РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 7 страница

— Мати моя, княгиня Ольга-Євфросинія, дочка Юрія Долгорукого, вийшла заміж за мого батька не по любові — їх подружили батьки у своїх корисливих цілях. Жінка горда і незалежна, вона була дуже нещасливою:

батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав її, зневажав, навіть у гніві руку здіймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасію. І це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсім неможливим стало її життя відтоді, коли батько відкрито заявив боярам, дружині і всьому Галичу, що свого позашлюбного сина Олега від тієї повійниці Настасії хоче після себе бачити князем на галицькому столі. Обурилися бояри, захвилювалося поспільство, а мати зовсім втратила голову. Я став на її захист і на захист своїх прав. "Отче, — сказав я на боярській думі, — за мудрість і за могутність прозвали тебе Осмомислом. Та яка ж то мудрість державна — ладити в князі Настасича, сина жінки гулящої? Яке ж то батьківське серце — відрікатися від законного сина, свого спадкоємця, позбавляти його золотого стола галицького? З тебе сміятиметься вся Русь! А чужоземні володарі зневажатимуть і не захочуть знатися з тобою!"

Бачили б ви, як обурився на ці мої слова князь Ярослав! Як грізно блиснули його очі, а голос загримів, як грім!

"Нещасний! — вигукнув він грізно, схопившись зі свого золотого стола. — Як смієш мовити таке вітцю своєму! Я не тільки позбавлю тебе князівства, я вижену тебе геть із землі моєї, не дам тобі спокою ніде, куди б не закинула тебе доля! А всім, — хоче хто знати це чи не хоче, — я тут урочисто об'являю свою волю: спадкоємцем після мене стане мій син Олег! І то дарма, що його мати — не княгиня! Досить того, що я кохаю її! Хіба великий князь київський Володимир, син Святославів, не був позашлюбним сином служниці-простолюдинки Малуші? Був! І всі руські князі ведуть від нього свій рід! То чому ж мій син, княжич Олег, не має права посісти золотий стіл галицький і володіти Галицькою землею після мене?"

Бояри загули, загомоніли, найбільш гарячі голови посхоплювалися з місць, почали кричати, що князь негоже чинить і вони не дозволять Настиному синові володіти ними.

Князь грюкнув посохом об поміст, побагровів, показав мені на двері:

"Геть звідси, крамольнику! Не здіймай котори проти отця! Як я сказав, так і буде! А всі, хто тут підвищує голос супроти князя, пам'ятайте: поруб у мене глибокий, а меч гострий!"

Я покинув боярську думу. Зі мною пішли всі, хто боявся за своє життя. Князь Ярослав має крутий норов і важку руку, — до розправи у нього не довго.

А вночі, забравши матір і сім'ю, я разом із своїми однодумцями втік у Польщу. Вісім місяців жив там у місті Червені, ждучи вістей од вірних людей, що лишилися дома. Вісім місяців, кожного ранку, виходив я на городський вал, дивився, як сходить сонце з-за рідного, але такого далекого краю, і думав: "Коли ж настане мій час? Коли повернуся додому?"

І ось такий час настав. Взаємна ненависть між батьком і боярами, а потім і городянами росла і збільшувалася, як брость весною, аж поки одного дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич — і бояри, і дружинники, окрім небагатьох батькових прихильників, і ремісники, і робучичі — хлинув, як повінь, на Гору, до князівських хоромів. Князя взяли під варту, його прихильників посікли. Олега Настасича кинули в поруб, а попадю Настю, через яку скоїлося таке лихо, схопили, вивели на майдан і привселюдно спалили на вогнищі як відьму.

Ось тоді ми, княгиня Ольга і я, одержали від вірних людей звістку: "Повертайтеся в Галич!"

Ми повернулися. Який то був радісний день! Гули дзвони на Горі і на Підгородді, вітаючи нас, гомоніли на вулицях і майданах святково одягнуті галичани, з церков вийшли нам назустріч попи з хрестами в руках... З гридниці вивели князя Ярослава, і велії мужі галицькі змусили його поцілувати хрест і покластися, що княгиню він матиме за жону, а мене — за спадкоємця...

Побачивши, як змарніла у вигнанні княгиня Ольга, батько просльозився і, здається, щиро поклявся на святому хресті мати й справді її за жону, а мене — за спадкоємця. Поклявся він також не чіпати і тих бояр, котрі сприяли нашому поверненню і замиренню з батьком.

Ми разом, супроводжувані тисячами людей, які були свідками цієї клятви, пішли до князівських хоромів.

Та не на щастя ми повернулися, не на щастя помирилися з князем. Захопивши під час втечі та в поневіряннях по чужих краях важкої хвороби, мати-княгиня чахла, на очах в'янула, сохла і незабаром упокоїлася.

Ми поховали її пишно, як і личить княгині. Отець ходив пригнічений, сумний, сумирний, розмовляв з усіма лагідно, по-доброму, а таємно замислював чорне діло. Поволі збирав своїх друзів-однодумців, непомітно для сторонніх очей стягував до Галича вірних йому бояр, дружинників, огнищанинів, тіунів, отроків, а коли почувся на силі, одної ночі схопив усіх тих, кому хрест цілував, і наказав повідрубувати голови... Мене попередили про небезпеку, і я втік на Волинь до Романа Мстиславовича. Отцеві так хотілося піймати своє бунтівливе чадо, що не пожалів трьох тисяч гривень — найняв поляків, щоб напали на волинські землі. Ну, а ті раді старатися: вогнем і мечем пройшлися по окраїні Волинської землі, спалили два городи, кільканадцять сіл, повигинали людей... Що було робити? Я втік у Торчеськ на Поросся, що теж належить князеві Роману, але йому батько пригрозив війною, і мені довелося тікати далі...

Важко розповідати про мої поневіряння. Де я тільки не побував — від Росі дійшов аж до Волги, — і всюди князі ввічливо приймали, пригощали, а через місяць, через тиждень, а хто навіть на другий же день, ще ввічливіше виряджали, бо боялися Ярослава Галицького, володаря найсильнішого на Русі і найбагатшого... Так домандрував я аж до Володимиро-Суздальського князівства. Ну, подумалося мені, де той Галич, а де Володимир та Суздаль! Не дістане сюди отець! Та й князь Всеволод теж могутній князь. Хіба побоїться він Ярослава Галицького? До того ж він рідний мій вуй, материн брат! Невже відмовиться надати племінникові притулок?.. Відмовив!.. Лагідно, чемно спровадив мене з Володимира як рідного, милого, але небажаного родича... Правда, спорядив у дорогу — дав грошей, і коней, і харчів, їдь, мовляв, дорогий племіннику, швидше звідси та шукай собі пристановища деінде... От і приїхав я до тебе, Ігорю... Приймеш — дякуватиму, не приймеш — серця на тебе не матиму: світ широкий — десь прихилюся... Тоді поїду до двоюрідного брата Володимира Глібовича у Переяслав. То моя остання надія...

Сумна це була розповідь. І хоча Володимир намагався бадьоритися і не показувати, як йому важко на душі, однак було видно, що за кожним його словом — гострий відчай і глибока туга.

Поки він розповідав, Ярославна мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула його русяву голову собі до грудей і заридала.

— Бідний братику мій! Скільки ж горя ти зазнав! Яких злигоднів звідав! То чому ж не завернув з Києва, від тестя, до нас? Чому поневірявся по всій Русі? Ми б же тебе привітали як брата, прийняли б з відкритими обіймами! — і підняла на Ігоря заплакані очі. — Правда ж, ладо мій любий? Залишимо Володимира у себе?

— Звичайно, дорога моя... Хай живе у нас і рік, і два, і скільки потрібно буде. Не їхати ж йому до Володимира Переяславського. Після того, що трапилося між мною і Мономаховичем у цьому нещасливому поході, навряд чи захоче він прийняти брата твого, а мого свояка.

— Дякую тобі, ладо мій. — Ярославна витерла сльози і пригорнулася до чоловіка. — Гарний ти в мене, добре серце маєш. Я така щаслива, що саме ти судився мені!

Ігор усміхнувся і погладив княгиню по густих шовковистих косах. Він теж був щасливий, що доля послала йому Ярославну, ніжну, гарну, люблячу жону, до якої він все більше і більше прив'язувався своїм суворим серцем.

Володимирове обличчя розпогодилося. Він через стіл потягнувся до Ігоря, міцно потиснув йому руку.

— Дякую, брате! Ніколи не забуду твоєї доброти!.. Каюсь, був про тебе іншої думки. Бо ж усім відомо, які несамоваггі Ольговичі. І про тебе не раз чував: Ігор гарячкуватий, гордий, у гніві нестримний! Не приховаю, що це й було причиною, чому я не приїхав прямо до вас, у Новгород-Сіверський... Побоювався... А виходить — помилявся... Добрий ти!

Ігор подумки усміхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справді ж він добрий? Чи добре у нього серце?

На ці питання він і сам не зміг би відповісти, бо ніколи не задумувався над тим, який він є. Син свого неспокійного, жорстокого часу, коли Руська земля — від Карпат до Волги і від Сули до Волхова — колотилася в лютих князівських которах-чварах, коли чорними смерчами налітали зі сходу та з півдня хижі половецькі орди і рвали, шматували її живе тіло, він жив, як і всі в той час жили, — війною. Відколи й пам'ятав себе, не розлучався ні з мечем, ні з конем.

Чи ж могла залишитися в його серці доброта? А якщо залишилася, то звідки взялася, де її коріння?

В одну мить, як блискавка, промайнуло перед внутрішнім зором його коротке життя.

Належав Ігор до тієї парості руських князів, яку називали Ольговичами і яка протягом століття володіла Сіверською землею, її родоначальником був запальний, войовничий, невтомний і несамовитий князь Олег Святославович, онук Ярослава Мудрого, дід Ігорів. До неї належали і нащадки його брата Давида.

Все життя Олег ворогував з двоюрідним братом Володимиром Мономахом, також внуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася їхнім нащадкам — Ольговичам і Мономаховичам. І хто відає, якої шкоди завдала вона Руській землі, — чи не більшої, ніж напади половців? У цій міжусобній боротьбі за кращий город, за багатше князівство, за більш ласий шмат землі Олег часто опирався на допомогу половців і навіть, щоб зміцнити цей союз, одружився з княжною-половчанкою, поклавши цим початок багатьом змішаним русько-половецьким шлюбам не тільки Ольговичів, а й Мономаховичів. Від неї у князя було три сини — Всеволод, Ігор і Святослав.

Наймолодший, Святослав, Ігорів батько, вельми огрядний і неповороткий, але до шаленства запальний і войовничий, також одружився з половецькою княжною, та дітей від неї не мав. А коли вона померла, взяв дочку новгородського боярина і мав трьох синів — Олега, Ігоря та Всеволода.

Народився Ігор 3 квітня 1151 року в Новгороді-Сіверському. Якраз напередодні його народження князь-отець, покинувши жону-породіллю, помчав з військом на заклик Юрія Долгорукого, свого тодішнього союзника, під Київ, щоб вигнати зі стольного града великого князя Ізяслава Мстиславовича. Вістка про народження сина наздогнала Святослава Ольговича в дорозі, недалеко від Новгорода-Сіверського. Літописець того дня записав: "Святослав же, не дочекавшись великодня, виступив у понеділок на страстному тижні, а в вівторок народився у нього син, і дав він йому ім'я — в святому хрещенні Георгій, а мирське — Ігор". Це ім'я новонароджений одержав на честь свого дядька, батькового брата Георгія — Ігоря, убитого п'ять років перед тим повсталими киянами.

