САФАР–БЕЙ

Після сніданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом і почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми воєводи Младена, був тіснуватий на нього, зате добре підкреслював стрункість постаті і тугі м’язи плечей.

— Ну й «купець»! — усміхнувся Драган. — Справжній тобі Самсон! Не звик я бачити торгашів з поставою воїна.

— Тс–с–с! — підморгнув Арсен, підкидаючи на долоні туго набитий грішми гаманець. — Ось доказ того, що я купець. Спасибі воєводі, не поскупився!.. Ну а на випадок чого треба мати при собі і шмат гострого заліза. Признатись, я до нього звик більше, ніж до золота. — Він пристебнув до потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м’якому сап’яновому чохлі, що заховався у широких брижах шароварів.

Почувся скрип східців, і до кімнати зайшов господар хану, вклонився:

— Мир вам, правовірні! Я радий бачити вас у доброму здоров’ї.

— Спасибі, ага, — відповів Арсен. — Мені доводилося бувати в багатьох ханах, але такої гостинності, як у тебе, не зустрічав ніде. Відтепер усі мої друзі і я будемо зупинятися тільки тут!

— Ти будеш ще вищої думки про твого покірного слугу, ефенді, коли дізнаєшся, що я приніс радісну звістку, — розплився в усмішці турок і вклонився знову.

— Що? Схопили тих розбійників? Повернули мої багатства?

— На жаль, ні. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжі–бей. Він бажає з перших уст почути про напад гайдуків на купецьку валку.

— І всього? — Арсен зобразив на лиці розчарування, хоча був дуже радий такому повороту подій.

— Хіба цього мало? — здивувався турок. — Не кожного чужоземного купця, хай навіть правовірного, наш каймакам удостоює такої високої честі!.. Але скажу тобі, не в цьому сила. Мені стало відомо, що там буде і Сафар–бей, гроза гяурів, славний захисник ісламу!..

— Він може допомогти мені в моїй біді?

— Ну безперечно! Зараз уся військова влада в околії в його руках. Досить одного його слова, щоб на пошуки твоєї валки вирушили сотні аскерів… А це що–небудь важить!

— Тоді я й справді дуже тобі вдячний, Абді–ага, за таку звістку. Я постараюся скористатися з твоєї поради.

— Бажаю успіху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Каладжі–бей якнайскоріше дізнався про твоє нещастя і зацікавився ним.

— Я не забуду цього, Абді–ага. Якщо тільки мені повернуть мою валку, ти дістанеш штуку найліпшого гданського сукна на жупан і шаровари…

— Наперед дякую за ласку. І прошу, поспішай: паша чекає.

Абді–ага вийшов.

Арсен уважно поглянув на Драгана:

— Здається, усе складається якнайкраще. Треба йти.

На майдані, перед конаком, товпилися, стиха перемовляючись, військові та цивільні урядовці. А далі стояли похмурі, чимось стривожені міщани. Їх було так багато, що, здавалося, сюди висипали всі мешканці міста.

Коли Арсен і Драган підійшли до дверей конака, дорогу їм перегородили аскери:

— Пускати не велено!

— Але ж мене запросив паша Каладжі–бей, — здивувався Звенигора. — Як же так?

— Ваше ім’я?

— Купець Асан–ага.

— Зараз, — і аскер зник за дверима.

Дуже скоро він повернувся зі слугою, який запросив «купця» йти за ним. Драган зостався на майдані.

Дерев’яними рипучими сходами Арсен піднявся на другий поверх і слідом за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десятків два ошатно вбраних людей.

Слуга низько вклонився і голосно проказав:

— Купець із Ляхистану![84]

Арсен ступив кілька кроків наперед і теж вклонився:

— Хай буде мир домові цьому! Я вітаю тебе, найясніший господарю Каладжі–бей! Спасибі, що дозволив ступити перед твої очі й усолодити свій слух твоїми мудрими словами!

Всі присутні одразу замовкли і втупились у злощасного купця, про якого вчора й сьогодні тільки й говорилося в місті.

Паша Каладжі–бей, каймакам сливенської округи, невисокий носатий товстун, попри свою огрядність, швидко пройшов на середину зали і зупинився перед Звенигорою. На відміну від гостей, він був одягнутий по–домашньому: в чорний шовковий халат, підперезаний тонким шовковим поясом з барвистими китицями на кінцях. Його сиві кострубаті брови від подиву поповзли вгору: він не сподівався, що якийсь там купчик з далекої, варварської країни зуміє так тонко улестити йому. А лестощі у вищих колах Османської імперії вважалися ознакою хорошого тону і ні в кого не викликали осуду й огиди. Від задоволення булькаті брунатні очі паші заблищали. Він сказав:

— Я радий вітати в своєму домі купця з дружнього нам Ляхистану! Ми чули, що нашого друга спіткало нещастя: все його майно захопили розбійники. Я і мої друзі щиро співчуваємо тобі… е–е–е… вельмишановний… е–е–е…

— Асан–ага, — підказав «купець».

Паша кивнув головою і заговорив знову:

— Я докладу всіх зусиль, щоб покарати розбійників…

— І повернути мені моє майно, — вставив Арсен.

Але паша вдав, що недочув цих слів.

— Я запросив тебе, ага, щоб дізнатися про обставини нападу… Може, це наведе наших славних захисників падишаха, непереможних воїнів володаря трьох суходолів, на слід мерзенних грабіжників.

Арсен став почувати себе невимушено. Все йде добре. Легкий дрож, що пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненість, що все закінчиться успішно.

— Дякую за співчуття, ефенді. Справді, я був дуже зажурений тим, що трапилося. Але, на щастя, більша частина мого багатства була при мені у вигляді коштовностей, і я зміг урятувати його.

— О! — вихопилось у Каладжі–бея.

— А тому дозволь, мій найсолодший господарю, засвідчити тобі свою повагу скромним подарунком… — І «купець» вийняв із кишені золотий перстень з коштовним камінцем.

По залі прокотився стриманий гомін. Присутні витягували шиї, щоб роздивитися і на подарунок, і на незвичайного купця.

Від пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули очі паші. Він із задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець, деякий час милувався самоцвітом, підставляючи його під сонячні промені, а потім узяв «купця» під руку.

— Дякую, мій друже! Дозволь познайомити тебе з моїми гістьми. Це найкращі люди нашого міста, а також відважні воїни сонцеликого падишаха, хай продовжить Аллах його літа!

Він ішов уздовж ряду гостей і називав їхні прізвища. Нарешті Арсен почув ім’я, що не виходило у нього з голови:

— Сафар–бей! Бюлюк–паша сливенської залоги!

Перед ним стояв молодий красивий ага. Він був середній на зріст, худорлявий, але широкий у плечах. Видно, мав неабияку силу і спритність. На блідому обличчі, що скоріше пасувало б ченцеві, а не воїнові, чорніли допитливі очі.

— Ти знаєш мене? — спитав Сафар–бей, завваживши, як оживився, почувши його ім’я, цей чужоземний купець.

— Ще б пак! — Арсен внутрішньо зібрався, відчуваючи небезпеку. — Хто ж не чув про подвиги доблесного воїна Сафар–бея! Ще на тому боці Балкан мені розповідали про твої перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей край. Чув я і про клятву Сафар–бея винищити до ноги повстанців воєводи Младена.

— Собаки Младена! — вигукнув Сафар–бей, і очі його зловісно блиснули.

— І всіх, хто підтримуватиме їх, — підхопив Арсен. — Тож можеш уявити, як я зрадів, почувши таке славетне ім’я!

— Дякую, — стримано сказав бюлюк–баша, більше нічим не проявляючи своїх почуттів і ніяк не реагуючи на лестощі.

— Коли я почув твоє ім’я, то подумав: сам Аллах посилає мені цього відважного воїна! Якщо він захоче, то зуміє знайти і покарати злочинців, які пограбували мене.

— Можеш бути певен, Асан–ага, — встряв у розмову Каладжі–бей, — що вони не вислизнуть із рук Сафар–бея!

— Тоді я наперед дякую йому за майбутнє визволення мого батька, якого гайдуки поранили і взяли в полон.

— Твій батько потрапив до рук тих злочинців?

— Так. І тому я вирішив бути тут доти, поки не визволю його або не дізнаюся про його долю. А тобі, високошановний Сафар–бею, дозволь на знак моєї щирої приязні і поваги подарувати одну дрібничку… Золотий медальйон… У Ляхистані польські лицарі, коли йдуть у похід, зберігають у таких медальйонах пасма волосся своїх коханок…

Арсен підняв тонкий золотий ланцюжок, і медальйончик захитався, мов маятник, виблискуючи коштовними самоцвітами.

У Сафар–бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевілось. Видно, золото подіяло і на цього суворого воїна. Однак він стримано промовив:

— Дякую. Подарунок зобов’язує відплатити дарителеві добром. У мене немає нічого, крім зброї та рук, які її тримають. Клянусь Аллахом, найкращий подарунок для нас усіх — це винищення гайдуків. Отож я не складу зброї до того часу, поки хоч один болгарський розбійник дихатиме цілющим повітрям Балканських гір! Я відплачу їм сповна за твої втрати і за твого батька, чужинцю! Ти задоволений?

«Одержимий! — подумав Арсен. — Недаремно воєвода Младен бажає його смерті. Це й справді небезпечний ворог».

А вголос сказав:

— Задоволений, Сафар–бею! Розбійники — найлютіші вороги мирних купців, що приносять країні процвітання і добробут.

В цей час через відчинене вікно з майдану долинув якийсь тривожний гул. Усі почали прислухатися. Каладжі–бей проникливо глянув на Сафар–бея і сказав:

— Панове, наш добрий друг Сафар–бей хоче показати нам наслідки свого першого великого в цьому році походу на невірних, тобто на розбійників–гайдуків. Прошу вас усіх на майдан! А тебе, Асан–ага, теж ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвідчитися, що розбій на дорогах влада сонцеликого падишаха викорінює так само успішно, як і завойовує довір’я чужоземних купців своїм ласкавим до них ставленням.

Вийшовши з будинку, Арсен помітив, що, поки він був на прийомі у паші, на майдані сталися зміни.

Замість поодиноких, розрізнених куп аскерів і міщан стояв великий чотирикутник, внутрішній бік якого становили аскери, а зо–внішній — мешканці міста. Всередині чотирикутника метушилося кілька людей, щось ладнаючи.

Паша Каладжі–бей із знатними міщанами й військовими старшинами піднявся на дерев’яний поміст, оточений вартою, взяв Арсена під руку, довірливо шепнув:

— Зараз ми потішимо тебе прекрасним видовищем!

Він кивнув головою чорбаджії, що порядкував на майдані. Той помчав виконувати розпорядження, відоме йому, напевне, заздалегідь.

Серед натовпу зростала тривога, поволі спадав людський гул і гамір, перестали колихатись похмурі строкаті ряди аскерів. Загриміли барабани. Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Воїни виструнчились. Почулась уривчаста команда — і в прохід у рядах вийшов велетень у чорному одязі і в такому ж чорному ковпаці, що закривав обличчя. Крізь прорізи для очей блищали очі. В правій руці велетень ніс, мов іграшку, важку широколезу сокиру.

Кат!

Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище запросив його паша.

Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами воїнів, вклонився паші й старшинам і рвучко стягнув покривало із свіжообтесаної колоди. Ввігнав у дерево сокиру, відступив на крок і застиг, мов статуя, схрестивши на грудях жилаві волохаті руки.

В ту ж мить почувся тупіт кінських копит, гуркіт коліс — і на майдан виїхала велика гарба, в якій стояло п’ять зв’язаних простоволосих чоловіків. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподіванки: серед приречених до страти він упізнав Момчила. Старий стояв попереду. Легенький вітерець ворушив його довгу сиву чуприну. В погляді не було страху, лише вгадувалася прихована туга.

«Що робити? Що робити? — гарячково запрацювала думка. — Як врятувати старого? Просити пашу? Сафар–бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно може накликати важку підозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом? Невже і вони тут, серед глядачів цього жахливого видовища?»

Смертників стягли з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту.

Наступила зловісна тиша. З гір війнуло вітром. Залопотіли знамена. Майдан завмер.

Каладжі–бей знову махнув рукою. З–посеред його почту на край помосту вийшов високий худий казі–ясахчі[85]у білій чалмі з сувоєм паперу в руці і гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на болгарську мову.

«Указ околійного каймакама високоповажного паші Каладжі–бея. іменем нашого найяснішого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель, наказую всім підданим падишаха вишукувати і винищувати зрадників і розбійників–гайдуків, їхні родини висилати у дальні вілайєти[86], а майно і землі передавати у власність Османської держави.

Усіх, хто знає що–небудь про гайдуків і не оповістить місцеву владу, заарештовувати, а їхні будинки спалювати.

Тих же, хто підтримує зв’язок з розбійниками, допомагає їжею, зброєю чи просто співчуває їм, нещадно бити батогами, а найбільш упертих і злісних — страчувати.

Загони яничарів і спагіїв доблесного бюлюк–баші Сафар–бея, на якого покладено обов’язок винищувати розбійників і підтримувати мир і спокій в околії, схопили кілька десятків злочинців. Усіх бито батогами, а п’ятьох з них, а саме: Момчила Крайчева, Івана Ненкова, Герасима Букова, Райка Драгоманова і луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогів падишаха. Хай кожен бачить, яка доля чекає тих, хто підніме руку на освячену Аллахом владу Османів!»

Останні слова товмача потонули у гуркоті барабанів, завиванні зурн і ріжків, до яких приєднались вигуки воїнів: «Алла, алла!»

У Арсена по спині пробіг дрож. Він боявся, що Драган зважиться на якийсь відчайдушний крок, щоб урятувати старого, і загине сам. Він шукав його поглядом, щоб застерегти від необдуманого вчинку, але Драгана ніде не було. Та хіба знайдеш його в такому натовпі?

Галас поволі почав стихати. Кат підняв сокиру, пальцем лівої руки попробував, чи добре відточене лезо. Не можна було гаяти ні хвилини. Арсен нахилився до управителевого вуха, зашепотів:

— Шановний Каладжі–бею, даю сто курушів, якщо відкладете страту отого старого болгарина, що стоїть попереду… П’ятсот курушів, якщо помилуєте його і віддасте мені…

Здивований паша витріщив очі. В них промайнув переляк:

— Що це все означає, мій дорогий гостю?

— Я подвоюю ціну… Ви нічим не ризикуєте. За голову старого — тисячу курушів! Неймовірна плата!.. Я впевнений, що цей дідуган, з огляду на старість, не завдасть вам ніякої шкоди, а я за нього зможу виміняти у гайдуків свого батька… Прошу вас, ефенді!

Галас на майдані майже затих. Кат утупився поглядом у пашу, чекаючи наказу розпочати свою криваву справу.

Арсен розумів, на яку небезпеку наражає себе, якщо паша запідозрить у ньому гайдуцького вивідача і накаже схопити.

Що ж відповість Каладжі–бей? Чому він мовчить? Ось уже зовсім стих майдан. Усі напружено чекають, що буде далі.

Арсен відчув, як у нього тремтять від напруження руки. Під серцем прокотився неприємний холодок. Невже все пропало?

Ось Каладжі–бей повертається до Сафар–бея і щось довго шепоче йому на вухо. На холодному, непроникному обличчі бюлюк–баші з’являється подив. Однак ненадовго. Бюлюк–баша ствердно киває головою і, оглянувшись, довго і пильно дивиться на «купця», ніби хоче проникнути в його потаємні думки.

Тепер усе! Не може бути сумніву: наказано схопити його. Лишається одно — вбити Сафар–бея і пашу!

Та тут до слуху долітають слова паші:

— Реджеп, страта Момчила Крайчева відкладається… з огляду на його старість… Передай це катові і скажи, хай починає!

Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побіг виконувати наказ. У Арсена відлягло від серця. До щік почала припливати кров. Здається, його несподіване прохання не викликало у турків підозри.

Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв і міщан, Сафар–бей наказав безперервно бити в барабани. Їхнє тривожно–надсадне дудніння заповнило все місто. Арсен зціпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то все було в бою, коли люди охоплені шалом і жадобою перемоги. Тут же відбувалося вбивство зв’язаних і, можливо, ні в чому неповинних балканджіїв.

Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжі–бей повернувся до Арсена, підморгнув брунатним оком.

— Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто гарячі голови!

— А може, ще більше розпалить?

— Не думаю. А втім, побачимо. В усякім разі, сьогоднішня страта — добра наука для непокірних болгар! Так буде з кожним, хто насмілиться підняти руку на могутність Порти!

Востаннє упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зітхання. Замовкли барабани. Обірвали свій тривожний спів зурни.

Каладжі–бей обернувся до почту. Всі розступилися. Паша глянув на Звенигору:

— Я буду радий бачити тебе, Асан–ага, у себе за обідом. До побачення!

— До побачення, ефенді, — вклонився Арсен, радіючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надію, що врешті–решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар–бея.

Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.

— Ми запам’ятаємо цей день, хай буде він проклятий! — долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балканджієм.

— Відплатимо око за око! — додав його супутник.

— Скрутимо собаці Сафар–беєві голову! — прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.

Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам’ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам’яних, дерев’яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.

Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. і хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому ґрунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.

Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.

— Сафар–бей? — він не зміг приховати подиву. — От не чекав!

— Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!

Сафар–бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. «Особиста варта Сафар–бея… Гм, здається, я передчасно радів, — подумав козак. — Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти… і сподіватися на краще».

За рогом Сафар–бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше — яничарської казарми — бюлюка.

Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.

Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар–бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.

— Прошу до мого дому, — сказав Сафар–бей, пропускаючи гостя вперед. — Тимчасового, звичайно… Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід… Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу…

Арсен мовчки поминув хвіртку і опинився в невеликому і досить занедбаному саду, затиснутому між кам’яними стінами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кінці саду виднівся чималий будинок з високим ґанком. До нього вела широка доріжка з кам’яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвіли здичавілі троянди, магнолії, витьохкували і виспівували пташки. У затінку, на одній з лав, сиділо двоє.

— О, та тут справжній рай! — вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. — Для повного щастя бракує тільки гарненької дружини… Ба–ба–ба! Беру свої слова назад! Для повного щастя тут, здається, є все! — І кивнув на далеку лаву, де сиділо двоє: сивий чоловік у чорному одязі і тендітна дівчина, що, помітивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок.

Сафар–бей задоволено усміхнувся. Йому сподобалися слова гостя.

— А ти непоганий співрозмовник, Асан–ага, — похвалив він купця.

Почувши голоси і шум кроків, чоловік повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дівчина теж якось напружилася, мов хотіла зірватися на ноги й тікати. Навіть крізь серпанок Арсен відразу впізнав Златку, побачив, як розширились її очі, а руки затремтіли і почали перебирати складки одягу.

До всього був він готовий, тільки не до такої зустрічі. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки — і все пропало!

Сафар–бей, ніби відчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам’яніло, а очі підозріло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумів, що вона могла от–от скінчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:

— Дорогий Сафар–бею, бачу, на цей раз я помилився… Б’юсь об заклад, це твої родичі — батько й сестричка!

— Ти знову помиляєшся, Асан–ага, — похмуро відповів Сафар–бей. — У мене родичів нема. Тобто я їх не знаю… Ці люди — мої добрі друзі…

— Я буду радий познайомитися з твоїми добрими друзями…

— Перед тобою теж купець, — показав Сафар–бей на Якуба.

— Справді? Дуже приємно, що дедалі більше турків починають цікавитися торгівлею. Раніше вони нехтували цим заняттям, як і іншими ремеслами. Вважали, що на світі є одна річ, заради якої варто жити, — війна…

— Турки — природжені воїни, — не без пихи сказав Сафар–бей, кинувши виразний погляд на дівчину. — Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і коштовностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла…

— Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, — Арсен проникливо глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.

— О ні, — усміхнувся Якуб. — Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни — життям… До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один — пан або пропав! Смерть або каліцтво!

— І купці терплять збитки, — заперечив Сафар–бей. — Ви, Якуб–ага, на морі, а наш новий друг, Асан–ага, — в дорозі, від розбійників.

— Трапляється, — погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. — Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов’янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе…

— Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, — заперечливо похитав головою Сафар–бей, підходячи до ґанку. — Я залишусь воїном!

— Ну що ж, кожному своє!

Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев’яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя — шаблі, пістолі, луки, сагайдаки — була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.

Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк–баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.

Арсен міцно потис руку Якубові.

— Тут зайвих очей і ушей немає? — спитав тихо.

— Немає, — пошепки відповів Якуб. — Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?

— Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку… Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анки! Ми повинні вирвати її з рук Сафар–бея!

— Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в’язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.

— О! А вона?

— Не хвилюйся, — усміхнувся Якуб. — Вона байдужа до нього… Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились — продадуть, мов кота в мішку! Але Сафар–бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий… Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.

Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:

— Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула… Туди з’їжджаються купці з усього світу!

В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар–бей.

— Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, — сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.

Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.

— Якуб–ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, — додав Сафар–бей.

Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк–баша сів супроти «купця» на м’який міндер і сказав:

— Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами…

Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?

— Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі–бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися…

Сафар–бей замовк і проникливо глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк–баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі–бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар–бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!

Але Сафар–бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:

— Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?

— Чого це тебе так цікавить? — полегшено зітхнув козак.

— Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них.

«Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню», — подумав Арсен, а вголос сказав:

— Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе… Але що я скажу паші?

— Скажи, що віддав гроші мені.

— А це тобі не зашкодить?

— Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія… Я підпорядковуюсь бейлер–беєві, а не каймакамові.

— Гаразд. Мені однаково, кому платити, — погодився Арсен. — Коли ти передаси мені болгарина?

— Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?

— Я знайду шлях… Мені допоможе Абді–ara, господар хану, де я зупинився.

— Абді–ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж із ним нічого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу і тут допомогти більше, ніж Абді–ага. Звичайно, за гроші… Ха–ха!

— Гм, з тебе, Сафар–бею, був би непоганий купець. Ти вмієш домагатися свого. Однак ти — воїн, одинак і…

— На жаль, без грошей і воїн безсилий. У наш час усе купується і продається: посади, чини, земля, навіть трон падишаха… Я довго жив у столиці і мав нагоду пересвідчитись, що зараз сильний не той, хто має меч, а той, хто має великий гаман!

— Ти мудро міркуєш. І це ще більше переконує мене, що я маю справу з порядною і відвертою людиною. Я радий бачити захисника ісламу таким, як ти.

— Ти не помилився… Свій меч я піднімаю в ім’я і славу Аллаха! Але хто ж забуває про себе? Правда, в цій злиденній Болгарії не дуже розбагатієш… Всюди біднота!..

— Ви самі винні. Опустошили війнами такий благодатний край.

— Не ми розпочинали війни. Болгари самі винні. Повстають, не визнають влади падишаха!

— Повстають не від доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдіть на Україну, на Русь… То землі багаті і многолюдні. Можна взяти рабів, скоту і грошей. Та й своєвольців приборкаєте. Звідти розповзається вільнолюбний дух. Річ Посполита була б вам за спільника, бо ті схизмати–козаки[87]їй теж завдали багато клопоту. — Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне?

Сафар–бей з цікавістю глянув на гостя.

— Багато хто з наших думає так само. Пів–України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об’єдналася з Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім–паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року…

До кімнати зайшли Якуб і Златка, і Сафар–бей урвав мову на півслові. Хоч як хотів Арсен бачити Златку, однак пожалів, що вона завітала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина — і Сафар–бей, можливо, розкрив би більш потаємні наміри Порти щодо України. Однак і з того, що він устиг сказати, видно: влітку турки розв’яжуть велику війну!

Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар–бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:

— Дорогий Асан–ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одне бажання.

— Прошу, — вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бюлюк–баша.

— Я хочу одружитися. Слава Аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш…

— Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона…

— Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати… Мені потрібні гроші… І ти мені позичиш… До того часу, поки я їх роздобуду.

«Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю… Знає, що вступитися за мене тут нікому», — подумав Арсен, а вголос сказав:

— Хіба є надія, що роздобудеш?

— Не сьогодні–завтра йду в похід.

— Але ж це небезпечно! — вихопилося в Арсена.

— Ти гадаєш, що мене вб’ють?

— На війні все буває.

— Я вірю в свою щасливу зорю і в милість Аллаха.

— Якщо так, тоді я молитиму Аллаха, щоб зберіг тобі життя.

— Заради мене чи заради грошей, які ти мені позичиш? — усміхнувся Сафар–бей. — Отже, я можу сподіватися?

— Безперечно. Скільки тобі потрібно?

— Крім тих п’яти сотень, що маєш віддати за Момчила Крайчева, ще п’ятсот… Отже, всього тисячу курушів. Якщо ж я повернусь з походу на гайдуків і привезу твого батька, вважай, що ми — квити.

— Гаразд. Я згоден. Дивуюся тільки, для чого тобі потрібно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адіке?

— А чому б ні? Адіке — гарна дівчина. І хоче Якуб–ага чи не хоче, та все ж буде моїм тестем. Я не випущу з рук тієї пташки!

— Вона справді гарна дівчина, — погодився Арсен, присягаючись у думці, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара.

— Чудово! — вигукнув Сафар–бей. — І я не хотів би Якуба і її тримати під замком, поки повернуся з походу… Та доведеться.

— Ти боїшся, що вони втечуть? Хіба Адіке не кохає тебе? — Арсен ледве приховав радість, що забриніла в голосі.

— Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю її!.. Тому я і хотів заплатити викуп за дівчину тепер, щоб зв’язати Якуба словом.

— Нічого їм не станеться, коли якийсь тиждень посидять під вартою. Тут так гарно!

— Ти маєш рацію. Спасибі тобі, — сказав Сафар–бей, ховаючи гроші. — Куди накажеш доставити старого?

— Я зупинився в хані Абді–аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером туди… Я піду, треба переодягнутися перед обідом у паші.

— Отже, ми зустрінемося. До побачення!

Сафар–бей гукнув аскера і наказав провести гостя з фортеці. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Арсен не розпитував дорогу і довго петляв кривими вуличками, поки нарешті вибрався до міського майдану, а звідти до хана. Ще здалеку побачив біля воріт сяючого від радості Драгана. Хлопець кинувся назустріч.

— Спасибі, Арсене! Не знаю, як тобі пощастило це зробити, але дідусь Момчил щойно прибув живий–здоровий! Ходімо швидше, сам побачиш! Аскер не відходить від нього. Каже: «Велено передати купцеві з рук у руки».

На подвір’ї і справді стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи вірьовку, якою був зв’язаний старий.

— Я купець, Асан–ага, — сказав Арсен і кинув воякові куруша. — Розв’яжи вірьовку і йди собі геть!

Той схопив монету, розрізав ятаганом вірьовку і зник за ворітьми.

Арсен обняв Момчила.

— Я радий бачити тебе живого, батьку! і на волі!.. Але затримуватися тут вам з Драганом не слід. Якомога швидше тікайте звідси. Драгане, проведи дідуся в безпечне місце, а сам з другарями повертайся і чекай на мене в Синіх Каменях, біля струмка, як домовились. Ну, гайда!

Драган з Момчилом поспіхом рушили з хану, а Звенигора зайшов до кімнати.

За дві години до заходу сонця він поволі простував міським майданом. Після денної спеки з гір почала скочуватися свіжа прохолода. Дихалося легко й радісно. Поки що все йшло добре. Драган приведе людей, і вони, тільки–но Сафар–бей виступить у похід, нападуть на фортецю і визволять Златку і Якуба.

На протилежному боці майдану розташувався табором невеликий кінний загін. Спагії розкладали вогнище, лаштували над ними триноги і казани. іржали на припоні голодні, стомлені коні. Вояки несли їм у рептухах обрік, запашне гірське сіно.

Арсен не надав цьому значення. Хіба мало різних військових загонів гасає по Османській імперії? Він зайшов до конака, і запобігливий слуга повів його нагору до зали, звідки вже долітали голоси багатьох людей.

Чийсь гучний надтріснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг пригадати, кому належить той голос, як назустріч викотився жвавий паша, взяв під руку і повів до вузького вікна з кольоровими шибками, де стояв найбільший гурт людей.

— Дорогі гості, дозвольте познайомити вас із заїжджим купцем із Ляхистану Асаном–агою. Він добре знає той край, де доблесним воїнам падишаха доведеться незабаром прославляти ім’я Аллаха. Я думаю, він з радістю поділиться з вами своїми спостереженнями про звичаї невірних.

— Я весь до ваших послуг, — уклонився Арсен і раптом здригнувся: прямо перед ним стояв Гамід і виряченими від подиву очима дивився на свого колишнього невільника.

— Аллах екбер! — вигукнув Гамід. — Урус Арсен! Звідки ти тут узявся?.. Сам Всевишній посилає тебе мені в руки!

Він схопився за ефес шаблі. Але витягти її не встиг. Мов блискавка, сяйнув Арсенів ятаган. Та вістря тільки ковзнуло по гладенькому панциру, прикритому верхнім одягом. Невдача! Розуміючи, що вдруге нанести удар не пощастить, Арсен рвонувся назад, щоб, скориставшись загальним замішанням, вискочити на майдан. А там — тільки б упасти на чийогось коня!..

Розштовхуючи оторопілих гостей, козак вибіг на середину зали. Чийсь відчайдушний крик підстьобнув його наче батогом. Переляканий слуга, що заглянув у двері, побачивши в руках утікача блискучий кинджал, шарахнувся в куток. Шлях до виходу був вільний.

Але в останню мить пружинистий Сафар–бей підставив ногу, і втікач з розгону полетів на підлогу. Сафар–бей, мов дика кішка, плигнув на нього, закрутив за спину руки.

— Тримайте його! В’яжіть!

Кілька чоловік, у тому числі й Гамід, ринулися вперед, насіли на розпростерте тіло козака. Арсен напружив усі сили, запручався, заборсався, але ворогів навалювалося все більше. Він уже не зміг поворухнути жодним м’язом, лежав, розпластаний, мов лист, під вагою багатьох тіл. Хтось в’язав руки, завертаючи їх мало не до лопаток.

— Міцніше! Дужче!

— Вирвіть у нього ятаган!

— Підніміть гяура!

Арсенові стало легше дихати. Натовп розступився. Сафар–бей болюче вдарив ногою під бік:

— Вставай, собако!

Арсен підвівся спершу на коліна, потім на ноги. Ззаду його тримали за зв’язані руки, обабіч стали з ятаганами два молоді дужі яничари. Переляканий Гамід і зблідлий Сафар–бей ще не отямилися від несподіванки і поводили очима, важко відсапуючись.

В залі запала тиша. Всі з острахом і цікавістю дивилися на полоненого. Отетерілий паша, мов риба на березі, беззвучно плямкав ротом, намагався щось сказати, але страх здавлював йому горло. Всім кинулась в очі пухка рука паші, на якій недоречно виблискував камінцями коштовний перстень, подарунок «купця» з Ляхистану.

«Як добре, що свій медальйон я подарував Адіке! — подумав Сафар–бей. — А то б і я мав такий жалюгідний вигляд, як паша!.. Обвів нас навколо пальця цей проклятий гяур!.. Треба виплутуватися із смішного становища, в яке ми всі потрапили через того дурня пашу!»

— Дорогий гамід–бею, як вчасно ти приїхав! Твій приїзд допоміг виправити помилку, якої допустився наш шановний каймакам!

— Д–дозволь, як тебе розуміти, Сафар–бею? — пробелькотів Каладжі–бей, вирячуючи жовті білки очей.

— Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивідача. Ви, на його прохання, наказали відпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити…

— Бюлюк–баша, перед тобою старший! — обурився сливенський управитель. — Як ти смієш!

— Ви запросили його до себе, нарешті, а не я! І це могло скінчитися трагічно не тільки для Гамід–бея, а й для багатьох із нас! Я змушений буду доповісти про все бейлер–бею!

Каладжі–бей побагровів:

— Яке нахабство! Панове, будьте свідками, подарунок від цього гяура взяв не тільки я, а й Сафар–бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний перстень! — Він зірвав перстень з пальця і пошпурив на підлогу. — Якщо цьому гяурові і пощастило обманути кого, то не тільки мене, а всіх нас!

— Авжеж, авжеж, — підтримали пашу міські урядовці. — Нема потреби сперечатися, хто винен! Треба допитати гяура! Він усе скаже!

— Чекайте, чекайте! — вигукнув Гамід. — Це мій раб! Утікач! Бунтівник!.. Розпоряджатися ним маю право тільки я! Віддайте його мені! Це він з повсталими каратюрками спалив мій замок в Аксу, повбивав рідних, знищив усе майно… О–о–о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що він пожаліє, що доля залишила його живим!

— Ні, Гамід–бею, — заперечив Сафар–бей, — він належить тепер не тільки тобі, а й мені! Він, напевно, зв’язаний із гайдуками… Ми допитаємо його разом. І не буду я Сафар–бей, коли не розв’яжу його брехливого язика!

Він підійшов до Звенигори і вдарив кулаком в обличчя:

— Ну, йди, собако!

Його привели у фортецю і кинули в підземелля. Світло проникало сюди крізь вузький душник у стелі. Кам’яні стіни бовваніли в густих сутінках, мов чорні примари. Застояне повітря забивало віддих.

— Лежи, гяуре! — крикнув Сафар–бей з порога, бачачи, що в’язень намагається підвестись. — Ми скоро повернемось!

Грюкнули двері. Стало тихо.

Арсен підвівся, став під душником. На нього глянула цятка голубого передвечірнього неба. Що ж, і це непогано! В останні хвилини життя він матиме над головою миле, хоч і чуже небо.

Звичайно, тільки щасливий випадок та власна винахідливість можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумів і вирішив не гайнувати часу. Призвичаївшись до темряви, почав оглядати підземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гірший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового?

Наслідки огляду були невтішні. Стіни муровані з великих брил вапняку. Годі й думати виколупати хоч одну з них! На земляній долівці, крім оберемка перетрухлої соломи, теж не знайшов нічого. Кепсько!

Стиснув зв’язані за спиною кулаки. Ех! Звільнити б їх та вкласти шаблю чи ятаган — тоді і самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!

Раптом угорі щось блиснуло. Арсен підійшов ближче, придивився. Залізний гак! І не один, а цілий ряд! Оце знахідка!

Треба швидше звільнити руки! Він знайшов камінь, що гострим рогом виступав із стіни, повернувся спиною і почав терти об нього вірьовки. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далі зовсім упали додолу. Розім’явши затерплі руки, підступив до гаків. Ех, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руці, цей шматок заліза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.

Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не піддавався його далеко не слабким силам. Ні, без лома не вирвеш! Марна надія. А Сафар–бей кожної хвилини може надійти… Хіба спробувати не виривати, а ламати? Він ухопився обіруч за крайній гак, уперся ногами у стіну і почав розгойдувати. Залізо ледь–ледь зігнулося. Тоді наліг ще дужче, аж кров шугнула в скроні, аж затремтіли від напруження ноги.

Ну, разом — гу–ух!

Гак подався ще більше. Тепер з другого боку! Ну, дужче! Натискуй! Отак! Іде! Майже непомітно для ока, але згинається…

Арсен аж корчиться від нелюдських зусиль, зривається і падає на долівку. Якийсь час лежить, відсапуючись, а потім знову встає, хапається руками за гак, підтягується, упирається ногами в стіну…

І знову зривається.

Стає жарко. Піт заливає очі. Роздягнувшись, швидко відкидає одяг, лишається в самій сорочці. І знову береться до роботи. Минає година, друга… Міцний кований гак піддається неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед — назад! Вперед — назад! З кожним зусиллям він подається все більше і, здається, легше. Та сил не вистачає доламати до кінця…

Стає темно.

Стомлений в’язень важко опускається на долівку. Ще попрацювати трохи — і гак зламався б. Але сили вичерпались. На очі напливає кривавий туман. Арсен прихилив голову до стіни і незчувся, коли заснув.

Міцний козацький сон! Забулося все: і небезпека, і Сафар–бей, і Гамід, і те, чого сюди прибув. Ніщо не порушувало того сну до самого ранку.

Тільки як загуркотіли ковані залізом двері, прокинувся і схопився на ноги. Мимоволі зажмурився від яскравого світла, що ввірвалося знадвору, прикрив очі рукою. На порозі стояло двоє.

«Ех, проспав! Спізнився!» — різонуло ножем у серце. Скручений набік гак, якого так і не встиг відламати вчора, тьмяно блищав під вогкою стелею, мов докоряв за легковажність.

Попереду спускався Сафар–бей, позаду важко чалапав Гамід. За ними два яничари несли вірьовки, канчуки, відро з водою.

— Ну, як ся маєш, купчику? — злорадно посміхнувся Сафар–бей. — Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати біля тебе?

Арсен мовчав.

— А–а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв’яжіть його! Та міцніше!

Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши важкі кулаки в’язня, завагалися і зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамід поспішив їм на допомогу, однак Сафар–бей притримав його за руку:

— Ні, ні, треба взяти живцем!

Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч–в–руч, насіли, звалили на землю, зв’язали.

— Підтягніть до гака! — наказав Сафар–бей. — Підвісьте його!

Яничари миттю перекинули вірьовку через гак, навалилися на неї, Арсен застогнав: гострий біль у вивернутих лопатках проник до самого серця.

— Ну, тепер ти в нас заспіваєш, гяуре! — прошипів Гамід.

— Коли б моя воля, ти б у мене і затанцював! — з натугою відповів козак, бажаючи тільки одного: швидкого кінця.

— Слава Аллаху, не ми у твоїй волі, а ти в нашій! — замахнувся Гамід і шмагонув батогом, примовляючи: — Це тобі, рабе, за втечу! А це за моє розорене гніздо! А це за те, що я тебе ненавиджу!

Батіг падав на спину, на руки, на голову. Після кожного удару на шкірі здіймалися кров’янисті басамуги. Арсен зціпив зуби, щоб не кричати, заплющив очі.

— А це, рабе, за моїх домочадців, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня! — лютував Гамід, усе більше розпалюючись і важко дихаючи.

Сафар–бей стояв збоку. У нього широко роздувалися ніздрі. Батіг у руці тремтів. Запах крові п’янив, як вино.

— Стривай, Гамід–бею, ти заб’єш його до смерті! Залиш і на мою долю трохи собачого життя! — крикнув він, бачачи, як після нещадного удару здригнувся катований.

Гамід зупинився, витер рукавом спітнілого лоба.

Арсен розплющив очі, позирнув на катів. Сафар–бей поволі почав засукувати рукави. На правій руці — від ліктя вниз до кисті — по смаглявій шкірі трьома світлими променями простяглися зарубцьовані вузькі шрами.

Ніби враз перестала боліти сполосована батогом спина. Заколотилося серце. А в голову вдарив божевільний здогад. Невже?

Сафар–бей закінчив приготування, схопив батіг і підступив ближче. Чорні очі, мов дві гострі колючки, вп’ялися в обличчя жертви. Губи міцно стулені.

— Ну, самозваний купчику, розповідай: з якою метою прибув до Сливена? Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вирушаємо проти гайдуків Младена… Обіцяю тобі легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звідки знаєш Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто підіслав тебе сюди? Ну?

Він схопив Арсена за чуба і відкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечі.

— Ненко! — прохрипів з натугою скатований козак. — Ненко, невже це ти?

Сафар–бей враз відсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.

— Як ти сказав? Ненко? — спитав дивним, ніби дерев’яним голосом. — Звідки ти знаєш це ім’я? О, Аллах екбер! Кажи!

Зміна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена… Він пам’ятає своє колишнє дитяче ім’я!.. Але що лишилося в його пам’яті ще, крім імені? Які враження дитячих років?

— Розв’яжи мене, Сафар–бею… Я все розповім. Тільки якщо тут не буде…

Він хотів сказати: якщо тут не буде Гаміда. Але не встиг. Гримнув постріл — йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли різнобарвні кола, і він поринув у темний морок.

У підземеллі поволі розвіювався їдкий пороховий дим.

Арсен повис на вірьовках. З голови на долівку закапала кров.

— Для чого ти вистрілив, Гамід–бею? — скрикнув вражений, смертельно зблідлий Сафар–бей. — Навіщо ти вбив його?

Він стис кулаки і весь напружився.

— А–а, чого панькатися з собакою! — темне обличчя спагії перекосилося чи то від збентеження, чи від злоби. — Туди йому й дорога! Паскудний раб!

— Що ти наробив, Гамід–бею! Цей гяур знав якусь таємницю, що переслідує мене відтоді, як я став себе пам’ятати!

— Бридня! Не звертай уваги на дитячі сни! Накажи винести й закопати це падло!

Сафар–бей пильно глянув у великі, вирячені очі Гаміда. Від нього не приховалося збентеження, що причаїлося в них. Але перш ніж він устиг що–небудь сказати, вгорі на сходах почулося гупання ніг. Вбіг захеканий яничар. Виструнчився.

— Лист від бейлер–бея, ага, — і простягнув запечатаний сувій.

— Гаразд. Іди!

Сафар–бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Він мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:

— Гамід–ага! Слухай, що пише бейлер–бей! Назрівають визначні події. — Він прочитав уголос: «Сафар–бею, бюлюк–баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно виступити в похід і знищити гайдуків розбійника Младена. На підкріплення висилаю допоміжний загін Ісмаїл–аги. Вам підпорядковується також загін Гамід–бея, про що повідомте його особисто». Що ти на це скажеш, Гамід–бею?

— Що у нас буде велика війна з козаками і московським царем. Але ж це вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну… Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабів! Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі… Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводу!

— Безперечно! Не будемо гаяти часу — ходімо!

Вони вийшли надвір.

— Ходжа, труби збір! — наказав Сафар–бей аскерові з зурною при боці. — А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого — я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!

Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.

Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар–бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.

Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.

— Що трапилося, Джаббар? — нахмурився Сафар–бей.

— Ага, там… унизу… зовсім не мертвий… той гяур… Очима кліпає. То як бути, — пристукнути його чи живцем прикопати?

— Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!

— Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені — живий той гяур!

Сафар–бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.

В’язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди–годи дрож. Сафар–бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк–баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.

Після перев’язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар–бей опустився біля нього на коліно.

— Ти чуєш мене, гяуре? — спитав, нахиляючись. — Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею… Тільки оглушило тебе. Прокинься!

Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.

Сафар–бей підвівся:

— Джаббар, залишаю цього в’язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити… Бережи як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?

— Зрозумів, ага. Аякже.

Сафар–бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.

Яку таємницю ховає в своїй пам’яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім’я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов’язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле!

Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки…

Нахмурений Сафар–бей вийшов з підземелля.

Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку–гяура бюлюк–баша, й поколивав по сходах нагору.

Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.

НЕНКО

Надвечір Арсенові стало краще. Розплющив очі і затуманеним поглядом обвів похмурі стіни льоху. Тихо. Темно. Де ж поділися Сафар–бей і Гамід? Невже їм набридло катувати його? А–а… Вони, здається, говорили щось про похід на гайдуків… Супроти Младена!..

Свідомість миттю прояснилася. Він схопився і сів. Різко заболіла голова. Торкнувся рукою — туга пов’язка з полотна. Це здивувало його. Він не пам’ятає, щоб перев’язував себе. Тоді хто ж це зробив? Невже Сафар–бей?.. А це що? Дивись! Навіть воду і їжу поставлено!..

Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.

В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.

Сонце вже зайшло — над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі сутінки. На подвір’ї — ні душі! Мовби всі вимерли… А було ж людно і гамірно! Цікаво — чи його вартують?

Легенько натиснув плечем на двері — вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув — і в погріб заглянув яничар.

— А–а, гяур! Тобі краще? Очумався?

— Так. Мені зовсім добре, — відповів трохи іронічно Арсен.

— Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк–баша.

— А коли він повернеться?

— Як тільки зловить отого розбійника Младена.

Отже, Сафар–бей…ні, не Сафар–бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! і як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар–бей, Адіке… Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув’язнений!

Тим часом Сафар–бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи… У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер–бея.

Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар–бей — це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар–бей загинув од руки Младена чи його воїнів.

Але як попередити? Як вирватися звідси?

Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід — через двері. іншого немає. А двері замкнено, і ключі у вартового. Отже… Таки потрібна зброя!

Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю — справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.

Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З–за дверей почувся голос:

— Що тобі, гяуре?

— Ой, щось мені погано! Сюди! Сюди!

Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з’явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в’язня.

— Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк–баші, що я мушу доглядати тебе як зіницю ока? Тьху! — Він спустився з останньої сходинки. — Де ти тут, хай би забрав тебе шайтан!

У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долівку.

Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.

Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із–за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.

Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар–беєвого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.

У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.

— Спішний наказ Сафар–бея! — стукнувши в шибку, гукнув Арсен.

Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з’явився на ґанку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім’ю звалився додолу. Спритно зв’язавши йому руки й ноги, Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе — хай живе.

З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.

— Златко! Якубе? Ви тут?

— Хто там? Це ти, Арсене? — почувся голос Якуба.

— Я! Відчиняйте!

— Легко сказати! Ми на замку!

Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.

— Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночі! — щиро здивувався Якуб. — А де ж Сафар–бей?

— Краще запитай, хто такий Сафар–бей!

— Як тебе розуміти?

— Сафар–бей — це Ненко! Розумієш — Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..

Якуб і Златка отетеріли. Їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.

— Не може бути! — вигукнув Якуб. — Де ж він зараз?

— Хто зна, де він зараз! Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..

— О Аллах! — простогнав Якуб. — А може, ти помилився, Арсене? Може, Сафар–бей зовсім не син воєводи?

— Я бачив у нього на руці три довгі шрами… Пам’ятаєш?..

— Як не пам’ятати!

— Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»… Він щось пригадує… І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда, ні Сафар–бея вже не було.

— То й Гамід тут?

— Атож.

— Аллах екбер! — простогнав Якуб. — Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!

— Ми повинні випередити їхню зустріч! Найкраще розповісти Сафар–беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.

— Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?

— Ви вільні.

— А наш вартовий?

Арсен показав на ноги, що стирчали з–під ліжка.

— Він нам не заважає. Ходімо!

Урочище Чернавода — маленький гірський потічок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в’юнився між чорними кам’яними берегами у дикій і похмурій долині, відрізаній од усього світу неприступними скелями і непрохідними лісами. Там, у предковічних нетрях і хащах, у надійному, самою природою укріпленому місці, зачаївся гайдуцький стан, або, як його називали самі повстанці, — гайдуцьке зборище. Мов зіницю ока оберігали його гайдуки від султанських вивідачів, котрі не раз і не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспішно. Сюди, мов кров до серця, збігалися десятки і сотні мужніх синів Болгарії, щоб боротися за волю, проти гніту й насильства султанських намісників — бейлер–беїв, санджак–беїв, пашів, айянів та їхніх прихвоснів.

Таких зборищ по всій Старій Планині і по всій країні налічувалося немало, та найбільше їх було у Сливенському окрузі, що став центром цієї боротьби.

Зразу після сумнопам’ятного 1396 року, коли після жорстоких і кровопролитних трирічних боїв роздроблена і знесилена феодальними міжусобицями Болгарія була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. і Сливен дав йому найвизначніших ватажків — Богдана–воєводу, Мирчо–воєводу, Тимануша–воєводу, Страхила–воєводу, Стояна–воєводу та багатьох інших воєвод, байрактарів[88]та гайдуків, котрих народ упродовж віків прославляв у своїх піснях.

Ніколи не затухали тут іскри народного гніву. То розгоралися вони дужче і спалахували вогнями повстань, то пригасали. Але ніколи не затухали зовсім.

Гайдуцький рух носив сезонний характер. Як правило, дружини і чети збиралися на Юр’їв день, у травні, — гайдуки давали перед воєводою і товариством клятву на вірність, приймали урочисту присягу і після цього починали бойові дії. А розпускалися у вересні, на Хрестів день. Тоді більшість із них розходилися хто куди — хто додому, хто до вірних друзів, ятаків[89], які допомагали їм у всьому, а дехто навіть у Стамбул, де переховувався зиму серед збіднілого міського люду — ремісників, дрібних торговців, старців та волоцюг. і тільки найбільш завзяті і найвідоміші, котрим небезпечно було з’являтися в людних місцях, залишалися в станах, де жили до весни, зберігаючи зброю, порох, одяг на інші припаси.

Таким постійно діючим зборищем, окрім Аглікиної поляни, Гайдуцької печери, Гайдуцького колодязя та деяких інших, була і Чернавода воєводи Младена, котрий ось уже більше двадцяти років очолював гайдуцькі дружини і чети старопланинського краю. Для нього і для Анки, а також для їхніх найближчих друзів це поки що таємне гніздо стало рідним і надійним притулком, яке вони поклялися захищати до останнього подиху.

Після того як Драган сповістив про можливий напад Сафар–бея, Младен стягнув усі свої чети, що налічували близько трьохсот вояків, до Чернаводи і перекрив нижню дорогу. На верхній, потайній, поставив чотирьох вартових, які в разі небезпеки мали запалити на вершині гори бочку смоли. В самому замку залишив п’ятнадцять гайдуків — особисту варту. Чекав нападу не раніше суботи. Тож послав двох гінців до воєводи Вилкова, свого давнього приятеля і соратника, з проханням прибути на допомогу.

Загін піших яничарів ішов у голові колони. Боячись раптового нападу гайдуків, Сафар–бей вислав сильні дозори, які пильно вдивлялись у кожну підозрілу галузку, в кожен кущик. В одному з дозорів онбаші[90]Хапіча був молодий яничар на прізвисько Карамлик. Він не відзначався ані сміливістю, ані силою, ані військовою хитрістю чи вмінням. Лише природна здатність Карамлика побачити на фарсах або далі людину, точно описати її одяг і зброю здобула йому славу неперевершеного гострозорця і виділила серед товаришів. Його звільняли від тяжких та набридливих вояцьких обов’язків, зате під час походів призначали в дозор.

Ось і зараз він ішов з товаришем високою полониною, пильно вдивляючись у далину. Раптом зупинився і присів за кущем. Товариш поспішив зробити те ж саме.

— Дивись, гайдуки! — сказав Карамлик.

— Де? Я нікого не бачу.

— Ось поглянь на той бік долини, вони йдуть нам напереріз… Двоє. У кожушках–безрукавках, у білих штанах. Зброї не видно, але я не сумніваюся, що вона у них схована під кожушками.

Яничар подивився туди, куди показував рукою Карамлик, але нічого не побачив. Карамлик розсердився:

— Та не витріщай очей! Мчи негайно до онбаші, скажи, щоб поспішав сюди! Я слідкуватиму за ними.

Яничар поплазував назад. А Карамлик, ховаючись за скелями й за кущами, рушив уперед. Він спритно перебігав від схованки до схованки. Кругла, мов кавун, голова його розгойдувалась на тонкій шиї, а чіпкі, широко посаджені очі невідривно стежили за незнайомцями.

Невдовзі до нього підповз онбаша Хапіч з кількома вояками.

— Де гайдуки? — спитав тихо.

— Ген переходять дорогу. Внизу, над потоком… О, вже здираються на гору з нашого боку!.. Дивіться!

Тепер усі побачили двох балканджіїв, які швидко піднімалися на кам’янистий схил. Онбаша суворо наказав:

— Перетнути дорогу! Взяти живцем! Але не зчиняти шуму.

Яничари шаснули в кущі, миттю пробралися на вершину гори і якраз на шляху балканджіїв улаштували засідку. Чекати довелося недовго. Балканджії, очевидячки, поспішали. Вони хутко дерлися по крутому схилу, допомагаючи собі міцними сукуватими палицями. Та не встигли піднятися нагору й перевести віддих, як їх оточили яничари, зім’яли, заткнули роти ганчірками, а руки скрутили мотузками.

— Швидше до Сафар–бея! — наказав онбаша. — А ти, Карамлик, з Мустафою — вперед! Пильнуйте! Це розвідники, за ними можуть бути й основні сили розбійників.

Сафар–бей страшенно зрадів несподіваній удачі. По–перше, він допитає полонених, а по–друге, це щаслива, на його думку, прикмета: Аллах провіщає перемогу!

Війську було віддано наказ зупинитись, і вояки відразу поховалися від пекучого сонця в затінок. Сафар–бей зі своїм почтом і полоненими теж відійшов у тісну ущелину, захаращену камінням.

— Хто ви? — звернувся до полонених.

Перед ним стояли два хлопці, дуже схожі один на одного. Навіть побіжного погляду було досить, щоб сказати, що це брати. Тільки старший мав темне волосся і голені щоки, а молодший, русявий, був ще майже хлопчина. Його тонкого, по–дівочому ніжного обличчя не торкалося лезо бритви. Синіми очима з жахом дивився він на турецьких старшин і грізного Сафар–бея, про жорстокість якого вже багато наслухався.

Хлопці мовчали.

— Як вас звати? Відповідайте! У мене обмаль часу гратися з вами у мовчанку. Гайдуки? Ну?..

— Ні, ми не гайдуки, ага, — відповів старший. — Ми прості балканджії з Жеравни…

Поиск по сайту: