізичними вправами.
  8. Вопрос Загальні принципи доказування у господарському процесі.
  9. Вопрос Поняття сторін в судовому процесі. їх права та обов’язки.
  10. Вопрос Поняття судових витрат у господарському процесі.
  11. Вопрос Поняття та види доказів у господарському процесі.
  12. Вопрос Поняття та види третіх осіб у господарському процесі.

При розгляді судових справ у господарських судах часто виникає необхідність проведення експертного дослідження в процесі доказування позову однієї зі сторін господарського процесу. Процесуальний порядок проведення такого дослідження, одержання висновку та його оцінки визначений Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК).

Відповідно до ст. 32 ГПК, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Одним із джерел одержання цих даних є висновок експерта, який, як і всі докази, відповідно до ст. 34 ГПК, має відповідати вимогам відносності й допустимості. Вимога відносності полягає в оцінці того, чи можна віднести даний доказ до розглядуваної справи, тому питання відносності вирішується ще до призначення експертизи. Відповідно до вимог про допустимість доказів, установлених ст. 34 ГПК, обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені визначеними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Таким чином, обставини, які можуть бути підтверджені тільки за допомогою спеціальних знань, мають бути підтверджені експертним висновком. Тому, в свою чергу, висновок експертизи має, з одного боку, відповідати вимогам ГПК, що регламентують порядок призначення і проведення експертизи, а з іншого – відповідати загальним вимогам до судової експертизи, встановленим Законом України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р. № 4038-XІІ (далі – Закон).

Під експертним дослідженням у господарському процесі необхідно розуміти дослідження у встановленому законом порядку за допомогою спеціальних знань матеріальних об’єктів, процесів та явищ з метою одержання фактичних даних про наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони, а також даних, що сприяють правильному вирішенню господарського спору.

Роз’яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики призначення судової експертизи” від 11 листопада 1998 р. № 2-5/424 (далі – Роз’яснення) визначає, що до спеціальних знань не належать роз’яснення чи тлумачення законодавства, правова оцінка діяльності сторін, інші правові питання, віднесені чинним законодавством до компетенції господарського суду.



ФОРМА І ЗМІСТ ЕКСПЕРТНОГО ВИСНОВКУ

У висновку експерта варто розрізняти зміст (зроблений на підставі проведеного дослідження висновок, викладення встановлених фактів та їх професійна оцінка) і форму (висновок як акт). Обидва компоненти однаково важливі при визначенні доказової сили висновку експерта. Якщо суд визнає висновок недостовірним, то не розглядатиме його як судовий доказ; так само недотримання форми, незважаючи на обґрунтований і об’єктивний висновок експерта, не дає можливості визнати його судовим доказом. Наприклад, експерт провів дослідження, але не виклав його хід чи результати в письмовому вигляді або не підписав висновок – це недотримання форми самого документа. Але, крім того, поняття висновку експерта передбачає, що йдеться про доказ, отриманий у результаті проведення судової експертизи, яка призначається ухвалою суду. Недотримання процесуальних вимог також не дозволяє розглядати отриманий висновок як належний доказ (наприклад, у випадку, коли дослідження було проведено експертною установою не за ухвалою суду, а на прохання сторони в процесі, яка потім заявила суду клопотання про допущення в процес акта експертизи).

Висновок – це єдина процесуальна форма, в якій експерт доводить свої висновки до відома органу чи особи, яка призначила експертизу. Усні відповіді експерта в судовому засіданні роз’ясняють письмовий висновок, але не можуть його замінити.

Теорія судової експертизи виробила певні правила, від дотримання яких залежить вирішення питання про відповідність висновку експерта фактичним обставинам справи. Обов’язковими є такі правила. Якщо експерт бачить, що поставлені питання виходять за межі його спеціальних знань чи наданих йому матеріалів недостатньо для дачі висновку, або якщо сучасний стан науки й експертної практики не дозволяє відповісти на поставлені питання, експерт у письмовій формі повідомляє орган чи особу, яка призначила експертизу, про неможливість дати висновок. Якщо, приступивши до дослідження, експерт установлює відсутність окремих матеріалів, а сторони не можуть їх надати, експерт робить висновки на підставі наявних даних. Наприклад, господарський суд Донецької області призначив бухгалтерську експертизу за матеріалами діяльності ТОВ “В” за 2001-2002 рр. Позивач – ТОВ “М” – заперечив проти проведення експертизи на підставі того, що відповідач втратив бухгалтерські документи за 2001 р., а тому висновки бухгалтерської експертизи не будуть повними. Суд задовольнив клопотання позивача й призначив експертизу за матеріалами діяльності за 2002 р.

‡агрузка...

Якщо під час проведення експертизи будуть встановлені обставини, з приводу яких питання не ставилося, але які, на думку експерта, мають істотне значення, то у висновку він викладає свої міркування і щодо цих обставин.

Незважаючи на те, що жоден з доказів не має заздалегідь установленої сили для суду, висновок експерта є досить вагомим доказом, спростувати який іншими доказами, без проведення інших спеціальних досліджень (додаткової чи повторної експертизи) досить непросто. Тому питання про те, кому може бути доручено проведення експертизи, є досить важливим. Частина 3 ст. 41 ГПК передбачає, що проведення судової експертизи має бути доручено компетентним установам чи безпосередньо фахівцям, які володіють необхідними для цього знаннями. Стаття 10 Закону встановлює, що судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань, а фахівці державних спеціалізованих установ і відомчих служб, які проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію. Стаття 7 Закону також передбачає, що судово-експертна діяльність здійснюється державними спеціалізованими установами чи відомчими службами. Крім того, судово-експертна діяльність може здійснюватися на принципах підприємницької діяльності, на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами на підставі разових договорів.

Крім того, ч. 6 ст. 31 ГПК встановлює перелік обставин, за наявності яких можна заявити відвід експерту (якщо він особисто, прямо чи побічно зацікавлений у результаті розгляду справи, є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності).

Що ж до права вибору експерта чи експертної установи, то тут необхідно відзначити, що відповідно до ст. 41 ГПК, учасники господарського процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які має роз’яснити експерт. Отже логічно, якщо учасники процесу пропонують також відповідного експерта або експертну установу. За судом же закріплене право затверджувати остаточний перелік цих питань, а також право визначати установу чи особу, яка має на них відповісти.

Питання про те, в якій стадії судового процесу може бути призначена експертиза, статті ГПК прямо не вирішують. Однак, виходячи з положення про те, що експертиза може бути призначена тільки судом (а відповідно до п. 5 ст. 65 ГПК, дії судді при підготовці справи до розгляду передбачають і вирішення питання про призначення судової експертизи), можна дійти висновку про можливість призначення експертизи як у процесі підготовки справи до слухання, так і при безпосередньому розгляді справи.

Стаття 42 ГПК також передбачає право суду призначати повторну чи додаткову експертизу. При цьому якщо додаткова експертиза може бути призначена у випадку неясності чи неповноти експертного висновку, то можливість проведення повторної експертизи обумовлюється тільки її необхідністю. Разом з тим, судова практика виходить з того, що додаткова експертиза проводиться в тому випадку, коли експертний висновок проведений не за всіма матеріалами, наданими для дослідження фахівцю, не на всі поставлені питання експерт дав вичерпні відповіді (неповнота висновку) чи в дослідженому судом висновку є неясності, які не можна роз’яснити за допомогою пояснень експерта в суді (неясність висновку). Додаткова експертиза проводиться й у тому випадку, коли деякі обставини справи вимагають додаткового дослідження, тобто виникла необхідність поставити перед експертом додаткові питання. Таким чином, необхідність додаткового експертного дослідження обумовлюється, насамперед, неповним дослідженням необхідних обставин. Кваліфікація експерта, обґрунтованість застосування методик дослідження, вірогідність висновків експерта при цьому сумнівів не викликають. Що ж до проведення повторної експертизи, то її необхідність обумовлена, насамперед, необґрунтованістю висновку чи сумнівами в його правильності. В цьому випадку виникають сумніви в кваліфікації експерта, тому закон і передбачає доручення експертизи іншому експерту.

Призначення повторної експертизи також визнається обґрунтованим, якщо висновок суперечить іншим матеріалам справи, що ставить під сумнів його обґрунтованість.

Оскільки висновок експерта є досить специфічним видом доказів (при його оцінці необхідно мати на увазі, що на відміну від інших доказів, він з’являється тоді, коли спірні відносини вже виникли, і вирішити їх у добровільному порядку неможливо), саме він може виступити тим об’єктивним критерієм, який допоможе встановити істину.

 

44. Поняття та правові засади запобіжних заходів.

Відповідно до ст. 43-1 ГПК України особа, яка має підстави побою­ватися, що подача потрібних для неї доказів стане згодом немож­ливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права по­рушені або існує реальна загроза їх порушення, має право зверну­тися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних за­ходів до подання позову.

Господарський процесуальний кодекс України не містить ви­значення поняття запобіжних засобів. Але аналіз норм кодексу дозволяє їх визначити як заходи, спрямовані на забезпечення збе­реження доказів до звернення особи до господарського суду. Запо­біжні заходи як правова категорія потребують ґрунтовного дослід­ження, практика їх застосування породжує низку проблемних пи­тань, які потребують свого вирішення.

Запобіжні заходи можна розглядати як заходи, які спрямо­вані на запобігання господарському правопорушенню, вони є про­філактичними заходами, що здійснюються з метою попереджен­ня порушень прав юридичних та фізичних осіб та усунення пере­шкод для здійснення цих прав. Якщо позовна заява - це захист та поновлення вже порушеного права, то заява про вжиття запо­біжних заходів - це охорона права, попередження правопорушен­ня та забезпечення можливості подальшого захисту порушених прав.

У Господарському процесуальному кодексі України підстави за­стосування запобіжних засобів визначені нечітко. Аналіз ст. 43-1 ГПК України дає можливість такими підставами вважати: побоювання особи щодо неможливості й утрудненості по­дачі потрібних для неї доказів; припущення особи щодо порушення її прав або існування реальної загрози їх порушення.

Особа, яка звертається до суду із заявою щодо застосування запобіжних засобів, має довести їх обґрунтованість.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються докумен­ти, які підтверджують сплату державного мита у встановлених за­коном порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір держав­ного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Мініст­рів України «Про державне мито». При цьому нормами ст. 43-3 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Статтею 43-3 ГПК Украї­ни не передбачений обов'язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхід­ність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо яких просить вжити запобіжні заходи. До обов'язку господарсько­го суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжит­тя запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43-4 ГПК України.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних захо­дів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи ді­ють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінте­ресованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запо­біжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлен­ня особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживан­ню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарсь­кого суду. Розмір застави визначається господарським судом з ура­хуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обран­ня, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така при­значена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсила­ється особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК Украї­ни, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, бо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить моти­вовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі за­безпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіж­них заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

 

44. Підстави застосування запобіжних заходів.

Згідно ст. 43-1 особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реаль­на загроза їх порушення, має право звернутися до господарсь­кого суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінте­ресованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запо­біжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлен­ня особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживан­ню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарсь­кого суду. Розмір застави визначається господарським судом з ура­хуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обран­ня, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така при­значена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсила­ється особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК Украї­ни, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, ібо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить моти­вовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі за­безпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіж­них заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні захо­ди , остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухва­ли про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господар­ським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересова­них осіб не перешкоджає розглядові заяви. За результатами розгля­ду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних за­ходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скар­гу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеля­ційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

 

45. Види запобіжних заходів.

Стаття 43-2 ГПК визначає види запобіжних заходів. Суд може застосувати такі запобіжні заходи: витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжи­то запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Перелік запобіжних заходів, які може бути застосовано судом, є ви­черпним і розширенню не підлягає.

Може бути застосовано як один із перелічених запобіжних заходів, так і декілька одночасно.

Витребування доказів та огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, провадяться з метою фіксування доказів правопорушення.

Витребування доказів здійснюється за правилами ст. 38 ГПК щодо витребування доказів під час розгляду справи. Огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, повинен здійснюватися в порядку, встановленому ст. 39 ГПК, як огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження.

Накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, призначене за­безпечити відновлення порушеного права під час виконання рішення су­ду. Накладання арешту на грошові кошти як запобіжний захід не допус­кається.

Арешт може бути накладений на будь-яке майно, зокрема й те, яке не пов'язане із тим порушенням права або загрозою порушення, про яке зазначається в заяві. Тобто законодавець не обмежує кола речей, на які може бути накладено арешт.

 

46. Порядок застосування запобіжних заходів господарськими судами.

Для вжиття запобіжних заходів подається заява, яка має міс­тити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їх поштові адреси; документи, що під­тверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

3)вид і суть запобіжного заходу;

4) обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжит­тя запобіжних заходів;

5) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

6) підпис заявника або його представника, якщо заява пода­ється представником.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються докумен­ти, які підтверджують сплату державного мита у встановлених за­коном порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір держав­ного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Мініст­рів України «Про державне мито». При цьому нормами ст. 43-3 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Статтею 43-3 ГПК Украї­ни не передбачений обов'язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхід­ність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо яких просить вжити запобіжні заходи. До обов'язку господарсько­го суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжит­тя запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43-4 ГПК України.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних захо­дів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи ді­ють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінте­ресованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запо­біжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлен­ня особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживан­ню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарсь­кого суду. Розмір застави визначається господарським судом з ура­хуванням обставин справи, але не має бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обран­ня, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така при­значена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсила­ється особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених ст. 43-1 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ч. З ст. 43 ГПК Украї­ни, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ст. 43-3 ГПК України, бо не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк встановлений строк не виконає всі перелічені в ст. 43-3 ГПК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить моти­вовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, установленому для виконання судових рішень. У разі за­безпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіж­них заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні захо­ди , остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухва­ли про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господар­ським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересова­них осіб не перешкоджає розглядові заяви. За результатами розгля­ду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних за­ходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скар­гу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеля­ційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

Запобіжні заходи припиняються в разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви в строк, установлений ч.З ст. 43-3 ГПК України;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК України;

3) невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК України;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухва­ли про вжиття запобіжних заходів.

При припиненні запобіжних заходів та поверненні заяви відпо­відно до п. 1 ст. 43-9 ГПК України заява повертається заявникові, але постає питання про повернення державного мита. Вважається, що державне мито не має повертатися, оскільки судом були вчинені процесуальні дії, вжито запобіжні заходи та припинено їх у резуль­таті бездіяльності заявника.

У випадку припинення запобіжних заходів, або відмови заяв­ника від позову, або набрання законної сили рішенням щодо відмо­ви в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних захо­дів, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих за­ходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, за­вданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2-4 ст. 43-9 ГПК Украї­ни, а також у разі розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

 

47. Поняття досудового порядку врегулювання господарських спорів, історія його виникнення та сучасна практика застосування.

На думку Васильєва С.В. досудове врегулювання спрів являє собою систему мір, проведених організаціями, майнові права яких порушені, для безпосереднього вирішення виниклого конфлікту до звернення в господарський суд. Таке врегулювання містить у собі не тільки пред'явлення претензій і інших вимог противній стороні, але і припускає розгляд і добровільне задоволення вимог сторони, що пред'явила претензію у випадку її законності й обґрунтованості.

Відповідно до загальної теорії права досудовий порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору, що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів.

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.

У літературі з господарського процесу такий порядок врегулювання господарських спорів ще називають претензійним порядком. На думку Єфимової В.В., претензійний порядок можна визначити як установлену законом або угодою сторін різновид попереднього досудового порядку (процедури) врегулювання суперечки, що виникла з приватноправових відносин, по завершенні врегулювання якого в сторони, що направила претензію і не одержала на неї відповіді або отримала не задовольняючу її відповідь, виникає право на звернення в суд з відповідним позовом.

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Як відзначає Васильєв С.В. значення претензійного досудового порядку врегулювання спорів полягає в тому, що відповідач повідомляється про наявність в його контрагента - організації або громадянина-підприємця - майнових або немайнових претензій до нього. У той же час претензійний порядок у відомій мірі охороняє інтереси не тільки позивача, але і самого відповідача, оскільки він сприяє задоволенню домагань у добровільному порядку і дозволяє в такий спосіб уникнути непередбачених додаткових витрат у тому випадку, якщо суперечка буде переданий на розгляд господарського суду.

Досудове врегулювання господарських спорів, як стверджують науковці, має свої переваги та недоліки.

Недоліки:

- відсутність можливості отримання акта преюдиційного характеру: ухвали чи рішення суду, в яких безпосередньо встановлюються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, наприклад, договірних, і, відповідно, дається юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення);

- немає жодної гарантії на позитивне вирішення конфлікту (за статистикою всього лише 5% спорів вирішуються в досудовому порядку);

- ймовірно, що винна сторона не відповість у встановлений законом термін на претензію або просто проігнорує її. Це дасть їй можливість затягнути вирішення спору й виграти мінімум 2-3 місяці до звернення до суду;

- претензійний порядок дасть винній стороні можливість спотворювати обставини справи, перекручувати факти на свою користь, давати неповний перелік документів, приховувати обставини справ й ухилятися від відповідальності;

- визнання або навіть часткове визнання претензії ще не свідчить, що вимоги будуть виконані.

Переваги:

- за умови досудового врегулювання спору немає потреби сплачувати державне мито, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, у разі необхідності і витрати на проведення експертизи. До того ж за результатами розгляду справи в суді можлива сплата первинної суми, наприклад, штрафу, що визначався договором або рішенням контролюючого органу;

- судовий розгляд у першій інстанції може зайняти 2-3 місяці й більше, крім того, не виключено, що боржник-відповідач буде оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а ця процедура може зайняти ще кілька місяців. Та й отримання рішення суду, яке набрало законної сили - ще не вирішення проблеми, оскільки його ще треба виконати, а цим займаються відділи державної виконавчої служби. Тому від подання позовної заяви до суду до фактичного виконання отриманого рішення можуть минути роки.

- сторони вільні в обранні зручного часу та місця для обговорення та знаходження консенсусу. Більше того, все може бути вирішено за допомогою телефонного зв’язку, Інтернету, факсу тощо.

Отже, в контексті господарського судочинства досудове врегулювання спору має як переваги, так і недоліки. Тому, на думку Голої Л.В., досудове врегулювання господарських спорів доцільно застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений в добросовісності свого контрагента.

Необхідно відрізняти досудове врегулювання господарських спорів від позасудового вирішення господарських спорів

Як відзначає Медникова М.Е., врегулювання і вирішення спорів у позасудовому порядку означає, що спір вирішується без особистої участі і керівництва процесом з боку господарського суду. Тобто це ті способи, що можуть використовуватися для вирішення господарсько-правових суперечок за згодою сторін замість звернення в господарські суди і є дійсною та буквальною альтернативою судовому розгляду в господарському суді (до таких, зокрема, відносять розгляд справи в третейському суді, укладання позасудових мирових угод, проведення переговорів, звертання до посередника). Загальної об'єднуючою ознакою для всіх позначених видів є те, що процес вирішення і врегулювання правової суперечки в позасудовому порядку визначається не господарсько-процесуальною формою, а самими суб'єктами, що сперечаються, а також іншими особами, які приймають участь у вирішенні і врегулюванні суперечки.

 

48. Загальні положення щодо порядку досудового врегулювання господарських спорів.

У ч. 1 ст. 5 ГПК встановлені загальні засади досудового врегулювання господарських спорів.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конс­титуційним зверненням товариства з обмеженою відповідаль­ністю «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Право на су­довий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове вре­гулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Отже, обран­ня певного засобу правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Відповідно Конституційний Суд України дійшов виснов­ку, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають удержаві, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявлен­ням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, можна виокремити два юридичних факти, з яких випливає необхідність досудового врегулювання спору — це договір і вказівка закону. Щодо останніх слід враховувати, що Господарський кодекс (ГК) України та деякі інші підзаконні акти (наприклад, Статут водного транспорту) зберегли таку процедуру. Проте на сьо­годні застосування досудового порядку врегулювання спору має обов'язковий характер для суб'єктів господарювання, які у своїй діяльності пов'язані з залізничним перевезенням та відповідно дотримуються вимог Статуту залізниць України.

Сторони у господарських відносинах можуть використову­вати порядок досудового врегулювання спору, встановлений як ГПК, так й іншими спеціальними нормами, які регулюють специфічні господарські правовідносини, встановлені чинним законодавством. Слід також враховувати, що порушення ос­новних положень досудового врегулювання господарського спору призводить до припинення провадження у справі на підставі ч. 2 ст. 80 ГПК, а отже, до відповідних наслідків, оскільки у разі припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду щодо спору між тими са­мими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У ч. 3 ст. 5 ГПК законодавець встановлює коло спорів, до розгляду яких сторони у господарських правовідносинах поз­бавлені права застосовувати вимоги досудового врегулювання спору. Перелік спорів, у даній частині, є вичерпним.

 

49. Порядок пред'явлення і розгляду претензій.

Як відзначає Гончар І.В. претензія – це письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити ці права та інтереси буз втручання юрисдикційних органів.

Як зазначає Васильєв С.В. претензія як матеріально-правова вимога одного учасника спірного правовідносина до іншого являє собою засіб врегулювання конфлікту самими сторонами, що сперечаються, без сторонньої допомоги з боку держави в особі суду.

До розуміння правового статусу претензії додадамо те, що визнані боржником претензії не включені в перелік рішень і виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню державною виконавчою службою відповідно до Закону України від 21.04.1999 р. № 606-ХIV «Про виконавче провадження». Тобто виставлення претензії не може бути обов’язковою умовою для звернення зацікавленої особи до суду ні за яких обставин. Виключенням в подібних випадках може бути лише домовленість сторін. Таким чином, визнана претензія в даний час не є виконавчим документом і проведення стягнення в досудовому порядку на підставі такої претензії неможливе. Проте, сторони мають право включити в будь-який договір спеціальні застереження, зробивши тим самим обов’язковим виставлення претензії для себе.

Пред’явлення та розгляд претензій іноді називають претензійною роботою. Безпосередніми задачами претензійної роботи є: відновлення порушених прав і захист законних інтересів організацій; виявлення причин і умов, що волочуть невиконання договірних зобов'язань, випуск продукції і товарів неналежної якості, розкрадання майна та інші порушення; попередження порушень планової і договірної дисципліни; поліпшення економічних показників господарської діяльності організацій; відшкодування за рахунок винних осіб збитку, заподіяного организации. Отже, претензійна робота - це один із способів захисту прав і законних інтересів підприємств. Вона дає можливість попереджати виникнення господарських суперечок і усувати причини, що їх породжують.

Безпосередньо порядок пред’явлення та розгляд претензій регулюється згідно зі ст. 6 ГПК України, де вказано, що «підприємства та організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією» та ст. 222 ГК України, де «вказано, що у разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом».

Претензія, що буде направлена боржнику, згідно зі ст. 6 ГПК та ст. 222 ГК має зазначатися: повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії; обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; вимоги заявника з посиланням на нормативні акти; сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії; перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що додаються до претензії, повинні підтверджувати вимоги заявника претензії. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідче­них копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії, про що повинно бути зазначено у тексті претензії.

Згідно з ч. 5 ст. 6 ГПК претензія повинна бути підписана повноважною особою підприємства, організації. Претензія також може бути підписана представником. У цьому випадку до претензії слід додавати копію довіреності представника. Претензія та додані до неї матеріали повинні надсилатися поштою рекомендованим або цінним листом. Претензія також може бути вручена адресатові претензії нарочним під розписку. Інших способів направлення претензії (факсимільним зв'язком, електронною поштою) норми ГПК не допускають. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155 «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку» визна­чено, що: рекомендоване поштове відправлення — поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «М»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прий­няття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку; поштове відправлення з оголошеною цінністю — поштове відправ­лення (лист, бандероль, посилка, прямий контейнер), що приймається для пересилання з оцінкою вартості вкладення, визначеною відправни­ком, і вручається адресатові (одержувачу) під розписку.

Тепер охарактеризуємо розгляд претензії. Частина 1 ст. 7 ГПК встановлює строк розгляду претензії. Претензія повинна бути розглянута протягом одного місяця. Початок строку визначається датою отримання претензії адресатом. Якщо претензію відправлено поштою, дата отримання претензії ви­значається датою поштового штемпеля підприємства зв'язку за місцем знаходження адресата претензії. Якщо претензію відправлено з повідом­ленням про вручення, датою отримання вважатиметься дата вручення поштового відправлення безпосередньо адресатові. Якщо претензію до­ставлено нарочним, датою отримання буде дата проставлення розписки про вручення службовій особі отримувача претензії. Порядок обчислення закінчення строку розгляду претензії визнача­ється за правилами ст. 51 ГПК. Строк, обчислюваний місяцями, закінчу­ється у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. У випад­ках коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закін­чення строку вважається перший наступний за ним робочий день. Строки розгляду претензій можуть бути продовжені на час, не­обхідний для досилання заявником на вимогу другої сторони додаткових документів.

Частина 2 ст. 7 ГПК встановлює спеціальне правило на ви­падок, коли спеціальними правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем. У таких випадках строк розгляду претензії, пов'язаної з якістю та комплектністю продукції (товарів), становить два місяці. Відповідно до ст. 268 ГК якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сто­рони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Від­повідно до ст. 270 ГК товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (час­тинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про стандартизацію» стан­дарт — документ, що встановлює для загального і багаторазового засто­сування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу; технічні умови — документ, що встановлює техніч­ні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Тех­нічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Частина 3 ст. 7 ГПК визначає порядок дій отримувача претензії у випадку, якщо до претензії не додано всіх документів, не­обхідних для її розгляду. Якщо до претензії не додано всіх документів, необхідних для її розгляду, отримувач претензії має право витребувати їх у заявника. У цьому випадку маються на увазі документи, на які поси­лається заявник претензії, якщо Їх не додано до претензії та вони відсутні в адресата претензії. Не допускається вимагання документів, які повинні бути в адресата претензії (договір, товаросупроводжувальні документи тощо). Вимога повинна бути надіслана заявникові претензії у письмовому вигляді. Вона має містити перелік витребовуваних документів та строк їх подання. Строк подання документів не може бути менше п'яти днів без урахування часу поштового обігу. Терміни пересилання поштової кореспонденції в межах України встановлено наказом Міністерства зв'язку України від 5 серпня 1994 р. № 115 "Про Нормативи і основні контрольні строки у поштовому зв'язку». У Києві, обласних центрах, містах обласного підпорядкування, районних центрах місцева кореспонденція доставляється адресатам залежно від ча­су опускання її в поштові скриньки, як правило, в той же день, але не пізніше наступного дня. Вхідна письмова кореспонденція доставляється адресатам в той же день, якщо вона надійшла в сортувальний вузол у місті Києві до 7 години, а в обласних центрах, містах обласного підпо­рядкування — до 9 години. Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витре­буваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи в установлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Тобто невиконання заявником претензії ви­моги про надання додаткових документів адресатові претензії не звіль­няє останнього від обов'язку розглянути претензію за наявними докумен­тами.

Частина 4 ст. 7 ГПК містить обов'язок підприємств та ор­ганізацій під час розгляду претензії вчинити дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Такими діями у разі необхідності можуть бути проведення звірки розрахунків, звернення до спеціалістів тощо. Що ж до проведення судової експертизи, то вона в досудовому по­рядку не може бути проведена виходячи з того, що судова експертиза може бути призначена лише ухвалою суду.

Частина 5 ст. 7 ГПК зобов'язує отримувача претензії за­довольнити вимоги заявника претензії, якщо вони є обґрунтованими, вимоги заявника претензії слід уважати обґрунтованими, коли вони ви­бивають із правовідносин сторін та підтверджені відповідними доку­ментами.

Також важливим моментом у досудовому врегулюванні господарських спорів є повідомлення заявника про результати розгляду претензії.

Частина 1 ст. 8 ГПК зобов'язує отримувача претензії пові­домити заявника претензії про результати розгляду претензії у письмовій формі.

У частині 2 ст. 8 ГПК зазначається, що результат розгля­ду претензії викладається у вигляді відповіді на претензію. Згідно з уста­новленими вимогами до змісту відповіді на претензію у відповіді повин­но бути зазначено: а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; б) дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається від­повідь; в) коли претензію визнано повністю або частково — визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці; г) коли претензію відхилено повністю або частково — мотиви відхи­лення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії; д) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Відповідно до частини 3 ст. 8 ГПК у випадку, якщо отри­мувач претензії відхилив її повністю або частково, він зобов'язаний по­вернути заявникові оригінали документів, одержаних ним разом із пре­тензією. Окрім того, до відповіді на претензію слід додати документи, на підставі яких ґрунтуються доводи про відхилення претензії, якщо ці до­кументи відсутні в заявника претензії.

Частина 4 ст. 8 ГПК вимагає, що відповідь на претензію повинна бути підписана повноважною особою підприємства, організації. Відповідь на претензію також може бути підписана представником. У цьо­му випадку до відповіді на претензію слід додавати копію довіреності представника. Відповідь на претензію та додані до неї матеріали повинні надсила­тися поштою рекомендованим або цінним листом. Відповідь на претензію також може бути вручена адресатові відповіді на претензію нарочним під Розписку. Інших способів направлення відповіді на претензію (факсиміль­ним зв'язком, електронною поштою) норми ГПК не допускають.

У частині ст. 8 ГПК встановлюється порядок дій заявни­ка претензії у випадку, якщо претензію задоволено повністю або частково, однак у відповіді на претензію не повідомлено про перерахування суми претензії, яка визнана отримувачем претензії. В цьому випадку заяв­ник претензії через 20 днів після отримання відповіді на претензію, якщо протягом цього часу зазначена сума не надійшла на банківський рахунок заявника претензії, має право звернутися до державної виконавчої служби з метою примусового виконання.

Частина 6 ст. 8 ГПК містить правило, яке зобов'язує уста­нови банку приймати розпорядження про безспірне списання коштів і в тих випадках, коли боржник, визнавши претензію, просить із різних при­чин не стягувати з нього визнану суму. Втім ця норма зараз не застосо­вується, оскільки існуючі види розрахункових операцій, встановлені нор­мативними актами, не передбачають безспірного примусового списання коштів з рахунку платника. З цієї ж причини не застосовується й норма, викладена в частині 7 ст. 8 ГПК, яка містить санкцію за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми: винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 процентів від списаної суми.

 

50. Врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів.

Безпосередньо питанню врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, присвячені ст.ст. 10 та 11 ГПК України.

Ст. 10 ГПК допускає передання спорів, що виникають при укладенні господарських договорів, на вирішення господарського суду. ГПК не обмежує можливості передання спору, що виник під час укладан­ня господарських договорів, предметом договору. При цьому слід урахо­вувати норму ч. 3 ст. 5 ГПК, яка встановлює, що порядок досудового вре­гулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо іншого порядку не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

При врегулюванні розбіжностей, що виникають при укладенні господарських договорів законодавець передбачив право суб'єкта господарювання при укладанні господарських договорів звертатися до господарського суду із відповідними позовами щодо врегулювання спірних питань. При цьому слід вважати, що до господарських договорів належать договори, визначення яких наведено у главі 20 ГК України. Це визначення є цілком обґрунтованим, оскільки відповідно до вимог ст. 1 ГК України Господарський кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. При цьому у ст. 193 ГК України встановлено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Ст. 11 ГПК встановлює порядок досудового врегулювання спорів, які виникають у випадках зміни чи розірвання господарських до­говорів.

У частині 1 ст. 11 ГПК коментованої статті не встановлено обмежень щодо ка­тегорій господарських договорів, спори про зміну чи розірвання яких мо­же бути передано на вирішення господарського суду. Також відповідно до ст. 188 ГК, яка регулює порядок зміни та розірвання господарських договорів, відсутні обмеження щодо передання спору про зміну чи розірвання господарського договору залежно від категорії договору. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій сто­роні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності да­ним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Порядок передання спору про зміну чи розірвання договору на ви­рішення господарського суду, аналогічний до порядку, викладеного у ст. 188 ГК, встановлено в частині 2 ст. 11 ГПК. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розі рвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Двадцятиденний строк для відповіді на пропозицію про зміну чи розірвання договору відліковується від дати отримання пропозиції. Щодо тривалості поштового обігу слід виходити з термінів пересилання пош­тової кореспонденції в межах України, які встановлені наказом Міністер­ства зв'язку України від 5 серпня 1994 р. №115 «Про Нормативи і основ­ні контрольні строки у поштовому зв'язку». У Києві, обласних центрах, містах обласного підпорядкування, районних центрах місцева кореспон­денція доставляється адресатам залежно від часу опускання її в поштові скриньки, як правило, в той же день, але не пізніше наступного дня. Вхідна письмова кореспонденція доставляється адресатам в той же день, якщо вона надійшла в сортувальний вузол у місті Києві до 7 години, а в обласних центрах, містах обласного підпорядкування — до 9 години.

Отже, при врегулюванні розбіжностей, що виникають при зміні та розірвані господарських договорів законодавцем визначено порядок досудового врегулювання спорів, що виникають при зміні чи розірванні господарських договорів, згідно з яким строк розгляду пропозицій щодо зміни умов чи розірвання договору обмежений 20 днями. При цьому слід враховувати, що вимоги статей 6—8 ГПК щодо змісту, порядку оформлення, реквізитів претензії і відповіді на неї поширюються і на пропозиції про зміну умов чи розірвання договору та їх розгляд другою стороною. Вирішуючи питання щодо досудового врегулювання спору, слід також враховувати вимоги ст. 629 ЦК України, відповідно до якої договір є обов'язковим для виконання сторонами, а принцип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов'язань, визначених договором.

 

51. Пред'явлення претензій щодо перевезення вантажів органам транспорту.

Законодавство встановлює спеціальні вимоги щодо способів фіксації обставин, що можуть служити підставою для матеріальної відповідальності автотранспортних підприємств або організацій, вантажовідправників, вантажоодержувачів при автомобільних перевезеннях та при перевезенні пасажирів. Такі обставини підтверджуються записами в товарно-транспортних документах, а в разі розбіжності між автотранспортним підприємством або організацією і вантажовідправником (вантажоодержувачем) — підтверджуються актами встановленої форми.

Перелік обставин, що підлягають засвідченню записами в товарно-транспортних документах, форми актів і порядок їх складання встановлюються п.15 Наказу Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.97 року «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні» .

До пред’явлення позову вантажовідправником або вантажоодержувачем автотранспортному підприємству або організації обов’язкове пред’явлення претензій до них.

При перевезеннях вантажів автомобільним транспортом право на пред’явлення автотранспортному підприємству або організації претензії, а у відповідних випадках позовів у порядку, встановленому Правилами, має:

а) вантажовідправник або вантажоодержувач — при втраті ван­тажу;

б) вантажоодержувач — при недостачі, псуванні або пошкодженні вантажу;

в) вантажоодержувач — при прострочці в доставці вантажу.

Претензії, що випливають із перевезення вантажів, пред’яв­ляються автотранспортному підприємству або організації, що видали вантаж, а в разі повної втрати вантажу — автотранспортному підприємству або організації, які прийняли вантаж до перевезення.

Претензії, що випливають із перевезення пасажирів або багажу, можуть бути пред’явлені автотранспортному підприємству або організації пункту відправлення або призначення на розсуд заявника претензії.

Претензії, що випливають із перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні, пред’являються:

а) автотранспортному підприємству або організації, якщо кінцевим пунктом є вантажна автостанція;

б) іншому відповідному транспортному органу, якщо кінцевим пунктом перевезення є станція залізниці, порт (пристань) або аеропорт.

Згідно з п. 16.4, п. 16.5 Наказу Міністерства транспорту Ук-
раїни № 363 від 14.10.97 року «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні» право на пред’явлення претензій вантажовідправником або вантажоодержувачем може бути передане юридичній або фізичній особі за довіреністю. Передача права на пред’явлення претензії засвід­чується написом на товарно-транспортній накладній про його переуступку.

До претензійної заяви повинні бути додані документи, що підтверджують претензію. До претензії відносно втрати, недостачі, псування або пошкодження вантажу, крім документів, що підтвер­джують право на пред’явлення претензії, повинен бути доданий документ, який засвідчив би кількість і вартість відправленого вантажу.

Згідно зі ст. 315 Господарського кодексу України до пред’яв­лення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, обов’язковим є пред’явлення йому претензії. Претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п’яти днів.

Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянуті протягом сорока п’яти днів.

При частковому задоволенні чи відхиленні претензії автотранс­портне підприємство або організація, вантажовідправник або вантажоодержувач у повідомленні про це повинні вказати мотиви прийнятого рішення і повернути заявнику додані до претензії документи. У разі задоволення претензії у повній сумі подані до заяви документи не повертаються.

Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців із дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

Позови вантажовідправників і вантажоодержувачів автотранс­портному підприємству або організації можуть бути пред’явлені тільки у випадках повного або часткового відмовлення автотранспортного підприємства або організації задовольнити претензію або неодержання від них відповіді протягом встановлених строків.

Для пред’явлення перевізником позовів до вантажовідправників та вантажоодержувачів встановлюється шестимісячний строк. Щодо спорів, пов’язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред’явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Право на подання позову у зв’язку із завданням ушкодження здоров’ю пасажира зберігається протягом трьох років.

Право на подання позову у зв’язку з повною або частковою втратою багажу чи його пошкодженням зберігається протягом одного року.

Строк давності відраховується з дня прибуття транспортного засобу до пункту призначення пасажира або у разі неприбуття з дня, коли він повинен був прибути туди.

Подання претензії у письмовій формі призупиняє перебіг строку давності до того дня, доки перевізник у письмовій формі повідомить про незадоволення претензії, додавши до неї відповід­ні документи. У разі часткового визнання поданої претензії перебіг строку давності поновлюється лише стосовно тієї частини претензії, яка залишається предметом спору.

Позов в господарському процесі, умови та передумови його пред'явленню

Діяльність господарського суду щодо розгляду та вирішення гос­подарських спорів здійснюється у встановленій господарським про­цесуальним правом формі, яка, з одного боку, забезпечує заінтере­сованим у вирішенні господарського спору сторонам певні правові гарантії правильності розгляду спору, рівність процесуальних прав і обов'язків, а з іншого - зобов'язує господарський суд розглянути і вирішити цей спір відповідно до норм господарського процесуаль­ного права (а також норм господарського права), установити суттєві для справи обставини, а також прийняти законне та обґрунтоване судове рішення.

Позов у господарському процесі є процесуальним засобом захи­сту порушеного права. Щоб він виконував цю функцію, його необ­хідно подати до господарського суду для розгляду в передбаченому законодавством порядку, оскільки господарське судочинство ці питання вирішує тільки в порядку позовного провадження за ви­нятком справ про банкрутство.

Право на судовий захист у господарському процесі реалізується через право на позов. Перелік осіб, які мають право звертатися за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, наданий у ст.ст. 1, 2 ГПК України. Під правом на позов розуміється не саме порушене суб'єктивне право, а мож­ливість отримання захисту у визначеному процесуальному поряд­ку, у визначеній процесуальній формі і разом із тим у примусовій його реалізації.

З точки зору матеріального права, право на позов виникає з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а також у інших випадках відповідно до ст. 261 ЦК України.




Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.06 сек.)