Функції мови

1. Поняття про мову. Мова – система словесних знаків. Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється, У мові виділяють:

А) словниковий запас;

Б) граматичну будову.

А) Словниковий запас – це сукупність слів, які використовуються в певні й мові.

Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей. Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Функції мови.

А) спілкування, або комунікативну,

Б) функцію означення, або сигніфікативну,

В)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людства

Г) забезпечення мисленевої діяльності;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж) функція впливу (спонукання до дій та ін.)

62. Поліструктурність мови

Система мовна:

1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологіческіх,морфологічних, синтаксичних і

т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологіческой, морфологічної, словообразовательной, синтаксичних, лексичних, семантичних системі даної мови або (більш вузько) про системах (підсистемах) схиляння і спряженія, дієслова та імені,виду і часу, роду і падежу і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядра системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63. Поняття соціокультурної комунікації

Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова,

міжкультурна і ін.);

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей,акту алізу є знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моно- аспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. Об єкт і предмет філософії історії

Слово"філософія" походить від грецького"філо" - любов і"софія" - мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості. У Древній Греції слово"філософія" як любов до мудрості застосовувалося до людей, що відкривають таємницю природи і людського життя, учать діяти і жити в згоді з природою і вимогами самого життя.

Філософія являє собою форму раціонально обгрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв'язок. Тому філософське рішення питання про сущності світу і людини, про його відношення до світу явилося методологічною основою формування якісно нового світогляду. У цьому зв'язку важливим ставати питання про те, що ж являє собою філософія як феномен духовного життя суспільства. Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення"людина-світ". Поняття предмета і об’єкта філософії тісно пов’язані між собою. Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відбивається у свідомості. А тому що об'єктом філософії є відношення"людина-світ", то, природньо, що на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт- відношення"людина- світ",- аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності людини, його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться. На різноманітних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не в усій своїй повноті і цілісності. В залежності від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людини, як правило, цікавило не все відразу, а ті або інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, або питання про місце людини у світі, про те, як світ улаштований, питання пізнаванності світу. Проте, в якому б плані й у якому б взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку всі вони були підпорядковані осмисленню людиною змісту свого буття.

65. Периодизація історії та її критерії

Періодизація історії— особливого роду систематизація, яка полягає в умовному діленні історичного процесу на певні хронологічні періоди. Ці періоди мають ті або інші відмітні особливості, які визначаються залежно від вибраної підстави(критерію) періодизації. Для періодизації можуть обиратися самі різні підстави: від зміни типу мислення(О. Конт, До. Ясперс) до зміни способів комунікації(М. Маклюен) і екологічних трансформацій (Й.Гудсблом). Багато учених, починаючи від мислителів XVIIIстоліття (А.Барнав,А. Фергюсон, А. Сміт) до сучасних постіндустріалістов ніби Д. Белла і Е. Тоффлера, спираються на економіко-виробничі критерії.

Перші донаукові періодизації історії були розроблені ще в глибокій старовині(наприклад, від золотого століття людей до залізного), але наукові періодизації з'явилися тільки в Новий час, коли в результаті праць італійських гуманістів, але особливо Жана Бодена поступово затвердилося те, що збереглося і до теперішнього часу ділення історії на стародавню, середньовічну і нову(Вважається, що хронологічно найбільш чітке таке ділення було проведене в роботах німецького професора Келлера.

Періодизація — дуже ефективний метод аналізу і впорядкування матеріалу. Через періодизацію можна більш глибоко показати співвідношення розвитку історичного процесу в цілому і окремих його аспектів. Вона володіє великим евристичним потенціалом, здатна додати стрункість теорії, багато в чому структурує її і — головне — дає їй шкалу вимірювання. Не випадково багато учених відзначають велику важливість періодизації для дослідження історії.

Єдність і розмаїття всесвітньої історії.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників був італійський філософ Джамбатіста Віко. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. Формаційний підхід грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. За Гегелем, всесвітня історія- це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.

66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т.д.). В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності людини і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад, формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що людина у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.

67. Поняття суспільного і соціального у філософії

Суспільство-це форма життєдіяльності людей,спобіб їх соціальної організації. Це система що розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як тотожне використовуеться поняття“соціум”.

Соціум - це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова “соціо”, що означає з’єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси первинне значення поняття “суспільство”, що означає спільність,союх,співпраця. Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчаеться багатьма суспільними исциплінами; соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо.

Соціальна філософія що базується на принципі антропоцентризму,досліджує стан суспільства як цілісної системи,всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та розвитку, його взаємозвязок з природнім середовищем, навколишнім світом в цілому. Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого почтаку мало характерні риси. По-перше це специфічна системна організація, що відрізняеться від інших матеріальних систем особливою структурною базою,яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво,різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо. По-друге суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.
По-третє, головною відміністтю соціальної матерії від інших її форм руху є те,що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

68. Основні характеристики суспільства

Суспільство – це сукупність способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всестороння залежність один від одного, що історично склалися. Основні ознаки суспільства по
Е. Шиллзу:

1.Воно не є частиною якої-небудь крупнішої системи (автономність і самодостатність суспільства).

2.Браки полягають між представниками даного об'єднання.

3.Воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними представниками об'єднання(самовідтворювання).

4.Об'єднання має територію, яку вважає власною.

5.У нього власна назва і власна історія.

6.Воно володіє власною системою управління.

7.Об'єднання існує довше за середню тривалість життя окремого індивіда (цілісність і стійкість).

8.Його об'єднує загальна система цінностей, звичаїв, традицій, вдач, яку називають культурою.

Складовими елементами суспільства є:

1) соціальні зв'язки і відносини;

2) соціальні дії і взаємодії;

3) соціальні цінності і норми.

Основні рівні суспільства:

1)Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда);

2)Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів);

3)Макрорівень (рівень суспільства в цілому).

Соціальна структура суспільства означає об'єктивне ділення суспільства на окремі шари, групи, різні по їх соціальному положенню по їх відношенню до способу виробництва. Це стійкий зв'язок елементів в соціальній системі. Основними елементами соціальної структури є такі соціальні спільності, як класи і классоподобнi групи, етнічні професійні, соціально-демографічні групи, соціально територіальні спільності(місто, сіло, регіон). Кожний з цих елементів в свою чергу є складною соціальною системою з своїми підсистемами і зв'язками. Соціальна структура суспільства відображає особливості соціальних відносин класів, професійних, культурних, національно-етнічних і демографічних груп, які визначаються місцем і роллю кожній з них в системі економічних відносин. Соціальна структура як свого роду каркас всієї системи суспільних відносин, тобто як сукупність економічних

соціальних і політичних інститутів, організуючих суспільне життя. З одного боку ці інститути задають деяку мережу ролевих позицій і нормативних вимог по відношенню до конкретних членів суспільства. З іншого боку, вони є певними достатньо стійкими шляхами соціалізації індивідів. Головним принципом визначення соціальної структури суспільства винен бути пошук реальних суб'єктів соціальних процесів. Суб'єктами можуть бути і окремі індивіди, і соціальні групи різних розмірів, що виділяються по різних підставах: молодь, робочий клас, релігійна секта і так далі. З цієї точки зору соціальну структуру суспільства можна представити як більш менш стійке співвідношення соціальних шарів і груп. Для вивчення різноманіття ієрархічно розташованих соціальних шарів покликана теорія соціальної стратіфікациі. Спочатку ідея стратового представлення соціальної структури мала яскраво виражений ідеологічний відтінок і була покликана нейтралізувати Марксову ідею класового ідея суспільства і домінування в історії класових суперечностей. Але поступово ідея виділення соціальних шарів в якості складових суспільства елементів затвердилася в соціальній науці, бо вона дійсно відображала об'єктивні відмінності різних груп населення в рамках окремо взятого класу. Теорії Соціальної стратіфікациі виникли на противагу марксистко-ленінській теорії класів і класової боротьби.

69. Соціальна структура суспільства.

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами у життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних звязків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, племя, народність, нація) та соціально-демографічна, яка повязана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементівсоціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної праці і працівники розумової, родина.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:

· великі (класи, нації, професійні та галузеві групи);

· середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);

· малі (родина та ін.);

· Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Це найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної структури.

· Сьогодні існує множинність теоретичних моделей бачення класової структури. Найбільш відомими є такі:

· класово-статусна модель М. Вебер: клас власників, клас робітників, дрібна буржуазія, інтелігенція і білокомірцеві службовці. Причому,класами називаються групи, які мають доступ до ринку і пропонують ті чи інші послуги;

· дихтомна класова модель К. Маркса: буржуазія і пролетаріат, між якими розміщається дрібна буржуазія, виокремлюють ще селянство, інтелігенцію. Еволюція класової структури йде в напрямку посилення антагонізму між двома основними класами, що зумовлює соціалістичну революцію, яка знищує поділ суспільства на класи;

· класова модель Р. Дарендорфа: панівний клас, підлеглий клас, безкласові групи, диференційовані на основні ставлення до влади. Класові відносини постійно поєднують у собі конфліктуючі інтереси;

· класова модель Е. Гідденса: вищий клас, середній, нижчий, або робітничий. Критерій поділу – відмінності ринкових можливостей індивідів, що визначаються відносинами власності, освітньою та технічною кваліфікацією, становищем у владних структурах;

· класова модель Е. Райта: буржуазія, дрібна буржуазія, робітничий клас. Критерій поділу – власність, обмін та влада. Поряд з класами існують суперечливі соціальні утворення, що посідають проміжне становище в соціальній структурі, а саме: дрібні підприємці, напівсамостійні працівники, менеджери і контролюючі особи;

· класова модель Д. Девіса: вищий клас, середній клас, робітничий клас і нижчий клас. Критерій поділу – рівень освіти, професійний престиж, власність і прибуток;

· класова модель Дж. Голдорпа: клас послуг, що обєднує професіоналів, менеджерів і адміністративних працівників; робітничий клас; проміжний клас, що включає службовців, дрібних підприємців і самостійних працівників, а також технічний персонал;

В інформаційному суспільстві ХХ ст. в економічно розвинених країнах сформувалися такі основні класи: вищий, або правлячий клас, клас виробничих і невиробничих працівників (наймана робоча сила) і середній клас.

Вищий, або правлячий клас обєднує власників основних засобів виробництва і капіталу, а також осіб, що посідають важливе становище в управлінні фірмами, державними структурами і т. д.

Клас виробничих і невиробничих працівників, що обєднує осію найманої праці, які не мають власності на засоби виробництва або мають її в обмеженій кількості і зайнятих переважно виконавчою працею.

Середній клас – це насамперед дрібні підприємці. До нього належать також більша частина інтелігенції та середня група службовців.

70. Сім ’ я як соціальна ланка суспільства

Дати визначення смі’ї та її ролі в суспільстві. Історія знала два різновиди сім’ї(родини): 1)розширений; 2) нуклеарний (ядерний).

1.Перший, розширений, варіант сім’ї – притаманний так званому традиційному (аграрному, передіндустріальному) суспільству. Це коли чоловік і дружина виховують своїх дітей, живучи під одним дахом зі власними батьками, а також братами і сестрами, які теж можуть бути одруженими. Родина являє собою клан із трьох або чотирьох генерацій, очолювана найстаршим чоловіком або жінкою. Вважалося, що такі родини дають безпеку дорослим і дітям у традиційних аграрних селянських господарствах. Кожен має своє місце в такій родині. Проте кожен був обмежений у своїх бажаннях. І кохання в такій родині взагалі не було основною цінністю. Головне–сімейна солідарність великої родини. Вона виманила, щоб внутрішнє життя малої родини, що входило у велику, постійно приносилося тій у жертву. Зазначений тип був поширений в Європі до часів утвердження індустріалізму. У багатьох традиційних аграрних азіатських та африканських країнах такий тип сім’ї переважає дотепер.

2. Другий тип - нуклеарна (ядерна) сім’я - став поширений під час індустріалізму.

Новий тип організації сімейного життя передбачав. що пари, одружившись, утворюють власну сім’ю і живуть окремим домом: чоловік і жінка з дітьми окремо від старих батьків та інших родичів. Через те. що європейські пари, а потім і північноамериканські, після шлюбу жили окремим домом, який треба було побудувати і вести власне господарство, люди не одружувалися молодими. (лише десь у 27 і більше років). Пізній шлюб і нуклеарна родина– відмінні риси європейського, західного суспільства. В міру того, як «природні» родині зв’язки втратили своє значення, виникла потреба в індивідуалізації особистих відносин(винила потреба в любові та особи стосу щасті.) Відбулася переоцінка «критеріїв прогресу» (кількість дітей вже не була найважливішим показником життєвого успіху). Змінилася демографічна поведінка жителів Західної Європи (пізні шлюби, безшлюбність, обмеження числа дітей). Це сприяло збільшенню заощаджень, соціальній мобільності населення, підвищення його освітнього та кваліфікаційного рівня.

Прогноз розвитку сім’ї надалі:

А) песимісти говорять про те. що сім’я зникне, як така;

Б) оптимісти говорять про те, що буде продовжуватися розвиватися плюралізм сімейних

форм (шлюби зареєстровані і незареєстровані; одностатеві родини;родини з одним

батьком) і кожен може знайти своє місце.

71. Нація як соціальний феномен.

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей— нації.

У літературі немає чіткого визначення поняття"нація". Немало вчених висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш прийнятне визначення нації, посилаючись на виняткову складність, суперечливість та своєрідність цього феномена, зокрема, на динамізм та неоднозначність специфічних ознак даної історичної спільноти людей. Визначення, які в літературі можна знайти, тісно пов'язані з різноманітними теоріями нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е.Ренан і австромарксист О.Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, "психології народів".Так, в ренанівському трактуванні "нація — це душа, духовний принцип", що формується шляхом"узгодження" та "солідарності", утворюваної чуттям минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою"сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру". Ще один представник психологічної теорії, М.Кареєв, розглядав націю як групу, що виникає із "безпосередньої психологічної взаємодії" індивідів.

Виникнення культурологічних теорій націй пов'язане з іменем К.Рен-нера (Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав Р.Реннер, "це союз особистостей, які однаково розмовляють ", "культурний союз". В основі культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема національної мови.

Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі елементи як психологічної, так і культурологічної теорії. її прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у більшості етнологічних концепцій нації, як і в попередніх теоріях, недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку націй.

Розглянемо, нарешті, "історико-економічну" теорію нації, засновником якої є теоретик марксизму К.Каутський. У праці"Ознаки національності" він писав, що ознаками нації є загальна територія і мова а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознаками нації, на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку К.Каутського, продовжує існувати.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який перебуває в безкінечному русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації певною мірою "працюють" на різних етапах її розвитку.Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відіграють такі її ознаки, як територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалуження нації у вигляді діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Посилюється значення різноманітних чинників, складових національної самосвідомості, зокрема таких видових ознак, як гуманістична спрямованість їхньої життєдіяльності та цивілізованість.

72. Ідеологія та утопія як форми організації соціуму.

Ідеологія-це логічний, послідовний характер порядкування тих ідей, які пропонується

суспільством, як вибір напрямку діяльності. Ідеологія є ілюзорним явищем тому, що це приблизне, неточне, уявне, а іноді хибне визначення ідеалу, відповідно з яким живе чи може жити сусп. Різновиди ідеології: економічна, політична, правова, культурна, релігійна, філософська тощо. Для реалізації ідеології в сусп. повинні існувати механізми, засоби її реалізації. Соціальна практика показала, що як правило ідеологія успішно реалізується у вигляді державницької ідеологія.Утопія-це такий спосіб визначення ідеалів, в якому відсутнє теоретичне обґрунтування необхідності її реалізації, а мистецьки змальовується привабливий, конкретний образ майбутнього суспільства, в якому люди будуть щасливі. У розвитку утопії 2 шляхи:

1.перетворитися в ідеологію;

2.це ніколи не відбудеться.

Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.

Ідеологія (від гр.idea - «ідея» та logos - «вчення») – це сукупність суспільних ідей, теорій і поглядів, які відображають соціально-економічні умови життя людей з позицій певної соціальної спільності, а також програми із закріпленні або зміни існуючих суспільних відносин. Ідеологія виступає як теоретично систематизована свідомість окремої соціальнох групи чи суспільства в цілому.

Ідеологія – складне суспільне утворення, яке включає певну теоретичну основу, а також програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що випливають із цієї теоретичної основи. Вона тіісно пов'язана із суспільною психологією. Але це вижчий рівень суспільної свідомості, який є систематизованим, теоретично обгрунтованим духовним відораженнямкорінних інтересів певного соціального суб'єкта.

Будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільноти, має певні інтереси, вона завжди сприймає явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відоражають істинний стан справ, тоді знання, погляди, ідеї будуть об'єктивними за змістом. Але в суспільстві існують різні соціальні суб'єкти з різними інтересами. Тому не може бути єдиної ідеології. Ідеологічні концепції суперечать одна одній, спостерігається боротьба між ними. Носії ідеологій прагнуть нав'язати свої погляди, ідеї, теорії іншим соціальним групам. Утопічний вигляд поки що мають твердження про можливість формування такої ідеології, яка б відоражала інтереси всього суспільства, всіх соціальних груп у цілому.

Ідеологія визначамється соціально-економічними умовами життя людей, суспільним буттям, що формує певні суспільні інтереси. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських поглядів.

Відносна самостійність ідеології проявляється у тому, що кожна нова іделогічна система, яка по суті є відображенням суспільного буття, за формою виступає як продовження попереднього розвитку думки, залежить від накопиченогораніше знань та уявлень. Ідеологія здатна впливати на всі аспекти суспільного життя, в тому числі, на матеріальну основу, що породила її.

73. Рушійні сили соціального процесу.

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей, адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілонадзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути:

1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша '(і роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

Розвиток суспільства визначається рушійними силами соціального процесу. Точки зору щодо визначення рушійних сил соц. процесу: 1.марксиська точка зору, яка була ефективною і діяльною для пояснення джерел у класовому антагоністичному суспільстві. Це точка зору така:“класова боротьба є рушійною силою соц. процесу, а носієм є народні маси”; 2.філ-ія стверджує, що руш. силами є такі чинники, як інтелект людини, енергія молоді, як ефективна соц. діяльність сусп. в цілому.3.рушійними силами соц. процесу є соц. протиріччя і особливо такий прояв соц. суперечностей, як конфлікт, який розгортається від рівня міжособистих стосунків сусп.;4.руш.силами соц. процесу є дії людей, соціальних спільнот у напрямку здійснення реформ, модернізацій, перебудов, які з необхідністю змінюють докорінно суспільство, переводячи його із одного рівня існування в інший;5.руш. силою сусп. є страх людини перед майбутнім.

74. Дух, душа, духовність

Особливе місце в онтології займає буття духовного та його різноманітних, відомих і ще поки що невідомих властивостей, структурних рівнів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків й впливів на буття людини.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне поняття вживані в різних значеннях і смислах у магії, міфології, релігії, філософії, науці, мистецтві, політиці.

Про магічні практики характерників уже йшлося у темі, присвяченій світогляду та світоглядній орієнтації людини у світі.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном дух визначає душі людей, що мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття дух по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Ґ. В. Ф. Геґель у роботі «Філософія духу» зауважує, що «пізнання духу є найконкретнішим і тому найвищим і найскладнішим». Він ґрунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу відносить: мистецтво, релігію і філософію.

Розвиваючи думку Ґ. В. Ф. Геґеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття.

Сучасне визначення духу пропонує вітчизняний філософ С. Б. Кримський. Він розуміє дух як «потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності»¹. Він вважає, що до атрибутів духу належать: активність як самотворча діяльність, нескінченність, тобто здатність до трансценденцм, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів, свобода як самодіяльність, абсолютність як самоцінність і самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу.¹

Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв - конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, індивідуальної свідомості.

Дух - це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини, її душі. Душа (або «психея») виявляється в особливих властивостях тіла людини, її здатностях реагувати на зовнішні та внутрішні стани організму, функціях нервової системи. Так, зокрема, україно-російський філософ П. Д. Юркевич серед станів душі розрізняє: духовний, душевний, задушевний. Він вважав, що «серце є осередком душевного і духовного життя людини». У західноєвропейській філософсько-психологічній традиції розглядають свідомий, несвідомий, підсвідомий, надсвідомий стани психіки. Душу часто ототожнюють з психікою людини або її свідомістю. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення в свідомості всього, що оточує людину. Свідомість - це ідеальна сутність психіки, душі, здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи й поняття.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну (притаманну окремій людині, індивіду); групову та суспільну свідомість.

Осмислення буття кожного структурного елемента свдомості уможливлює виявляння тих його сторін, на які не часто звертають увагу, що сприяє оцінюванню змістовності свідомості кожної людини. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладальну, управлінську.

Духовність — об'єднуючі початки суспільства, що виражаються у вигляді моральних цінностей і традицій, сконцентровані в художніх образах мистецтва. Проекція духовності в індивідуальну свідомість називається совістю. Зміцнення духовності здійснюється в процесі проповіді(умовляння), освіти, ідейно-виховної або патріотичної роботи

(пропаганда і агітація). У марксизмі духовність асоціюється з ідеологією. В умовах

ідеологічного вакууму завжди спостерігається криза духовності як криза довіри і роз'єднаність. Це явище під ім'ям аномії описав соціолог Дюркгейм. Традиційно духовність ототожнюється з релігійністю традиційного толку, проте в сучасній соціології і соціальній філософії"світський" варіант духовності іменується соціальним капіталом.

75. Цінності як ядро духовного світу людини.

Цінності — це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати "предметними цінностями",об'єктами ціннісного відношення.

Суб'єктивні цінності — це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини.

Цінності — це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатахтакої діяльності.

76. Гуманізм філософії.

Гуманíзм— визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія– це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance -відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

77. Поняття філософії економіки.

Філософія економіки це науку про закономірності, умови та механізм економічного розвитку. Її можна розділити на два рівні– побутовий і державний. По б у то в ий – це рівень філософії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сім’ї нормальне життя. Державний рівень – церівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Державний рівень економічної філософії– найважливий рівень, який є філософською основою розвитку. Державно-економічна філософія ні в якому разі не може підмінятися побутовою філософією.Філософія економіки має власну історію розвитку, початок якої відносять до середини90-х роківXIX ст., але особливого розвитку вона набула на початкуXX ст. під назвою“економічний матеріалізм”.

78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву"виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі роз- поділу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога. Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто— це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура. Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва.

Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

79. Поняття власності та її норми.

Власність означає право на дії з речами, які підлягають обміну. Важливі типи власності включають нерухомість(земля), особисту власність(інша фізичне майно) та інтелектуальну власність(права на артистичні творінням, винаходам і т.д.). Право на власність пов'язано з власністю, яка встановлює відношення між товарами/ послугами та іншими людьми або групами, запевняючи власника на право обійтися без власності в манері, яку він або вона вважає доцільною. Деякі філософи стверджують, що права власності є результатом соціального угоди. Інші знаходять походження для них в етиці або природному праві. Громадська власність - це будь-яка власність, якою керує держава або ціле співтовариство. Приватна власність- будь-яка власність, яка не є громадською власністю. Приватна власність може знаходитися під контролем єдиної людини або групи людей. Деякі філософи, як Карл Маркс, використовували дане поняття, щоб описати соціальні відносини між тими, хто продає їх трудову владу і тими, хто купує це.

У часи середньовіччя і Ренесансу в Європі термін"власність" по суті згадувався щодо землі. Великий перегляд колишньої думки був необхідний у відношенні землі, щоб бути розціненим, як тільки особливий випадок різновиду власності. Цей перегляд колишнього думки був натхненний, хочаб, трьома широкими особливостями ранньої сучасної Європи: хвиля торгівлі, розлад зусиль заборонити інтерес та розвиток централізованих національних монархій.

80. НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки.

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково- технічний прогрес(НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо. Сучасний етап НТП прийнято називати науково- технічною революцією(НТР). НТР— це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого

пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. НТР— це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є до- корінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки.

В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме— зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

— загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства

внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором,

наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих,пошукових

визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової

і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті

обслуговуванням нової техніки і технології(це вивільняє трудові ресурси);

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

— прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності

(перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї —в

сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу(звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

— "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в

одній країні, не рахуючись з міжнародними стан дартами, цінами на світовому ринку, з

міжнародним поділом праці);

— втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів,

одностороння, технічна свідомість;

— Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова(що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже виробництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від35 до57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою.

81. Поняття політики

Політика – важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона

пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі власних об’єктивних закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистема суспільних відносин можливе лише як«момент» історії, еволюції та розвитку в цілому. Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв’язок між ними, функції. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики в суспільстві. На думку Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з державою і з владою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою. Як одна з форм соціального руху матерії,політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей– політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у розв’язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл в ньому матеріальних і духовних цінностей. Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей.

82. Поняття політичної системи та її структури

Політична система — це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил.

Ознаки політичної системи:

1.взаємозв'язок групи елементів;

2. утворення цими елементами певної цілості;

3. внутрішня взаємодія і взаємо обумовленість всіх елементів;

4.прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

5. здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя.

• Власне політичні— організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі. Такими є держава і політичні партії.

• Політизовані або невласне політичні організації,участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

• Неполітичні організації,якими є,наприклад,нау ково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання— товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Можуть бути групами тиску.

2. Політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади.

3. Нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини.

4. Культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політику в суспільстві в цілому.

Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів.Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

5. Інформаційно-комунікативна підсистема містить засоби комунікації — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

83. Держава – основна складова політичної організації суспільства

Держава - осн. інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури: в класово- антагоністичних суспільствах знаходиться в руках економічно пануючого класу(класів) і використовується їм перш за все для придушення своїх соціальних супротивників. Тип Д. визначається тим, якого класу(або класів) воно є, а отже, в кінцевому рахунку- економічним базисом даного суспільства. Історії відомі такі осн. соціально-класові типи Д.: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціолістична. На етапах переходу від однієї формації до ін існували й існують Д. історично перехідного типу. У сучасному світі є два осн. типу Д.: капіталістичні та соціалістичні, а також велика група молодих Д. в країнах, що розвиваються, що дотримуються або капиталистической, або соціалістичної орієнтації. Д. розрізняються по формах правління та пристрої осн. інститутів політичної влади. Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її формальним джерелом. При монархічної форми правління таким джерелом державної влади є одна особа- монарх. При республіканської формі за законом джерелом влади є народне більшість. З тої точки зору державного устрою Д. поділяються на унітарні(єдине державне утворення); федерації(союз юридично щодо самостійних державних утворень: штатів, кантонов, земель, союзних республік і т. п.); конфедерації(державно-правові об'єднання). Важливе значення має розрізнення Д. існуючого в них політичного режиму. Осн. функції сучасної Д. прийнято поділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій належать: захист існуючого способу виробництва, економічної та соціальної системи; охорона громадського порядку і підтримання дисципліни; регулювання соціальних відносин і т. п. Зовнішні функції складають: захист інтересів даної Д. в його взаєминах з ін Д. на міжнародній арені, забезпечення оборони країни, або військової та політичної експансії щодо ін Д. (агресивні Д.), розвиток нормальних відносин з ін Д., розвиток взаємовигідного співробітництва на основі принципів мирного співіснування Д. з різним соціальним устроєм. На совр. етапі стратегічна лінія розвитку політичної системи соціалістичного суспільства- створення і розвиток соціалістичного правової держави. У правовій Д. особливого значення набуває принцип розподілу влади(законодавчої, виконавчої та судової), розподіл функцій і повноважень радянських і державних органів управління різних рівнів(союзних, республіканських, місцевих), забезпечення законності та правопорядку, все більш повне здійснення соціалістичного самоврядування народу на основі активного і дієвого участі трудящих, їх колективів та організацій у вирішенні питань державного і громадського життя. кожному- за потребами". Процес відмирання Г. залежить також і від зовнішніх умов.

84. Правова держава і громадянське суспільство філософський зміст.

Саме поняття"суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів"суверенна" і"національна", що характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно- державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається насамперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законодавства та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності особи в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на суве-

ренітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність суверенітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

"Суверенітет визнання" відбиває тенденції таких епох і систем, у рамках яких сила і стабільність кожної суверенної держави залежить від сили і стабільності світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над свавіллям і ціннісним сепаратизмом окремих режимів, а межі між зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.

Громадянське суспільство. Вище ми з'ясували, що національна держава завжди — більшою чи меншою мірою — є виразником загальної волі своїх громадян. Якщо ця "загальна воля" торкається тільки кола питань, які мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого — громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі сфери життєдіяльності людини і різко обмежує громадянське суспільство, — перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у"рамки" не тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше, забороняючи третє.

Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні,моральні,ку льтурно-духовні, релігійні, національні. Громадянське суспільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади. Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

85. Поняття культури.

Поиск по сайту: