Організація охорони та оборони базового табору

Організація безпеки підрозділів – одне з ключових завдань командирів (начальників) всіх рівнів. Командир підрозділу несе персональну відповідальність за дотримання максимальної безпеки підрозділу під час проведення операції, для чого на підставі розвідувальних даних, що постійно уточнюються, повинен визначати ступінь потенційної загрози і своєчасно прийняти рішення щодо забезпечення безпеки.

Важливе місце серед широкого кола завдань, що вирішують командири військових частин (з’єднань) є створення базових таборів та організація і здійснення їх охорони й оборони.

Характерною особливістю антитерористичних операцій є те, що незаконно створені збройні формування (НЗФ), в наш час це сепаратисти, ухиляються від прямих зіткнень на відкритій місцевості, позиційних форм боротьби, роблять ставку на створення засідок, раптове завдання ударів, широке застосування мінно-вибухових загороджень, а в критичних ситуаціях «розчиняються» серед місцевого населення і вступають в бій тоді, коли це їм вигідно. За таких обставин важливо створювати систему таборів як базову основу для виконання завдань підрозділами та їх всебічного забезпечення.

Наприклад, під час виконання завдань у Республіці Ірак підрозділи українського миротворчого контингенту були розташовані в чотирьох базових таборах: «Дельта», «Зулу», «Атербері» та у м. Ель-Хай. У базовому таборі «Дельта»були зосереджені основні сили контингенту та матеріально-технічні засоби. Тому, створення системи охорони та оборони базового табору доцільно розглянути за досвідом забезпечення безпеки базового табору «Дельта».

Система охорони та оборони базового табору складалася із зовнішньої та внутрішньої зон охорони.

Зовнішня зона охорони та оборони проходила по периметру аеродрому
м. Ель-Кут, а також включала прилеглі небезпечні ділянки місцевості. Внутрішня зона охорони та оборони знаходилась безпосередньо в місці розташування підрозділів контингенту. При цьому командири бригад призначали окремий механізований батальйон, який у повному обсязі відповідав за виконання завдань з охорони й оборони базового табору.

Система охорони та оборони базового табору «Дельта» включала: п’ятнадцять цілодобових спостережних постів; три блокпости в місцях в’їзду на територію табору та виїзду; чотири цілодобових рухомих патрулі.

Для якісного збирання інформації, швидкого реагування на обстановку, яка склалася, та перевірки несення служби периметр табору умовно був поділений на чотири сектори.

Найбільш небезпечні ділянки місцевості обладнувалися в інженерному відношенні (встановлення малопомітних перешкод, сигнальних мін), прикривалися вогнем кулеметників та снайперів. Охорона змінювалася кожні шість годин під керівництвом старших змін. Для введення НЗФ в оману стосовно проведення зміни охорони табору час заступання на пости за рішенням командира батальйону постійно змінювався. Кожні 7–10 діб змінювали черговість заступання змін на пости та патрулювання.

Для безпосередньої охорони та оборони пунктів управління бригади, командно-спостережних пунктів батальйонів, розташувань підрозділів, озброєння і військової техніки до складу добового наряду додатково призначалося підсилення у складі 4–6 осіб на кожен об’єкт.

У разі введення ступенів загрози або виникнення надзвичайних ситуацій спостережні пости, блокпости посилювалися та організовувалося несення служби на чотирнадцяти резервних сторожових постах за рахунок резервних груп.

Аналіз рішень командирів свідчить про напрацювання єдиних підходів в організації охорони та оборони базового табору «Дельта» з відповідним розподілом сил та засобів. Загалом щоденно до виконання завдань з охорони та оборони базового табору «Дельта», включаючи зовнішню і внутрішню зони охорони та оборони, залучалося до 150 чол. особового складу та до 20 одиниць техніки. При цьому у складі резерву постійно перебувало до 45 чол. особового складу та до 5 одиниць техніки.

Значна увага приділялася патрулюванню районів поблизу таборів як одному із ефективних заходів щодо зменшення ймовірності нападу або зриву нападу НЗФ. Так, згідно з рішенням командира 7 омбр силами розвідувальної роти здійснювалося патрулювання у визначених секторах навколо базового табору «Дельта» на відстані 3–5 км від зовнішнього периметру табору.

Разом з цим, система охорони та оборони базових таборів постійно розвивалася та удосконалювалася. Перш за все, це обумовлювалося наявністю як кількісних, так і якісних відмінностей 7-ї омбр та 81-ї ТГ від попередніх контингентів стосовно організаційно-штатної структури бригади, нових засобів ураження, зв’язку, розвідки та РЕБ.

Для виконання завдань вогневого ураження сил та засобів антиурядових сил, які здійснювали напади на базові табори, стали застосовуватися мінометні підрозділи. Було встановлене цілодобове чергування на вогневих позиціях у базових таборах, у тому числі в базовому таборі «Дельта» – мінометна батарея 73 омб; на базі «Зулу» – мінометний взвод 72 омб.

Крім того, у 30-хвилинній готовності перебували по дві мінометних обслуги на вогневих позиціях роти (взводу), група управління вогнем на кожній позиції, обслуга артилерійського розвідувального комплексу (АРК-1) на позиції в повному складі.

осколково-фугасних). За результатом вчасно проведених заходів протидії обстріл бази «Зулу» був припинений.

Крім того, система охорони та оборони баз була посилена технічними засобами розвідки (системи «Табун» та «Реалія-У») і створенням засідок у нічний час. Залежно від обстановки кількість, склад та місця засідок визначались рішенням командирів батальйонів. На окремих ділянках були встановлені електрифіковані інженерні загородження.

Особливої уваги заслуговує досвід 72 омб (база «Зулу»), який виконував завдання в Західному районі відповідальності із застосуванням комплексів розвідувально-сигналізаційної апаратури (РСА) «Реалія-У» і «Табун». Досвід виконання завдань показав, що без автоматичної топоприв’язки і передачі інформації про місцезнаходження противника в реальному масштабі часу виконання бойових завдань на сучасному рівні проблематичне. Постійне зростання мобільності і маневреності незаконно створених збройних формувань, їх можливостей щодо перегрупування на різні напрямки вимагало від підрозділів розвідки своєчасного викриття початку, напрямку і швидкості переміщення бойовиків.

Як показав досвід, для розширення зони дій систем дистанційного спостереження та збільшення дальності передавання-приймання сигналів від апаратури по УКХ радіоканалу застосовувались радіоретранслятори.

У періоди найвищої активності бойовиків (18.00 – 01.00) на тактичному операційному центрі (ТОЦ) батальйону розгортався пункт збирання та обробки відомостей (ПЗОВ). Оператор ПЗОВ забезпечував контроль за станом апаратури та зміною обстановки. У разі надходження сигналу про появу бойовиків поблизу місць встановлення датчиків РСА негайно сповіщалась чергова зміна групи планування вогневого ураження батальйону та чергові вогневі засоби. Виправдав себе досвід включення до складу групи планування вогневого ураження начальника штабу, начальників розвідки, артилерії та топографічної служби батальйону, що дозволило своєчасно приймати рішення та скоротити час реагування на дії НЗФ до 1 хвилини.

Так, о 23.40 20 листопада 2004 року оператор ПЗОВ ТОЦ 72 омб отримав повідомлення від датчиків РСА, встановлених на північному напрямку. Чергова мінометна обслуга освітила місцевість у визначеному районі трьома освітлювальними мінами. У ході перевірки зазначеного району місцевості було знайдено підготовлену до стрільби з міномета позицію та кинуті боєприпаси.

Проте поряд з позитивними сторонами застосування РСА «Реалія-У» були виявлені такі недоліки: тактико-технічними характеристиками визначено, що період безупинної роботи приладів може становити від 10 до 120 діб (залежно від джерела живлення), але використання елементів живлення типу «343» в умовах різкої зміни температур (вдень до +50°, вночі до –10°) змушувало замінювати їх раз на тиждень; через те, що апаратура вичерпала встановлений термін експлуатації, траплялись випадки безпричинного постійного спрацювання датчика, або навпаки ненадходження сигналу; великі габарити та вагові характеристики апаратури створювали незручності під час встановлення (вага – 20кг, розмір – 40х60х90 см).

Порівняно з РСА «Реалія-У» більш практичним та зручним у застосуванні показав себе комплекс РСА «Табун». Основні переваги полягали у менших габаритах та вагових характеристиках, скороченні часу реагування. Однак і цей комплекс мав недоліки: малий радіус дій датчика (до 1 км), низький поріг спрацювання датчиків, що спричиняло спрацювання на появу тварин (шакалів, лисиць, собак), залишалося проблемним питання з елементами живлення. Штатних елементів живлення не було, тому їх заміняли на зроблені власноруч, які необхідно було щоденно підзаряджати. Комплексне використання комплексів розвідувально-сигналізаційної апаратури «Реалія-У» і «Табун» забезпечило достатньо ефективне виявлення бойовиків на підступах до базових таборів, що дозволило своєчасно і швидко впливати на них вогнем.

Крім того, під час несення служби на блокпостах та мобільних спостережних постах проводилися радіолокаційне спостереження та розвідка противника з використанням технічних засобів розвідки (станції СБР-3,
ПСНР-5). Так, у системі спостереження базового табору «Дельта» використовувалися 4 станції СБР-3, діапазон дії яких забезпечував суцільну зону огляду.

Довідково: варіантом підвищення спроможності підрозділів з питань протидії нападам ДРГ, НЗФ, блокування колон військової техніки цивільними особами, проникнення сторонніх осіб до об’єктів що охороняються, особливо в темний час доби, в умовах поганої видимості та в густій рослинності слід розглянути можливість застосування спеціальних радіолокаційних станції розвідки ближньої зони, а саме 112L1А “Борсук”,розробки Холдингової компанії “Укрспецтехніка” (м. Київ) прийнято на озброєнні Збройних Сил України

Іншим важливим напрямком удосконалення системи охорони та оборони баз і таборів було постійне нарощування їх інженерного обладнання. Аналіз сил та засобів, які використовувалися для інженерного обладнання базових таборів, свідчить про широке застосування українським контингентом готових інженерних конструкцій різного типу («Аляска бар’єр», «Техас бар’єр», «Джерсі бар’єр», «Скут-бункер», «Хеско бастіон»), які надавалися коаліційними силами. Це дозволило командуванню контингенту у стислі терміни досягти необхідного ступеня інженерного обладнання базових таборів, районів несення служби (позицій з охорони мостів, складів з боєприпасами) відповідно до встановлених в операції вимог. Зазначені конструкції поставлялися безкоштовно згідно з «Меморандумом про взаєморозуміння між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони Республіки Польща щодо порядку взаємодії у Багатонаціональній дивізії у складі стабілізаційних сил в Іраку та пов’язаних з цим питань».

Наприклад, блокпости при в’їзді в базові табори (а таких було 4) обладнувалися в інженерному відношенні різними конструкціями для попередження несанкціонованого перетинання межі табору всіма видами транспорту та людьми, недопущення завезення (перенесення) вибухових речовин і зброї.

Для обладнання перешкод обмеження швидкості руху транспорту використовувалися: бетонні конструкції, мішки із землею, а також земляні вали. При цьому висота земляних валів та валів, викладених з мішків із землею, повинна була бути не менше 40 см, а відстань між перешкодами не повинна була перевищувати 15 м. Тільки за таких умов можна було змусити зменшити швидкість руху до 5 км/год. і забезпечити прохід усіх видів транспорту.

Для первинного огляду техніки і людей та їх розміщення обладнувалася ділянка перед в’їздом на блокпост, яка мала вигляд обгородженої місцевості. Огородження обладнувалися як з бетонних конструкцій так і земляним валом висотою 1,5–1,7 м. Така ділянка розташовувалася зліва або справа від основного маршруту руху і мала зручний в’їзд і виїзд.

Для забезпечення надійної оборони блокпоста створювалися вогневі точки, які розташовувалися так, щоб можна було вести вогонь вздовж лінії проходження блокпоста. Вогневі точки обладнувалися найефективнішими бетонними конструкціями, які мали дві стандартні бійниці і забезпечували розміщення кулеметника. Для запобігання ураження особового складу уламками бетону при обстрілі вогневої точки споруди обкладали подвійним шаром мішків із землею. Крім того, блокпост прикривався невибуховими загородженнями для запобігання безперешкодного проникнення бойовиків до позицій блокпоста. Як невибухові загородження влаштовувалися рови, земляні вали, колючий дріт. Використовували колючий дріт типу «Концентрина», що встановлювався в два, три і п’ять рядів залежно від умов місцевості і важливості напрямку, який прикривався.

Для попередження особового складу, який виконував завдання з охорони та оборони блокпоста, про несанкціоноване проникнення через периметр встановлювалися сигнальні та освітлювальні міни. Для цього широко використовували сигнальні міни вітчизняного виробництва типу СМ та освітлювальні міни виробництва Італії типу VST. Міни VST зручні у встановленні та мали великий запас стійкості до перепаду температур, що в умовах Іраку мало важливе значення. Під час встановлення сигнальних та освітлювальних мін обов’язково враховувався рельєф місцевості, рослинність та можливість спрацювання мін від перетинання розтяжок тваринами (лисицями, собаками). Тому розтяжки мін встановлювалися на висоті 0,6–0,8 м від поверхні ґрунту.

Аналіз рішень командирів, щодо створення, організації, охорони та оборони базових таборів дозволяє зробити такі висновки: базові табори з їх системою охорони та оборони були головним елементом у підтриманні стабільності та правопорядку в зоні відповідальності контингенту в цілому; основою системи охорони та оборони були блокпости на в’їздах (виїздах) з таборів, мережа спостережних постів по периметру таборів у поєднанні з цілодобовим патрулюванням на техніці як у межах, так і поза межами таборів; стійкість системи охорони в цілому забезпечувалася створенням зовнішньої та внутрішньої зон охорони табору, доцільним розподілом сил та засобів за секторами відповідальності, а також створенням відповідних резервів.

У разі загострення ситуації обов’язково передбачалося поступове нарощування сил та засобів, які залучалися для охорони, за рахунок резервів; недопущення раптового нападу збройних формувань здійснювалося за рахунок ведення розвідки та постійного спостереження з широким використанням та постійним нарощуванням застосування технічних засобів розвідки, технічний стан яких не завжди відповідав складним фізико-географічним умовам місцевості та вимагав проведення додаткових заходів; активна протидія нападам бойовиків на базові табори з використанням реактивних снарядів та мінометів забезпечувалася застосуванням мінометних підрозділів контингенту (7 омбр, 81 ТГ) у взаємодії із засобами артилерійської розвідки; безпека особового складу в ході виконання завдань, збереження ефективності системи охорони в умовах скорочення чисельності контингентів забезпечувалися постійним нарощуванням інженерного обладнання базових таборів у поєднанні з широким використанням інженерних конструкцій різного типу.

Таким чином, створення надійної системи охорони та оборони базових таборів, її постійний розвиток та удосконалення дозволило забезпечити достатній рівень безпеки особового складу, який перебував у межах базових таборів. Найкращим підтвердження ефективності прийнятих способів вирішення завдань забезпечення безпеки базових таборів є те, що за період виконання завдань не було допущено жодного випадку нападів на базові табори та проникнення бойовиків на їх територію (за виключенням ракетних та мінометних обстрілів), при цьому жоден військовослужбовець українського миротворчого контингенту не загинув та не отримав значних поранень у базових таборах.

Український миротворчий контингент отримав багатий практичний досвід в організації і здійсненні охорони базових таборів, який потрібно ураховувати в практиці підготовки військових частин і підрозділів Збройних Сил України.

Навчальне питання 5.

Поиск по сайту: