АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ–ІРМАКУ

Читайте также:
  1. Глава 2. НА БЕРЕГАХ ЛИМПОПО
  2. ГЛАВА 4. УДАРЫ В ПАХ НА БЕРЕГАХ ГАНГА
  3. Морские буны, типы и конструкции. Системы бун на галечных и песчаных берегах.

 

 

За кілька днів, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина вкрилася шорстким струпом і почала свербіти. Це була вірна ознака того, що рани загоюються.

Підпливали до маленького турецького містечка, і невільників вивели на палубу.

З моря дув холодний вітер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою і солоною морською піною. Чомусь довго не подавали трапа.

З корми долітали збуджені голоси капудан–аги[20]і господаря рабів. Спочатку Звенигора не надавав тій розмові значення, але потім почав прислухатися.

— Не потрібен мені невільник! — кричав роздратовано капудан–ага. — Ми домовлялися, Гамід–бею, що ти заплатиш мені дзвінкою монетою!

Гамід випинав товстий живіт, наполягав на своєму:

— Не розрахував я, капудан–ага. Витратився в Кафі. А ще далека дорога — потрібні гроші. А ти нічого не втрачаєш. Ось частина плати грішми, а за решту вибирай собі якого хочеш раба. Продаси — матимеш гроші. Ще й з баришем будеш…

— Не потрібен мені бариш! Раб здохне або втече — і я залишуся в дурнях. Заплати мені моє — і звільняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв’язувався б з тобою!

— Прив’яжи свій язик, капудан–ага, бо загубиш! — підвищив голос Гамід. — І от що: бери раба! Бо інакше не дам нічого!

— Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат — з ним добром не домовишся! Тільки я сам виберу…

— Я давно це тобі кажу, а ти уперся, як старий ішак!

Після обміну такими «люб’язностями» капудан–ага і Гамід зійшли з кормового містка. Не говорячи один до одного, зупинилися біля невільників.

— Оцього, — капудан–ага ткнув пальцем Романові у груди. — І забирайся до всіх чортів з моєї посудини!

Охоронці Осман і Кемаль повели Романа знову в трюм.

— Прощай, Арсене! — гукнув дончак. — Не згадуй лихом! Пощастить повернутись додому — передай у станицю Бобровську… Товаришам, бо сім’ї не маю…

За ним з гуркотом зачинилася ляда.

По хистких дошках невільників звели на берег. Тут же, в невеликій закопченій кузні, всім на руки наділи кайдани. А Звенигорі — й на ноги. Тільки Яцько лишився незакований.

Вирушили опівдні. Гамід їхав на коні попереду каравану, що складався з десятка віслюків, навантажених покупками. За невільниками наглядали Кемаль та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованів, що горбилися на маленьких осликах. Але вухаті сухоребрі тварини ніби не відчували їхньої ваги і поволі тюпали, повісивши голови.

На путі караван час від часу зустрічав мовчазних перехожих з темними, ніби кам’яними, обличчями і бистрими поглядами чорних очей, загони озброєних спагіїв на конях і піших яничарів, поважних волів, що тягли незграбні гарби на велетенських дощаних колесах, обідраних жебраків…

Невеличкі села дивували невільників своїм незвичайним виглядом. Круглі низенькі хатки із цегли–сирцю ліпилися в ущелинах, попід скелями або на крем’янистих берегах каламутних струмків. Обмиті дощами, випалені сонцем, з мазаними глиняними покрівлями, вони були схожі на сірі черепи, що чорніли порожніми орбітами. То дивилися на перехожих вузькі отвори дверей і незасклених віконець.

Багата приморська вічнозелена рослинність скоро зникла. Почалися плоскогір’я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками і зграями шакалів та гієн, що вечорами виходили на пошуки здобичі.

Арсен важко ступав по нерівній розбитій дорозі, підтримуючи руками холодне залізо кайданів. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнілий. Руки засунув у рукава. Комір свитини настовбурчив — з нього виглядав загострений посинілий носик.

Позаду горбився високий незграбний селянин з–під Черкас на прізвище Квочка. Зітхнувши, він пробубонів:

— Пропадемо ми тут, як руді миші. Здохнеш — викинуть шакалам на поживу. Ніхто й не поховає…

— А ти гадав — зроблять тобі труну з клен–дерева? — озвався інший голос. — Рабові одна шана — роби, поки здохнеш. А потім — на смітник тебе… А ти ж як думав?.. Така рабська доля!

«Така рабська доля, — повторив у думці Арсен. — Але чому? Чому я мушу бути рабом? Чому повинен день і ніч, літо й зиму, рік у рік працювати, як віл, на того клятого товстуна–багатія, якого до цього часу не знав і знати б не хотів?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степові розбійники–людолови? Я сам? А може, Сірко, що випровадив у дорогу? і що таке доля?..»

Скрипіли, погойдуючись, зустрічні гарби, ревли зголоднілі віслюки, дзвеніли брудні заржавілі кайдани. А думки снувались і снувались, безконечні, як ця ненависна чужа дорога.

«І ніякої надії на втечу! Правда, є золото, — він непомітно мацав шкіряний пояс і дивувався, що, попри всі пригоди і злигодні останніх тижнів, ніхто не обшукав його і не відібрав грошей. — Але чи допоможе воно тут? Чужий далекий край, чужі звичаї і жорстокі люди…

А між чужиною і вітчизною — широке бурхливе море… Коли б ще був десь на березі моря, то мав би надію на козаків, які іноді нападають на прибережні міста. А так далеко в глиб країни вони ніколи не заходять. Та й хто знає, куди веде нас цей мовчазний Гамід?»

Від думок ставало сумно на серці. У майбутнє заглядав, як у власну домовину. І чим далі йшли вони кам’янистим шляхом на південь, тим холоднішим і темнішим здавалося сонце. Тим більше гасла надія на повернення коли–небудь додому… А Гамід? Чи забуде він сутичку в Кафі? Звичайно, ні. Недаремно ж тільки йому наклав на руки й ноги такі важкі кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися… Та й чому він узяв у голову, що неодмінно коли–небудь повернеться на Україну? Хіба не так само сподівались і сподіваються на повернення тисячі інших невільників? і хіба ж вони не такі дужі й сміливі, як він? і не такі спритні? А пригадай — багато їх повернулося? Одиниці! Дехто втік, декого виручили козаки, іншого викупили родичі або товариші… Повертались іноді старі, немічні, сліпі… Турки жорстоко розправляються з втікачами — їм випікають очі і відпускають на всі сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе бачать інші невільники і жахаються необдуманих вчинків… іноді добрі люди спроваджували їх через Болгарію і Волощину на Україну, як діда Сома, і там вони розтікалися по селах і хуторах, ставали співцями–лірниками, кобзарями, жебраками, лякаючи слухачів розповідями про страхіття агарянської каторги…

Невже й тебе чекає така доля?

 

 

Якось надвечір караван Гаміда спустився з плоскогір’я в широку долину і звернув до похмурої, викладеної з дикого необтесаного каменю фортеці, що стояла на горбі, недалеко від широкої і бурхливої ріки.

Гримкочучи кайданами, невільники в супроводі наглядачів пройшли через вузьку браму в двір фортеці і зупинилися під розложистим горіхом, що самотньо стояв посеред кам’яного громаддя. Стомлені довгою виснажливою дорогою, вони зразу ж попадали на холодні кам’яні плити, якими було вимощене все подвір’я.

Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом і гамором. Заметушилися на внутрішніх галереях будинку жінки в темному одязі, заверещали від радості, сподіваючись на подарунки, дітваки, що, мов зграя горобців, висипали назустріч Гамідові. Повиходили слуги.

Арсен без цікавості дивився на чуже життя. Нили натерті залізом ноги, хотілося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, він підвівся і заглянув через колючий живопліт, яким було відгороджено від решти двору невеличку ділянку за горіхом. Там у великій камінній чаші вирувало прозоре джерело. Козак вийшов з гурту, став над ним навколішки і зачерпнув у пригорщ холодної, мов лід, води. Вона була трохи гіркувата, ніби настояна на звіробої, і тоненькими голочками поколювала в роті.

Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено підвівся. Зненацька пролунав крик:

— Стережись, Арсене!

Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по голові. Від несподіванки і болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижі жупана і відкинув убік. Нагай знову кілька разів зі свистом прорізав повітря.

— Поганий гяуре! — прошипів над бранцем Гамід. — Ти осквернив джерело, з якого п’ють правовірні!.. Але, крім того, ти ще й замахнувся на моє життя! Я добре запам’ятав тебе! — Він мимоволі торкнувся щоки. — Запам’ятав так, що ти довіку шкодуватимеш, що не здох раніше! Тебе варто повісити за ці дві провини, але смерть — не найбільша кара. От коли твоє життя стане нестерпним і ти сам захочеш відійти в кращий світ, тоді ти зрозумієш, про що я зараз говорю, собако! А тепер — геть з–перед моїх очей!

Гамід знову вдарив козака нагаєм, і той кинувся в гурт невільників, які прикрили його собою.

Наглядачі загнали їх у глибокий похмурий погріб під будинком. Крізь маленьке заґратоване віконце під самою стелею пробивався жмут сірого світла. Десь шаруділи щури. З кам’яної стелі і стін текли патьоки іржавої води.

Невільники зупинилися посеред погреба.

— Отут нам, хлопці, й могила, — глухо промовив Квочка. — Гарненьку хату приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навіть соломки підіслав, щоб не муляло в боки. І солома не свіжа?.. Авжеж ні! Перед нами тут теж жили невільники. Від них і лишилася… — І він люто штурхнув ногою купу ячної соломи.

На превеликий подив невільників, звідти почувся слабкий голос, ніби зарохкало немічне порося:

— Яка там зараза штовхається? Чи тобі повилазило, чи так засліпило баньки? Хіба не бачиш, що тут люди сплять?

— Тю на тебе! — вигукнув вражений селянин. — Звідки ти тут узявся, лихий би тебе взяв? і хто ти такий, що по–нашому балакаєш?

Купа соломи заворушилася, і з неї вилізла бридка істота.

Невільники з острахом розглядали незнайомця.

Він обтрусив з себе солому, і всі побачили худющого виснаженого чоловіка. Його очі горіли хворобливим блиском. Крізь дрантя просвічувало жовте кістляве тіло. Від холоду клацали зуби.

— Що? Гарний? — хрипко засміявся він. — Аж страшно дивитись? Не лякайтеся — самі скоро станете такими… Пробудете років кілька у цьому людьми і Богом проклятому місці, як я, то хтозна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий…

А тепер — сама шкіра та кістки. Як перевертаюсь у соломі, то торохтять, мов сухарі у мішку.

— Як же тебе звати, чоловіче? — спитав Арсен.

— Звали колись Свиридом Многогрішним… Не знаю, хто з моїх предків так много нагрішив, що й прізвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрішив, а розплачуватися доводиться мені.

— Скільки ж вам років, діду?

— Років? Хе–хе! — скривився у посмішці блідий рот. — А років мені всього сорок…

— Не може бути!

Звенигорі пригадалося, що Метелиці було під шістдесят, а він міг кулаком оглушити вола. А цей од вітру похилиться.

— Побачимо, що з тебе буде, коли Гамід вижме всі соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вірьовки, і зуби вигниють у роті, і суглоби розпухнуть на ногах, і нужа тебе заїсть, як паршиве порося… Отоді ти згадаєш Многогрішного — правду, мовляв, казав старий…

— Ми й так тобі віримо. Адже видно, що спиш ти не м’яко, та, мабуть, і їси не солодко…

— Тут тебе нагодують! Доженуть — та й ще раз дадуть! — Многогрішний засміявся.

Він трусився від сміху, від кашлю і від холоду разом. У кошлатій бороді стирчали колючі остюки. Гострі коліна підгиналися — здавалося, що от–от вони переламаються і оцей мішок з кістками з гуркотом полетить додолу.

Всі стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зітхнув, почав приказувати:

— Ох, Боже мій, Боже, пропала моя голівонька!

Арсен оглянувся на плаксія, суворо крикнув:

— Ну, нічого тут нюні розпускати! і без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справді дуже скоро вріжемо дуба у цій смердючій ямі.

— Та я ж нічого, — почав оправдуватися Квочка. — Просто — стало важко на душі…

— Всім нелегко… Але ж козак не без долі. Дивися — і вивернеться коли–небудь!

— Слова… Я теж колись так думав, — прошамкотів Многогрішний. — Все надіявся — утечу… А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?

Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти у їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою… Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив — нічого не втратив, друга втратив — половину втратив, надію втратив — усе втратив.

Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:

— Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз’ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.

Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.

Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.

Але заснути не пощастило. Знову розчинилися двері — і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.

Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.

— О холера ясна, — вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, — тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню — запалимо свічку!

Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов’яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.

— Побий мене перун! — знову загримів чолов’яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. — Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство — припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, — штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, — звільняй місце!

Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:

— А ти що за птиця?

— О, стонайцять дзяблів![21]Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського… Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?

— Ну й що з того, що ти — військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я — Гервасій Квочка… Чув?

— Не доводилося, — збентежився пан Спихальський.

— Отож–то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!

— А що ж ти за єден?

— Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше — вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі… А тепер і ти, і я — раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди…

Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні — лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.

— О Матка Боска! — підскочив пан Спихальський. — То пан єсть земляк? із Заволаного? А я з Круглика… Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку — що нового в наших краях?

— А коли пан звідтам?

— Уже чотири роки.

— А я — п’ять… Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана… Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками…

— О! Як?

— А так. Надумав я з друзями втекти в степи. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня… Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців — підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам’ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?

— О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…

— Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня — притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…

— Сто дзяблів! Лайдак! — вигукнув ображено пан Спихальський. — Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки — не як–небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…

Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх: пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.

Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.

— Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, — сказав він спокійно. — Сам Господь Бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…

— Занадто ти мудрий, пане Квочка! — вигукнув сердито Спихальський. — Пана гетьмана — і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!

Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.

Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:

— Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?

— А чим, — розважно відповів Квочка, — віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…

— Як же він сів?

— А він не сів — ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.

— Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зося, дружина пана Ястржембського, з Залісся?

— Ні, пане Мартине…

— Ти знаєш, як мене звати? — здивувався Спихальський. — Сконд? Звідки?

— Аякже! Я й досі пам’ятаю все кодло пана гетьмана…

— Но, но, не забувай, з ким говориш! — знову набундючився пан Спихальський. — Відповідай на питання!

— Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі — це всім було відомо — вчащали ви.

— Кгм… кгм… — закашлявся пан Мартин.

— А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…

— Цо?

Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.

— Що ти сказав? — розгублено перепитав пан Спихальський. — Невже пані Вандзя…

— Про це теж усі знали, крім пана.

Пан Спихальський стиснув кулаки.

— Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?

— Як перед Богом!

— Прокляття! — вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам’яну стіну. — Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіжену здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло — чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..

Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.

— Досить вам зуби скалити! — гримнув на сміхунів Арсен. — Гаси свічку! Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…

Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам’янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.

 

 

Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки — в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.

Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн — Гамід. Позаду нього — кілька турків–наглядачів. «Поженуть на роботу», — подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.

Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий — з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:

— За втечу — смерть! За непослух — канчуки! За лінощі — теж канчуки. Зрозуміли?

Стрій мовчав.

Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.

— Ось ти і ти, — Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, — вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом.

Яцько і Многогрішний відійшли вбік.

— А ти, запорозька собако, вийди теж, — звернувся він до Арсена. — З тобою у мене окрема розмова.

Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.

— Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип’є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в’язницю!

Осман штурхонув козака піхвою шаблі.

— Йди, гяуре!

Арсен оглянувся на товаришів, на Яцька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі. Чи побачить він ще коли–небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в’язниці знайде свою смерть?

Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.

— Заходь! — І штовхнув у спину.

Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.

По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього Гамід!

Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:

— Ти хто, друже? — Питання було вимовлене по–турецькому.

— Невільник.

— Болгарин? Чи, може, козак? Урус? — раптом запитав той по–болгарськи.

— Козак, — відповів Арсен. Він зрадів, що почув болгарську мову, яку знав і яка нагадувала йому рідну. — А ти хто, чоловіче добрий? За віщо тебе прикували в цій могилі?

— Підійди ближче — я хочу відчути, що поряд зі мною є жива людина… Я хочу слухати твій голос, голос людський… Бо караюся вже тут багато років… Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнім, не бачити сонця і неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гірських потоків, співу весняного вітру?.. Дай мені твою руку. О, яка вона міцна і гаряча! Це рука воїна, тверда і чесна… Слава Аллаху, що почув мої благання і послав мені супутника мого тернистого шляху. Ми поділимо наше горе на двох — і воно здаватиметься нам наполовину легшим… Що це скоїлося, що Гамід вирішив тебе посадити до мене?

Питання було несподіване, і Арсен не знав, що відповісти.

— Може, він кинув тебе на кілька днів, щоб потім я ще з більшою силою відчув самотність? — роздумував в’язень. — Він здатний на таку вигадку…

— Може, й так, — погодився Арсен, згадавши погрози Гаміда. — Думаю, що я тут довго не затримаюсь…

— Але він помиляється, якщо гадає мене ще більше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий… Я мандрівний дервіш–меддах[22]… По–вашому — кобзар. За багато років я обходив усю Османську імперію — від Євфрату до Дунаю і від Кримських гір до могутньої і славної ріки Ніл. Всюди мене радо зустрічали, бо я приносив людям пісню і веселий жарт або розповідав про давніх героїв чи далекі країни, де мені пощастило побувати. Тільки ось потрапив до рук Гаміда…

— За що ж це він тебе?

— Це давня історія. Я розповім її тобі… Щоб вона не вмерла разом зі мною… Та й легше буде на серці, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснідаємо. Я чую кроки наглядача.

Хтось відмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промінь вранішнього світла і старий наглядач вніс два невеликі коржі і відро води. Мовчки поставив посеред льоху і вийшов, щось белькочучи.

— Глухонімий, бідолаха, — пояснив меддах, кусаючи твердий корж і запиваючи водою. — Оце єдина людина, крім Гаміда, яку я бачу протягом цих років, але один одного ми не розуміємо. Ну, а з Гамідом у нас були гарячі розмови на перших порах… Та тепер і він не показується.

— Ти хотів розповісти мені про нього і про себе, — нагадав Арсен.

— Я не забув, козаче… Я обов’язково розповім тобі ту давню історію, яка трапилася зі мною в болгарській Старій Планині, бо вона пече мене ось уже багато–багато років… Сідай і слухай.

 

 

— Ми з Гамідом служили разом в одному загоні спагіїв, що стояв у серединній Болгарії, — розпочав меддах. — Він був молодшим агою, мав двадцять років і обіймав посаду казнадара[23], яку одержав, дякуючи своєму дядькові, чаушеві[24]бейлер–бея[25]. Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зійшлися досить близько. Не дружили, ні. До цього не дійшло, бо, незважаючи на молодість, Гамід був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракії[26]або за картами.

Наскільки я знав, він не мав ніяких маєтків, як і я, і жив скромно, витрачаючи тільки те, що міг заробити. Ми з заздрістю дивилися на тих товаришів, які одержували з дому цілі капшуки грошей і жили, як беї. На щастя, таких було небагато, і вони не дуже муляли нам очі.

Життя наше текло вільно, розмірено. Служба була не важка і перемежалася товариськими гульбищами в караван–сараях[27]і ахчийницях[28]та різними витівками, на які я, признаюсь, був великий мастак.

Але ми були аскери, тобто воїни, і одного дня нам затрубили похід. Знову повстали — в який раз — болгари! Повстання спалахнуло в Старій Планині, диких і малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схід. Наш загін спішно послали туди.

Я не розповідатиму про те, як ми здиралися на неприступні бескиддя, переходили через глибокі ущелини й урвища, як вступили в бій з повстанцями і зазнали перших втрат. Скажу тільки, що за три тижні ми були ситі війною по горло, хоч вона тільки розгоралася і їй не видно було кінця.

Нам явно не фортунило. Гайдуки[29]добре знали свою рідну країну і, користуючись знанням місцевості і допомогою балканджіїв–горців, нападали зненацька. Вбивали кільканадцять спагіїв або викрадали наших коней і зникали в лісових хащах чи тікали по таких крутих і небезпечних гірських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.

А потім трапилося найгірше. Вони оточили нас в одній ущелині, закрили проходи з неї — а було їх тільки два — і почали потроху пострілювати наших аскерів, що необачно висовувались із сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кілька штурмів на виходи з долини закінчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всі розуміли, що без допомоги ми не зможемо вирватись. І тоді паша зібрав до своєї печери старшин і викликав охочих пробитися через гайдуцькі заслони і доставити секретний пакет бейлер–бею з просьбою про допомогу.

— Піде два сміливці, — говорив паша. — Якщо їх перестрінуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всіх нас і затримати ворогів, а другий тим часом відірветься від них і з допомогою Аллаха добереться до Загори.

Не знаю, який мене шайтан підштовхнув, але я встав і сказав:

— Я готовий доставити пакет, шановний пашо!

— Похвально! — вигукнув паша. — Я завжди цінував твою хоробрість і відданість нашому найяснішому султанові, Якуб–ага. Хто ж буде другим?

Він обвів очима старшин.

І тут негадано для мене піднімається Гамід і заявляє, що він теж згоден взяти участь у цій ризикованій операції.

— Якщо Якуб–ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радістю пропоную свої послуги, — сказав він і додав: — Я вірю в свою долю, а в моїй хоробрості, гадаю, ніхто з присутніх не сумнівається. Аллах нам допоможе, і ми повернемось сюди з свіжими військами бейлер–бея.

Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподівався на таку самопожертву своїх старшин, навіть підвівся з м’якого міндера[30]і обняв Гаміда.

— Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! — вигукнув він. — Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три–чотири дні, коли війська бейлер–бея підійдуть сюди.

Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере[31], доки нас не буде, і побажав щасливої путі.

Незважаючи на те що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах[32]або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер–бея.

Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах — смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір’ями на густо–синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.

Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по–болгарському вигукнув:

— Стійте, турецькі собаки!

Інший голос повторив те ж саме по–турецькому. Пролунав постріл з яничарки[33], але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.

— Тікай! А я затримаю їх! — шепнув, витягаючи з–за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.

Та в цю мить пролунав постріл — мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? — майнула в голові думка. — За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути — і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився — заплигав, заблимав, потім покотився вниз — прямо на мене… і я впав.

Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:

— Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вісті!

І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам’яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.

Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.

Я лежав на простому, грубому дерев’яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.

Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?

Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.

Потім я знову впав у забуття. А коли опам’ятався, то побачив біля себе хлопчика років п’яти–шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.

На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по–дитячому миле, наївне.

Його права рука нижче ліктя була обв’язана шматком сірого полотна.

— Хто ти такий? — спитав він мене по–болгарськи.

З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців–гайдуків.

— Мене звати Якуб, — відповів я по–турецькому. — А тебе?

Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.

— А мене — Ненко, — відповів він і додав: — Я — гайдук! А ти?

Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують — перев’язано таким же полотном, як і хлопця,— певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:

— А я — турок.

Однак моє признання не збентежило його.

— А чому ж ти не страшний? — здивувався він.

— Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, — відповів я йому в тон.

— Гайдуки — це герої, які борються за волю Болгарії, — гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. — І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків[34], які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.

Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.

— Хто ж твій тато, Ненко?

— Воєвода Младен… Він повоює турків, і тоді вся Болгарія стане вільною!

Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.

Отже, його батько — воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.

— А маму як звати?

— Маму звати Анка, — коротко відповів Ненко.

— А що в тебе з рукою?

Хлопчик глянув на пов’язку.

— Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я–як схопить мене — та до себе!.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.

— Дуже болить?

— Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.

Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов’язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап’ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.

— Ти й не плакав?

— Плакав, але… трохи. Гайдуки ж не плачуть!

— Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку?

Хлопець швидко зав’язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев’язку.

— Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв… Але чекайте, я погукаю Златку.

— Златку?

— Це моя сестричка, — пояснив він.

Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчинку років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому — синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.

Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп’ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас — і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.

За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.

Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з’явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані[35].

— Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?

— Я слухаю казки. Не заважай нам! — незадоволено відповів хлопчина.

Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.

Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав — то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.

— Я розповів усе, Младен–ага, — сказав Гамід. — Ви знаєте тезкере на наступні п’ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей — ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.

— Не поспішай, ага, — відповів другий голос. — Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться… Одного не розумію — що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти…

— Я не втік би далеко… Мене обов’язково спіймали б ваші люди, і я досі теліпався б на гілляці або сидів на палі, вирячивши очі. Ні те, ні друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й інші причини, про які я не можу нічого зараз сказати.

— Для чого ж було стріляти в свого товариша?

— Я не хотів мати свідка.

Наступила мовчанка. Від люті я знову мало не знепритомнів. Мерзенна тварюка! Тепер я дізнався напевно, що стріляв у мене Гамід! Якщо раніше сумнівався, вважав, що то мені верзлося в гарячці, то тепер сам Гамід розвіяв мої сумніви. Перед очима у мене знову попливли жовті кола, мене всього трясло як у пропасниці.

Я хотів крикнути, але з грудей вирвався тільки слабкий приглушений стогін.

Не знаю, як я не задихнувся від ненависті, що наповнила мої груди. Я ладен був зіскочити з ліжка і бігти за Гамідом, щоб затримати його, бо почув, як він виходив з кімнати. Мені хотілося тут же на місці убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий біль пронизав мене наскрізь, і я впав на постіль. «Ні, Якубе, лежи! — нагадав він мені. — Нічого ти зараз не зробиш із здоровим Гамідом! Набирайся сили і спершу зумій вирватися з рук гайдуків, а потім думатимеш про помсту!»

Відчинилися двері — і я побачив середнього на зріст чоловіка моїх років, у сукняному кунтуші і м’яких юхтових чоботях, з шаблею при боці і багато оздобленими пістолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, воєвода, який щойно розмовляв з Гамідом. Він вийшов з темної дверної ніші і, усміхаючись, підійшов до мене.

— Ти не впізнаєш мене, Якубе? Тобі, здається, вже краще?

Світло з вікна впало на його обличчя, і я з подивом упізнав у воєводі свого колишнього шкільного товариша Младена. Так ось чому голос воєводи здався мені знайомий! Младен, друг і товариш моїх юнацьких років, — вождь повстанців, гайдуцький воєвода! Хто б міг подумати колись, що таке буде! Тепер мені стало зрозуміло, як я опинився в цій кімнаті і чому мене лікують замість того, щоб повісити чи розстріляти. Младен упізнав мене і піклується про мене!

— Младене! — вигукнув я, перемагаючи біль. — Младене, невже це ти?

— Як бачиш, Якубе, це справді я, — відповів він, потискуючи мені руки. — Ось як, друже, довелося нам зустрітися, — ти в одному стані, а я в другому. Ти, напевно, вже догадався, що я і є воєвода Младен, якого проклинають в усіх мечетях і на всіх перехрестях імперії! Та й сам, мабуть, не раз посилав мені чортів у печінку і хотів бачити мою голову на спагіївському списові…

— Ти не перебільшуєш, Младене, — відповів я. — Та все ж я радий бачити тебе в повному здоров’ї, хоча маю сумнів, що при повному розумі.

— Чому?

— Нічим іншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собі твою участь у цьому нещасному повстанні, яке з самого початку приречене на загибель.

— Ти помиляєшся, Якубе, — заперечив воєвода. Голос його дзвенів, як туго натягнута тятива лука. — Як тобі відомо було, я болгарин, у якого султан відняв усе, крім імені, — батьківщину, землю, худобу. Залишилась тільки Стара Планина, що стала моїм притулком, моїм сховищем. Усюди я бачив гніт і несправедливість.

Султан захопив наші родючі землі, поділив їх і роздав своїм воїнам. Наші хлібороби тепер змушені працювати на них, платити десятину, що тільки називається десятиною, а насправді сягає третини їхніх прибутків. А ще ж військовий податок — харадж, подушний — джизьє і, нарешті, проклятий іспендж — податок кров’ю: кожного десятого болгарського хлопчика султан силоміць забирає у батьків і віддає у яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарів. Турки закривають наші церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав. Бейлер–беї, санджак–беї і паші, як чорне вороння, насіли на Болгарію, на всі Балкани і запускають криваві пазурі в саме серце народу! Чи міг я спокійно дивитися на ці знущання, утиски, вбивства і грабунки? Чи могло моє серце миритися з чорною несправедливістю? Хіба воно кам’яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров’ю?.. Ось чому ти бачиш мене сьогодні воєводою болгарських гайдуків, повстанців, борців за свободу свого народу і своєї країни!

Він говорив натхненно. Очі його горіли вірою у справедливість тієї справи, за яку він вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужнє обличчя світилося розумом. Відкритий білий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою хвилею спадав на шию, невеличкі темні вусики робили обличчя виразним, привабливим.

Мені стало соромно за свої слова.

— Младене, — сказав я, — коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався мені чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був іще й потайний, бо ніколи нічим не проявив того, що було в тебе на душі. І хоч я знав, що ти — болгарин, однак не надавав цьому ніякого значення, бо вважав, що стати турком і бути турком почесно і бажано для кожного, в тім числі і для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригніченого народу і знайшов у собі сміливість відкрито виступити проти могутнього і безпощадного ворога. Я беру свої слова назад, Младене, бо схиляюся перед твоєю мужністю. Я не можу стати твоїм однодумцем і не можу співчувати твоїм переконанням, я не допомагатиму тобі нічим у воєнних діях проти моїх одноплемінників, бо не хочу бути зрадником, подібно Гамідові, який мало не вбив мене і розкрив тобі всі наші таємниці. Але я серцем відчуваю, що ти не міг виступити за несправедливу справу, і співчуваю тобі… Хай береже тебе Аллах!

— Спасибі, Якубе, — промовив Младен. — Спасибі за те, що ти розумієш мене. Однак я не сподівався, що тобі відомо все про Гаміда.

— Я чув вашу розмову…

— А, тоді зрозуміло… Гамід — негідник. Його варто повісити тричі. За те, що він — спагія й виступав проти нас, що зрадив свій полк і що стріляв у товариша… Але я дав йому слово, слово честі — відпустити.

— Коли?

— Коли дав слово чи коли відпущу?

— Коли відпустиш?

— Як тільки переконаюся, що він дав мені достовірні відомості.

— Тобто після нападу на наш полк?

— Так.

— Младене, дай мені зброю — я уб’ю його сам! — вигукнув я. — Ти дав слово відпустити — ну що ж, відпускай! А я поклявся відомстити!..

— Заспокойся, Якубе, — нахилився до мене Младен. — Тобі рано думати про зброю і про помсту. Ти тяжко поранений і повинен спочатку видужати. А відомстити зможеш і тоді, коли повернешся до своїх. Не самосудом, а законно. І його розстріляють як зрадника.

— Коли–то я повернуся до своїх?

— Повернешся… Я беру на себе гріх перед товаришами, відпускаючи двох спагіїв. Та що поробиш: одного — по службі, а другого — по дружбі. Ну, ти лежи! А мені треба йти… Зараз пришлю до тебе лікаря.

Він підвівся, але вийти не встиг. В кімнату ввірвався Ненко з криком:

— Я не хочу бути з бабкою Пекою! Я хочу з турком!

Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кімнати зайшла рум’яна від швидкої ходи дружина воєводи.

— Що мені робити з ним, Младене? — поскаржилась вона, показуючи на сина. — Ніяк не слухається бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такі цікаві казки розповідає…

— Анко, нічого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цілком довіряю Якубові. Ми з ним поговорили відверто — він не навертатиме нашого сина до ісламу… Можеш сміливо залишати хлопця біля нього.

Після цієї розмови Ненко кожного дня прибігав до мене, і я розповідав йому казки та різні історії зі свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а він, видно, не маючи товариша для своїх дитячих ігор, усім серцем прив’язався до дорослої людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто він приводив з собою Златку, і тоді в кімнаті здіймався справжній шарварок. Діти ганяли одне за одним, галасували від утіхи, сміялись, а я дивився на них і забував, що поранений, що лежу на ліжку того, з ким би мав воювати, що мої товариші даремно чекають нашого повернення. Забував навіть про Гаміда, хоча думка про нього не давала мені спокою.

Так минуло кілька днів. А в одну ніч трапилося лихо.

Перед світом я почув шум і крики, тупіт ніг. До мене долинув розпачливий жіночий зойк. Я не міг підвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде і я дізнаюся, що там скоїлось.

Через деякий час до мене в кімнату заглянув старий вусатий гайдук із смолоскипом, але зразу ж зник, нічого не сказавши. А згодом вбігла заплакана Анка. В її очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на різкий біль у грудях, підвівся з подушки і глухо промовив:

— Що там?

— О Боже, немає Ненка і Златки! — простогнала вона. — Цей проклятий Гамід убив двох стражників, няню і, викравши дітей, утік…

Ця звістка приголомшила мене.

— А де ж воєвода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!

— Младен зі всіма гайдуками ще вчора виїхав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогодні бій. Залишалося тільки п’ять стражників для охорони. Один вартував Гаміда. Гамід його задушив і переодягнувся в його одяг. Потім зарубав шаблею того, що стеріг ворота.

— А діти? Як же він їх захопив?

— Решта гайдуків міцно спали. Ніхто нічого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дітей. Він увірвався до них у кімнату, забив бабку Пеку, а дітей схопив сонних на оберемок… Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхідних дверей, і я кинулася туди… Та було вже пізно: Гамід скочив на коня, що завжди напоготові стояв прив’язаний біля воріт, і, не випускаючи з рук дітей, помчав у темряву ночі…

Жінка рвала на собі коси, металася, мов несамовита, по кімнаті.

— Що робити? О, що робити? — стогнала вона, стиснувши голову руками.

— Треба негайно послати на пошуки гайдуків. Дорога кожна хвилина! — вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жінки.

— Я вже посилала… Але вони повернулися ні з чим, — крізь сльози промовила вона. — Ніч темна. Не лишилося ніякого сліду. Хто скаже, куди він утік? і хто може зловити його тепер у лісових нетрях? Досі, мабуть, добрався до своїх…

Як міг, я намагався втішити бідну жінку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще більше гнітила думка, що Гамід назавжди вислизнув із моїх рук. А я ж так хотів з ним зустрітися віч–на–віч! Я навіть устиг умовити Младена не відпускати його до того часу, поки я не встану з ліжка, і воєвода обіцяв мені це… і ось — маєш! Гамід утік, і тепер шукай вітра в полі. А я лежу безпомічний на чужому ліжку і не знаю, коли встану і чи встану коли–небудь взагалі…

Ввечері прибув воєвода Младен з гайдуками і великою здобиччю: зброєю, кіньми, одягом і полковою касою. Мій полк був розгромлений, тільки небагатьом пощастило врятуватись. Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув загін і помчав на розшуки. З’явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.

Він із своїми людьми об’їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір’я, де нишпорили турецькі роз’їзди, пощастило натрапити на діда–пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок — пастух не розгледів здалеку, що саме, — і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер–бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.

Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в Загору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, — діти воєводи потрапили до рук бейлер–бея.

Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: «Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш». Виходячи з кімнати, тихо роняв:

— Спасибі тобі, Якубе.

За що — спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по–дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.

Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.

Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.

Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв’язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.

— Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, — сказав воєвода. — Тобі не можна повертатися до своїх.

— Чому? — аж скрикнув я.

— Гамід зараз у великій пошані у бейлер–бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом… За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.

— О Аллах! — простогнав я, вражений звісткою в саме серце. — Невже це правда?

— Правда, ага, — підтвердив яничар. — У нас тільки й говорять про це після розгрому полку спагіїв у долині Бялих скель.

Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.

— Тепер мені зрозуміло, — сказав Младен, коли зачинилися двері, — чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі полкові таємниці… Ми захопили полкову касу — вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер–бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб’ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді… Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак — полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув’язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня… А тебе вважають зрадником.

— Клянусь небом, я відомщу йому! — вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. — Младене, дай мені зброю! Дай мені коня! Я повинен викрити і покарати негідника!

Але Младен остудив мій запал.

— Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати… Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити… Але ти не можеш з’являтися відкрито в ставку бейлер–бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.

Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безліч пісень, казок, легенд, умів добре грати на сазі[36], і мені не важко було б зіграти цю роль. Потрібно тільки відпустити бороду і придбати відповідний одяг і саз. Я сказав про це воєводі, і він схвалив мою вигадку.

Словом, через місяць я став справжнім меддахом. У високому кауці[37]і поношеному джеббе[38], стоптаних чарухах[39]з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою — таким я вийшов одного темного вечора з гайдуцького стану і попрямував до Загори.

Там я переконався, що мене справді обвинувачено у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена чи першого–ліпшого гайдука, від імені бейлер–бея обіцяна винагорода.

Там я дізнався, що малого Ненка бейлер–бей спочатку хотів посадити на палю, щоб завдати воєводі удару в саме серце, та чомусь передумав і відіслав до Стамбула в корпус яничарів, де з малого болгарина мали зробити найвідданішого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.

В одному я не мав успіху — ніде не міг розшукати Гаміда. Він ніби крізь землю провалився. Видно, відчув загрозу і вчасно зник із Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагіїв, у торговців і слуг бейлер–бея, та ніхто не знав, де він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі бейлер–бея тижнів два чи три тому.

Після того я майже три роки бродив по Болгарії у пошуках свого ворога. Не було того полку чи військової залоги, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Та все даремно! Гаміда мов лизень злизав.

І тоді я вирішив обходити всю країну, починаючи зі Стамбула і кінчаючи найвіддаленішими закутками її. Скрізь я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило мимо моєї уваги. Так минуло багато років. І, нарешті, я знайшов того, кого шукав.

Якось я приїхав у селище Аксу, що носить таку ж назву, як і річка, і цей проклятий замок, прив’язав до дерева свого мула і співом почав закликати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно вбраний, на чистокровному коні, видався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, правду кажучи, я все більше втрачав надію зустріти Гаміда і подорожував по країні більше від звички, ніж від сподівання знайти свого ворога.

Коли вони під’їхали ближче, я мало не скрикнув: то справді був Гамід! Він розтовстів, обважнів, змінився, але я його пізнав би і в пеклі під личиною самого шайтана.

Він зупинився переді мною, гордовито поглядаючи з коня. Мабуть, чекав, що я вклонюся такому поважному спагії. А я ніби онімів — стою і не можу вимовити й слова! Тільки дивлюся широко відкритими очима й усміхаюся, мов бовдур, усміхаюся від радості, що зустрів його після стількох років пошуків.

Нарешті я схаменувся і вклонився.

— Слава Аллаху, що дав мені щастя побачити такого вельможного бея, — сказав я. — В цих горах я звик зустрічати самих пастухів і каратюрків[40]. І всі вони такі бідні, що меддахові доводиться живитися черствими коржами і джерельною водою.

— Якщо ти потішиш нас солодкозвучними піснями, то можеш розраховувати на добрячий шмат смаженої баранини з перцем і глек холодного айрану[41], — сказав Гамід.

— Дякую, ефенді, — відповів я з радістю, бо запрошення до замку наближувало, як я думав, час помсти. — Коли завітати до вас?

— Надвечір.

Перед заходом сонця я був у замку. Під джеббе мав пістоль, а в потайній кишені — невеликий кривий кинджал.

Весь день я не знаходив собі місця, думаючи про майбутню зустріч з Гамідом. Мені уявлялися різні картини цієї зустрічі, подумки я повторював слова, які мав йому сказати. Мені привиджувалось Гамідове обличчя, його вираз, коли ми залишимося наодинці і він дізнається, хто я такий… Чомусь я думав, що мене залишать ночувати в замку, я вночі проберусь у спальню Гаміда — і він помре в своєму ліжку! З такими думками я переступив поріг селямлика[42].

Про себе я не думав. Страху не було.

Крім Гаміда, що, мов султан, сидів не на міндері, а у високому м’якому кріслі під шовковим балдахіном, в залі було два чи три охоронці, а на галереї, задрапованій квітчастим серпанком, чулися жіночі й дитячі голоси. Гамід, видно, зібрав усіх домочадців, щоб послухати мандрівного меддаха.

Слуги розіслали посеред зали гарний килим, поклали для мене широку подушку, а збоку поставили глек айрану, щоб я міг, коли співатиму, промочувати собі горло.

Я почав хвилюватися. Стара ненависть, помножена на багаторічні злигодні й поневіряння, яких я зазнав, шукаючи Гаміда, розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого полку, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?

Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що–небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?

Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.

Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль — він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.

Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.

— Ти непогано навчився співати, Якубе, — раптом промовив Гамід. — Спасибі — розвеселив старого друга!

Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо я в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.

Гамід голосно скрикнув і схопився за плече. «Погано влучив», — подумав я і, відкинувши тепер уже непотрібний пістоль, з кинджалом ринувся до нього. Жіночий крик на галереї наче підстьобнув мене. Ще два кроки — і зчепився б з Гамідом вручну! Та хтось ззаду плигнув мені на спину і звалив додолу. Мені скрутили руки, ударили чимось тупим по голові. Я ще борсався, намагався вирватись, та сили були нерівні. Два велетні–охоронці тримали мене, як люті пси.

Блідий, переляканий на смерть Гамід, поглядаючи на ліве передпліччя, з якого цебеніла кров, вигукнув:

— Заткніть йому ганчіркою рота! Закуйте в кайдани і відведіть у підземелля! Це не меддах — це підісланий убивця! Я потім допитаю його!

Мені не дали сказати й слова. Грубі руки заткнули в рота мій власний каук. Охоронці вивели на подвір’я, одягнули на мене обруч з цепом і кинули в це підземелля…

З голови юшила кров, праве плече від вивиху розпухло і нестерпно боліло. Спочатку, не знаю — як довго, приголомшений тим, що сталося, я непорушно лежав на холодній підлозі. Потім біль нагадав мені, що я живий і мушу думати про себе.

За довгі роки мандрів я багато чому навчився, в тому числі й мистецтву лікувати. Я помітив, що людям потрібні не тільки пісні і звуки мого саза, а й слова втіхи й поради, уміння затамувати кров чи, навпаки, пустити, якщо її, зіпсованої, надто багато збереться в тілі. Я вчився у мандрівних дервішів–мудреців, у знахарів і в столичних лікарів, які у відповідь на мої пісні і розповіді про далекі, не бачені ними краї розкривали переді мною таємниці своїх знань. Я знав різні трави і коріння, що допомагають при слабуванні, умів управити вивих чи до ладу скласти поламані кістки.

Тож коли біль нагадав мені, що я живу, я підвівся, сорочкою перев’язав рану на голові, а потім лівою рукою, допомагаючи ногами, вправив вивих плечового суглоба.

Поволі біль почав стихати. Натомість мене обсіли тяжкі думи. І до цього часу я не можу їх позбутися, не можу відігнати од себе.

Так страшно для мене закінчились мої багаторічні намагання помститися Гамідові. Замість радощів перемоги, я пізнав гіркоту поразки й зневаги. Гамід живцем поховав мене в цій холодній затхлій норі, щоб дати відчути мені, як я вмираю. Іноді він приходить до мене, б’є нагайкою по голові, примовляючи: «У тебе занадто чіпка пам’ять, Якубе! Чи не так? Але я виб’ю її з твоєї голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти твого черепа!»

Багато років триває це катування побоями, голодом, холодом, самотністю і темрявою. А коли закінчиться — відомо одному Аллахові!

 

 

— Все на цьому світі має свій початок і свій кінець. Не треба впадати у відчай, Якуб–ага. Коли–небудь скінчиться це лихо, — втішив старого Арсен.

— Авжеж, коли–небудь скінчиться, — в голосі меддаха забриніла гіркота. Та він зразу ж перейшов на інше. — Ти мудрий, козаче, і добре говориш по–нашому… Звідки ти? Хто ти?

Арсен задумався. Спокійне запитання Якуба сколихнуло його душу, збудило спогади. Перед очима пропливло далеке дитинство, юність. Здається, все було тільки вчора: і рідний дім, і дитячі ватаги, і школа, і милі неньчині руки, що голубили його темно–русе кучеряве волосся, і скупа батьківська ласка, і дзвінкий сміх маленької сестрички Стехи…

Він довго не відповідав Якубові. Перебирав у пам’яті давно минулі картини — і все йому здавалося цікавим. Але чи цікавим воно буде для Якуба?

— Мені двадцять три роки, Якуб–ага, — промовив тихо. — Я більше як наполовину молодший за вас… Зі мною не трапилося таких дивовижних пригод, як з вами. Але й мене життя трохи потерло, пом’яло і дечому навчило.

Місто мого дитинства — Кам’янець на Поділлі. Каменіче — як звуть його турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього не чув? Це ж туди кілька років тому ваш султан Магомет Авджі[43]привів незчисленні свої полки і кинув на приступ… Але про це згодом. До того злощасного часу, коли яничари вдерлися в місто і спалили його, воно мені здавалося найкращим куточком на землі.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.075 сек.)