Інституціональне середовище безпеки соціальних систем

Інституціональні основи управління безпекою соціальних систем

5.1. Інституціональне середовище безпеки соціальних систем

5.2 Система цінностей. Формування політики та концепції безпеки соціальних систем

5.3 Інтереси та безпека соціальних систем

5.4 Баланс інтересів як необхідна умова безпеки соціальних систем

Інституціональне середовище безпеки соціальних систем

Інститути – певні «правила гри в суспільстві, створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємовідносини між людьми» [59, с. 17]. У складі інститутів Норт Д. виділяє три головні елементи: формальні правила (конституції, закони, судові прецеденти, адміністративні акти), неформальні обмеження (традиції, звичаї, соціальні умовності), механізми примусу (суди, судові пристави, поліція і т. і.).

У загальному вигляді інститут безпеки можна визначити як стійкі типи і форми діяльності, а також відповідні їм структурні елементи щодо забезпечення безпеки соціальних систем (особи, сім’ї, організації, суспільства, держави), що обумовлені історичним розвитком і безліччю об'єктивних і суб'єктивних чинників та умов, які сформувалися під їх впливом, інтегровані у різні сфери життєдіяльності і життєорганізації, багатообразні за своїми проявами і динамічні за розвитком своїх функцій (). Національно орієнтовані цілі інституту безпеки створюють сферу національної безпеки, в якій елементами соціально-інституціонального середовища виступають особа, суспільство і держава.

Одним з найбільш важливих аспектів процесів інституціоналізації у сфері безпеки можна назвати формування інституціонального середовища, під яким у даному випадку розуміється сукупність системних компонентів, що забезпечують динаміку розвитку й основні характеристики процесів інституціоналізації. Власне, інституціональне середовище безпеки соціальних систем є основою формування її структури, а компоненти інституціонального середовища відображають найважливіші напрями процесів інституціоналізації у цій сфері. При цьому кожен компонент інституціонального середовища розглядається як системний об'єкт, що динамічно розвивається, має внутрішню структуру, власні функції, цілі й завдання у процесах інституціоналізації, активно взаємодіє з іншими компонентами.

До основних компонентів інституціонального середовища безпеки соціальних систем можна віднести (рис. 5.1): 1) нормативно-правовий; 2)організаційний; 3) самоорганізаційний; 4) соціально-культурний; 5) когнітивний.

I. Нормативно-правовий компонент. Формування нормативно-правового компоненту, як показує світова й вітчизняна практика, починається з моменту усвідомлення суспільством необхідності створення особливих захисних механізмів від дії реальних і потенційних загроз і небезпек, зниження ризиків їх прояву. Головна функція нормативно-правового компоненту – це регулювання відносин і взаємодій у сфері безпеки, визначення пріоритетів, цілей і напрямів безпеки, структуризація інституціонального простору сфери безпеки.

У загальному вигляді нормативно-правовий компонент інституціонального середовища безпеки держави можна підрозділити на наступні рівні:

1. Міжнародно-правовий – відображає ступінь і якість включеності національної системи безпеки у світові процеси забезпечення глобальної безпеки людства;

2. Національно-правовий, – визначає загальні напрями і пріоритети національної безпеки, її види, форми і типи відносин безпеки, порядок взаємодії суб'єктів цих відносин, принципи і норми їх регулювання тощо;

3. Об'єктно-правовий, – конкретизує у вигляді спеціалізованих напрямів законодавства інституціонально-правові норми щодо окремих видів національної безпеки, наприклад, економічної безпеки, екологічного права, комплексу соціально-правових законодавчих і нормативних актів, а також ряду державних актів, що визначають основні пріоритети національної безпеки у вигляді цілеспрямованих Доктрин (військової, інформаційної безпеки) і Концепцій(загальнодержавної, національної безпеки, зовнішньої політики).

Рис. 5.1. Компоненти інституціонального середовища безпеки соціальних систем

II. Організаційний компонент. Важливою складовою інституціонального середовища безпеки є її організаційна структура. Її склад і функціональні властивості визначаються нормативно-правовими вимогами забезпечення безпеки і відображають реальний стан системи безпеки.

Так, на рівні держави функції організаційного компоненту підрозділяються на законодавче регулювання відносин безпеки, управлінську дію з боку виконавських органів влади та забезпечення правового порядку і виконання норм безпеки судовими інстанціями. Це створює основу процесів організації інституціональної структури безпеки,формування необхідних елементів, зв'язків, принципів взаємодії між ними. При цьому можна виділити такі організаційні рівні, як:

1. Загальнодержавний– представлений перш за все такими організаційними елементами, як Рада національної безпеки і оборони України, Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, в компетенцію яких входять ті, чи інші питання забезпечення національної безпеки, Конституційний і Верховний суди України, Генеральна прокуратура, тобто всі ті органи, які визначають політику держави у сфері національної безпеки і виконують роль головних регуляторів відносин безпеки. До цього ж рівня відносяться й функції міністерств і відомств, що відповідають за забезпечення конкретних видів і напрямів безпеки (економічної, політичної, соціальної, військової,правової, екологічної тощо).

2. Рівень суб'єктів України, який має свої істотні особливості, пов'язані з різними причинами політико-географічного, економічного, соціального, національно-історичного розвитку регіонів, чинниками суб'єктивного характеру (перш за все, політичними перевагами населення і особовими орієнтаціями регіональних еліт) і т.д.

3. Рівень муніципальних утворень, який, власне, є первинною організаційною основою інституціонального середовища безпеки, оскільки на цьому рівні питання безпеки набувають характеру забезпечення першочергових потреб особи (культурних і духовних у межах постійного місця проживання, біологічного й соціального здоров'я, освітніх і виховних послуг, побутового обслуговування тощо). Розвиток муніципального сектору інституціонального середовища сьогодні має дуже велике значення для всієї системи забезпечення безпеки суспільства.

III. Компонент самоорганізації. Самоорганізаційний компонент інституціонального середовища сфери безпеки отримав свій розвиток у громадянському суспільстві. За своєю природою громадянське суспільство об'єднує не просто суб'єктів соціальної життєдіяльності, окремих індивідів, а суб’єктів, що самоорганізуються в процесі свого розвитку, головною властивістю яких є прагнення до свободи самореалізації. У громадянському суспільстві людина формує систему цінностей,що визначають її вільне і безпечне існування, а потреба в захисті цих цінностей (матеріальних, духовних, етичних і ін.) приводить до формування певних інститутів, що визначають порядок соціальних відносин, способів соціальної самоорганізації, механізмів взаємодії з інститутами держави, механізмів захисту інтересів і реалізації потреб тощо.

До суспільних об'єднань відносяться громадські організації і установи,політичні партії та суспільні рухи, суспільні фонди, органи суспільної самодіяльності, професійні союзи, національно-культурні автономії, тобто практично всі суспільні утворення, що створюють організаційну структуру громадянського суспільства і що активно впливають на самосвідомість населення.

Суспільні організації прагнуть реалізувати власні цілі особистого і суспільного розвитку за допомогою впливу на діяльність державної влади. Одним з найважливіших напрямів міжінституціональної взаємодії державних і суспільних організацій є забезпечення безпеки, тому структури громадянського суспільства можна з повною упевненістю віднести до категорії компоненту самоорганізації інституціонального середовища сфери безпеки, який має власну багаторівневу і багатофункціональну структуру і цілі саморозвитку.

IV. Соціально-культурний компонент. Найважливішою складовою безпеки суспільства є становлення культури безпеки, а її частиною – культура безпеки людини. Функціональне призначення культури безпеки – створення і розвиток базових для сучасного розуміння цілей і цінностей щодо безпеки простору існування (у соціально-філософському сенсі) і життєдіяльності (у соціологічній інтерпретації цього поняття) людини, що реалізує себе як особу, з власною системою ціннісних орієнтацій, ідеалами, соціальними установки, поведінковими стандартами тощо. Культура безпеки є процесом збереження і розвитку цілей,ідеалів, цінностей, норм і традицій людини, сім'ї і суспільства; соціальних інститутів і мереж; забезпечення стійкої і конструктивної взаємодії людей із захищеністю їх від неприйнятних ризиків, погроз, небезпек і викликів.

Структурно культура безпеки має безліч форм прояву: загальносвітову (геокультура безпеки), регіональних міждержавних взаємодій, національної безпеки, безпеки основних її об'єктів (людини, суспільства і держави), окремих видів і напрямів безпеки і тому подібне. Культура безпеки є також основною тканиною, що структурно пов’язує всіх, хто взаємодіє в просторі сфери безпеки в якості соціально-інституціональних елементів. Її саморозвиток може навіть випереджати існуючі потреби у забезпеченні безпеки, оскільки культурні процеси включають дослідження віддалених перспектив, побудову моделей майбутнього для вдосконалення сьогодення і запобігання виникненню умов прояви загроз.

V. Когнітивний компонент. Інституціональні процеси у сфері безпеки, так само як і відносини безпеки, вироблення критеріїв безпеки, визначення цілей і пріоритетів безпеки, є великою сферою сучасного наукового пошуку, дослідження закономірностей, формування науково-дискусійного середовища, засобів і методів накопичення і передачі знання і тому подібне, – все це безпосередньо є функцією когнітивного компоненту інституціонального середовища сфери безпеки, яка реалізується у наступних напрямах:

розробка і вдосконалення загальної теорії і методології безпеки;

розвиток спеціальних наукових теорій в наочному полі безпеки, таких як філософія безпеки, соціологія безпеки, політологія безпеки (що є, по суті, основою гуманітарних знань в області безпеки) а також об'єктно-орієнтованих спеціальних теорій, до яких можна віднести соціологію безпеки особи;

створення науково-консультативних структур за участю провідних учених країни, наприклад Національної Академії Наук України та ін.

формування наукових підрозділів у структурі вищих навчальних закладів України і шкіл, що розробляють проблематику безпеки в різних її теоретичних та прикладних аспектах, таких, як Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем національної безпеки при РНБО України, Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України, що об'єднали багато вчених і практичних управлінських працівників для сумісного пошуку теоретичного обґрунтування і способів практичного досягнення стану безпеки; спеціалізованих кафедр у провідних учбових закладах;

реалізація науково-дослідних авторських проектів в області безпеки, яка забезпечує органи вищої державної влади необхідними науковими підходами при виробленні політичних рішень;

забезпечення широких наукових дискусій, публікацій із проблем безпеки у традиційних періодичних і спеціалізованих наукових журналах, підготовка і випуск монографій, підручників,розробка учбових програм і курсів.

Поиск по сайту: