РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 10 страница

Ждан краєм ока бачить, як з одного боку Шварн, а з другого — Івашко своїми довгими копіями-ратищами ціляться не в своїх супротивників, а в тих, що можуть зіткнутися з князем. Він теж повертає свій спис трохи вліво, насупроти половцеві, який мчить прямо на князя.

Гуркіт від зіткнення сотень коней, копій, списів, щитів на мить оглушив його. Однак він не згубив з ока половця, що, як йому здалося, цілився в князя, і направив йому вістря списа в груди. Сильний удар мало не скинув його на землю, та він утримався. Зате супротивник змахнув руками і впав з коня навзнак, ламаючи ратище, що пронизало його наскрізь.

Ждан вихопив меча, кресонув по занесеній над ним шаблі. Другим ударом розрубав дерев'яний шолом ще одного кочовика — і той, глухо скрикнувши, нахилився до гриви коня.

Князь Володимир зі своїм полком все глибше врубувався в бойові ряди хана Турундая, наводячи жах на батирів. Заковані в лати, кольчуги та залізні шоломи переяславці одним могутнім ударом розкололи орду навпіл.

Ні Турундай, ні інші хани, ні рядові вояки не ждали від урусів такого шаленого спротиву і натиску. Гадали — відразу зламають хребта руському війську. А вийшло навпаки: їхні чолові^[37][37] загони були зупинені, а обидва крила, замість того щоб оточити урусів, самі опинилися перед загрозою оточення.

Не минуло й півгодини, як половці похитнулися, подалися назад,почали відступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував — ніхто його не слухався. Батири завертали коней і, засліплені жахом, тікали в степ.

Володимир гнався за ними до полудня — рубав, колов, брав у полон. І тільки тоді, коли коні зовсім пристали, припинив погоню і наказав відступити до Орелі.

Здобич була велика — майже тисяча полонеників, зброя, одяг, коні... Та не в здобичі суть, а в перемозі, вагомій перемозі. Володимир відчував себе щасливим і на радощах послав до Рюрика та Святослава аж трьох гінців. Повідомляв про погром Турундая і просив поспішати на допомогу, бо на ранок сподівався приходу самого Коб'яка.

Зустріч Турундая з Коб'яком була малоприємною для старого хана. Коб'як не порахувався з тим, що Турундай — його тесть, а при війську, на виду у всіх, схопив за груди, люто струсонув.

— Старий осел! Скількох воїв утратив! Сам сорому набрався і мені завдав! — Від природи Коб'як був шалений, несамовитий, а тепер, роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе від гніву. — Хоча б одного полоненика захопив, щоб дізнатися, хто з уруських князів прийшов на нашу землю і з якою потугою! Так жодного! Хоча б курам на сміх якогось недолугого чи пораненого... Горе мені!

Турундай поривався щось сказати, та з його сухих запечених губ зривалося лише невиразне бурмотіння.

Нарешті Коб'як відпустив його, і Турундай прохрипів:

— То був князь Володимир Переяславський... Я сам бачив його корогви...

— З якою ж він силою прийшов?

— Тисячі чотири, не більше... Я гадав, що роздавлю його, як муху... А вийшло...

— Гадав, гадав, — перекривив його Коб'як. — У військовому ділі уміння треба мати! Розуму хоч трохи! А ти поліз на рожен, мов дурний ішак!

В розмову втрутився хан Содвак:

— Даремно лаєш тестя, хане. Ми всі були впевнені, що одним ударом погромимо урусів. Та військове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо всією силою поспішити, то наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю, недалеко він відійшов. Я певен, уруси не минуть наших рук!

Коб’як задумався. Ще роздувалися від гніву його широкі ніздрі, ще кривився в злобі хижий рот, але висловлена Содваком думка вже захопила його. Гм, Володимир, безперечно, допустився великої необачності, прийшовши в Половецьку землю з таким невеликим військом, і його неважко буде взяти в полон. Він, мабуть, не знав і не сподівався, що Коб’як зібрався в похід і стягнув в один кулак усіх джигітів Нижнього Подніпров'я. Тим гірше для нього! Гм, чотири тисячі уруських витязів на чолі з самим князем — то ласа пожива! Пощастило б тільки проковтнути! А чому б не спробувати? Сили для цього є!...

— Ти гадаєш, ми наздоженемо його?

— Упевнений у цьому, — відповів Содвак.

— Тоді не гаймо часу! Вирушаємо зразу ж! Поміняйте стомлених коней на свіжих — і в путь!

Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глібович з передовим полком і здобиччю отаборився на рівному березі, в закруті Орелі. Дав стомленому війську і полону денний спочинок. Далеко в полі, за горбами, чатувала кінна сторожа.

Скупавшись у теплій орільській воді, князь у білій лляній сорочці сидів на пригірку, сьорбав з дерев'яної миски гарячий куліш і дивився, як піднімається над обрієм сонце.

День обіцяв бути спекотний, задушливий.

У повітрі висіла жовтувата імла. Степове зілля на очах в'яло, никло додолу, віщуючи прихід недалекої осені.

Та на серці у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і слава про неї, безперечно, рознесеться по всій Руській землі. Та й здобич немалу взяв — одних полонеників скільки! За них виміняє таку ж або й більшу кількість переяславців!..

Його думки були перервані тривожним вигуком:

— Сторожа мчить! Половці недалеко!

Всі посхоплювалися на ноги. Князь підвівся теж.

Збиваючи куряву, з-за далеких горбів мчала сторожа.

— Княже, половці! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До Володимира бігли князі і воєводи.

— Що будемо робити, княже? Може, відступимо за річку?

Володимир окинув поглядом табір. З трьох боків його охоплювало русло Орелі. Глибокі ями і широкі плеса надійно захищали обидва крила руського війська. В тилу — брід, що давав можливість у потрібний час перейти на протилежний берег. Кращого місця для захисту годі шукати. Тут можна триматися і день, і два, аж поки не підійдуть на допомогу основні сили.

— Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половців! Полон — на той бік! Дві дружини — Мстислава Володимировича та Гліба Святославовича — теж на той бік, у закрути ріки. Будете обстрілювати ворога, щоб не зміг пробитися нам у тил понад берегом! А ти, Ждане, мчи до князів Рюрика та Святослава — хай, не гаючись, поспішають на допомогу! — розпорядився Володимир.

Половці виринули з-за горбів, що обрамляли зі сходу небокрай, раптово. Широким півмісяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися до руського стану.

Тим часом князі Мстислав та Гліб перейшли вбрід Оріль, зайняли указані їм місця на протилежному березі. Полон швидко перевели теж на руський бік. Залишилися тільки три тисячі дружинників, що перегородили вузький перешийок між звивинами ріки. Володимир поставив їх у бойові лави, висунувши наперед переяславців, у стійкості яких не сумнівався.

Бій розпочали половці. Не підозрюючи про подвійну засаду руських воїнів на тому боці Орелі, в заростях очеретів та верболозу, вони лавами ринули на Володимира. На цей раз без перестрілки — відразу пішли в атаку.

Перший удар був жахливий. Половецька кіннота з усього розгону ввігналася в руські лави, і, здавалося, ніяка сила не змогла б зупинити її. Та переяславці вистояли. Спочатку зустріли нападників роєм стріл, що внесли у ворожі ряди неабияке замішання, потім пустили в хід піки, короткі списи-сулиці та мечі.

В той же час дружини Олега і Мстислава почали стріляти через річку, вихоплюючи з безладного кінного натовпу ворога немало жертв.

Половці зупинилися, завертілися на місці, як вода у чорториї. Несподівано сильний опір урусів охолодив їхній бойовий порив. Обидва крила, не знаючи, де знайти захист від стріл, що виводили зі строю і воїнів, і коней, кинулися навтьоки.

Даремно Коб'як лаявся, погрожував, даремно хани періщили нагайками втікачів — ніхто не зважав ні на Коб’якові прокльони, ні на ханські нагаї. Кожен хотів вирватися з кривавої колотнечі, що завихрилася на неширокому просторі приорільського степу.

— Назад, боягузливі ішаки, дурні барани! Назад, вошиві свині! — верещав Коб'як. — Від кого тікаєте? Вас у п'ять разів більше! Одними копитами своїх коней ви затопчете в порох усіх Володимирових батирів! Уперед — на ворога!

Його ніхто не слухав. Орда так же швидко відхлинула від Орелі до далеких пагорбів, як і нахлинула, полишивши після себе вбитих та поранених.

Володимир добре розумів, що Коб'як неодмінно нападе знову, і не гайнував часу даремно. Коли половці відступили і ледь мріли вдалині, на горбах, коли вляглися серед руського війська перші радощі від досить-таки несподіваної перемоги над переважаючими силами ворога, він надовго замислився. Це ж початок. А що далі? Як затримати Коб'яка до підходу Святослава? Як урятувати військо від розгрому? Що тут можна придумати — в чистому полі?

Він поволі їхав на високому гнідому скакунові вздовж щойно відшумілого бойовиська, звідки вої прибирали трупи вбитих, виносили поранених, а кінські туші білували, м'ясо рубали на куски і кидали до котлів, і думав: яку військову хитрість застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести в його ряди замішання? На цей раз Коб'як напевне рине на його дружину не широкою, злегка вигнутою лавою, обидва крила якої вранці потрапили під нещадний обстріл засадних полків, а піде клином, і засадні полки тепер не зіграють тієї ролі, яку зіграли щойно. Отже, їх треба повернути назад, і вони зміцнять головний полк. Та все ж цього замало, щоб зупинити половецьку кінноту. Треба придумати щось таке...

Тут його кінь спіткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору.

Від несподіванки Володимир аж підскочив у сідлі.

Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б набагато зменшить силу його удару!

— Князів і воєвод до мене! — гукнув тисяцькому, що їхав позаду разом з десятком князівських молодших дружинників-охоронців.

Шварн підняв на списа шапку, і миттю з усіх кінців рушили до князя старшини. Стали півколом.

Промовив Володимир:

— Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успіхові нашому, здобутій перемозі, що прославила наші знамена. Зібрав я вас на раду, щоб спільно подумати, як відбити наступ Коб'яка, що, судячи по всьому, незабаром розпочнеться. Хто що надумав, братіє, кажіть!

Всі довго мовчали. Ніхто не хотів говорити перший. Видно, кожного тривожила думка про недалеке майбутнє, що могло бути для руського війська фатальним. Але як відвернути це фатальне майбутнє — хто те знає?

Нарешті Шварн, як найближчий князів сподвижник, порушив мовчанку, що затяглася:

— Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб'як не дурень, то пошле сильні орди на той бік, щоб задушити наші засадні полки і зайти у тил. Тоді всьому нашому війську — кінець...

— Що ж робити? — спитав князь.

— Негайно відступити через брід у степ і швидко йти назустріч Святославові!

— Тобто тікати?!

— Чому тікати? Відступ — не втеча...

— Половці зразу ж кинуться за нами, наздоженуть — у чистому полі не врятуєшся.

Знову запала тиша. Всі сиділи на конях похмурі, заклопотані. Задав князь загадку — не відгадати!

— Та кажи вже, княже, що надумав, — буркнув воєвода Хрущ, грубий голос, огрядність і високий зріст якого ніяк не гармонували з його найменням. — Бачимо по твоїх очах, що приготував Коб'якові несподіванку...

— Приготував.

— Яку?

— Друзі мої і братіє! — Володимир окинув усіх уважним поглядом. — Давайте гуртом поміркуємо: що треба зробити, щоб уникнути розгрому та полону або й смерті? Справді, ми можемо відступити за Оріль і, з'єднавшись з засадними полками, піти назустріч головним нашим силам. Та чи не наздожене нас Коб'як, чи не оточить своїми незчисленними ордами на голій рівнині, де ні ліска, ні ярка, ні річки, на які ми могли б опертися? Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього самою природою укріпленого місця, як він поженеться за нами. Ви запитуєте — а що ж робити? Залишитися тут? Так, відповідаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох боків половцям до нас не підступитися — річка, мочарі. Вони, як і вранці, можуть атакувати нас тільки в лоб. То давайте укріпимо цей перешийок так, щоб половецькі коні спіткнулися об нього! Щоб Коб'якові не пощастило одним ударом скинути нас в ріку! Тоді ми можемо протриматися до підходу князів.

— Як же укріпити перешийок? Рів копати? Не встигнемо!

— Навіщо рів? Нариємо мечами вузьких ямок глибиною в лікоть, таких собі пасток для коней. Потрапить у неї кінська нога, як у ховрашину нору, — і полетить кінь разом з верхівцем шкереберть. А задній спіткнеться — та й собі...

— Скільки ж тих ямок треба! — вигукнув хтось. — Тисячі!

— Ну й що?.. Кожен воїн без великого труда вириє п'ять чи й десять — от вам і тисячі! Одну минеш — в другу вскочиш! Вірю я, що це буде важка перепона для половецької кінноти.

Воєводи переглянулися. Гм! А князь діло каже!

Всі схвально загули.

— Тоді до роботи! — повелів Володимир Глібович. — Попереду копачів поставте заслону зі щитів, щоб ворожі сторожі не запримітили, що ми тут затіваємо. Землю накажіть відносити в тил, а ямки — прикрити бур'яном, щоб не видно було! Утямили?

— Так, княже, так.

— Тоді до роботи, братіє! До роботи!

Сонце давно звернуло з полудня. Жовто-сірий степ, здавалося, заснув і млів у нестерпній спеці.

Пообідавши, руські вої вишикувалися на рівнині бойовим строєм. Після цього Володимир дозволив людям, не сходячи з місць, розслабитися, відпочити, навіть прилягти. Вої зразу ж поставили проти сонця щити, попідпиравши їх списами, — полягали під ними в тіні, щоб заховатися від пекучого проміння. Нікого не турбувало те, що їх можуть застукати зненацька. На випадок половецької атаки всі мали достатньо часу схопити зброю і стати на свої місця, бо половці зупинилися не ближче як за версту.

Минали хвилини, збігали години. З-за Орелі прибули засадні полки, зміцнивши собою руську оборону. А половці все чомусь не розпочинали атаки.

Володимир і дивувався, і радів з цього: ось-ось мали підійти Рюрик і Святослав. Може, тоді Коб'як взагалі покаже хребет і дремене в степ? В усякому разі ця затримка хана Коб'яка на руку руському війську.

Вої ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох із них або й для всіх закінчитися смертю, пораненням чи полоном. Може, Коб'як після ранкового прочухана не наважиться вдруге випробувати долю? Багато хто закуняв під щитом на теплій землі, а інші насолоджувалися бодай невеликою прохолодою в затінку і несподіваним відпочинком.

І саме тоді, коли їх майже не ждали, половці рушили в атаку. З-за горбів раптово виринула хмара куряви, потім показалися темні лави вершників. Над ними замайоріли бунчуки і довгі барвисті корогви з золотими зображеннями бичачих рогів, драконів, собак, різного гаддя. Чим ближче наближалися половці, тим яскравіше висвічувалися ті малюнки на широких полотнищах.

Руський стан враз заворушився. Різкі окрики воєвод підняли на ноги всіх. Кожен поспіхом натягував на себе лати чи кольчугу, прив'язував поножі, надівав підшоломник, шолом, хапав зброю — лука, списа, меча — і ставав у стрій. Не встигли половці подолати і половини шляху, як русичі вже перегородили перешийок щільним живим валом.

Попереду в два ряди стали копійники, міцні зграбні гридні, кожен з яких мав на озброєнні, крім лука і меча, довгий спис і короткий спис-сулицю. Потім вишикувалися мечники, а за ними — у три ряди — стрільці. В тилу отроки тримали за повіддя осідланих коней.

Князь Володимир в оточенні найбільш досвідчених мужів став ззаду, за стрільцями. Під рукою, у запасі, мав два кінні стяги — на випадок ворожого прориву. Бояри і воєводи зайняли свої місця у бойових лавах.

Всі завмерли в чеканні.

Тим часом половці наближалися. На великій Коб'яковій корогві звивався довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею, з якої виривався вогонь. Майоріли численні бунчуки.

Половці йшли не півмісяцем і не клином, а лавою. Глухо гула, аж стогнала земля. Важка хмара куряви піднялася в небо, сонце потьмяніло, стало сердито-кривавим, чужим, непривітним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на руський стан.

Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летіла на них — як буря, як вихор, як смерч, що все ламає і трощить на своєму шляху. Чиє ж серце не здригнеться від одного її несамовитого виду, від грому копит, що стрясають землю, від хропіння і важкого дихання тисяч коней, від незвичних чудовиськ, що, мов живі, звиваються над ордою на її корогвах?

Темна лавина половців накочувалася швидко, зловісно. Вже видно обличчя вершників, їхні ошкірені від люті і страху роти, їхні гостроверхі повстяні ковпаки, оторочені хутром, витягнуті в нестримному бігові тонкі спітнілі кінські шиї. А над усім — сині блискавиці шабель і дикий незатихаючий вереск: а-а-а!..

Володимир Глібович вибрав місце посередині війська — між лавами мечників і стрільців. Стрільці ждали його знаку — коли посилати назустріч ворогові свої смертоносні стріли. А він також терпляче ждав наближення ворога. Ще хвилина-друга... Ще мить...

Він був природжений воїн, з дитинства держав меча в руці і разом з князем Глібом, своїм батьком, не раз ходив, як це робили й інші княжичі, у походи в степ чи на князів-суперників. Він давно звик до посвисту стріл і брязкоту мечів, досконало знав військове ремесло і не відчував страху перед ворогом, бо не відчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на нього і на його військо об'єднана орда придніпровських половців, він думав не про можливу загибель чи поранення, не про юну княгиню Забаву, що зосталася в далекому Переяславі, а про те, коли ж нападники ступлять на оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням, коли вони почнуть падати. І чи почнуть? Якщо ні, тоді й він сам і його дружина приречені на загибель!

Він ще дужче напружився, підвівся на стременах, лівою рукою тримаючи повід коня, а правою стискаючи держак меча.

Ще мить...

Передній ряд степовиків, не підозрюючи про небезпеку, що чигає на них під копитами коней, з усього розгону ввірвався на приготовлену для них западню. Кільканадцять вершників відразу разом з кіньми впали на землю. Потім почали падати й інші — і ті, чиї коні потрапили в ямки, і ті, хто ззаду налетів на них...

"Почалося!" — подумав радісно Володимир і високо над головою підняв меча.

Це був знак стрільцям, і ті миттю випустили у ворога раз за разом сотні стріл, і майже кожна з них знайшла свою жертву.

Крик болю і жаху пролунав над ордою. Передні падали і потрапляли під копита коней, що все напирали і напирали. Вигадка князя Володимира обернулася для нападників великими втратами, а головне, половці були затримані у передпіллі, за півсотні кроків від переяславських дружин, і їхня навальна атака, що, здавалося, мала змести все на своєму шляху, раптом обірвалася, захлинулася. Вже не десятки, а сотні ворожих вояків разом з кіньми лежали на землі і корчилися від нестерпних мук, а по них мчали інші і теж падали, збільшуючи завал із живих — кінських та людських — тіл.

Однак значній частині нападаючих пощастило перемахнути через нешироку оборонну смугу, їх зустріли метальники списів. Прохурчали гострі сулиці, наїжачилися довгі піки, в хід пішли мечі.

То тут, то там зав'язалися рукопашні бої.

І все ж раптової навальності, могутнього приголомшливого удару, на що сподівався Коб'як, у половців не вийшло. Вони були зупинені несподіваною перепоною, змішалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалічені коні й люди, зростав і заважав заднім лавам з ходу вдарити по руських воях...

В той час, коли Коб'як послав свої найвідбірніші полки в атаку, дружини київських князів наблизилися до Орелі. Славута взяв ліворуч і пішов над річкою в обхід Коб'яка, князь Рюрик поспішив зробити це з правого боку, а великий князь Святослав повів свою рать прямо до броду, на виручку Володимирові.

Однак перш, ніж перейти Оріль, і Славуті, і Рюрику довелося зустрітися з ханами Бараком і Єксною, які, не знайшовши уруських засадних стягів, бо ті раніше приєдналися до Володимира, безцільно рискали по заплавах у пошуку супротивника.

Сторожа Славути першою помітила орду Барака. Стомлені половецькі вої, — а було їх біля тисячі, — поволі їхали понад Оріллю. Коли на навколишніх горбах раптово з'явилися руські вої, хан Барак, думаючи, що має діло з засадним стягом урусів, рішуче кинувся на них в атаку, та дуже швидко зрозумів свою помилку. На нього зусібіч мчало численне руське військо.

— Назад! — зарепетував він, перший повертаючи коня.

Та тікати було нікуди.

Позаду — грузьке болото, а біля самої річки — глибокі прогної. Застукані в цій пастці половці заметалися, як загнані звірі. Одні здалися відразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звідки рано чи пізно можна викупитися, ніж видима смерть, другі разом з кіньми загрузли в багнюці, і їх кияни хапали і тягли на сухе, де в'язали по десятку, щоб не розбігалися, треті з відчаєм і ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно.

Хан Барак, утлий, кістлявий, жовтолиций, не захотів помирати, і, коли перед ним виросла грізна постать київського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу і схрестив перед собою руки — в'яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його з коня.

— Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан? — І рвонув у полоненого з шиї золотий ланцюжок з срібною пластинкою, на якій був зображений триголовий дракон.

— Хан Барак, — кисло усміхнувся той.

— Барак то й Барак, — погодився Кузьмище і, видобувши з-за пояса міцну вірьовку, зв'язав ханові руки...

Не минуло й години, як від Баракової орди не залишилося й сліду. Шлях у Заорілля був вільний. Залишивши сотню молодих гриднів стерегти полон, Славута перевів полк на протилежний берег річки і швидко рушив на захід, звідки долинав гомін бою. Він поспішав, не без підстав вважаючи, що Володимир тримається з останніх сил.

Володимирові довелося зазнати гіркої хвилини. Розлючений втратами і непередбаченою затримкою, Коб'як особисто повів орду науруські лави. Він щасливо пробився крізь завали з кінських та людських тіл. За ним ринули численні половецькі загони і міцно вдарили на переяславців.

Бій закипів, завирував по всьому полю. Скрегіт мечів і шабель, кінський тупіт, крики, лайки та бойові поклики воїв, стогін і зойки поранених і придушених, тріск списів — все це гуло і ревло, ніби сюди, на цей невеликий шматок землі, зібралися тури з усього безмежного степу.

Побачивши, як подалися назад під натиском Коб'яка його воїни, Володимир з двома стягами, що були в нього під рукою, поскакав туди і з ходу вдарив половцям у ліве крило.

Рубався він затято. Його дужий кінь, викоханий найкращими князівськими конюшими на переяславських полях, розштовхував грудьми низькорослих половецьких коней, і князь невтомно кресав своїм довгим мечем по дерев'яних шоломах степовиків — аж з них летіли тріски, обагрені кров'ю.

Цей удар князівських стягів на якийсь час зупинив Коб'яка, а руським воям придав сили. Вони закрили прорив і стійко стримували ворога.

Сонце почало помітно схилятися донизу, але спека не згасала. Залізні кольчуги, шоломи і лати нагрілися так, що до них не можна було доторкнутися. Піт заливав очі, їдка степова пилюка забивала ніздрі і рота — дихати ставало все важче і важче. Від спраги і стоми поприставали коні.

Володимир добре розумів, що стримати, а тим більше відкинути Коб'яка, як це він зробив уранці, зараз не пощастить. Сили були явно не рівні. На місце загиблих чи поранених половців ставало зразу вдвоє більше. Що ж робити? Ніяка хитрість тут не допоможе. Залишалося одне — якнайдорожче продати життя.

Нарешті настала хвилина, коли руські вої подалися назад і поволі почали відступати. У половецькому війську зчинився радісний крик: степовики відчули, що перемога недалеко.

"Ну, почалося, — гірко подумав Володимир. — Досить нашим побігти — і всьому кінець!"

Він з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби, а можливо, і могилою для його полку, і раптом побачив, як через брід переходить стяг за стягом руське військо. Над ним розвівалися червоно-золотисті знамена князя Святослава.

Радісно загула кров у жилах.

— Допомога! — голосно, на все поле закричав князь. — Братіє, дружино! Допомога! Київські князі прибули! Тримайтеся!

Це була щаслива мить. Допомога і перемога! Тепер не про поразку думати, не про полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскріла на вістрях гострих київських списів!

Громовий крик радості розлігся над руським військом. А в половецькому стані пролунали вигуки відчаю і розпачу: половці теж побачили, як через Оріль переходять руські полки. Цей розпачливий крик знаменував собою перелом у битві. Половці враз припинили атаку, змішалися, почали завертати коней. Ніхто не слухався ханських наказів, тепер кожен розумів, що битва програна і що треба думати про порятунок. Коб'як та інші хани ще примушували ординців іти вперед, та невпевненість і страх пройняли вже їхні серця.

Загальна втеча почалася тоді, коли Святославові полки, розгорнувшись лавами, рушили в наступ.

З одного боку, руського, йшли свіжі кінні загони. Тріпотіли на вітрі князівські стяги, грали ріжки, виблискували проти сонця вояцька зброя і начищена кінська збруя. А головне — цілий ліс пік і сулиць колихався над щільними лавами. З другого — завихрена, розшаріла, різномаста орда, страшна і своїм бойовим поривом, і своїм розпачем. Все в ній зараз крутилося, клекотало, ревло. Задні загони, не знаючи, що до урусів прибуло велике підкріплення, напирали на передніх, а ті, охоплені жахом, завертали коней назад, намагаючись вирватися з цього киплячого казана.

Врешті, всі кинулися навтіки. Але ж, звичайно, всі втекти відразу не могли. Хтось був поранений сам, у когось був поранений кінь. Задні взагалі не мали куди тікати, і переяславці, а потім і кияни хапали їх руками, стягували з коней, в'язали або просто залишали під охороною молодших гриднів. Багатьох було порубано.

Орда мчала наосліп до горбів, звідки почала свій наступ. Коб'як летів у тому вирі, кленучи все на світі — і урусів, і ординців, і свою долю. Бажав одного — якнайшвидше вирватися з цього пекла.

Та вирватися вже не зміг. Коли до порятунку, здавалося, був один крок, бо втікачі досягли гребеня висот, він раптом побачив перед собою непробивну стіну уруських дружин.

Його почет вмить розпався, розсіявся. Кожен обрав собі свій шлях. Усі кинулися від хана врозтіч. Коб'як залишився сам і, охоплений відчаєм, жахом і ненавистю, підняв перед собою шаблю і, шукаючи смерті, помчав прямо на супротивника.

Йому здавалося, що летить він на темну стіну. Та коли зіткнувся з нею, то побачив перед собою лише одного молодого джигіта.

— Клятий урус, я уб'ю тебе! — заверещав хан, високо піднімаючи шаблю.

Йому хотілося наостанку зазнати радощів перемоги. Хай миттєвої, скороминущої, але перемоги! Хотілося відчути, як шабля з хряскотом ввіходить в цупкий череп противника, побачити, як той випускає з руки меча і, обливаючись кров'ю, падає навзнак з коня...

А потім — хай і кінець!

Коні їхні зіткнулися. Молодий урус не проявив страху — підняв меча, а очима пронизав, мов списами, і погляд його був рішучий, твердий.

Та хан брав, бувало, і не таких!

— Ге-ех! — хекнув він, наносячи удар шаблею.

Назустріч піднявся меч і зустрів той удар у повітрі. Шабля дзвякнула і переломилася при самому руків'ї.

Коб'як отетерів. По гарячій спині прокотився крижаний холод. Потягся до булави, що висіла при боці на поясі, але тут шорсткий аркан здушив йому шию, вирвав із сідла, кинув на землю.

Все — кінець!

Над ним схилилося юне обличчя переможця. Блиснуло вістря меча.

Ханові стало лячно.

— Не вбивай! Одержиш великий викуп! Я Коб'як! — прохрипів хан з натугою, намагаючись пальцями послабити зашморг на шиї. — Хто ти?

Урус підвів його, поставив перед собою. Мимо них проносилися вершники, тупотіли копита, брязкала зброя, чувся натужний кінський храп. Руські вої перетинали половцям шляхи до відступу.

— Мене звати Жданом, — сказав урус, — і я радий, що до моїх рук потрапила така птиця — сам хан Коб'як! От не ждав! Ходімо до воєводи!

Ждан, не випускаючи з рук аркана і поводів ханського коня, повів знатного полоненика до пагорба, де зупинився зі старшою дружиною боярин Славута. Боярин стежив за тим, як розвиваються події на полі бою.

— Ось, боярине, подарунок великому князеві Святославу, — сказав урочисто Ждан. — Сам хан Коб'як!

Славута зараз був зовсім не схожий на того доброго, лагідного старого, яким звик його бачити Ждан у Києві. Тепер це був суворий воїн, що міцно і владно сидів на бойовому коні. Він весь був закований у залізо — сріблястий шолом, кільчату бармицю, що закривала шию, простору кольчугу з короткими рукавами до ліктів. З-під темних брів, покроплених сивиною, пильно зорили ще молоді волошкові очі.

Славута відірвав погляд від поля, де руські вої ганялися за степовиками, беручи їх у полон, з цікавістю глянув на бранця.

— І справді — Коб'як. Пізнаю! Доводилося зустрічатись років десять тому! Правда, тоді я був полонеником у хана...

— Не пам'ятаю, — глухо озвався хан. — Хто ти?

— Ну, де б тобі пам'ятати! Пригадуєш? Це було під Лубном, на Войнисі, коли ти зустрівся з київськими і чернігівськими дружинами. Початок битви був для нас невдалий. Твій удар на чернігівців, де і я був разом з князем Святославом, відкинув нас мало не до Сули. Піді мною було вбито коня, і твої вої захопили мене і привели до тебе, як оце тебе нині до мене. Та не встигли ми перемовитися і двома словами, як наші так потисли, що ти кинув і полоненика, і свою сторожу — подався щодуху до Хоролу. Аж курява знялася за тобою! Мені тоді пощастило: за кілька хвилин я був у своїх...

Поиск по сайту: