Нематеріальні активи

Нематеріальні активи — це складова довгострокових активів підприємства, які не мають матеріально-речової форми та характеризуються невизначеністю розмірів майбутнього прибутку від їх використання.

Нематеріальні активи виникають внаслідок володіння правами на об'єкти інтелектуальної власності або на обмежені (рідкісні) ресурси та їх використання в господарській діяльності з отриманням доходу. Наприклад, володіння патентом або ліцензією на винахід надає її власникові виключне право використання цього технічного досягнення, а тому забезпечує йому відповідні конкурентні переваги. Якщо йдеться про нематеріа­льні активи, рідкісні за своєю природою, то вони утворюються завдяки привласненню рідкісності (наприклад, права на користування природними ресурсами). Але і в такому разі доступ до обмежених дефіцитних ресурсів також має бути захищений відповідними правами.

До складу нематеріальних активів як об'єктів бухгалтерського обліку включають права, що виникають унаслідок володіння підприємством:

1) об'єктами права інтелектуальної власності (право власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, сорти рослин, породи тварин, знаки для товарів і послуг, фірмове найменування, географічне зазначення походження товару, топографія інте­гральних мікросхем, комп'ютерна програма, база даних, ноу-хау, науково-технічна інформація, право власності або користування раціоналізаторськими пропозиціями);

2) об'єктами права користування природними ресурсами [право користування земельною ділянкою, надрами (у тому числі право на розробку корисних копалин), іншими (водними, біологічними тощо) ресурсами];

3) об'єктами права користування економічними й організаційними перевагами та іншими привілеями [монопольне виробництво товарів (надання послуг), ліцензії на здійснення певних видів діяльності, податкові пільги, митні пільги, місце на товарній біржі, місце на фондовій біржі, інші види привілеїв];

4) діловою репутацією (гудвіл, імідж підприємства) (Українське законодавство відносить до нематеріальних активів вужче коло об'єктів, ніж цього вимагають міжнародні стандарти, а саме: придбане підприємством право користування землею, водою, іншими природними ресурсами, об'єктами інтелектуальної власності та іншими аналогічними майновими правами тощо. Нематеріальні активи, створені безпосередньо на підприємствах України (товарні знаки, ноу-хау, витрати на НДДКР, гудвіл) до категорії нематеріальних активів не належать і на балансах підприємств не відтворюються.).

Нематеріальні активи можна класифікувати за господарсько-обліковими ознаками і за ознаками цілого. За господарсько-обліковою ознакою, яка ґрунтується на можливості (чи неможливості) нарахування зносу (амортизації) нематеріальні активи поділяють на дві групи: по перших нараховується знос, а по других, вартість яких не зменшується (знаки для товарів і послуг, ноу-хау, гудвіл, права користування економічними й організаційними перевагами та іншими привілеями), відрахування не здійснюється.

За ознакою цілого у складі нематеріальних активів виділяють такі, що:

1) не відокремлюються від індивідуума (особисті професійні якості співробітників підприємства, у тому числі керівників підприємства, у сфері менеджменту, маркетингу, фінансів, особиста репутація власників та керівників підприємства тощо);

2) не відокремлюються від підприємства (переваги територіального розташування, наявність постійної клієнтури, ділова репутація тощо);

3) відокремлюються як від індивідуума, так і від підприємства (ліцензії, патенти, франшизи тощо).

Нематеріальні активи, які не відокремлюються від індивідуума, пов'язані з конкретними фізичними особами і розглядаються як такі, що не мають строків служби, які можна встановити. Нематеріальні активи другої групи, як правило, мають невизначений строк служби й оцінюються у групі, завдяки чому вони не амортизуються. Але це не означає, що їх вартість (залежно від успіхів або невдач підприємства) з часом не змінюється.

Нематеріальні активи, які відокремлюються як від індивідуума, так і від підприємства, можуть бути оцінені індивідуально, причому більшість із них має визначений строк служби. Так, термін дії патенту на винахід в Україні становить 20 років. Водночас, такі активи, як товарні знаки, не мають строків служби, які можна встановити, хоча їх і можна оцінити індивідуально. Крім того, такі нематеріальні активи, як ліцензія чи фрашиза, можуть бути надані як на визначений, так і на невизначений термін і, відповідно, мати або не мати строк служби, який можна встановити.

Реалізація права власності на об'єкти інтелектуальної власно­сті можлива або через їх використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні з видачею ліцензії.

Ліцензією (від лат. «licentia» — свобода, право, дозвіл) називається дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності впродовж певного строку за обумовлену винагороду. Юридично факт продажу ліцензії оформлюється ліцензійною угодою, яка відрізняється від інших угод купівлі-продажу тим, що в цьому разі купується нематеріальний об'єкт. Ліцензійна угода — це договір, згідно з яким власник нематеріального об'єкта (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання цього нематеріального об'єкта в певних межах своїх прав на нього. Передання права власності може бути застережене різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації, котра передається, тощо. Відповідно до цього розрізняють кілька видів ліцензій (рис. 13.3).

Залежно від підстави видачі дозволу на використання об'єкта інтелектуальної власності ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл на використання об'єкта права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються зобов'язання кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Більшість патентних законів покладає на власника патенту зобов'язання використати свої права на винахід упродовж певного строку, як правило, не менше трьох років з моменту видачі патенту. Якщо власник патенту не виконає цю умову без поважних причин, патентне відомство може на підставі заяви заінтересованої особи надати їй право на використання запатентованого об'єкта проти волі власника патенту. У цьому разі розміри винагороди встановлює патентне відомство.

Рис. 15.3. Класифікація ліцензій

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія передбачає обмежене право використання об'єкта інтелектуальної власності (наприклад, за обсягами продукції, що випускається, за терито­рією). При цьому ліцензіар зберігає за собою всі права щодо використання і продажу аналогічної ліцензії необмеженому колу осіб. Виключна ліцензія передає виключні права на використання об'єкта інтелектуальної власності одному ліцензіату, який може видавати субліцензії третім особам. Виключна ліцензія залишає ліцензіару право особистого використання цього об'єкта у встановлених межах. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіара всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії впродовж зазначеного в договорі періоду.

Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об'єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди стосовно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктами яких є незахищені патентами технічні досягнення, ноу-хау, виробничий досвід тощо.

Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексне передавання кількох патентів та пов'язаних з ними ноу-хау. Така угода включає, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супровідні поставки сировини, обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше включають зобов'язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.

За використання об'єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. Складність визначення ліцензійної винагороди пояснюється неможливістю однозначно встановити комерційну цінність об'єктів промислової власності до їх практичної реалізації. Тому на практиці використовують три основні види ліцензійних платежів: паушальні платежі; роялті; комбіновані платежі.

Паушальний платіж — це виплата ліцензійної винагороди у вигляді зафіксованої у ліцензійній угоді суми одноразово або на виплат. Переваги паушальних платежів для ліцензіара полягають: у можливості за короткий термін отримати кошти, які відшкодують витрати на розроблення науково-технічного досягнення без комерційних ризиків, які пов'язані з невдачами ліцензіата при використанні об'єкта ліцензійної угоди; у відсутності необхідності здійснювати контроль за діяльністю ліцензіата (за винятком дозволу на знак для товарів і послуг). Разом з тим паушальний платіж має з погляду ліцензіара і суттєві недоліки — він не відбиває дійсної вартості наданого на об'єкт промислової власності дозволу, оскільки не враховує реальні прибутки ліцензіата, а також можливе розширення обсягу його використання.

Основним видом ліцензійних платежів у світовій практиці є роялті. Роялті — це періодичні виплати ліцензійної винагороди впродовж усього терміну дії ліцензійного договору у вигляді зафіксованих у договорі процентних відрахувань від визначеної бази. По суті роялті являє собою форму участі ліцензіара у прибутках ліцензіата.

За базу роялті, тобто того, з чого повинні проводитися відрахування, можна взяти вартість виробленої продукції, собівартість продукції, одиницю товару, ціну виробу, прибуток тощо. Можливі і специфічні бази обчислення платежу, зумовлені технологічними особливостями запатентованих процесів: вартість або кількість переробленої запатенто-ваним способом сировини; встановлена потужність запатентованого обладнання і т. ін. Ставка роялті, тобто розмір процентних відрахувань, може бути фіксованою або змінною. В останньому разі розмір винагороди диференціюється залежно від терміну дії угоди, обсягу виробництва і збуту ліцензованої продукції або цін її реалізації.

Комбіновані (змішані) платежі (кост-пласт) — це виплата ліцензійної винагороди у вигляді періодичних платежів у поєднанні з паушальними. За змішаного виду платежів первинний (паушальний) платіж може вноситись як одноразово, так і на виплат, але, як правило, до початку виробництва і збуту ліцензованої продукції. Інша частина ліцензійної винагороди у вигляді роялті підлягає виплаті у процесі комерційного використання об'єкта ліцензії. У разі, коли паушальний платіж поєднується з періодичними процентними відрахуваннями, він, з одного боку, набуває специфічної форми попереднього, гарантійного внеску, а з другого — стимулює ліцензіата до швидкої реалізації об'єкта, право на використання якого надано за ліцензійним договором.

Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передаванням ліцензіару певної частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків, як зустрічне передавання технічної документації, яке передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом.

Поиск по сайту: