Огляд творчого шляху

Від "Першого вірша, написаного в окопі" і до історичного роману "Маруся Чурай" - саме Ліна Костенко у всій багатогранності продовжила жіночий поетичний родовід українського поетичного небосхилу.
Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову одспокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії. Вона самовіддано служить Мистецтву, продовжуючи і збагачуючи славні традиції предків, зокрема, високого античного світу. Поетеса тяжко хворіє від найбільшого лиха - фальші, неправди, особливо у мистецтві. Вона розсипає перли мудрості, добра, гуманізму, проповідує служіння народові словом правди і любові. Вона не шукає слави, а лише християнського терпіння в часи лихоліть. Поетеса від Бога любить і шанує свою Музу, поклоняється їй - покровительці Мистецтва Слова.

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світ, що є не зліпком чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за словами безсмертної Мавки з "Лісової пісні", "скарби творить, а не відкриває". Наявність такої самодостатньої поетичної реальності відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському сенсі "поезія є виривання за рамки конвенції семантичного поля мови/культури і світу як "сущого". Це завжди спроба вловити щось принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути строгим, це є ловленням порожнечі, Ніщо". Сущий світ - це дійсний світ, адекватний звичайним словам, які неодмінно були або є "чиїмись", це, у потрактуванні Поетеси - "розмовка побутова", "дзвінкий дивертисмент метафор, слів", а Поезія - це те, чого не можна до кінця передати у слові - любов, свято, квіти, молитва. І.Фізер, розмірковуючи про суть поезії, пише: "...поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає, а часто і не може бути". Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками з поезії Ліни Костенко:

Чудний народ - художники, поети.
Усе їм сниться те, чого нема.
Усе їм сниться те, чого не буде.

Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на поетизації отого справжнього "Ніщо":

Є для серця
така покута:
Забувати
скоріше зло,
Аніж те, що
мусило бути,
i чого в
житті не було.

"Ніщо", сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воно приречене "бути і відбутися у світі". Це як та "мрія", що на все життя, про яку писала Поетеса в одній з ранніх поезій:

Будь випадковим чи злим, шаленим,
Дай смуток,
розпач, каяття...
Лиш мрією не
стань для мене,
бо це уже на все
життя.

Справжня поезія адекватна не слову, а буттю, його первозданній і справжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є поетичним. Десь у надрах творчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття дословесного, а отже, істинного й у філософському сенсі цього слова, і в контексті ідейного духу того часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у слові буття становить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни Костенко:

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі
гарне і моє.

І світить сонце
оком загадковим

Ще слів нема.
Поезія вже є.
Світ незбагненний
здалеку і зблизька.
Початок є. А слова
ще нема.

Ще дивен дим, і
хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще
не звуть.
І хмари, не
прив'язані до слова,
от просто так
- пливуть собі й пливуть...

Золоту сторінку творчості Л.Костенко становить її духовний, етичний діалог з матінкою-природою. Все оживає під люблячим прозорливим оком поетеси; її душу і серце осяває зізнання у потребі духовного очищення від шлаків життя, суєтного людського спілкування, яке має базуватися на цінностях чистого серця, чистої душі, чистих рук.
Л.Костенко не лише любить природу, вона, як Мавка, зі світу природи з чистим серцем іде у світ людей. Вона неперевершена у створенні звукових образів:

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

Саме такі твори допомагають відчути красу української мови, її багату інтонаційну будову.

Симфонія кохання у творчості Ліни Костенко - ніби "золоте пташеня" поетичного саду. її любовна лірика - не водоспад пристрастей. Поетичні перлини розділу "Тихне сяйво над моєю долею" збірки "Неповторність" (К., 1980) та інших дають нагоду м'яко й делікатно доторкнутись до багатства душі поетеси. Це світ високих почуттів - святих і чистих, одухотворених святістю, високістю її Духу, її Серця, її Розуму.

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг…

Палітра кохання у Ліни Костенко передається словами високо-шляхетного серця, грає усіма барвами весняної веселки: тут і ніжність, і дружба -приязнь, невизначеність стосунків і незбагненність. Поетеса ніби зводить перед нами невидимий Храм Любові високої, цнотливої, одухотвореної, а часом жагучо-палкої, нестримної, яку не завжди "варто передавати словами". Це органічна природа її серця поетеси, яка творить дивосвіт-казку крізь "будні серця".

Осінній день, березами почавсь
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на "Ви".
Чи ж не повторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Український Аристотель Григорій Сковорода мабуть із Того Світу молиться, оберігає тендітну душу своєї духовної доні. У поезії "Ой ні, ще рано думати про все вона розмовляє з Учителем:

Григорій Савич - тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад, божественних пісень?

Величні постаті українських велетів духу "проходять крізь час", вони належать Україні та всьому людству, вони короновані Вічністю як обранці Долі, Відданість філософії серця Григорія Сковороди Ліна Костенко продовжила у книзі "Сад нетанучих скульптур". У поезії "Княжа гора", присвяченій пам'яті Т.Г.Шевченка, Ліна Костенко виливає глибоку любов, шанування творчого й людського генія українського народу. Кожен рядок, кожне слово поезії пронизані материнською любов'ю, турботою про поета. Трагічним акордом звучать заключні рядки "Княжої гори":

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!
Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

Біблійна тема пекуче і болісно розвивається у поетичних творах Ліни Костенко.
У поезії "Ісус Христо розп'ятий був не раз" поетеса-християнка проникає у святиню душі Ісуса - його страждання, який приніс себе в жертву за всіх нас, але вмирав і вмирає тисячу разів не лише від смерті, а "від образ бо: ним торгують і не дають умерти":

Ісус Христос розп'ятий був не раз
Там, на Голгофі це було уперше.
Умер од смерті, може - від образ
і за життям не пожалів умерши.
А потім розп'яли на полотні,
У мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп'яли його в мені
І розп'яли на цілім білім світі…

У поезії "Брейгель. "Шлях на Голгофу" постає яскраво виписаний останній земний шлях Ісуса Христа, який спивав чашу страждань серед величезного натовпу людей, а вони: " не подав ніхто Йому води ", " кожен пнеться ближче ", " всі поспішали місце захопить ", щоб краще бачити з пагорба крутого " Як він конає, як Він хоче пить ".
Поезія "Перш ніж півень запіє..." Л.Костенко змальовує трагічне потрійне відречення апостола Петра від Учителя Ісуса Христа, коли його розпинали на Голгофі. Поетеса виносить свій страшний, але справедливий присуд Петрові: " І він сидів, як раб серед рабів ".
Шедевром духовної поезії Ліни Костенко є її переспіви "Давидових псалмів" 1.16.22. Від імені свого народу поетеса благає Господа не віддалятися, вустами Ісуса Христа молить зберегти душу рідного народу:

Боже мій, Боже мій! Боже!
Душу врятуй від грабунку!

Це символічно, що у Біблії одне із найчастіших слів - це серце, а слово "душа" в поезії Ліни Костенко акцентує увагу на духовних цінностях народу, який на стику тисячоліть має відродити найцінніше - душу людини. Серце поетеси віддане людям... Нам треба не осліпнути серцем, молитись за Українську Берегинею, вірити її Слову, як благовіщенню Ангела:

Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
Як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук нестудених.

Поезію Л.Костенко треба осмислити розумом і серцем. Незвичайною глибиною, мудрістю, красою й силою художньої форми відзначаються "Інструкції" поетеси. Для багатьох шанувальників її таланту вони стали настільною книгою істини.
Ліна Костенко усім своїм життям, своєю творчістю стверджує істину. Вчитуючись у "Вибране", збірку "Неповторність" ми відчуваємо, як слово "душа" палає в творах найрізноманітнішого спрямування - філософських, ліричних, драматичних, афористичних тощо.
"Душа тисячоліть шукає себе в слові", "душа скарби прадавні стереже', "душа належить людству і епохам", "стоїть душа перед усім святим", "коли душа посоловіє, тоді уже не до краси", "якийсь безсмертний дотик до душі" і багато інших чудових прикладів.
Поезія Ліни Костенко - справжня, неповторна в найглибшому сенсі цього слова.

Історичний роман "Маруся Чурай"

Як і в кожного митця, в поетеси є головний твір, так би мовити, лебедина пісня її життя. І таким твором є історичний роман у віршах "Маруся Чурай", який побачив світ в 1977 році. Цей твір став сенсацією номер один в літературі. Він потряс весь український мистецький світ. Досі жоден з письменників не міг узятися за цю майже до дна вичерпну тему. Адже легенда про дівчину-пісняра 17 ст. вже давно стала темою української драматургії, прози 19-20 століть.

Його авторка щиро призналася, як в процесі роботи над романом вона настільки органічно злилася з образом своєї героїні, що не могла відрізнити себе від Марусі Чурай. Вона пропустила через свою душу й серце трагізм ролі легендарної дівчини.

"Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях "Маруся Чурай" Ліни Костенко",- писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко.
Але насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році "Радянським письменником".

В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу "Ой не ходи, Грицю...". Баладу, авторство якої приписується легендарній народній поетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,- Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко- Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті "В неділю рано зілля копала..." О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось би, зужитий в літературі матеріал.

Роман "Маруся Чурай" захоплює один раз i назавжди, бо Лiна Костенко, тiльки-но розпочавши розповiдь у романi, запрошує нас у вир пристрастей, де Iван любив Марусю, а Маруся - Гриця, де на iсторичному тлi розгортаються, дiйсно, безсмертнi, вiчнi подiї i проблеми життєвi, якi з особливою мудрiстю i майстернiстю вирiшує талановитий митець.

Маруся. Дiвчина з легенди чи iсторична постать? До цього часу достовiрних доказiв так i немає. Але в народi розповiдають, переспiвують долю цiєї дiвчини, що мала незвичайний голос i здiбностi створювати i спiвати пiснi, але ж i життя її незвичайне! Чуйна душа Лiни Костенко не могла бути байдужою до цього, а тому ми пiзнаємо через долю героїнi роману неповторну долю поетеси, її доби.

Ця дівчина не просто так Маруся.
Це - голос наш. Це пісня. Це - душа.
Коли в похід виходила батава -
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була, як Голос України,
Що клекотів у наших корогвах!

"Маруся Чурай" - це справжнiй iсторичний роман з легендарною героїнею, з трагiчним i водночас пiднесено-величним вiдчуттям iсторичної доби, iм'я якiй Хмельниччина, доби змагань, духовної звитяги всього народу. На нас дивиться iсторiя змалку чувана, у юностi романтизована, у зрiлостi вiдлита в бронзу усвiдомленням необхiдностi пiзнати її у всiх подробицях.

Укpаїнська дівчини Маpусі Чуpай, являє собою взіpець моpальної кpаси й таланту pідного наpоду. Гоpда й кpасива, вона була мpією не одного паpубка чи козака. Та Маpуся щиpо покохала Гpиця. Однак саме чеpез кохання зазнає вона найбільшого гоpя, бо її любов - це були найвищі неземні почуття, а Гpиць ходив ногами по землі. Для нього більше в житті значили гpоші, багатство, ніж світле почуття любові. Маpуся... Вона була іншою... Вона будь-яку зpаду пpиpівнювала до злочину. Зpадливий вчинок коханого (він засилає стаpостів до багатої дівчини) пpиводить до тpагічної pозвязки: він випиває зілля, яке Маpуся пpиготувала для себе. Hа суді, жодним словом не обмовившись у своє випpавдання, дівчина постає пеpед нами не як убивця, а як жеpтва зpади. Hіщо не може закаламутити чисту душу, моpальну кpасу Маpусі. Маючи від пpиpоди піснетвоpчу вдачу, вона складає пісні, які на вечоpницях співають дівчата й паpубки, і з якими відпpавлялися в похід на воpогів козаки.

Маpуся стає виpазником ідеї свого часу, співцем своєї геpоїчної доби. Обдаpована, ліpична й гоpда натуpа, Маpуся Чуpай виступає в pомані як символ усієї Укpаїни доби козацьких воєн за своє звільнення. Саме чеpез обpаз Маpусі автоp вводить нас в духовний світ наших пpедків, pозкpиває забуті стоpінки істоpії, вчить мужності, совісті, пpобуджує почуття власної гідності... Маpуся Чуpай - це обpаз взятий з наpоду, і так майстеpно оспіваній Ліною Костенко для наpоду.
Завдячуючи високiй майстерностi авторки, ми протягом усього роману бачимо, як вправно вплiтає вона долю Марусi Чурай у долю iсторичну нашого народу. Думи, якi виринають у пам'ятi Марусi, нею ж сприймаються, як власна бiографiя. Адже кобзар спiвав про страту "орлика Чурая", про батька, який "...пiшов у смерть - i повернувся в думi, i вже тепер нiхто його не вб'є". Лiнi Костенко вдалося створити пряму проекцiю долi батька на долю страдницi Марусi. Пiснярка шукає i знаходить у собi сили вистояти. А переспiв оскарження, викладений в гетьманському унiверсалi, привезений Iваном Iскрою у трагiчнi хвилини вироку - страти Марусi Чурай, свiдчить, що:

Лише в пiснях вогонь отой
пашить.
Таку спiвачку покарать
на горло, -
то це ж не що, а пiсню задушить!

Виявляється, що захищати свою людську гiднiсть Марусi було надзвичайно, неймовiрно важко, та все одно легше, нiж беззахисне жiноче серце. Бо кожний, хто любив, знає, що найчорнiший антипод кохання - не смерть, а зрада. В чому "хвороба" Гриця? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка:

Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток
і любив пісні.
Це як, скажімо,
вірувати в бога
і продавати душу
сатані.

Лiна Костенко - тонкий психолог, а тому намагається розкривати, пояснювати трагедiю Марусi через подробицi психологiчних характеристик усiх персонажiв, намагається розплутати генетичний код двох родiв - Чураїв i Бобренкiв. Розв'язує проблему, як же сталося так, що одна Бобренчиха заворожила i звела на нiщо двох таких могутнiх козакiв - батька i сина. Соцiальнi корiння, робить авторка висновок, належать до вiчних, як любов i смерть. I сьогоднi, коли настав час великих зрушень, мiграцiя населення призвела до набуття нових гнiзд на нових мiсцях, коли деяких молодих людей блакить кахлю у ваннiй хвилює бiльше вiд блакитi неба, пафос Лiни Костенко звучить однозначно: не топiть свою безсмертну душу в багнi споживацтва. А головна героїня Маруся з болем душевним промовляє:

Моя любов чолом торкалась неба,
А Гриць ходив ногами по землi.

В цих словах - не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, туга...
Як i авторка, ми на боцi Марусi, вона визнана невинною у смертi Гриця, вона перетлiла душею, але у хвилини вiдчаю, всупереч усьому, твердила: "...невiрного, брехливого, чужого, огидного, - а я ж його люблю!" I як голос самого серця:

Хоч би менi хто жменьку землi з могили його принiс
Натертися проти серця... може б трохи полегшало...

Мудрiсть жiночого серця пiдказала Л.Костенко кiнцiвку роману, драматичну i до болю реалiстичну, що хоч криком кричи, та усвiдомлюєш - правда! Прощання з Iваном, виступ Полтавського полку, i знову звучать невмирущi пiснi Марусi, що линуть над корогвами, вершниками - висока хвиля звучання, i раптом - емоцiйно-лiричний зойк, жалiсливе благання:

Дiвчата вчора берегом iшли, -
та й заспiвали "Ой не ходи, Грицю".
А я стояла... Що ж менi кричати?..
Якi менi сказати їм слова?..
Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата!
Цю не спiвайте, я iще жива.

Доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя. Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:

Цвіте земля,
задивлена в свободу.
Аж навіть жити
хочеться мені.

А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:

Останні дні вже
якось перебуду.
Та вже й кінець.
Переночую в смерть.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.
Ось така, високопатетична, а часом надто розумна, чарує нас своєю красою дiвчина з легенди Маруся Чурай, якiй судилося жити вічно.
Пісні Марусі Чурай пройшли крізь роки, йдуть у нові віки. Не відлетить з них квіт народної душі, не розвіється з вітром їх потужна енергія добра, що вибудовує світ нових поколінь. Жива Маруся Чурай - вічна наша сучасниця. А з Марусею вічно жива велика і горда душа України.

Не питай мене, хто я.
Не питай...
Ми зійшли, як роса.
На Великій Руїні
Я - найменша сеструня Марусі Чурай.
В мене серце так само болить, Україно.
І той самий в нас, Часе самісінький біль!
Все не можемо долі своєї впіймати.
Крає небо вкраїнське
Чужа заметіль.
І сивіє над шляхом сумуючи мати.
І сеструнине серце - посеред віків
Чую голос прощання.
Такий оксамитний!
Виряджає в походи своїх козаків,
А я тільки своїх починаю будити,
Я найменша сеструня Марусі Чурай.
В мене серце так само болить, Україно!
Так само...

* * *

Є люди, які, крім особистого, несуть ще й хрест свого народу. Це люди неймовірно тонкі і талановиті. Такою і є наша сучасниця, можливо, найвидатніша українська поетеса часу Ліна Костенко. Недарма Американський літературознавець Джордж Луцький назвав Ліну Костенко "царицею поезії в Україні". Поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні. Ліна Костенко несе не тільки глибоку, а й свіжу неординарну думку. Говорить правду там, де багато хто хотів би відмовчатись. Такою вона була раніше, така й сьогодні. Ось що говорить академік Микола Жулинський: "Ліна Костенко - унікальне явище не тільки в українській, а й у європейській, світовій літературі, тому що такої глибини переживань і самокритичних катувань, проекцій на долю своєї країни, я думаю, ще українська література не знала. У неї чи не кожен твір - проблема митця і свого народу. Наголошую - українського митця". Її слова в усьому гранично вагомі:

Ми переможем. Не такі ми й кволі.
Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.

Поиск по сайту: