 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Механізм і апарат держави
Під механізмом держави розуміють систему державних владних органів та організацій, установ і підприємств, завдяки яким держава реалізує свої завдання і функції.
Механізм держави характеризується ознаками:
1) це система, що має визначену ієрархію, тобто підпорядкованість одних органів іншим в залежності від владних повноважень;
2) це система, яка має свою структуру, взаємопов'язану з кожним її елементом, яка діє на єдиних принципах для досягнення поставленої мети;
3) ця система органів та установ забезпечує найбільш ефективне управління державою;
4) фінансовою основою діяльності механізму держави є бюджетна система;
5) ця система реалізує завдання і функції держави визначеними організаційними, матеріальними і функціональними засобами, а в разі необхідності, застосуванням державного примусу.
До складу механізму держави входять: а) апарат держави;
6) державні установи;
в) державні підприємства.
Державний апарат - це частина механізму держави, яка являє собою систему всіх органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових), які забезпечують виконання завдань і функцій держави.
Апарат держави характеризується ознаками:
- він складається із державних органів, наділених владними повноваженнями;
- кожний орган апарату держави створюється у встановленому законом порядку;
- призначенням державного апарату є реалізація державної політики, завдань і функцій держави;
- кожний орган апарату держави здійснює свою діяльність у межах визначеної компетенції від імені держави;
- з метою недопущення узурпації влади одним органом чи однією особою апарат держави розподілений на органи законодавчої, виконавчої та судової влади;
- кожний орган апарату держави утримується за рахунок державного бюджету, є суб'єктом державної власності, має свою внутрішню структуру та штат, є юридичною особою.
Правове становище, завдання і функції кожного органу апарату держави визначаються Конституцією України, окремими законами, підзаконними нормативними актами і включає в себе:
1) цілі, завдання, принципи діяльності та функції органу;
2) порядок створення органу, його структуру, підпорядкованість, можливу реорганізацію і ліквідацію (організаційно-структурні питання);
3) сукупність владних повноважень та підвідомчість (компетенційні питання);
Організація і діяльність апарату держави базується на принципах:
-демократизму, активної участі громадян у формуванні органів державної влади та участі у їх роботі;
- законності - у суворому дотриманні кожним органом влади, його посадовими особами вимог закону. Державним органам дозволено лише те, що передбачено законом, тобто входить до компетенції органу чи повноважень державного службовця;
- розподілу влади на гілки. Стаття 6 Конституції України підкреслює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;
ш професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі державних службовців;
- пріоритету прав і свобод людини - цей принцип закріплений на конституційному рівні як один із основних, так як права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України);
- гласності, тобто відкритості діяльності органів державної влади.
Первинним елементом державного апарату є державний орган - це структурно відокремлений, створений народом чи державою колектив державну службовців (Верховна Рада України), чи одноосібний представник народу (Президент України - глава держави), який наділений відповідно до закону владними повноваженнями, фінансовими, матеріально-технічними та іншими засобами для виконання покладених на нього завдань і функцій.
Державні органи України розподіляються на:
1) Верховну Раду України - єдиний орган законодавчої влади;
2) Президента України - главу держави, що виступає від її імені;
3) органи виконавчої влади:
- Кабінет Міністрів - вищий орган виконавчої влади;
- Міністерства, Державні комітети, відомства - центральні органи виконавчої влади;
- Державні адміністрації - місцеві органи виконавчої влади;
1) органи судової влади:
- Конституційний Суд України;
- суди загальної юрисдикції;
2) юрисдикційні (контрольно-наглядові) органи:
- прокуратура;
- нотаріат та інші правоохоронні органи.
Державні органи країн світу залежно від різних критеріїв можна розділити на групи:
3) за способом утворення:
- виборні;
- призначувані;
- успадковуванні;
4) за часом функціонування:
- постійні;
- тимчасові;
5) за масштабом діяльності:
- загальнодержавні;
- центральні;
- місцеві;
- локальні;
6) за компетенцією:
- загальної компетенції;
- галузеві.
Більш детальна характеристика вказаних державних органів визначена в розділах "Конституційне право України" та "Правоохоронні органи України".
7)
| Тема 8 Держава у політичній системі суспільства | 
|
| Теория государства и права - П.М.Рабінович Основи заг. теорії права та держави |
| Страница 1 из 2 Оскільки державна діяльність завжди має безпосередньо політичний характер, вона повинна відповідати об'єктивним закономірностям політики, спиратися на них. Ряд таких закономірностей якраз і розкриває теорія політичної системи і політичної організації суспільства, котра є складовою частиною науки про об'єктивні закономірності політики — політології. Тому засвоєння положень, викладених у даній темі полегшує загальну орієнтацію у складній, розгалуженій мережі різноманітних політичних утворень, об'єднань, організацій. Вивчення теорії політичної системи також сприятиме формуванню навичок політичного аналізу діяльності держави, опануванню організаційними засобами співпраці, взаємодії державних органів з іншими структурами політичної системи суспільства. Оволодіти такими навичками мусить кожен юрист, кожна службова особа в державному апараті. 1. Загальнотеоретична характеристика політичної системи суспільства Держава — хоч і стрижнева, найважливіша, проте не єдина політична організація у суспільстві. Вона перебуває, живе в оточенні інших організацій, утворень, формувань, які так чи інакше стираються, взаємодіють з нею — співпрацюють або конфліктують, впливають (або прагнуть вплинути) на державу і водночас зазнають, тією чи іншою мірою, впливу з її боку. Отже, всі вони, чи прямо, чи більш опосередковано, беруть участь у політиці, у політичному житті суспільства, у політичних стосунках, насамперед з державою. Тому вивчення держави крізь призму цих стосунків дозволяє поглибити і конкретизувати уявлення про її соціальне призначення і роль у суспільстві, про фактори, якими зумовлюється її діяльність. Політична система суспільства (у широкому розумінні) — це система всіх політичних явищ, що існують у соціальна неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві. Елементи політичної системи суспільства; - суб'єкти (носії) політики — класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації (зокрема держава) — і, нарешті, люди (особистості); - політичні відносини, стосунки; - політична свідомість (політична ідеологія та політична психологія) суб'єктів політики; - політичні норми — загальні правила поведінки у політичних стосунках. Політична система суспільства (у вузькому розумінні) — це система всіх державних і недержавних утворень (організацій), громадських об'єднань і трудових колективів соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства. Політичну систему у вузькому розумінні іноді називаютьполітичною організацією суспільства. 2. Загальнотеоретична характеристика елементів політичної системи Елементи політичної системи (політичної організації) суспільства: - державні утворення — органи держави; організації, які не мають владних повноважень (підприємства, установи); - громадські об'єднання — громадські організації (зокрема, політичні партії), органи громадської самодіяльності, громадські рухи; - недержавні підприємствата установи; - трудові колективи. Механізм політичної влади — це система всіх організацій та інших об'єднань домінуючої частини соціально неоднорідного (зокрема, класового) суспільства, за допомогою яких вона здійснює керівництво всім суспільством. Механізм політичного опонування (опору) — система всіх організацій та інших об'єднань соціально неоднорідного (зокрема, класового) суспільства, що виражають волю соціальних груп, інтереси яких суперечать існуючій у даному суспільстві політичній владі. Політична опозиція, яка використовує механізм політичного опонування, поділяється на радикальну (вона ставить за мету зміну суспільного ладу зокрема форм власності на засоби виробництва, або державного ладу, зокрема форми правління чи державного устрою) і нерадикальну (яка прагне до зміни форм, методів, темпів здійснення державної політики, її певної переорієнтації, до заміни осіб, що очолюють вищі органи держави). Держава — центр, ядро політичної системи суспільства. Це зумовлюється тим, що тільки держава: - виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення, суспільства (хоча в дійсності вона представляє інтереси насамперед певної його частини); - є уособленням суверенітету народу (нації), природним реалізатором його права на політичне самовизначення; - здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто перебуває на її території; - спроможна задовольняти загальносоціальні потреби, виконувати загальносоціальні функції у керівництві суспільством; - має у своєму розпорядженні специфічний апарат, без якого виконати зазначені функції неможливо; - може встановлювати формально-обов'язкові для всіх суб'єктів загальні правила поведінки — юридичні норми; - володіє владою суверенною, тобтоверховною,повною і самостійною, формально незалежною. Громадське об'єднання — це добровільне формування громадян (фізичних осіб), створене ними на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод. Види громадських об'єднань Громадські об'єднання розрізняють: 1} за порядком утворення та формами діяльності — громадські організації, органи громадської самодіяльності, громадські рухи; 2) за критеріями (умовами) членства — об'єднання з формально фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально нефіксованим (недокументованим), вільним членством; 3) за кількістю членів (за ступенем залучення населення) — масові та елітарні; 4) за внутрішньою організаційною структурою — централізовані (ієрархізовані, внутрішньо субординовані) і децентралізовані;: 5) за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові, екологічні, спортивні, мистецькі тощо; 6) за територією діяльності — місцеві (обласні, міжобласні, міські, районні тощо), загальнодержавні (зокрема, республіканські), міждержавні (у конфедераціях, союзах, держав), міжнародні (всесвітні, регіональні); 7) за соціально-правовим статусом — легальні (юридичне дозволені, офіційно зареєстровані відповідною державою), долегальні (тимчасово незареєстровані), нелегальні (офіційно заборонені відповідною державою, підпільні); 8) за соціальною значущістю для існування і розвитку суспільства — прогресивні, консервативні, реакційні. Громадська організація — це добровільне об'єднання людей, яке створене для задоволення та захисту суспільних, колективних чи особистих потреб його учасників і функціонує на засадах рівності та самоврядування. Види громадських організацій: На громадські організації, безперечно, повністю поширюється схарактеризована вище класифікація громадських об'єднань. Але, крім того, за соціальною підставою утворення та залежно від характеру потреб, для задоволення яких засновуються громадські організації, вони поділяються на: 1) організації, які створюються залежно від форм участі громадян у виробництві або в суспільному житті для задоволення суспільних чи колективних потреб (профспілки, політичні партії); 2) організації, які створюються для задоволення особистих потреб (спілка книголюбів, спортивне товариство). Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, котре виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснювати вплив на формування і політику органів держави, місцевого самоврядування відповідно до своєї програми розвитку суспільства. Види політичних партій До видового поділу політичних партій цілком прийнятною є викладена раніше загальна класифікація громадських об'єднань. Проте, окрім неї, політичні партії розрізняють: 1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності — соціально-демократичні, соціалістичні, народно-демократичні, національно-демократичні, ліберально-демократичні, релігійно- (християнсько) демократичні, комуністичні, націоналістичні тощо; 2) за соціальною базою — партії, які виражають інтереси певного класу або його частини, інтереси певної нації, народності, інтереси прихильників певної релігії чи іншого позакласового і наднаціонального світогляду, інтереси іншої соціальної групи; 3) за методом здійснення своєї програми — революційні, реформаторські; 4) за представництвом у вищих органах влади — правлячі, опозиційні. Функції партій: — представницька — виявлення, відображення й обґрунтування інтересів певної частини суспільства; - програмна — розробка відповідно до цих інтересів політичної програми суспільного розвитку; - ідеологічна — формування, розвиток і впровадження у суспільну свідомість своєї ідеології, вплив на громадську думку; - владно-конкурентна — участь у змаганні (боротьбі) за державну владу, за її утримання; - владно-практична — реалізація і захист через державну політику інтересів відповідної частини суспільства; - владно-кадрова — підготовка, добір, висування кадрів для державного апарату. Орган громадської самодіяльності — це добровільне об'єднання людей, яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у виконанні нею своїх завдань (наприклад, батьківський комітет у школі, товариський суд на підприємстві). Громадський рух — це добровільне об'єднання людей, утворене з метою досягнення значних соціальних цілей, яке діє через масові заходи, що організовуються його ініціативною групою, керівною інстанцією. Трудовий колектив — це об'єднання трудящих підприємства або установи, котре виконує передбачені законом, статутом чи договором функції в економічній, соціальній, політичній сферах суспільного життя. Трудовий колектив є суб'єктом (елементом) політичної системи суспільства остільки, оскільки він використовує певні політичні права, закріплені в законі, наприклад, висуває кандидатів у депутати представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування, бере іншу участь у політичному житті. Для досягнення політичних цілей трудові колективи об'єднуються в асоціації, спілки, федерації. |
| Теория государства и права - П.М.Рабінович Основи заг. теорії права та держави |
| Страница 2 из 2 3. Політична система суспільства соціально-демократичної орієнтації Принципи функціонування і розвитку політичної системи у суспільстві соціально-демократичної орієнтації: - забезпечення і захист основних прав людини, зокрема політичних; - забезпечення і захист прав кожної нації (народу), зокрема права на політичне самовизначення; - забезпечення і захист прав усіх легальних громадських об'єднань, в тому числі політичних партій; - забезпечення панування засад соціальної демократії та самоврядування народу. Соціальна демократія — це влада більшості населення країни, яка здійснюється через політичну систему (організацію) суспільства з дотриманням основних прав усіх його членів. Види демократи Демократія розрізняється: 1) за формами здійснення — пряма (влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі всього народу або певної соціальної групи); непряма (влада здійснюється через виборних представників народу, певних соціальних груп); 2) за сферою політичного життя — економічна, політична, духовна; 3) за характером соціальних спільностей або утворень, в яких вона функціонує,— демократія у сфері державного життя і у сфері громадського життя. Самоврядування народу — це управління самим народом усіма справами суспільства, здійснюване через його політичну систему. Крім загальнонародного, загальносуспільного самоврядування, у розглядуваній політичній системі має існувати також територіальне самоврядування — регіональне і місцеве. Територіальне самоврядування — це самоорганізація населення відповідної території, яке безпосередньо або через утворені ним органи вирішує згідно з чинним законодавством усі питання місцевого життя. 4. Форми взаємодії органів держави з громадськими об'єднаннями і трудовими колективами Вплив громадських об'єднань, трудових колективів на органи держави: - громадські об'єднання, трудові колективи беруть участь у сформуванні депутатського корпусу, представницьких органів державної влади; - держава залежить від громадських об'єднань, трудових колективів з погляду ефективності виконання своїх функцій; - представники громадських об'єднань входять до складу певних державних колегіальних органів як їх повноправні члени з правом ухвального голосу; - керівні органи певних громадських організацій можуть бути суб'єктами права законодавчої ініціативи; - у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погодженням з відповідними громадськими об'єднаннями; - держава дає змогу певним громадським організаціям цілком самостійно приймати з певних питань формально обов'язкові (юридичні) рішення нормативного або індивідуального характеру; - певним громадським об'єднанням дозволено контролювати діяльність окремих державних організацій; - за порушення деяких юридичних норм держава передбачає можливість застосування заходів громадського впливу. Вплив органів держави на громадські об'єднання: держава створює необхідні передумови (зокрема, юридичні, а іноді й матеріальні) для організації та діяльності громадських об'єднань; держава як владний суверен виробляє вихідні соціальне обґрунтовані нормативні положення щодо організації, офіційної реєстрації та діяльності громадських об'єднань; держава розробляє типові (зразкові) статути, положення деяких громадських об'єднань для стимулювання їх утворення і діяльності; держава реєструє громадські об'єднання, їхні структури; вона контролює законність діяльності громадських об'єднань; у деяких випадках держава надає заходам громадського впливу, застосовуваним громадськими об'єднаннями, юридичного значення. Безперечно, у різних країнах держави використовують ці форми виливу по-різному, вибірково. Так, поряд з країнами, в яких реєстрація політичних партій е обов'язковою (США, Україна, Росія, Швеція), є й такі країни, де реєстрація не проводиться, проте від партій вимагається подання певних документів (Австрія, ФРН), а є, нарешті, і такі держави, які взагалі не «реагують» на утворення і діяльність партій (Великобританія, Австралія, Нова Зеландія). |
8) 5.4. Основні конституційні характеристики сучасної Української держави
Україна - суверенна держава. Сучасне розуміння поняття «суверенна держава» полягає в тому, що така держава є самостійною у вирішенні своїх внутрішніх справ (незалежно від волі сторонніх держав), у зовнішніх відносинах є рівна серед рівних, при цьому не порушуючи прав та законних інтересів інших держав, а також загальновизнаних норм міжнародного права.
Стаття 1 Конституції України містить положення про визначення України державою суверенною і незалежною. На розвиток і закріплення останнього в Конституції є всі необхідні для цього положення. Насамперед йдеться про положення:
- частини 3 ст. 2 Основного Закону про те, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою;
- положення ст. 4 Конституції про наявність на Україні інституту єдиного громадянства;
- положення ст. 17 Конституції стосовно державної системи оборони України, захисту її суверенітету і територіальної цілісності, про недопустимість розташування на території України іноземних військових баз;
- і нарешті є ціла низка положень щодо повноважень органів державної влади, встановлення і функціонування на Україні власної правової системи із верховенством Конституції України, тобто все те, що повинно забезпечити наявність для України як суверенної держави обох аспектів державного суверенітету (внутрішнього - можливості самостійно вирішувати всі свої внутрішні справи і зовнішнього - можливості виступати у зовнішніх відносинах з іншими державами як рівноправна сторона).
Як суверенна держава, Україна також має всі необхідні державні атрибути: державні символи (ст. 20 Конституції України), державну мову (ст. 10 Конституції України), власну національну грошову одиницю - гривню (ст. 99 Конституції України), столицю, офіційну назву, власну правову систему тощо.
Серед перших країн, які визнали Україну як незалежну державу були Польща і Канада. Це сталося 2 грудня 1991 року. Сьогодні більше 160 країн світу визнали незалежність України; з абсолютною більшістю цих країн встановлено дипломатичні відносини. В столиці України розміщуються понад 80 посольств та декілька десятків представництв міжнародних організацій. Українська держава має свої посольства та консульства закордоном. У великих містах України працюють іноземні консульства, наприклад, у Львові - консульство Республіки Польща, консульство Російської Федерації, а також почесні консульства ФРН, Бразилії, Нідерландів, Австрії.
Україна - унітарна держава з республіканською формою правління. Конституція України чітко і однозначно визначає Україну як унітарну державу з республіканською формою правління.
Як відомо, Республіка (в перекладі з стародавньої грецької мови буквально - спільна справа) - це така форма державного правління, при якій вища влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається громадянами країни на певний строк.
Найбільш загальні ознаки держави з республіканською формою правління (з позиції насамперед сучасної теорії конституційного права) є:
- формування державних органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією і законодавством строк;
- особиста участь громадян в управлінні державою;
- орієнтація державного ладу на загальнолюдські цінності й ідеали;
- відмова від будь-якого довгого володіння владою на основі індивідуального права (неможливість особистої диктатури) тощо.
Унітарною (простою) державою називають таку державу, територіальні складові частини якої не мають ознак державності (ознак суверенної держави) - власного громадянства, відособленої системи законодавства, своїх державних символів тощо.
Для сучасних країн з унітарною формою державного устрою (насамперед на відміну від федеративних і конфедеративних держав) характерною є наявність наступних ознак:
- єдина Конституція, норми якої застосовуються на території країни без всяких обмежень;
- єдина система вищих органів державної влади, юрисдикція (повноважень) яких поширюється також на територію всієї країни;
- єдине громадянство;
- єдина система права;
- єдина судова система;
- територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які, зазвичай, не мають жодної політичної самостійності.
Всі ці ознаки є характерними для сучасної Української держави. В той же час, особливістю державного устрою України є наявність в її складі Автономної Республіки Крим. Статус цього автономного утворення за чинною Конституцією не суперечить положенню «Україна - унітарна держава». Тому, при більш професійному визначенні форми державного устрою України точнішим і більш обґрунтованим буде твердження «Україна - унітарна держава з автономним утворенням».
Україна - правова держава. Вчення про правову державу певною мірою відоме ще з античних часів. Великі мислителі древнього світу Платон та Аристотель в своїх працях розмірковували про потребу створення «справедливої держави». Однак, сама ідея правової держави в її сьогоднішньому розумінні сформувалась (викристалізувалась) значно пізніше - на межі пізнього середньовіччя і епохи Великої французької революції. Погляди Гуго Гроція, Шарля-Луї де Монтеск’є, Жан-Жака Руссо, Джона Локка заклали основу сучасної теорії правової держави.
Правова держава - це держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону, в якій публічна (державна) влада побудована за принципом її поділу на окремі гілки з чітко продуманим механізмом «ваг і стримувань», держава, в якій реально забезпечуються права та свободи людини і громадянина та присутня висока правова культура населення.
Ст. 1 Конституції визначає Україну правовою державою. Відповідно ціла низка положень інших статей чинної Конституції України закріплює та логічно розвиває цю тезу. Насамперед йдеться про такі положення:
- Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч. 2, ст. 3 Конституції України);
- Права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України);
- Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 29 Конституції України);
- Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 57 Конституції України);
- Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України);
- В Україні діє верховенство права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти повинні прийматись на основі Конституції і повинні відповідати їй (ч. 1 ст. 8 Конституції України) тощо.
Вразі появи нормативних актів, які суперечать Конституції України, Конституційний Суд України (Розділ ХІІ Конституції) зобов’язаний визнати їх неконституційними, що автоматично спричиняє втрату ними юридичної сили.
Україна - соціальна держава. Окреме положення ст. 1 Конституції говорить про Україну як державу соціальну. Є різні підходи до розуміння сутності сучасної соціальної держави. За одним із них (можливо найбільш поширеним сьогодні в демократичному світі) соціальна держава - це держава, в якій створені всі можливі умови для того, щоб у ній була можливість здоровій (повноцінній) людині заробити на себе, на утримання своєї сім’ї і вже ця багата, економічно міцна людина як через ту ж саму державу (наприклад, сплачуючи відповідні податки), так і безпосередньо (наприклад, особисті пожертви тощо) могла б брати участь в утриманні тільки тих членів суспільства, які не можуть самі себе утримати.
Насамперед йдеться про утримання таких категорій осіб:
- людей похилого віку;
- неповнолітніх, які стали сиротами чи з певних причин залишились без батьківської опіки;
- осіб, які частково або повністю втратили працездатність;
- осіб, що втратили працю (безробітних).
Саме таке розуміння України як соціальної держави намагався законодавець закласти до Конституції України. Це підтверджується такими положеннями із Основного Закону України:
- положенням про інститут приватної власності;
- положення про право на працю;
- положення про право на матеріальну соціальну допомогу тощо.
Україна - держава, в якій державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Дуже важливим для майбутнього ладу держави, організації її внутрішнього механізму, продуктивності його діяльності є положення Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади. Це принципове положення, в основі якого є відома цивілізованому демократичному світу теорія розподілу влади.
За теорією розподілу влади державна (публічна) влада повинна ділитися на окремі гілки. Кожна з гілок влади має виконувати виключно свої повноваження і в жодному разі не підміняти інших гілок. Тільки в єдності всі вони творять єдину державну владу.
Законодавча влада творить закони, виконавча влада їх виконує, судова - має за мету здійснювати правосуддя в державі шляхом застосування норм права до конкретних життєвих ситуацій (як правило, конфліктних) і цим самим заперечити захист порушених прав і законних інтересів суб’єктів права.
Для сучасної демократичної держави характерним є не тільки формальне проведення розподілу повноважень між різними державними органами (органами законодавчої, виконавчої та судової влади), а й створення між названими гілками влади реально діючого механізму «ваг і стримувань». При цьому кожна гілка влади не тільки виконує свої повноваження, але й уважно «слідкує» і має в своєму арсеналі засоби стримування інших гілок від узурпації повноважень інших галузей чи вразі намагання ухилення їх від виконання своїх функцій. Будь-яка узурпація всіх трьох окремих гілок влади, тобто її зосередження в одних руках - незалежно від того, хто її узурпував (одна особа - диктатор, президент; група осіб - клан, військова кліка, хунта чи якийсь один орган, наприклад, той же самий парламент) - містить величезну небезпеку для демократії.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є її парламент - Верховна Рада України. Органами державної виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади. Органами судової влади - Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.
Україна - держава, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування. Для сучасної демократичної держави обов’язковим є наявність інституту місцевого (територіального) самоврядування, тобто такої системи організації влади на місцях (насамперед - в населених пунктах, в найменших адміністративно-територіальних одиницях тощо), при якій місцеві громади - об’єднання жителів села, міста, територіальної одиниці, мають реальну можливість самостійно від держави вирішувати місцеві проблеми, пов’язані з організацією життя села, міста чи територіальної одиниці.
Однією з об’єктивних причин необхідності існування в сучасній державі інституту місцевого самоврядування є теоретична ймовірність наявності розбіжностей чи неузгодженості на місцях (наприклад, в конкретному населеному пункті) інтересів держави (загальнонаціонального інтересу) та інтересів конкретної громади (місцевих інтересів).
Іншою причиною необхідності інституту місцевого самоврядування є нелогічність і неможливість регулювання державою усіх без винятку проблем, які можуть виникнути на місцях.
Чим краще відпрацьована система місцевого самоврядування, тим менша ймовірність появи на місцях гострих протиріч між інтересами держави і місцевих громад, тим менше одержав- лене місцеве життя тощо.
Сутність місцевого самоврядування спрощено можна подати за такою схемою: місцева громада сама на свій страх і ризик (з фінансового боку), не порушуючи чинного законодавства, вирішує всі питання, які стосуються організації місцевого життя. При цьому їхня діяльність проходить виключно у межах правового поля держави, а інтереси держави в цих населених пунктах і територіальних одиницях захищаються місцевими органами державної виконавчої влади або іншими органами, яким держава делегувала повноваження останніх.
Сучасна демократична держава повинна не тільки визнавати можливість існування в ній місцевого самоврядування, а й всіляко підтримувати його появу та подальший розвиток, оскільки без останнього сьогодні неможливо уявити собі існування в державі громадянського суспільства взагалі.
Саме тому ст. 7 Конституції України містить положення про те, що Українська держава визнає і гарантує місцеве самоврядування. А розділ ХІ Основного Закону держави, який так і називається «Місцеве самоврядування», повністю присвячений цьому важливому політико-правовому явищу.
Україна - світська держава. Сучасні держави класифікують за різноманітними чинниками. Одним із них може бути чинник (характеристика) щодо відношення держави до такого соціального інституту як релігія (церква).
За характером відносин між державою і церквою, всі держави можна поділити на три категорії:
- теократична держава;
- клерикальна держава;
- світська держава.
Теократична держава (від старогрецьких слів «теос» - бог і «кратія» - влада) - це така держава, в якій політична влада належить духовенству (церковній ієрархії).
Приклад теократичної держави - сьогоднішній Ватикан, Монголія до 1921 року, Тибет до китайської окупації.
Клерикальна держава (від латинського слова «клерекаліс» - церковний) - це держава, яка формально не злита з церквою, але церква (в широкому розумінні цього слова) в такій державі через офіційно встановлені інститути суттєво впливає на державну політику.
В клерикальній державі шкільна освіта в обов’язковому порядку охоплює вивчення релігійних постулатів. Прикладом сучасної клерикальної держави можна назвати - Іран.
Світська держава - держава, яка є відділена від церкви, вона однаково ставиться до віруючих різних релігій і конфесій, до невіруючих взагалі, держава, в якій церква виконує виключно свою соціально призначену функцію - допомагає громадянам задовольнити свої релігійні потреби.
Нині абсолютна більшість держав є державами світськими. Світський характер держави у жодному разі не означає, що така держава (на відміну від клерикальної чи теократичної) менш належно ставиться до потреб віруючих. Навпаки, світський характер держави краще забезпечує права віруючих різних релігій, релігійних течій та конфесій. Особливо це відчувається за наявності у суспільстві так званих різного роду «релігійних меншин».
За своїми конституційними характеристиками Україна є державою світською. Про це насамперед говорить стаття 35 Конституції України. Основними положеннями в цій конституційній нормі є:
- кожен має право на свободу світогляду і віросповідання;
- це право охоплює свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність;
- здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей;
- церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви;
- жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова;
- ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.
Україна - національна держава. Національна держава як політико-правова реальність фактично відома ще з часів Великої французької революції (та ж сама республіканська Франція). Ідеї свободи особи, рівності і братерства людей, ідеї суверенності народу та справедливих для нього форм державного правління ґрунтувалися для появи і утвердження національної держави як політико-правового явища. Однак, все ХІХ століття стало тільки періодом підготовки до переходу європейських народів у добу «національних держав», яка наступає з падінням двох імперій по Першій світовій війні - Австро-Угорської та Російської. В теоретичне обґрунтування ідеї національної держави лягає два принципи, які залишаються основними і сьогодні:
1) природне (невід’ємне) право нації на самовизначення;
2) принцип творення держави нацією (народом) виключно на своїй етнічній території.
Значний внесок у виникнення та утвердження доктрини національної держави свого часу зробив Вудро Вільсон, Томаш Масарик, Станіслав Дністрянський.
Так, на початку 20-тих років в політико-правовій практиці, в теорії міжнародного публічного права, конституційного права приблизно утвердилось розуміння національної держави як держави утвореної нацією на виключно своїй етнографічній території в результаті реалізації нею (цією нацією) свого природного права на самовизначення.
При цьому безпосередньо саме право нації на самовизначення охоплювало можливість або створювати власну державу, або добровільно ввійти до складу вже існуючих інших держав; право на самовизначення визнавалось одним із основних і невід’ємних прав будь-якої нації. Створення держави в межах виключно власної національної території (суцільної етнографічної території, що є одночасно і територією історичного розселення цього етносу) мало сформувати на майбутнє для захисту держави від проблем автономізації, сепаратизму, територіальних претензій зі сторони держав-сусідів тощо. Національна держава розглядалась її творцями виключно як держава конституційна, демократична та цивілізована. Відповідно в такій державі має бути забезпечено належний рівень розвитку як корінної (титульної) нації, так і національних меншин, що проживають на її території.
Сьогодні практично всі європейські країни є національними державами. Саме в межах національної державності країнам західної цивілізації вдалося за короткий строк після Другої світової війни стати державами демократичними, правовими, світськими та соціальними, розбудувати в себе громадянське суспільство, забезпечити надійний захист та реалізацію прав і свобод своїх громадян.
Для сучасної національної держави, окрім двох основних класичних ознак, про які говорилось вище, характерним є:
- створення та забезпечення необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї;
- забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації;
- реалізація національної ідеї в державотворчому процесі;
- турбота про культурний розвиток своїх співвітчизників, які проживають в інших державах (національної діаспори), а за потреби - і створення належних умов для їхнього повернення на історичну Батьківщину; створення умов для проживання та усестороннього розвитку національним меншинам, які проживають на території держави.
За своєю сутністю, за аналізом конституційно-правових положень, сучасна Українська держава є державою національною. З формальної точки зору для цього твердження є всі підстави.
По-перше, це згадані вище положення з Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення незалежності України, а також конституційні положення за чинним Основним Законом держави, які чітко вказують (говорять) про наявність двох ознак національної держави: створення її в результаті реалізації права нації (народу) на самовизначення та створення цієї держави межах своєї етнографічної території.
Так, в Преамбулі Конституції України чітко зазначено, що «...Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення приймає цю Конституцію - Основний Закон України».
В той же час, ч. 1 ст. 2 та ч. 2 ст. 133 Конституції України зазначають, що Суверенітет України поширюється на всю її територію.
По-друге, на рівні Основного Закону держави чітко про- слідковується вимога створення та забезпечення в державі необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань української нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї, забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація національної ідеї в державотворчому процесі.
По-третє, Україна як національна держава зобов’язується дбати про культурний розвиток своїх співвітчизників, які проживають в інших державах (національної діаспори). У ст. 12. Конституції України йдеться «... Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави».
По-четверте, Україна як сучасна демократична держава намагається створити належні умови для проживання та усестороннього розвитку національних меншин, які проживають на території держави. В Основному Законі держави чітко визначено, що Україна як держава «...сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11 Конституції України), що «...в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».
Поиск по сайту: