Аналіз художніх засобів у аналізованих поезіях Ліни Костенко

Почати варто з думки про те, що в Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто вживається навіть слово «Україна». І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. В.Базилевський з цього приводу підкреслює: «Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас» [39, 6]. Це стосується і віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції існуючому тоталітарному режимові. Щоб проілюструвати перше, пропонуємо уривок з «Циганської музи», де йдеться про страждання поетеси Папуші, яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, — а виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються слова:

І що їм всім до того, що ти корчишся з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі. [40, 61]

Для ілюстрації другого досить прочитати уривок з вірша «Біль єдиної зброї»:

…Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі, ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався — Малоросія,

твоя поетеса була Українкою! [27, 43]

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах. Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах. [27, 43]

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов’язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі. Подаємо лише окремі рядки:

Ллє пост природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

(«Навіщо ж декламація? Все значно…») [40, 25]

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(«Настане день, обтяжений плодами») [40, 152]

Та самих висмиканих з контексту афоризмів мало. Перейдемо до аналізу художніх текстів підібраних поезій:

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу. [40, 348]

Слово «коректура» означає «правка». Поетеса підкреслює, що людське життя пишеться без чернетки, що у минулому вже неможиво щось змінити.

Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існувані багатьох пасток, які накладала на душу й совість поета тоталітарна система. Ця авторка вистояла там, де інші не змогли. М.Слабошпицький пише: «Читач, далекий од видавничого процесу і не втаємничений у магічну силу циркулярів із маланчуківсько-шамотинських канцелярій, навіть і уявити собі не може, крізь які побільшувані лінзи розглядалося у видавництвах кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися і цей, і два наступних рукописи, і викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний натяк на якусь крамолу. Інструкції згори були вичерпно однозначні, як вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! І наші доблесні видавничі чиновники з самовідданістю стражів державних кордонів пильнували і пильнували. Звичайно, були з-поміж них і люди без церберських синдромів, люди, щиро зацікавлені, аби книги Ліни Костенко не калічилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що вони могли вдіяти – система завжди сильніша за людину.» [37, 152] Вірш «Мимовільний парафраз» написаний від імені тоталітарної системи:

…Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть. [40, 23]

Ліна Костенко з доброю дозою іронії обігрує крилату в радянські часи фразу про те, що комуністична партія – «розум, честь і совість нашої епохи». [58, 15]

Поетів ніколи не був мільйон.

Не кожен з них був засновником.

Розбійником був Франсуа Війон,

А Гете, Вольфґанґ, сановником. [40, 84]

У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі, — і мільярд, і мільйон, —

А яка вона й досі ще гарна! [40, 65]

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії «Мабуть, ще людство дуже молоде» [40, 64], хоч цьому «молодому людству» поетеса й докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, —

XX вік! — а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці. [40, 61]

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева – символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом – це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші «Послухаю цей дощ» [27, 57] про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

То, може, це і є моя найвища сутність. [27, 57]

А ось чудовий образ ще не знищеного радіацією лісу, який після вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим і про який одинадцятикласники ще прочитають у «Чорнобильській мадонні» І Драча:

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

Людьми забуті звечора в лісах… [44, 152]

Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко, як і Василь Стус, жриця осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати у вірші «Виходжу в сад, він чорний і худий»:

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь. [27, 63]

У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають взагалі.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе —

гіркі черешні над шляхами –

Спасибі вам за все, за все! [40, 334]

Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумом пише: «Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку… А зараз там — ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про не говорила мама в «Древлянському триптиху» – так задовго до Чорнобильської трагедії: «Моя печаль – ріка без переправи…» Що бачила, коли писала: «А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси…»? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси – це також і нація…» [57, 4] Тема Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У «Інкрустаціях» [40; 534] зустрічаємо вражаючі мініатюри:

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі. [40, 544]

Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії «Дзвенять у відрах крижані кружальця» [40, 536]. Самотність природи, її мало не дитинна туга за людиною, за господарем, видає, що подія відбувається у зоні, в покинутому селі, біля порожньої і давно не зігрітої теплом людського щастя чи нещастя, чи й просто буденного життя, оселі:

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш…

Найцікавішою є інтимна лірика Ліни Костенко. В цієї поетеси йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об’єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання – нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи їі люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в «Світлому сонеті» Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону [52, 5]:

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Фото: http://www.mgarsky-monastery.orgВисоке небо Ліни Костенко

Ліна Костенко належить до плеяди найталановитіших, глибоко українських митців, зоря яких сяє гордо і чисто на поетичному небосхилі України. Постать письменниці овіяна різними легендами, вигадками. "Нерозгадане чудо", "Казка казок", "Спартанка Києва" - так в народі називають горду, непоступливу у своїх принципах, кришталево чесну українську поетесу.

Як давить світ, як обступає
Як приголомшує, як мне!
Як зберегти в собі це серце,
коли воно не кам'яне?
Як зберегти в собі цю душу
в глобальнім клекоті біди?
Кити хоч викидаються на сушу,
А людству викидатися куди?

Ліна Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. Вона належить до того покоління, на долю якого випало важке дитинство, коли зранена земля стогнала від болю, плакала гарячими слізьми дітей-сиріт і вдів-солдаток. Повоєнні роки... Це стінки окопів, на яких писані перші вірші юної поетеси, яки ще не поросли травою, біль тяжких втрат ще не став сумним спогадом, а переживався фізично.

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі,
моє дитинство, вбите на війні.
0, перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа.

Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її душі.
У 1936 р. Ліна Костенко переїжджає у Київ, де вона закінчила середню школу на Куренівці. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті імені М.Горького.
З педінституту в Києві життєва дорога повела Ліну Костенко в літінститут імені М.Горького в Москві. Ще був живий Сталін. Як писав класик, "людина у сірій шинелі стоїть в зореноснім Кремлі..."
Ця доба позначена хвилею репресій серед митців і особливо, письменників. І вже в першу книгу "Проміння землі" вриваються дисонанси часу перед якими поетеса почувається несміливо, розгублено.

Так часом тяжко, що мені здається,
що серце в грудях вже не б'ється.
Що залишилась по мені
Лиш тінь від мене на стіні.
І ця печаль, прискіплива, як - слідчий.
І ця строфа, оголена, як відчай.
І дикий хміль, примерзлий до воріт.
І на криниці необбитий лід.

Те монументальне стояння кремлівського тирана здавалося вічним, - аж поки не настала пора суспільного потепління, її початок був ознаменований громоподібною доповіддю М.Хрущова XX з'їздові. Хрущовську відлигу Ліна Костенко зустріла в Москві. З особливої атмосфери тих років і постало покоління шістдесятників. Поетеса прийшла в літературу з такими поетами-"шістдесятниками", як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграновський.
Навколо імені Ліни Костенко створювався ореол підозри і недовіри. Зловісне табу, накладено на її поезію, тривало впродовж майже двох десятиліть. Але незважаючи на непросту долю митця, поетеса безкомпромісна й смілива, лірична й громадянські активна, її творчість характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, нескінченними творчими пошуками.

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка "Проміння землі" вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: "Мандрівка серця" (1961), "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), "Вибране" (1989). Драматичні поеми "Скіфська одісея", "Сніг у Флоренції", поема-балада "Дума про братів не-азовських", - це жагуче минуле в сучасності, без якого народ не може повнокровно існувати, претендувати на безсмертя.
Перу письменниці належить історичний роман у віршах "Маруся Чурай" (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім.Т. Г. Шевченка. Цією високою нагородою відмічена також збірка "Неповторність".

Поиск по сайту: