Стратегічне управління сутність та передумови виникнення

Первое, что бросается в глаза при самом общем взгляде на современную социологию, это необычайное разнообразие даже общих подходов различных социологов к изучению социальной реальности. Конечно, и социология XIX в. не отличалась теоретико-методологическим единообразием основ учений ее представителей. Плюрализм современной социологии, несомненно, зародился еще тогда. Но очевидно и то, что одной из характернейших особенностей социологии XX в. является резкое усиление многообразия ее направлений и школ.
Для принципиального разграничения различных социологических учений в литературе широко используется такое важное понятие, как парадигма, выдвинутое еще в 20-х годах американским науковедом Г.Куном. Социологическая парадигма – это система наиболее общих, исходных и важных оснований достаточно признанной социологической теории, определяющая ее концептуально-методологический подход к постановке и решению социальных задач. (Иногда под парадигмами понимаются крупные теории, группы теорий или метатеории). Каждая парадигма определяет специфический подход исследователя к изучению, интерпретации и оценке социальных объектов и требует выработки своеобразного категориального аппарата. Социология, как свидетельствуют ее история и особенно современность, – это не монопарадигмальная, а полипарадигмальная наука. В современной социологии существует несколько парадигм (исходных концептуальных схем, объяснительных моделей), на которые опираются различные концепции. Они различаются в зависимости от того, как авторы понимают социальную реальность.

На сегодняшний момент не существует общенаучного мнения о системе социологических парадигм

Особое внимание в современных социологических парадигмах уделяется межличностным взаимодействиям, динамике развития личности, изменению социальных смыслов и значений, раскрывающих преобразование широких социальных структур.

1-ая классификация

Наиболее популярный в мировой социологии учебник "Современная социологическая теория", изданный под редакцией Маргарет Полома и выполненный в жанре хрестоматии, выделяет три ведущие современные социологические парадигмы: натуралистическую, интерпретирующую и оценивающую.

Суть натуралистической парадигмы состоит в том, что социология должна строго следовать методологии и методике естественных наук. Строгая опора на объективные факты, и только факты - зафиксированные, воспроизводимые, прогнозируемые - это и есть идеал научного познания. Главным критерием научности здесь, в частности, выступает применение математических методов. Это - один из подходов, он сегодня является достаточно живым и широко используемым. На любом социологическом конгрессе примерно 80% всех докладов обязательно сопровождаются строгими математическими выкладками, они основаны на солидном математическом анализе.

Вторая парадигма - интерпретирующая социология. Она утверждает, что процессы социального познания качественно отличаются от иных познавательных процессов. Это новое качество социальных процессов связано с их осознанием людьми, с переходом на уровень осмысления процессов и, соответственно, формулированием выводов об этих процессах. Понятно, что свое начало эта парадигма ведет от "понимающей социологии" М. Вебера. В его рамках действуют, в частности, теоретики феноменологии, этнометодологи школы Г. Гарфинкеля.

Третья - оценивающая социология. Действующий в ее рамках социолог пытается не только добыть истину, но и связать эту истину с целями деятельности. Задача этой деятельности - на основе знаний произвести какие-то благоприятные изменения. Понятно, что начало такому парадигматическому подходу положил К. Маркс с его знаменитым тезисом о том, что "философы различным образом объясняли мир, задача же состоит в том, чтобы преобразовать его".

2-ая классификация

1. Уточняющие - набор коцептуально связанных статистических операций для анализа информации, полученной в социологических исследованиях.

2. Интерпретативные - изучение образцов типичного социального поведения людей, в процессе которого создается социальная реальнсоть.

3. Объединительные - взаимосвязь социальных структур и деятельных социальных агентов (Гидденс, Бурдье)

Если первые две парадигмы можно связать с понимающей социологией и позитивистской, то третьи парадигмы имеют свои отличия в разных классификациях.

Большинству социологов чаще импонирует оценивающая социология. Объяснение в следующем: от специалистов, предендующих на знание общества, его структуры и процессов, требуется именно преобразование мира в лучшую сторону. Не зря последними тенденциями в теоретической и эмпирической соцологии ученые все больше обращают внимания на проблемы конкретных социальных групп.

Объединительная парадигма ближе всех подошла к реализации основной задачи любой науки. С помощью макросоциологических теорий, описывающих в единстве как социальных агентов, так и социальное поведение, социология объединяет в рамках одной парадигмы всю систему социальных явлений и отношений. Благодаря выработанным собственным научным категориям и концептуализированным понятиям, социология должна стать универсальной социальной наукой.

3-я классификация

Один из наиболее интересных и плодотворных вариантов классификации современных направлений в социологии предложен шведским ученым П. Монсоном. Положив в основание классификации вопрос о Взаимосвязи личности и общества, Монсон выделил четыре основных подхода.

Первый подход и вытекающая из него социологическая традиция исходят из примата общества по отношению к отдельному индивиду и сосредоточивают свое внимание на изучении общественных закономерностей, оставляя в тени сферу субъективных мотивов и смыслов. Общество понимается как система, которая возвышается над индивидами и не может быть объяснена их мыслями и действиями. Логика рассуждений при обосновании такой позиции примерно следующая: целое не сводится к сумме его частей; индивиды приходят и уходят, а общество продолжает существовать. Эта традиция берет начало во взглядах О. Конта и Г. Спенсера, затем продолжена в социологической концепции Э. Дюркгейма. Из современных течений к ней можно отнести Школу структурно-функционального анализа (Т. Парсонс) и Теорию конфликта (Л. Козер, Р. Дарендорф).

Второй подход, напротив, смещает центр своего внимания в сторону личности, утверждая, что без изучения внутреннего мира человека, его побудительных мотивов и смыслов невозможно создать объяснительную социологическую теорию. Эта традиция связана с именем М. Вебера, а из современных направлений к ней относят Символический интеракционизм (Г. Блумер), Феноменологию (А. Шюц, Т. Лукман) и Этнометодологию (Г. Гарфинкель).

Третий подход нацелен на изучение самого механизма процесса взаимодействия общества и индивида, занимая как бы срединную позицию между двумя первыми подходами. Одним из основателей этого подхода считается ранний П. Сорокин, а одной из современных социологических концепций - Теория обмена (Дж. Хоманс).

Четвертый подход - марксистский. По типу объяснения социальных явлений он близок первому подходу. Принципиальное отличие состоит в том, что в русле марксистской традиции предполагается активное вмешательство социологии в преобразование и изменение окружающего мира (неомарксизм Г. Маркузе), тогда как три первые традиции рассматривают роль социологии скорее как рекомендательную.

4-ая классификация

В западной социологической мысли сегодня выделяется пять основных парадигм: функционализм, теория конфликта, теория обмена, символический интеракционализм, этнометодология.

5-ая классификация

российского социолога Г. В. Осипова:

Парадигма "социальных фактов/факторов" (структурный функционализм и теория социальных конфликтов) сводит социальную реальность к двум группам социальных фактов - социальным структурам и социальным институтам, акцентирует внимание на их природе и взаимодействии.

Основным элементом парадигмы "социальных дефиниций" (символический интеракционализм, этнометодология, феноменология) являются не сами социальные факты, а тот способ, посредством которого они определяются. Если люди определяют факты как реальные, то они будут реальными и по их последствиям.

Парадигма "социального поведения" (теории обмена и социального действия) уходит своими корнями в психологическую традицию американской социологии. Человеческое поведение представляет собой единственную социальную реальность. Особый акцент делается на проблему вознаграждения желаемого и наказания запрещенного, т.е. не желаемого социального поведения.

К ним можно добавить парадигму "социального детерминизма" являются структурные и личностные элементы социальной реальности. Их внутренние и внешние связи и отношения образуют в совокупности то, что называется социальной реальностью. Действующие личности в системе этой парадигмы выступают как объекты и субъекты социальной реальности.

Стратегічне управління сутність та передумови виникнення

А) Зміна завдань управління підприємства

Б) Розмаїття підприємств

В) Необхідність формування стратегічного мислення менеджера

Г) Еволюція розуміння та передбачення майбутнього підприємств. Стратегічне управління (загальна схема)

Д) Стратегія – ключовий елемент стратегічного управління

А) Зміна завдань управління підприємства

Страт-е управління з'явилося шляхом еволюційного розвитку зі стратегічного планування, що складає його сутнісну основу. Воно викликає усе більший інтерес у фірм, що стикаються з труднощами в здійсненні принципово нових стратегій.

Страт-е управління представляє процес, що визначає послідовність дій організації по розробці і реалізації стратегії. Він включає постановку цілей, вироблення стратегії, визначення необхідних ресурсів і підтримку взаємовідносин із зовнішнім серед-щем, що дозволяють організації досягати поставлених цілей.

Дії організацій і їхніх керівників не можуть зводитися до простого реагування на зміни, що відбуваються. Усе ширше визнається необхідність свідомого управління змінами на основі науково обґрунтованої процедури їхнього передбачення, регулювання, пристосування до цілей організації, до змінних зовнішних умов. Очевидно, що сама організація повинна адекватно реагувати на зміни в зовнішнім середовищі.

Сучасним інструментом управління розвитком організації в умовах наростаючих змін у зовнішнім середовищі і зв'язаної з цим невизначеності є методологія стратегічного управління.

Практика показує, що ті організації, що здійснюють комплексне страт-е планування і управління, працюють більш успішно і дістають прибуток значно вище середньої по галузі.

Виникнення і практичне використання методології стратегічного управління викликані об'єктивними причинами, що випливають з характеру змін, у першу чергу в зовнішнім середовищі організації.

Суть стратегічного управління полягає у тому, що, з одного боку, існує чітко організоване комплексна страт-е планування, з іншого боку – структура управління організацією відповідає "формальному" стратегічному плануванню і побудована так, щоб забезпечити вироблення довгострокової стратегії для досягнення її цілей і створення управлінських механізмів реалізації цієї стратегії через систему планів.

Виділяють два основних кінцевих продукти стратегічного управління. Один з них – потенціал організації, що забезпечує досягнення цілей у майбутньому. Іншим кінцевим продуктом стратегічного управління є внутрішня структура й організаційні зміни, що забезпечують чутливість організації до змін у зовнішньому середовищі. B підприємницької організації це припускає наявність здатності вчасно знайти і правильно витлумачити зовнішні зміни, а також керувати відповідними адекватними діями, що припускають наявність стратегічних можливостей для розробки, іспитів і впровадження нових товарів і послуг, технологій, організаційних змін. Таким чином, діяльність по стратегічному управлінню спрямована на забезпечення стратегічної позиції, що повинна забезпечити тривалу життєздатність організації в умовах, що змінюються.

Б)Розмаїття підприємств.

Кожне підприємство має певні особливості, які відрізняють одне підприємство від іншого. Однак кожне підприємство має загальні риси. До них відносяться:

- Використання основних елементів виробництва(предмета, засоби праці та праця) і основних функцій управління;

- Змінність окремих параметрів і системи загалом упродовж періоду існування;

- Здатність до формування власної поведінки, унікальність, непередбачуваність в конкретній ситуації;

- Здатність адаптуватися до змін у середовище, встановлювати ефективні зв’язки;

- Здатність до проти водії тенденціям які можуть зруйнувати систему;

- Властивість змінювати структуру на власний розсуд;

Особливості підприємств залежить від таких факторів:

- Основної продукції чи послуг;

- Основної ланки виробництва;

- Основної технології по виробництву продукції(виробництво хімічних речовин з нафти, газу та інші)

- Основної групи споживачів;

- Ступеню задоволення потреб споживача в продукції(комплексне обладнання для кухні)

- Масштабу діяльності в галузі: охоплення всього виробничої,технологічного комплексу від заготовки сировини до виготовлення кінцевої продукції, або спеціалізація на одному етапі у виробничому ланцюгу(виготовлення пряжи, збирання готової продукції з комплектуючих);

- Ступеня диверсифікації підприємства використання основної сировини, технології, каналів розподілу чи збуту, обслуговування одної(чи різних) груп споживачів;

- Ступеня орієнтації підприємства на досягнення високих фінансових результатів діяльності, відмови від орієнтації на будь який один вид діяльності, інтенсифікація і операцій з активами.

Така орієнтація є наслідком конгломератної диверсифікації, де різні програмами діяльності пов’язані через фінансово-економічні показники. Відмінності підприємств можна описати сотнями параметрів.

Найсутєвими серед них є:

Юридичний статус і форма власності(приватні індивідуальні; товариства, об’єднання (асоціації,концерни,консорціуми),державні, муніципальні, спільні підприємства, акціонерні товариства. Це суттєво впливає на особливості функціонування підприємства, механізм прийняття рішень, котра впливає на систему стратегічного управління.

Галузева приналежність і профіль підприємства визначаються продукцією що виробляється, або послугам що надаються.

Структура галузей на підприємствах змінюються, особливості функціонування підприємств будуть різними. Розмаїття ринків, що їх обслуговує, рівень їх особливостей. Це головний зовнішній фактор, що впливає на формування специфічних ознак підприємства. Характеристика ринку – це місткість, рівень сегментації, динаміка розвитку(скорочення) характеристика попиту, а також кількість підприємств які існують на ринку.

Розміри підприємств і виробничій потенціал, що характеризують галузеву приналежність. Розміри – великі, середні, малі. Проблема визначення розміру підприємства досить складна. Немає 2 однакових підприємств, навіть однієї галузі.

Розмаїття підприємств дозволяє створювати індивідуальну соціально-економічну систему, не схожу на іншу, створювати умови для реалізації різноманітних стратегій діяльності підприємств в умовах ринку.

В) Необхідність формування стратегічного мислення менеджерів

Зарубіжні теорії менеджменту за останні 30 років пройшли складний шлях. На якому виникали та відмирали різні концепції в розумінні сутності ролі менеджменту в розвитку окремих підприємств. Керівництво та персонал усвідомлює власну відповідальність за довгострокове існування та розвиток підприємства, забезпечення орієнтації всіх видів діяльності на створення та підвищення конкурентоспроможності фінансового успіху впродовж тривалого періоду.

Стратегічне мислення персоналу реалізується на стратегічному рівні підприємства.

Стратегічний рівень підприємства – це система знань про можливості та обмеження в розвитку підприємства, що реалізується у відповідних стратегічних рішеннях та діях.

Фактори, що формують стратегічний рівень підприємства

Загальні принципи діяльності підприємства:

1. Підприємства – як відкрита соціально-економічна система, змінюється, розвивається та переструктуровується в динамічному часто ворожому середовище.

2. Новостворені підприємства мають високий рівень гнучкості та реактивності, що дає змогу забезпечити виживання. Далі вони стають більш стабільними, це означає що для змін та розвитку треба розробляти спеціальні заходи, які набирають вигляду обґрунтованих стратегій, що враховує як зовнішні так і внутрішні фактори.

3. Послідовний розвиток підприємств передбачає формування ясних, простих і досяжних цілей, які знаходять вираз у системі кількісних та якісних показників.

4. Стратегічні орієнтири у часі застарівають та починають стримувати розвиток підприємства. Щоб уникнути цього, стратегію постійно слід переглядати та оновлювати.

5. Підприємство повільно пристосовується до середовища в якому воно існує(у можливих межах) – зовнішнє та внутрішнє.

6. Підтримка змін,нововведень різних типів має забезпечуватися ефективною системою мотивації, соціально психологічною підтримки.

7. Забезпечення динамічності змін, через прискорення практичних дій, що до реалізації стратегічних планів.

8. Створення виробничого потенціалу та системи зовнішніх зв’язків, що є сприятливими для змін і дають змогу досягти майбутніх цілей.

Реалізація зазначених принципів стратегічної діяльності дає змогу побудувати обґрунтовану послідовність дій, що до реалізації концепції та формуванні системи стратегічного управління.

Г) Еволюція розуміння та передбачення майбутнього підприємств

Стратегічне планування, як один із важливих видів

планування, з’явилось на певному етапі процесу

еволюційного розвитку цієї системи. Система планування у цьому процесі пройшла ряд фаз (етапів), зміна яких зумовлювалася зміною діяльності підприємств. Виокремлюють чотири такі фази.

І фаза – поточне планування та бюджетування – була

початковим етапом, коли економіка розвивалась більш-менш

стабільно.

Ознаки: а) контроль і управління «за відхиленнями» факту

від «плану»; б) короткостроковість планів (до року); в)

внутрішня спрямованість, підприємство було закритою

системою; г) спрямованість плану – на поточну

прибутковість.

ІІ фаза – екстраполяційне планування (від досягнутого

рівня) – виникло в середині XX ст., коли відмічено високі

темпи розвитку товарних ринків, високу передбачуваність

подій на них.

Ознаки: а) довгострокове планування, для якого з’явились

уже умови; б) планування від досягнутого рівня до зростання;

в) основа такого планування – екстраполяційні прогнози з

урахуванням дії факторів у минулому; г) зовнішня і внутрішня

Планування – це аналітична робота над визначенням

цілей, які підприємство має досягти за певний проміжок

часу.

Спрямованість, підприємство стає відкритою системою; д)

спрямованість плану – як на поточну, так і на майбутню

прибутковість.

ΙΙΙ фаза – стратегічне планування – виникло наприкінці

60-х років XX ст. В умовах світової економічної

нестабільності, коли передбачити, що буде з підприємством

завтра, – важко. На цей час виробнича ера, ера масового

насичення товарами, завершилась. Задоволення основних

потреб споживача докорінно змінило структуру попиту.

Споживач став набагато вимогливішим щодо якості товару,

умов продаж тощо. З’являються нові галузі, зокрема з

обслуговування. Зовнішнє середовище постійно змінювалось.

Ознаки: а) відхід від уяви, що майбутнє має бути кращим за

минуле; б) концепція підприємства як «відкритої системи»

уже домінує над внутрішньою спрямованістю планів; в)

планування – довгострокове; г) основний принцип

планування: іти від майбутнього до сучасного; д) поява

стратегічного мислення: зосередженість на зменшенні загроз

зовнішнього середовища і використання його можливостей;

ж) спрямованість – завоювання конкурентних переваг,

отримання прибутків у майбутньому.

ΙV фаза – стратегічне управління. З появою стратегічного

планування помітним стає такий організаційний феномен, як

опір стратегічним змінам, оскільки вони достатньо суттєво

впливають як на виробництво, так і на людські долі. І дійшли

висновку про однакову увагу як до стратегічних, так і до

поточних проблем. Але ж для їх комплексного розв’язання

потрібні різні адміністративні структури, оскільки проблеми

різні, вони конфліктують між собою. Особливо гостро постала

проблема реалізації стратегічних планів. Цим власне і

викликана поява нової фази – фази стратегічного управління,

яка розглядає його і реалізацію стратегічних планів

(стратегічне управління) як одне ціле – це стратегічний

менеджмент.

Таким чином, становлення підприємства як відкритої

системи зумовлене зміною умов господарювання в зв’язку з

посиленням турбулентності зовнішнього середовища,

спричинило появу стратегічного планування і стратегічного

управління.

Що ж таке стратегічне планування?

Стратегічне планування – це процес формування

стратегії, визначення місії, мети і довгострокових цілей

підприємства та ефективних шляхів і засобів їх

досягнення на основі раціонального використання

стратегічного потенціалу (ресурсів) підприємства і

максимального врахування динаміки розвитку в умовах

турбулентного зовнішнього середовища.

Д) Стратегічне управління

Слово «стратегія» походить від грецького strategia (стратос –

військо, аго – веду), тобто за походженням це військовий термін.

Там він означає військове мистецтво, що вивчає закономірності та

характер війни, теоретичні основи планування, підготовки і

проведення крупних військових операцій із заздалегідь

сформульованими стратегічними завданнями.

Уперше термін «стратегія» запозичив у військових і

використав у економіці для визначення одного із видів

керівництва будь-яким комерційним підприємством

А.Чендлер-молодший у 1962 році. Власне з того часу

розпочався етап стратегічного планування на підприємствах в

умовах ринкової економіки.

Термін «стратегія» використовується нині в багатьох сферах

суспільного життя. Щодо терміну «стратегія підприємства (фірми)»,

то тут існує чимало визначень. Її розуміють як:

- систему організаційно-економічних заходів для

досягнення довгострокових цілей підприємства;

- обґрунтування перспективних орієнтирів діяльності

підприємства на основі оцінювання його потенційних

можливостей і прогнозування розвитку зовнішнього

середовища;

- генеральний напрямок розвитку підприємства, який

забезпечує узгодження його цілей і можливостей та інтересів

усіх суб’єктів;

- ефективну ділову концепцію досягнення конкурентних

переваг підприємством;

- сукупність перспективних орієнтирів для роботи

підприємства;

- план дій, що визначає пріоритети розв’язання проблем і

ресурси для досягнення основної мети.

І. Ансофф під стратегією розумів один із декількох наборів

правил прийняття рішень стосовно поведінки фірми в умовах

неповноти інформації про майбутній розвиток підприємства.

На нашу думку, лише в комплексі всі визначення найбільш

повно відображають суть поняття «стратегія підприємства».

Глибинну суть цього поняття можна зрозуміти, відповівши

принаймні на чотири питання:

1. У якому фінансово-економічному стані і середовищі

перебуває підприємство нині?

2. Який стан підприємства очікують у перспективі: бажаний чи

реально можливий?

3. Які альтернативні напрямки розвитку підприємства можливі

(з урахуванням йог о сильних і слабких сторін, загроз і

можливостей середовища)?

4. Якими методами і засобами можна реалізувати вибрану

стратегію?

Урахування цього дозволяє запропонувати наступне,

найбільш повне визначення стратегії підприємства

Стратегія підприємства – це систематичний план

його потенційної поведінки в умовах неповноти

інформації про майбутній розвиток середовища та

підприємництва, що включає формування місії,

довгострокових цілей, а також шляхів і правил

прийняття рішень для найбільш ефективного

використання стратегічних ресурсів, сильних сторін і

можливостей, усунення слабких сторін та захист від

загроз зовнішнього середовища задля майбутньої

прибутковості.

Отже, необхідність розробки підприємствами стратегії

викликана, нестабільністю ринкового середовища,

неповнотою інформації про його майбутній стан і вплив на

підприємство.

Саме за таких умов необхідно розглядати стратегічний

контекст в діяльності підприємства, яка здійснюється за

двома напрямками: а) поточна, операційна діяльність,

спрямована на поточну прибутковість; б) стратегічна

діяльність, спрямована на майбутню прибутковість.

В умовах ринку, коли зовнішнє середовище достатньо

турбулентне, слабо передбачуване і переважно не залежить

від зусиль підприємства, ігнорування ним стратегічного

контексту діяльності може спричинити катастрофічні

наслідки. Діяльність кадрів за принципом «сьогодні – на

сьогодні» без заходів, які нині не дадуть віддачі, а забезпечать

успіх підприємства в майбутньому, явно веде до банкрутства.

В даному контексті, про необхідність розробки стратегії