Вище за все отець ставив війну. Тому, не повертаючись додому, щоб глянути на сина, що з'явився на світ, повів свою рать далі. Цілий місяць супротивники ганялися один за одним, аж поки на річці Руті, побіля Києва, не відбулося криваве побоїще, в якому кияни перемогли, хоча і втратили вбитим великого князя Ізяслава. Юрій Долгорукий та Святослав Ольгович ледве втекли з поля бою і, перебрівши вище Заруба Дніпро, відступили до Десни.

Про все це Ігор дізнався, звичайно, значно пізніше — з розповідей старших та з літописів. А запам'ятав він себе трирічним хлопчиком, коли одного весняного сонячного дня нарядили його у військовий одяг, навмисне зшитий для такого випадку, причепили до боку іграшкового меча, а на голову наділи золотий шолом, і отець посадив його в сідло.

Це були урочисті пострижчини — посвята у воїни.

В Новгороді-Сіверському перед замковою церквою вишикувалася князівська дружина. Маяли знамена, блищали шоломи. Княгиня, дивлячись на сина, втирала сльози. Верещав біля неї від захоплення старший Ігорів брат Олег. Князь теж змахнув з ока сльозу, коли син раптом вихопив з піхов меча і підняв угору, а гридні, тримаючи коня за вуздечку, зробили з ним на майдані, на виду у сотень людей, почесне коло. І поки він їхав, гриміли бубни, гули гуслі та домри, кричали дружинники...

Тридцять літ минуло, а та щаслива мить і досі стоїть у нього перед очима.

Коли йому пішов сьомий рік, отець став князем чернігівським і перевіз туди сім'ю. На цей час народився третій син — Всеволод.

Чернігів! Місто дитинства! Найстародавніше і найпишніше після Києва місто на Русі!

Хіба можна забути голубу Десну і мальовничі горби по її правому березі? А Задесення — з протоками, озерами, заростями очеретів, верболозу, вільхи, де так гарно ловилася риба і кишіло птаство! А скільки було радощів від походів та поїздок на курган княжни Чорної, на Чорну могилу, в Єлецький монастир, на Болдині гори, до Гульбища та Троїцького монастиря, та ще далі — до Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог грому Перун...

В пам'яті також могутні вали города і дитинця, княжі кам'яні хороми, величний Спаський собор, загородній княжий двір на Любецькій дорозі, багаті боярські отчини і потемнілі хатини ремісників, смердів, закупів... А ще пристань на Десні, де завжди повно човнів, що рихтуються в далеке плавання до Києва, до Константинополя, Новгорода на Волхові, до Смоленська, Новгород-Сіверського, Трубчевська чи Путивля...

Все було там нове й цікаве, тому й закарбувалося в пам'яті назавжди.

Та найдужче запам'ятався, наглибше ввійшов у серце вчитель Славута, якого батько випросив у племінника Святослава Всеволодовича, що в той час посів княжий стіл у Новгороді-Сіверському. Все, що в Ігоревому дитинстві було світлого, пов'язане з цією людиною.

Стрільба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, їзда верхи на коні, піші мандри по лісах, луках та полях, полювання з соколами, вивчення військових хитрощів, ігри в піжмурки, довгої лози, челика, плавання у водах Десни та на човнах, перші незграбні закарлючки, написані на жовтуватому пергаменті дитячою рукою, — аз, буки, веді, глагол... А ще пісні, яких Славута знав безліч і немало сам складав, награючи при цьому на гуслях... Хіба можна це забути?

Однак найголовніше — Славута відразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому в сім'ї мало приділяли уваги. Батько — через війни, походи, полювання, князівські снеми та інші клопоти, мати — через те, що був середульший. А, як відомо, в сім'ї, де троє дітей, батьківська і навіть материнська ласка ділиться між дітьми не порівну: спочатку вся увага — первістку, пізніше — найменшому, а середульший завжди залишається обділений. Тому, коли вчитель пригорнув малого, пригладив міцною чоловічою рукою його вихрастого чуба і назвав не княжичем, а Ігорком, дитяче сердечко враз потягнулося до чужої, але доброї, чулої людини, як тонкий пагінець до сонця... Славута на кілька літ замінив Ігореві отця і матір: жив з ним в одній кімнаті, слідкував за його харчуванням, за здоровім, а коли той хворів, поїв різними травами та зіллям, звареними в череп'яному горщику, натирав груди лоєм, парив ноги в гарячій воді з гірчицею, спалював бешиху, коли та прикидалася, перев'язував рани, замовляв кров та відливав переляк. Вечорами, особливо довгими зимовими, коли за вікном завивав вітер і сипала снігом у шибки віхола, розповідав цікаві бувальщини про князів та дружинників-богатирів, про їхні війни з хозарами, печенігами та половцями або сягав у таку давнину, коли на Русі ще й попів та церков не було, а люди поклонялися своїм предковічним добрим та злим богам — Дажбогу, Хоросу, Трояну, Велесу, Стрибогу, Перуну, Мокоші, берегиням, лісовикам, домовикам, русалкам, дідькам, відьмам, чортам, а ще — сонцю, вітру, дощу, грому, деревам, рікам, гаям, лісам, горам, озерам, звірам, птахам... Це був для хлопця новий, невідомий, незвіданий світ, що манив таємничістю, казковістю, незбагненною вигадкою і красою. Проти теперішніх пісних і мертвих богів, що зирили з ікон холодними байдужими очима, колишні боги здавалися і зрозумілими, і цікавими, і живими... Чого тільки не знав Славута, чого не нарозповідав він хлопчині! І про далекий теплий вирій, куди відлітають на зиму птахи; і про краї східні та північні, звідки, кажуть, колись прийдуть страшні гоги та магоги, вогнем і кров'ю затоплять Русь і навколишні країни; і про далекі землі, де живуть песиголовці, бродять по степах кентаври — напівлюди-напівконі, де воюють проти навколишніх племен жінки-амазонки... А коли розповідати стомлювався, то брав до рук важку книгу із срібними защіпками і читав при свічці "Поученіє Володимира Мономаха", "Александрію" або "Девгенієве діяння"...

Того ж року, коли Ігор почав навчатися, отець узяв його в Лутаву на князівський снем. Тут вони зустрілися з великим князем київським Ізяславом Давидовичем. Сюди приїхали також старший Ігорів брат Олег, стрункий чорночубий юнак, князь курський, двоюрідний брат Святослав Всеволодович, що був набагато старший за Ігоря, та троюрідний брат Святослав Володимирович із Вщижа. Князі обмінялися подарунками — соболями, горностаями, чорними кунами, песцями, пардусами, баскими кіньми під дорогими сідлами. Три дні приймали гостей, і три дні невтомний Славута розважав князів піснями, грою на гуслях та розповідями про княжих предків, яких, на подив усім, знав так добре, ніби сам жив при їхніх дворах.

Незабаром Ігор познайомився з князівською віроломністю і справжньою війною.

Той самий Ізяслав, який нещодавно цілувався зі Святославом у Лутаві, втративши в міжусобній війні Київ, вирішив відняти у Святослава Чернігів і привів під його стіни половців.

З коротким мечем при боці, в легких латах, стояв Ігор з матір'ю на високому валу і крізь вузькі бійниці в заборолах дивився, як хижі степовики, гарцюючи на конях, підпалюють села за Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри і Славута лаштують до бою чернігівські полки та берендеїв^[33][33]. Половців було розбито, і князь Ізяслав відступив на денний перехід від Десни. Та несподівано того ж дня захворів Святослав. Таємні прибічники Ізяслава, яких немало було в городі, поспішили сповістити його, що Святослав розпустив рать, а сам лежить хворий... Ізяслав повернувся, вбрід перейшов Десну, спалив єпископське село і почав готуватися до вирішального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зібрав дружину, послав гінців услід за берендеями і, коли ті прибули, ударив на ворога. Берендейська кіннота розгромила половців, загнала в Десну, де одні потопилися, а інші здалися в полон. Ізяславові пощастило переправитися з дружиною на той бік, і він пустився навтьоки. На цей раз чернігівці переслідували його протягом кількох днів і загнали аж на Сейм.

А що ж Ігор?

Все для нього тут було нове: і князівська зрада, і війна, і смерть, і перемога. Ці дні значили для нього більше, ніж тижні і місяці попереднього безтурботного життя. Закінчилося дитинство — почалося отроцтво. Своїм ще недозрілим розумом він раптом осягнув ту істину, що коли хочеш вижити, то носи при боці меча! І з того часу він його носив — спочатку дитячого, іграшкового, а з чотирнадцяти років — справжнього, бойового.

Той чотирнадцятий рік був важкий і переломний у його долі: взимку простудився і тяжко захворів отець, князь Святослав Ольгович. Відчуваючи близький кінець, він послав у Курськ по сина Олега. Батькові турботи були не даремні: на чернігівський стіл уже давно відверто зазіхав його племінник Святослав Всеволодович, що мав сорок літ і був тепер старшим серед Ольговичів.

Не діждавшись сина, князь помер. Його вдова, Ігорева мати, боячись, що Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сіверського швидше, ніж Олег з Курська, зібрала боярську думу. Запросили сюди і єпископа Антонія та Славуту, які знали про смерть князя.

— Нам треба виграти час, достойні бояри і велії мужі, — сказала княгиня таємному зібранню. — А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава до приїзду його старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звістка не дійшла передчасно до Новгорода-Сіверського...

— Згода, княгине, — відповів за всіх тисяцький Георгій.

— Тоді покляніться на святому Євангелії, що зберігатимете цю таємницю!

Бояри переглянулись. А тисяцький нерішуче промовив:

— Але ж, княгине, серед нас єпископ... Якось незручно приводити його до присяги, зане же святитель єсть. Та й...

Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.

Всі знали, що учитель — друг Святослава Всеволодовича.

Славута підвівся перший, поклав руку на Євангеліє і урочисто проказав:

— Святослав Всеволодович — мій друг, але честь мені дорожча. Клянуся зберігати таємницю!

Заметушився і єпископ, невисокий смаглявий гречин. Швидко підхопився, підняв золотого хреста.

— Клянуся богом і божою матір’ю, що не пошлю до Всеволодовича, і вас, бояри, святою трійцею заклинаю не уподібнитися Іуді, який видав ворогам Христа, і не зрадити покійного князя! Цілуйте хрест!

Всі поклялися і поцілували хрест.

І ніхто не знав до пори до часу, що тієї ж ночі, повернувшись з князівських хоромів додому, Антоній написав Святославові Всеволодовичу листа:

"Старий твій помер, а по Олега послали. А дружина по городах далече. А княгиня сидить у розпачі з дітьми. А товару множество у неї... Приїжджай скоріше! Олег ще не прибув, і ти по своїй волі вчиниш договір з ним!"

Ледве встиг Олег виїхати в Чернігів — без дружини, без спільників, як сюди зі збройною силою доскочив двоюрідний брат і став поблизу.

Чи ж міг Олег змагатися з ним? Після недовгих перемов та обміну листами він змушений був поступитися. Святослав Всеволодович зайняв Чернігів, пообіцявши зі своїх земель виділити уділи княжичам Ігорю та Всеволоду, коли підростуть, а Олег Святославович перейшов у Новгород-Сіверський. З ним поїхала княгиня-мати з молодшими синами та дочками.

Так іудина підступність "святителя", про яку стало невдовзі відомо всім, обернулася для Олега та його сім’ї втратою Чернігова. Вже тоді Ігореве серце запеклося недобрими почуттями і проти Антонія, і проти Святослава Всеволодовича.

Не прості стосунки склалися в Ігоря та його братів зі Святославом. І винен у цьому був передусім Святослав, який не тільки силою захопив Чернігів, ай зламав слово — не дав ні Ігорю, ні Всеволоду зі своїх володінь обіцяних волостей. Княжичі зростали без всякої надії на власні князівські уділи. І навіть справжня війна, що спалахнула між Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братів, бо нелегко було Новгороду-Сіверському змагатися з Черніговом. І тільки рання і несподівана смерть брата Олега припинила ці чвари: Ігор успадкував після старшого брата новгород-сіверський стіл, виділивши зі своїх земель малолітньому племінникові Святославу Ольговичу Рильськ із волостю, а братові Всеволоду — Трубчевськ і Курськ.

З того часу між Ігорем і Святославом установився мир. Ігор слухався Святослава, допомагав йому у війнах за київський стіл, та доброти, приязні до нього не мав. У безперервних князівських чварах, нападах, наїздах вигоріло його серце, закаменіло, стало черствим і жорстоким. Глібів — тому останній приклад...

І він не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнім часом трохи втихомирив князів — кого просьбами, кого грозьбами. Та чи надовго? Розбрат і ненависть між князями — то невиліковна хвороба! Звичайно, Святослав так не залишить його нападу на Глібів — гримне з київських гір. Та хай гримає! Хто ж розпочав нинішню котору? Володимир... То хай на нього й гримає!

А ще ж половці! Не минає року, щоб не пронеслися вони, як нищівний, усе руйнуючий смерч, по Руській землі, змітаючи городи і села на своєму шляху. Скільки сил коштує боротися з ними! Скільки людського життя і крові тратить у цій боротьбі Руська земля! Де вже тут узятися доброті в серці?

П'ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою — лист від Святослава, а в душі — страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?

Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

— Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі... Нікого тепер у мене немає...

На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.

— Я піду до князя відпрошуся... Хтось інший поїде... Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:

— Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода — видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом...

І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов'язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум'яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.

— Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..

Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.

— Я до князя...

— Так відразу? Чи він тебе жде?

— Маю для нього листа з Києва.

— Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу... Дивися, який прудкий! — Янь покрутив головою, а потім додав: — Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві... Але йди.

Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.

— Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів — не знайшли... Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!

— Я був у Києві, княже.

— У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?

— Я рятував свою наречену... — Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, — і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: — Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського... Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки... Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла... А він повів її до Славути.

— Ти бачив Славуту? Як там старий?

— Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Ігореве обличчя на мить просвітліло.

— Добрим словом чи лихим? Ждан зам'явся.

— Та... І добрим... і лихим.

— За віщо ж лихим?

— За Глібів, княже...

— За Глібів... Гм... Це ти розпатякав?

— Карай чи милуй — я, княже... Мусив розповісти... Однак чутки дійшли б до нього... То я вже хоч правду... Як було...

Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.

— І князь Святослав знає?

— Знає, княже... І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.

Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп'явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.

Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:

— Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславовича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями — я чи він? І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! — Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: — Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи, може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти — смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?

— Княже, що ти говориш! — вигукнув ошелешений Ждан. — Як би я смів обмовляти тебе! І для чого? Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба князь Святослав не дізнався б про це від когось іншого? І чого б я мав віддячувати тобі злом за добро?

Та Ігор уже й слухати його не хотів — так розпалився.

— Люди! Візьміть цього негідника та в поруб^[34][34] його! В пута залізні! — гукнув щосили.

Вбігло двоє гриднів, що чатували за дверима. Мов цербери, накинулись на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не встиг Ждан і оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу цепом до стіни і швиргонули на купу струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув — і в підземеллі запанувала тиша. Глухо і холодно, як у могилі!

Ось і трапилося те, чого він боявся, коли їхав сюди. Незважаючи ні на що — ні на правдиву розповідь, ні на посилання на Славуту, ні на заступництво князя Святослава, — Ігор проявив запальність, нестримність і розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він свій кінець у цій смердючій ямі? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконає? Ні, не сподівався він на таке, коли тікав з половецької неволі...

Крізь вузеньке — шириною в долоню — віконце в погріб пробивався жмут сірого світла, вихоплював на протилежній стіні чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей жмутик денного світла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний білий сніг, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще більшого душевного болю.

Поиск по сайту: