Правова культура медичного працівника

Важливою умовою функціонування законності є пра­вова культура - стабільна відповідність способу і результату поведінки всіх і кожного правовим нормам, принципам, цін­ностям, знанням, які у сфері права сприйняті людьми та реа­лізуються в юридичній практиці. Можна виділити такі елеме­нти правової культури громадян і посадових осіб: усвідом­лення кожним суб'єктом права того, що право як форма суспільних відносин є великою цінністю; знання права, розумін­ня його смислу; уміння тлумачити ті чи інші положення за­кону, з'ясовувати його мету, визначати сферу дії; моральний обов'язок поважати право навіть у випадку несхвалення пра­вових норм; уміння застосовувати в практичній діяльності правові знання, використовувати закон для захисту своїх за­конних прав та інтересів; здатність орієнтуватись у складних правових ситуаціях та ін.

Правова культура особи нерозривно пов'язана з пра­вовою культурою суспільства, яка не може виникнути без правової діяльності людини. Разом з тим правова культура суспільства робить зворотний вплив на людину, сприяючи підвищенню рівня її правової культури.

Правова культура суспільства відбиває рівень (якість, стан) розвитку правосвідомості, права, законодавства, закон­ності й юридичної практики і охоплює сукупність усіх право­вих цінностей, створених людьми у сфері права.

Структуру правової культури суспільства складають такі компоненти.

1. Стан юридичної охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина. Показниками цього є наявність демо­кратичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам прав людини, достатність правових засобів, особливо правових процедур, для захисту конституційних прав і свобод. _

2. Ступінь здійснення принципу верховенства права в практиці державного і суспільного життя. Важливими показ­никами можуть бути: наявність правових законів, що відповідають праву, відповідність законів Конституції України, а за­конам - підзаконних нормативно-правових актів; ступінь безпосередньої реалізації норм Конституції при вирішенні конкретних юридичних справ.

3. Рівень правосвідомості суспільства, тобто ступінь знання права, розуміння Його необхідності для регулювання правових відносин, віра у справедливість права. Рівень пра­восвідомості визначається масовістю правомірної поведінки громадян, масштабами і якістю юридичної освіти, рівнем розвитку юридичної науки, правового мислення та ін.

4. Стан законодавства, ступінь його досконалості за змістом і формою. Рівень правової культури суспільства ви­значається тим, якою мірою втілились у законодавстві досяг­нення юридичної думки, наскільки оптимальними є методи, типи, способи регулювання правових відносин, як використа­ні правові засоби і прийоми юридичної техніки.

5. Стан законності в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, реальне їх здійснення. Рівень право­вої культури суспільства, якщо розглядати його в цій площи­ні, значною мірою залежить від ставлення самого законодавця до принципу законності, від правового виховання громадян, особливо посадових осіб та ін.

6. Стан практичної роботи суду, прокуратури, інших юридичних органів, які застосовують право, відображає їх ре­альну роль у правовій системі, ступінь додержання прав і свобод людини, норм етики, моралі тощо.

7. Ступінь сприйняття правового історичного досвіду як національної правової системи, так і правових систем ін­ших держав.

Рівень правової культури суспільства свідчить про те, як використано передові зразки правового регулювання, до­держало наступність у праві та ін. Особливо важливою є сту­пінь засвоєння історичного досвіду правового регулювання (історичні, літературні, наукові пам'ятки, правові традиції, звичаї, правові доктрини тощо).

Антиподом правовій культурі є правовий нігілізм, тобто нерозуміння значення законів або негативне ставлення до права, невизнання його цінності. "Живучість" правового нігілізму пояснюється як історичними, так і сучасними причинами. В умовах самовладдя, що було характерним для Російської імперії, до права, закону ставилися як до чогось непотрібного. Процес впровадження правових принципів у державне і суспільне життя, що розпочався наприкінці XIX - початку XX ст., був перерваний тоталітарним режимом, який склався у 30-х роках.

Не менш значущими є причини поширення правового нігілізму і в наші дні. До них належать невпорядкованість за­конодавства, його нестабільність і суперечливість, низький рівень правової культури, численність відомчих правових ак­тів. Неабияке значення має криза політичної і економічної си­стем, недоліки у правовій освіті та вихованні.

Переборенню правового нігілізму і підвищенню право­вої культури мають сприяти: правова інформація, правове нав­чання і виховання, поборення недовіри до роботи правоохорон­них органів, виховання законопослушності у громадян, підгото­вка юридично грамотних кадрів для державного апарату тощо.

Медичним працівникам необхідні знання медичного права, адже їхня діяльність щодо надання медичної допомоги населенню регламентується саме нормами цієї галузі права. Медичні відносини поділяються на окремі види: відносини з приводу надання медичної допомоги — діагностичної, лікуваль­ної, первинної, невідкладної (швидкої), спеціалізованої, реа­білітаційної; медичного втручання; трансплантації органів і тка­нин людині; корекції (зміни) статі; надання медичної допомоги для забезпечення репродуктивної функції людині; відносини з приводу забезпечення хворих лікарськими, протезно-ортопедич­ними, корегуючими засобами; проведення медичної експертизи; проведення біомедичних дослідів з участю людини тощо. Усі за­значені відносини виступають предметом медичного права і регу­люються медичним законодавством.

Медичне право — система правових норм, котрі регулюють якісно своєрідні суспільні відносини, змістом яких є здійснюва­ний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров'я людини.

До основних інститутів медичного права належать: правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медична допомога; трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів людині; донорство кроні та її компонентів; профілак­тика та лікування інфекційних хвороб; спеціальні заходи про­філактики та лікування ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД; спеціальні заходи профілактики та лікування наркоманії; медич­не забезпечення репродуктивної функції людини; корекція (змі­на) статі; психіатрична допомога; забезпечення населення лікар­ськими препаратами та засобами медичного призначення; біомедичні досліди з участю людини; медична експертиза.

Медичному праву притаманна низка специфічних рис. По-перше, наявність медико-спеціальних норм, пов'язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, прове­денням медичних маніпуляцій, операцій на людині, штучним за­плідненням, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми, з медичною «забарвленістю” є одночасне біо­логічними та технічними (техніко-біологічними) і водночас пра­вовими, оскільки є формально обов'язковими для медичних пра­цівників усіх медичних закладів незалежно від форми власності. По-друге, у структурі медичного права посідають значне місце норми про соціальний захист особи нри застосуванні медичного впливу на людину, зокрема, при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлення у визначених законом випадках обов'язкових меди­чних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо. По-третє,

тісний зв'язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають нормами — принципами, котрі забезпечують, зокрема, безоплатність для пацієнта гарантованого державою мінімуму медичної допомоги, неможливість відмови лікаря від пацієнта, безоплатності донорства, заборони евтаназії, забезпе­чення лікарської таємниці. Врешті слід підкреслити об'єктивний характер відносин, котрі становлять предмет медичного права. Кожна людина обов'язково стає суб'єктом медичного права, воно «супроводжує» її протягом усього життя.

Медичні відносини регулюються Конституцією України, яка закріпила право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медич­не страхування (ст. 49), Основами законодавства України про охорону здоров'я (19 листопада 1992 р.), Законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя на­селення* (24 лютого 1994 р.), «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” (12 грудня 1991 р., в ред. Закону від 3 березня 1998 р.), «Про донорство крові та її компонентів” (23 червня 1995 р.), «Про заходи протидії незакон­ному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекур­сорів та зловживанню ними» (15 лютого 1995 р.), «Про лікарські засоби» (4 квітня 1996 р.), «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», (16 липня 1999 р.), «Про психіатричну допомогу» (22 лютого 2000 р.), «Про захист насе­лення від інфекційних хвороб” (6 квітня 2000 р.), постановами Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерст­ва охорони здоров'я, інструкціями тощо.

Недоліком правової системи у галузі медичної допомоги є те, що медичне законодавство не систематизовано в одному законо­давчому акті. Важливою умовою формування медичного права є необхідність систематизації численного нормативного матеріалу шляхом прийняття Медичного кодексу України.

Поиск по сайту: