АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ЧЕРНАВОДА

Читайте также:
  1. САФАР–БЕЙ

 

 

На третій день добралися до Гайдуцької криниці. Тут починався гайдуцький край. На перевалі їх зупинили дозорці.

— Хто? — пролунало з кущів.

Всі зупинилися. Драган вийшов наперед.

— Драган, другарі.

— Скажи паролу![72]

— Бий железото, докато є горещо! — тихо проказав хлопець.

— Так, бия се до победа! — почулося у відповідь.

З кущів вийшли два гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драганові руки і запитально глянули на його супутників. Драган коротко пояснив, хто вони, і додав:

— Ми поспішаємо до воєводи Младена.

— Щось трапилось?

— Так, дуже важлива справа.

Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришеві, довгорукому велетневі, що стояв збоку.

— Ганчо, проведи їх до Петкова.

Ішли мовчки. Вже сутеніло, коли добралися до невеликого гірського села, що причаїлося в глухій ущелині серед лісів. Ганчо щосили загрюкав в одні ворота тупим кінцем списа. Оглядове віконце у брамі відчинилось, і звідти долинув сердитий голос:

— Хто там? Чого треба?

— Відчини, Савчо! Це я… хіба не впізнав? — сказав Ганчо і гримнув: — Та не кричи дуже! Розкричався!

Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір’я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов’ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.

— Хто такі? — спитав чолов’яга. — В якій справі? Я кмет[73]Петков.

— Ми хочемо бачити воєводу Младена, — виступив наперед Драган. — У мене важливі вісті для нього. Дайте нам їсти і коней, щоб доїхати до Чернаводи!

— Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.

Господар завів їх до світлиці, великої похмурої кімнати, посередині якої стояв незграбний смерековий стіл. Попід стінами — широкі лави, покриті шкурами і килимами. На стінах — зброя: шаблі, ятагани, луки з сагайдаками, рушниці–яничарки та два боздугани[74]з міцними ремінними шлейками на руків’ях.

На столі, у високому мідному підсвічнику, горіла воскова свічка. Тут же стояли миски зі стравами, чарки і череп’яна сулія з вином.

За столом сидів тільки один чоловік. Драган шанобливо вклонився:

— Здравей, воєводо!

Арсен прикипів поглядом до цієї незвичайної людини, про яку так багато розповідав Якуб. Так ось який воєвода! Скоріше середній на зріст, обличчя вродливе, бліде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому іскриться срібляста паморозь.

Воєвода рвучко схопився з місця, підняв вгору підсвічник.

— Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?

— Біда, воєводо. Сафар–бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь…

Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.

— Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?

— В суботу.

— Отже, Сафар–бей досі в Сливені, якщо не робить інших безчинств по дорозі. Ну що ж, ми дізнаємося про все і постараємося визволити Момчила.

— Спасибі, воєводо, — прошепотіла Марійка і, знесилена, опустилася на лаву.

— Господарю, — звернувся воєвода до кмета Петкова, — запрошуй другарів до вечері.

Кмет підсунув лаву до стола. Всі посідали, почали їсти.

— Ти не з балканджіїв, друже? — перегодя запитав воєвода Арсена. — Я щось не пам’ятаю твого обличчя.

— Я козак, бай Младене… З України, — відповів Арсен. — Ми тікали з турецької неволі разом з Якубом…

— Яким Якубом?

— Вашим другом по медресе Якубом Махмет–агою…

— Що–о? Ти знаєш Якуба Махмет–агу?

— Так, він мій друг.

Воєвода рвучко підвівся з–за столу. Його бліді щоки порожевіли від хвилювання.

— Подумати! Стільки років я не мав звістки про Якуба — і ось на тобі! Виявляється, він живий–здоровий і тікає разом з козаком–руснаком з турецької неволі!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповісти мені все, що знаєш про Якуба!

— Розповім, бай Младене, — підвівся Арсен, — але тільки наодинці. Я маю для вас ще інші важливі вісті.

Воєвода проникливо подивився на козака і раптом зблід. Неймовірна думка вразила його в серце.

— Ти хочеш сказати, що… Стривай! Ми підемо зараз звідси. Петков, проведи нас у свою опочивальню.

Голос воєводи затремтів. Кмет Петков підозріло подивився на незнайомця, обмацуючи поглядом кожну складку одягу, ніби хотів пересвідчитися, чи немає там зброї.

— Бай Младене, але…

— Не думай нічого поганого, Петков. Проведи нас.

Кмет провів їх до невеликої кімнати, що служила йому за спальню, засвітив свічку і, підкоряючись твердому поглядові воєводи, з великою неохотою вийшов і причинив за собою двері.

— Ти знаєш щось про мого сина, друже? — спитав воєвода, стискаючи Арсенові руку.

— Ні. Про Ненка ми з Якубом нічого не знаємо.

— Тоді що ж ти маєш мені сказати?

— Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарію.

Воєвода схопився рукою за серце.

— Златка! Моє дитя! — прошепотів задихаючись. — Де ви її з Якубом залишили?

— І Я куба, і її захопив Сафар–бей.

— Що?

— Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.

— Їй загрожує небезпека?

— Не думаю. Якуб — турок…

— Це правда. Однак мала втіха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати її з пазурів Сафар–бея!

— Я теж такої думки, — сказав Арсен.

— Ми зараз їдемо в Чернаводу!

Воєвода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в світлицю, зразу ж наказав кметові готувати коней на всіх.

 

 

Опівночі загін вершників прибув у дику й малодоступну ущелину на Чернаводі, де високо над прірвою, на вузькому уступі, чимало років тому гайдуки збудували невеличку, але міцну кам’яницю, обнесену дубовим палісадом і приховану від стороннього ока густим ялинником. Тільки довірені люди знали про це таємне гайдуцьке гніздо, де жив воєвода, де зберігалися казна загону, зброя і харчові припаси і куди доставляли поранених та хворих, щоб вилікувались та відлежалися в теплі і затишку.

Ця кам’яниця не була фортецею, але при потребі могла захистити від несподіваного нападу. І гайдуки упродовж років берегли її від хижого ока султанських вивідачів.

Ніч була тепла, місячна. Безмовні Балкани спокійно спали, оповиті голубими туманами. Тільки десь глибоко внизу, на дні ущелини, глухо вуркотів гомінкий невсипущий потік.

На воєводу чекали. Брама безшумно розчинилася — гайдуки взяли коней і, освітлюючи дорогу ялиновими смолоскипами, підвели до дверей невеликого кам’яного будинку. Коли всі спішились, воєвода сказав:

— Другарі мої, всі ви стомились, а тому справи відкладемо на ранок. Зараз вас одведуть на нічліг… Але я хочу попередити про заведений тут порядок. Як би хто пізно не ліг, зі сходом сонця мусить бути на ногах. Спіть спокійно, вас розбудять… На добраніч, другарі!

Вранці до Арсена підійшов гайдук.

— Друже, воєвода чекає на тебе. Іди за мною!

У невеликому покої, куди він завів козака, було прохолодно і напівтемно, але воєвода сидів біля столу і щось швидко писав. Привітавшись, Арсен зупинився. Воєвода присипав написане піском, відклав аркуша набік.

— Тепер ми можемо спокійно поговорити про справи, — сказав неголосно, жестом запрошуючи Арсена сідати. — Так трапилося, друже, що ти опинився в самій гущі подій, які хвилюють мене вже кілька місяців. Небезпечних подій.

— Ви маєте щось нове про Златку?

— Про Златку — ні. А про інші справи маю.

Воєвода пильно глянув на козака, ніби хотів проникнути в його найпотаємніші думки.

Тепер, при ранковому освітленні, Арсен помітив і втому, що просвічувала в чорних очах воєводи, і сітку дрібних зморшок попід очима, і сиві скроні. На вигляд йому років п’ятдесят. Одягнутий невибагливо, але зі смаком. Чорний сукняний чепкен[75]щільно облягає міцні плечі. За широким шкіряним поясом два пістолі, а при боці — багато оздоблена шабля.

— Дорогий мій друже, — підвівся воєвода, — дозволь познайомити тебе з моєю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але прошу: будь небагатослівний. Нас чекають інші важливі справи…

Воєвода відчинив важкі дубові двері, що вели до внутрішніх кімнат, гукнув:

— Анко!

Зразу ж на порозі з’явилася ставна красива жінка у темному одязі. Побачивши її, Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Адіке. Тепер немає ніякого сумніву, що Адіке і є дочка воєводи Златка.

— Я не могла дочекатися ранку: хотіла бачити вас, — сказала жінка, простягаючи замість привітання Арсенові руку. — Ви найбажаніший наш гість, бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподівалася. Прошу, сідайте, дорогий друже!

— Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справді ваша донька…

— Ви впевнені, що вона так схожа на мене?

— Безперечно. Ті ж очі — такі темно–сині, що здаються чорними, ніс, рот, навіть голос — усе ваше, пані Анко… Поки я не бачив вас, у серці в мене інколи зринав сумнів… Тепер він зник, і я радію разом з вами.

— Радіти рано… Златки нема, і ми не знаємо, що з нею.

— Гадаю, вона жива. І до того часу, поки Сафар–бей не знає, чия вона дочка, їй не загрожує небезпека. Для життя, в усякім разі. А ми тим часом зробимо все, щоб визволити її!

Воєвода переглянувся з дружиною.

— Ми всю ніч думали про це, — сказав він. — Я вже послав вірних людей у Сливен — завтра чи післязавтра ми матимемо докладні вісті про Златку, якщо вона там. Ми вдячні тобі, друже, за щиру готовність допомогти нам у визволенні нашої дочки, але, думаю, ми не повинні вимагати від тебе участі в цій справі. У тебе своя дорога.

— Так, у мене своя дорога… Але вона так тісно переплелася з дорогою Златки, що тепер їх розведе хіба що сам Господь Бог! Ось чому я хочу і мушу зустрітися з Сафар–беєм!

Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумніву, козак закоханий у їхню доньку і не приховує цього. Ба, навіть дає зрозуміти, що він має на неї не менші права, ніж батьки. Це не сподобалось Анці. Вона міцно стулила губи, розмірковуючи, як повестися з чужинцем, щоб і не образити, і не дати приводу сподіватися на схвалення його почуттів.

Зміна в настрої Анки відразу кинулась у вічі і Арсенові, і воєводі. Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був іншої думки, ніж дружина, постарався згладити натягнутість, що раптом виникла між співрозмовниками.

— Якщо так, справа вирішена: тобі, друже Арсен, доведеться їхати в Сливен.

— Я теж так думаю, — сказав спокійно козак. — Крім мене, ніхто з ваших людей не знає ні Златки, ні Якуба.

— Безперечно… Я радий, що ми дійшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди сніданок!

Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук уніс на дерев’яній таці хліб, холодну телятину, мед і глек виноградної ракії.

Воєвода наповнив ракією чари і сказав:

— Багато років не було в цій кімнаті дорожчого гостя, ніж ти, друже. Звістка про Златку влила в наші серця нові сили, повернула нас до життя… За твоє здоров’я, друже! За наш успіх!

— За ваш успіх, воєводо! — з почуттям сказав Арсен. — За гостинну Болгарію!

— Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? — оживився воєвода Младен. — Ти знаєш про його цілі? Тобі відомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?

— Так, я знаю про це, — відповів Арсен. — Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба… Зараз бачу сам на власні очі.

— Ти співчуваєш нам?

— Ще б пак! Наші народи — брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого я не маю права повертатися на Україну…

— Яке? Ми не могли б допомогти тобі?

Арсен розповів. Воєвода розвів руками.

— Тілький щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника, так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого… то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України… Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов’язково доведеться зіткнутися близько з Сафар–беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця…

— Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять…

— Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Московією… До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака — і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір’я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, ми знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку воєводи Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині і московському цареві.

Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.

А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:

— Болгарія — маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помаками, потурнаками по–вашому. Але, на щастя, ми не самотні! З нами і серби, і волохи[76], і молдавани, по той бік Чорного моря — вірмени, грузини… Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу… Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай–но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!.. Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.

Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.

— Розумію, — сказав Арсен. — І згоден усе зробити, що треба!

— Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся там. Я хочу попередити про це…

— Я ніколи не уникав небезпеки.

— То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар–беєм.

— Ну й що?

— Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села… Вбиває всіх, на кого падає підозра у зв’язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворог! Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого–небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Момчил — мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там… Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї[77]… Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар–бея!.. Цьому негіднику треба… — Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне — зняти голову з плеч.

— Розумію, — кивнув головою Арсен.

— Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, — визволити Златку… Про це мусиш думати передусім…

— Чекайте!.. У мене є ще одне прохання! — На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. — Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли–небудь нашого Ненка… Він живий! Материнське серце чує… Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого–небудь, хто пам’ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина…

Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.

— Я постараюся дізнатися, — тихо сказав козак. — Але минуло стільки років…

— Не думайте, що ми не шукали його! — жінка зблідла. Очі її затуманились. — Младен не жалів ні зусиль, ні грошей… Однак нічого певного ми не дізнались. Гамід ніби у воду впав. А з ним зникли і діти… Одна–єдина звістка дійшла до нас від старої ахчийки[78]з Ямболя. Вона розповіла, що одного разу в харчевні зупинився молодий чорбаджія з почтом. З ним було двоє дітей, яких чорбаджія наказав ахчийці викупати… Дівчинка сиділа тихо в кутку і злякано, мов зацьковане звірятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, відбивався, відмовлявся від їжі і був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись і посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. «Ненко», — відповів він. Та чорбаджія в цей час повернувся знадвору і наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто він і звідки. Однак добре запам’ятала: у хлопчика на правій руці, нижче ліктя, три білі шрами… Такі шрами були у нашого Ненка…

Голос жінки затремтів, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечі, втішаючи, і непомітно дав знак Арсенові, щоб залишив їх.

 

 

На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка. Змилені коні з натугою тягли важкі криті вози. Візники то підбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то періщили батогами.

Попереду валки, відірвавшись кроків на сто, їхало двоє верхівців. То були Арсен і Драган. Але їх годі було впізнати: Арсен переодягнувся заможним купцем–турком, при боці в нього — кинджал і два пістолі, що виграють проти сонця перламутровими руків’ями. Драган одягнутий скромніше, широкі криси капелюха затіняють худе засмагле обличчя; в руці — важкий дубовий кийок.

Кам’яниста дорога круто здіймалася вгору. Обабіч похмурою темною стіною стояли соснові й смерекові ліси. Зелена тиша, напоєна густими пахощами трав і смоли, дихала тривожним спокоєм, примушувала подорожніх уважніше вдивлятися в густі зарості.

— Скоро вже? — спитав Арсен.

— Зараз і перевал, — відповів Драган. — За цим поворотом нас чекатимуть. А залога стражників — трохи далі… Почують стрільбу — прибіжать.

Через кілька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо. В одному місці дорога розширилась настільки, що утворився чималий майдан, порослий вереском і захаращений дрібним камінням. Ліворуч майдан закінчувався стрімким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник.

— Тут, — сказав Драган і, підвівшись, свиснув.

У ту ж мить у лісі затріщали постріли з пістолів і яничарок. Візники зупинили коней, почали квапливо завертати вози назад. Постріли загриміли знову. Над головами просвистіли кулі. Кинувши напризволяще валку, Арсен і Драган ударили під боки коней, погнали вперед, волаючи:

— На допомогу! На допомогу! Розбій!

Здалеку долинуло бемкання дзвонів. Драган зарепетував ще дужче:

— Сюди! На допомогу! Грабують!

Стрілянина вщухла. Вози розвернулись, і візники погнали коней униз. На дорозі лишилося десятків два озброєних нападників, що вискочили з лісу. Кілька з них були погналися за Арсеном і Драганом, але, побачивши кінний загін стражників, які зі свистом і криками, зі списами напереваги зненацька виринули з–за червонястої скелі, повернули назад і приєдналися до своїх товаришів.

— Що тут скоїлося, гнів Аллаха на ваші голови! — гаркнув, зупиняючись перед утікачами, огрядний підстаркуватий халавуз[79]з окладистою сивою бородою.

Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:

— Розбійники! О Аллах! Доганяйте негідників! Вони забрали всі мої вози з товарами! О вай, вай! Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас — доганяйте! Я щедро заплачу!..

Однак стражники не рушили з місця. Халавуз приклав руку козирком до лоба і поглянув на дорогу, де вдалині виднілись гайдуки.

— Їх багато?

— А хто зна, — втрутився в розмову Драган. — Може, двадцять, а може, й п’ятдесят… Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку! Налетіли з лісу, мов шайтани, завернули коней — погнали назад… Нам пощастило втекти, а трьох наших супутників кинули вниз, у прірву… Ви не чули крику?

— Йок, йок, — похитав головою халавуз. — Ні, ні!

Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби.

— Як же це ви могли не чути? Мені той крик і досі у вухах стоїть! Я–як схоплять бідного, я–як кинуть!.. Летить і кричить!..

Драган почав перегравати, і Арсен різко обірвав його мову.

— Замовкни, зевзеку[80]! — гримнув він і звернувся до стражників: — Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!

Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.

— Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай Аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив — нічого не втратив…

— Не говоріть так багато — доганяйте! — вигукнув мнимий купець.

— Хіба тепер доженеш? — заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. — А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? і нас переб’ють, і вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена… Подалі від лиха.

— Більшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мій добрий старий батько потрапив у полон.

— Ніхто не просив тебе їхати через Вратник, добродію, — огризнувся халавуз. — Є інші перевали через Планину — Шипкинський, Троянський… А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх возів поліземо під кулі?

— То для чого ж ви тут поставлені, шайтан би вас побрав?

Стражники обурено загомоніли.

— Це не твоя справа, гяуре! Дякуй Аллаху, що живий зостався!

— Я не гяур! Я правовірний!

— Тим краще. Аллах допоможе тобі набути нове багатство.

«Купець» похилив голову, а потім безнадійно махнув рукою, вдаючи, ніби тепер йому все одно.

— Гаразд. Проведіть мене до Сливена. Звідти я вже якось доберуся до Загори…

Надвечір «купець» у супроводі двох стражників прибув у Сливен, невелике містечко в південних передгір’ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен і Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак[81]і завернули в хан, заїжджий двір, де можна було попоїсти і переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абді–ara, добре розбирався в людях і відразу, по одягу, оцінив нового постояльця:

— Весь мій дім до твоїх послуг, ага…

— Асан, — підказав Арсен, переінакшивши своє ім’я на турецький лад.

— Прекрасно… Отже, я до твоїх послуг, Асан–ага, — вклонився господар. — Чого зволиш?

— Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику…

— Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?

— Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.

— Аллах екбер, яка втрата!

— І що найгірше — я міг би повернути мої вози, коли б не боягузтво стражників, які побоялись погнатися за гайдуками. Полохливі ішаки! Я пожаліюсь бейлер–бею на них, будьте певні!

— О–о, ага — смілива людина, якщо справді зважиться на таке!

— Ти думаєш, це небезпечно?

— Для нас — так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено…

— Будь ласка.

— Тобі не треба їхати до бейлер–бея. Як мені відомо, сливенський каймакам[82]Каладжі–бей і бюлюк–баша[83]Сафар–бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!

— Ця порада варта уваги. Дякую, Абді–ага.

— Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний… А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.

Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:

— На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар–беєм.

— Я з нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись… Як ти думаєш — де зараз Момчил, Златка і Якуб?

— Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую нюхом, слуга стоїть у нас під дверима.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.018 сек.)