ПОРАЗКА

Кілька днів вони петляли по гірських хребтах і долинах, поки добралися до зелених схилів Кизил–ірмаку.

Відточивши на камені кинджал, Арсен поголив голову, підрізав бороду і став схожий на турка. Гарний одяг Ферхада дуже личив йому. Схудле обличчя з густими темно–русими бровами і трохи горбкуватим носом було красиве і погордливе. Зустрічні каратюрки, здалеку забачивши вельможу, кланялися мало не до землі.

На багатолюдних шляхах більшу частину путі Яцько йшов пішки, приторочений до сідла. Він вдавав із себе раба і, коли на дорозі з’являлися перехожі, похнюплено плентався попереду коня. Тоді Арсен покрикував на нього по–турецькому і замахувався нагайкою. Зате коли звертали на безлюдну гірську стежку, хлопець вилазив коневі на спину, і вони мчали навскач.

Туго набитий золотими монетами гаманець Ферхада відкривав перед ними двері придорожніх харчевень. Ніхто не наважувався приставати до знатного мандрівника з розпитуваннями, хто вони і куди їдуть. Це навело Арсена на думку перетнути таким чином усю Туреччину і досягнути Чорного моря.

На правий берег Кизил–ірмаку вони переправилися паромом. Тепер дорога йшла понад річкою: то звертала в гори, то збігала аж до обривистого берега. З ранку до вечора подорожні уперто просувалися на північ, і за два дні встигли залишити позад себе добрих двадцять фарсахів шляху.

Одного разу, коли дорога проходила вузькою ущелиною, із заростей їм напереріз вискочило кілька озброєних людей. Арсен осадив коня. Чорні похмурі постаті з короткими ятаганами і гострими списами в руках кинулися до нього. Передній схопив коня за гнуздечку, двоє наставили списи.

— Злазь, ефенді! — наказав передній, похмурий чолов’яга із чорним, подзьобаним чи то віспою, чи окалиною обличчям. — Приїхали!

Арсен сплигнув на землю, розвернувся — стусонув того в зуби. Та його враз обеззброїли і зв’язали за спиною руки. Яцько стояв збоку. Бачачи, що на нього ніхто не звертає уваги, хлопець помалу відступив до узбіччя і непомітно шаснув у кущі.

Не встиг Арсен опам’ятатися, як йому дали під боки духопелів, накинули на шию аркан і потягли з дороги на ледь помітну лісову стежку.

Довго піднімалися вгору. Позаду вели коня. Попереду і з боків ішла сторожа зі списами.

Через деякий час загін зупинився на березі невеликого гірського озера. Тут сновигало чимало озброєних людей. Під скелями сіріли намети з кошми. Горіли вогні. Над ними на триногах висіли казани.

Посеред галявини перед печерою на барвистому килимі сиділо кілька чоловік. Арсена підвели до них. Вони з цікавістю оглянули його багатий одяг і зброю, яку воїни поклали перед ними на килим.

— Хто ти? — спитав чорнобородий чоловік середніх років, судячи по одягу і зброї, напевне, старший цього загону.

— Спочатку розв’яжіть, — похмуро сказав Арсен, відчуваючи, як німіють туго затягнуті руки.

Чорнобородий кивнув сторожі, і хтось кинджалом розрізав мотузки.

— Крім того, я хотів би знати, до кого я потрапив і на якій підставі мене затримали? — знову промовив Арсен.

— Ефенді, у тебе, напевно, Аллах відняв розум! — підвищив голос Чорнобородий. — Твій час запитувати закінчився. Тепер відповідай, хто ти? Як твоє ім’я?

— Я невільник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точніше.

— О! — Чорнобородий багатозначно підняв вказівний палець. — Я ж казав, що ефенді зі страху втратив глузд або насміхається з нас. Але даремно він хитрує! Адже його ім’я вибите на цій зброї, яку відібрали у нього мої воїни. Чи не так, високоповажний ефенді Ферхад?

— Я не Ферхад, — почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову.

— І знову з молитвою до мулли! Якщо вже ти завзявся нас обдурити, Ферхаде, то придумай щось більш імовірне. Який же простак повірить тобі, що у втікача–невільника чистокровний кінь до його послуг, добра зброя, чудове вбрання та, на додачу, гаманець із динарами й курушами?[56]

«Що йому відповісти? — подумав Арсен. — Що я вбив Ферхада і забрав його речі? Але хто зна, як подивиться на це Чорнобородий… Чи не накаже повісити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що я запорожець і не пояснювати, звідки у мене речі і зброя Ферхада, теж небезпечно… Виходить: чи верть–круть, чи круть–верть — однаково смерть!.. То краще говорити правду!»

— Я вбив Ферхада і забрав його речі, — сказав твердо. — Якщо вже хочете судити мене, то судіть за мою власну провину, а не за чужу.

— Це щось нове, — глузливо промовив Чорнобородий і звернувся до своїх поплічників: — Як, друзі, повіримо йому на цей раз?

— Я повірю тільки тоді, коли він зателіпається на гілляці, собака! — вигукнув чолов’яга, що керував нападом на дорозі. Він люто глипнув на Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичці штурхонув кулаком.

— Я теж не вірю, — вставив один із тих, що сиділи на килимі поряд з Чорнобородим. — Ми всі чули про жорстокість Ферхада. А тепер дізналися і про його брехливість… Я пропоную допитати його вогнем. Побачимо, що заспіває спагія, коли стане босими ногами на палаючу жаровню…

— А так! А так! — закивали головами й інші. — Допитати вогнем!

Арсен зблід.

Чорнобородий плеснув у долоні — до нього підбіг молодий воїн, що стояв на чатах поблизу.

— Принеси жаровню!

Через кілька хвилин принесли жаровню з вугіллям і ковальське причандалля — обценьки, молоток, широку залізну штабу. До жаровні приступив знайомець з підбитим оком, усунув штабу в жар.

— Ну, зараз Ахмед Змія примусить його заговорити! Цей розв’яже йому язика! — почулися голоси.

Арсен рвонувся в цупких руках охоронників, але його вдарили чимось важким по голові, а на шию накинули аркан з петлею.

«Ну от, — подумав, — попався, як заєць у капкан, спробуй тепер вирватись!»

— Починайте! — наказав Чорнобородий.

Його підштовхнули до жаровні.

— Стійте, стійте! — крикнув щосили. — Клянусь, я не Ферхад! Я запорожець! Невільник!

— Припечіть його! Відразу заспіває іншої! — кинув хтось із почту Чорнобородого.

Ахмед Змія схопив із жаровні обценьками розжарену штабу і наблизив до Арсенових ніг. На почорнілому обличчі коваля на мить промайнула розгубленість.

Він уперше мав допитувати людину і ще не звик до таких незвичайних обов’язків. Але на нього дивилися владні очі Чорнобородого та інших ватажків загону: вони змушували, наказували. І коваль, зажмурившись, почав поволі наближати розпечене залізо до живого людського тіла…

В цю мить пролунав пронизливий крик. Обценьки здригнулися, і штаба впала на землю.

Крізь натовп оторопілих воїнів прорвався обірваний замурзаний хлопчина, відштовхнув Ахмеда Змію і впав на ноги полоненого.

— Не руште! За віщо?

То був Яцько. Голубі очі хлопця з жахом дивилися на розжарене залізо. Лівою рукою він охопив Арсенові ноги, а праву підняв, ніби захищаючись від удару.

Ахмед Змія, застидавшись своєї легкодухості, накинувся на хлопця з кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:

— Чекай. Підніми цього обірванця. Хто він такий?

Хлопця поставили на ноги. Яцько швидко заторохтів:

— Ви ж подивіться — це невільник! Мій друг Арсен Звенигора. Він був невільником Гамід–бея і втік від нього. Погляньте на його руки й ноги — з них ще не зійшли сліди від кайданів!..

І він миттю закатав рукав на Арсеновій руці. Всі побачили вище зап’ястя багрові сліди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:

— Гнів Аллаха на ваші голови! Що це все означає?

— Тільки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене вогнем, — відповів Арсен, зрозумівши, що врятований від катувань. — Цей хлопець — пастух Ферхада. Він може розповісти, як я вбив його хазяїна.

Та ні Яцькові, ні самому Арсенові не довелося більше вигороджувати себе, бо раптом на галявині зчинився шум, пролунали окрики, і до Чорнобородого підскочив на коні вершник у сірому джеббе і голубій чалмі, що затінювала обличчя. Він сплигнув на землю і привітався:

— Салям!

— Салям! Хай береже тебе Аллах, Бекіре! — підвівся Чорнобородий. — Які новини?

— Ми перехопили посланця Гамід–бея до паші. Гамід–бей просить для охорони замку загін спагіїв. А тим часом озброїв слуг і не показує носа зі свого барлога. Мені пощастило заслати до нього під виглядом покоївки одну жінку, яка сповістила, що моя дочка Іраз там, хай будуть довгі дні її! Вона також сповістила, що сьогодні вночі викине з вікна східної вежі камінь, до якого буде прив’язана вірьовочна драбина…

— Це ж чудово, Бекіре! Вважай, що замок у наших руках. Ще сьогодні ми поквитаємося із проклятим Гамід–беєм!.. Ти стаєш мені у великій пригоді, друже! Дарма, що тиждень у загоні!

— Я розумію твою радість, Мустафа, бо нас об’єднує спільна ненависть до нашого ворога. Але радіти передчасно. Гамід–бей хитрий, мов лис, а стіни його замку високі. Тільки милість Аллаха допоможе ним оволодіти ними! Тільки Аллах подарує нам перемогу!

— Хай славиться ім’я його! — склав набожно руки Мустафа Чорнобородий. — Ти йди, Бекіре, відпочинь перед походом, а ми підготуємось і вирішимо справу з цими людьми, що називають себе невільниками.

Бекір оглянувся, і його очі розширились від подиву. Він упізнав Звенигору.

— Аллах екбер! Та це ж Арсен! — І звернувся до ватажка загону: — Мустафа, в чім провинився мій друг, що ти хочеш допитувати його? Я бачу тут жаровню і Ахмеда Змію! Невже ви припікали його вогнем?

З тими словами Бекір зірвав з шиї Звенигори аркан і обняв невільника.

Глухий гомін пролетів над юрбою. Чорнобородий розвів руками, не знаючи, радіти йому чи гніватись від такої несподіванки.

А визволений козак, з одного боку притискуючи до себе Бекіра, а з другого — Яцька, весело блискав білими зубами і говорив, звертаючись до Мустафи:

— Мустафа–ага, тепер ти переконався, хто я такий… Друг твого друга не може бути твоїм ворогом! Якщо ти повернеш мені зброю

Ферхада чи даси іншу, то поповниш свої ряди ще одним воїном, який ненавидить Гамід–бея так само, як ви з Бекіром.

— Поверни йому зброю, Мустафа, прошу тебе, — кинувся до Чорнобородого Бекір. — Арсен знає замок Аксу краще, ніж будь–хто з нас. Він довгий час був невільником Гамід–бея і допоможе нам під час нічного нападу.

— Але ж він гяур…

— То й що з того? Гамід — правовірний мусульманин, а гірше чужинців обдирає нас, знущається з наших дочок, відбирає нашу землю…

Чорнобородий обвів поглядом своїх товаришів. Усі чекали його відповіді.

— Інч Алла! Хай буде воля Аллаха! — промовив він урочисто. — Віддайте зброю цьому хороброму гяурові, який переміг скаженого пса Ферхада–ефенді! Ми сподіваємося, що цей північний вовк коли–небудь перегризе горло і мерзенному шакалові Гамід–беєві! А зараз — усім готуватися до походу. Виступаємо, як тільки тінь Ешекдагу впаде на скелю посеред озера!

Загін швидко просувався плутаними гірськими дорогами. Місяць поливав землю холодним сяйвом. Густо–синє, аж чорне небо низько висіло над головою, здається, простягни руку — і схопиш блискучу золоту зорю.

В темних ущелинах бовваніли стрункі кипариси, примарними тінями чорніли лапаті лаври. Від них віяло холодом і гострими пахощами. Там, в ущелинах, уривчасто гавкали голодні гієни і тривожно кричали нічні птахи.

Арсен пильно вдивлявся в чужу ніч. Гори стояли насторожені, мовчазні. Від них відлунював тупіт кінських копит. За плечима чулося дихання Яцька. Хлопець не відставав ні на крок. Перед походом йому дали на озброєння лук, десяток стріл у шкіряному сагайдаці, а також кривий турецький кинджал. І він почував себе справжнім воїном.

В Аксу прибули опівночі. Там їх зустрів Ісмет, якого Бекір залишив назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок спав: Гамід не сподівався нападу. Тільки у вузькій амбразурі східної вежі мерехтів одинокий жовтий вогник.

Мустафа розділив людей на три частини. Арсен з Яцьком потрапили до загону Бекіра, на який покладалося найважливіше завдання — проникнути непомітно в замок і відчинити ворота.

Бекір віддав короткий наказ, і всі рушили за ним, залягли в рові, якраз навпроти східної вежі. Проти місяця зубчасті стіни замку скидались на гребенясту спину велетенського ящура.

Через годину, що здалась повстанцям вічністю, між зубцями стіни промайнула закутана в чорне покривало жіноча постать, по камінню ковзнула плетена драбина.

— Пора, — прошепотів Бекір і подерся нагору.

За ним піднявся Арсен. Згодом до них приєднались інші повстанці. Останнім виліз Ісмет. Витягши драбину, він обережно опустив її в двір. Там було темно, як у колодязі. Тільки у приміщенні для сторожі тьмяно блимала свічка.

— Я полізу перший, — сказав Арсен. — Я знаю, як відчинити браму.

Він обережно почав спускатися в двір: мов велетенський чорний птах, поволі погойдувався на хисткій драбині, опускаючись усе нижче й нижче.

Заглянувши з драбини у вікно вежі, побачив трьох охоронників, які при світлі воскової свічки грали в гроші. Всупереч наказові господаря, вони залишили свої пости у вежах і коротали ніч за більш приємною справою. На столі лежали купки мідних акче[57]. Сива кіптява свічки снувала попід стелею.

Арсен усміхнувся, уявивши, як витягнуться обличчя охоронників, коли через хвилину він одчинить ворота і в замок увірвуться повстанці. Але в цю мить десь у внутрішніх кімнатах другого поверху пролунав жахливий жіночий зойк. Він зразу ж і затих, обірвавшись на найвищій ноті, та все ж устиг підняти тривогу.

Охоронники, почувши крик, схопилися з–за столу й очманіло кинулися до зброї. Хтось із них зачепив свічку — стало темно. Почулась лайка. Грюкнули двері.

Арсен стрибнув додолу. Затріщали кущі, заторохтіла порожня бочка, хтозна для чого поставлена в закутку.

Тепер — швидше до вежі!.. Тут на нього налетів переляканий вартовий. Та, побачивши блиск шаблі, кинувся в протилежний бік. Арсен устиг підставити йому ногу, і він сторч головою впав на землю.

Десь нагорі загуло багато стривожених голосів. Заплакали жінки, заверещали діти.

Не чекаючи підмоги, Арсен чимдуж помчав до брами. Ефесом шаблі вибив важкий залізний засув, і під натиском повстанців, що напирали зовні, брама відчинилася навстіж. Чорний грізний натовп з ревом хлинув на подвір’я замку.

З селямлика і з верхньої галереї гарему пролунало кілька пострілів. Запалали смолоскипи, освітлюючи похмурий двір, що враз перетворився на розворушений вируючий мурашник.

Нарешті вибігла надвірна варта Гаміда. Зав’язався рукопашний бій. Арсен разом з усіма кудись біг, когось рубав шаблею, шалено кричав. Коли перші вартові впали і повстанці почали штурмувати двері будинку, з галерей і вікон на голови їм посипались різні речі: металеві підсвічники, скляні вази й череп’яні глеки, ковдри й пуховики, важкі дубові лави і посуд.

— Зачиняйте двері! Заставляйте їх шафами! — почувся згори голос Гаміда. — Ми перестріляємо цю погань з пістолів!

— А, ти тут, скажений шакале! — вигукнув Мустафа Чорнобородий. — Клянусь Аллахом, настав твій смертний час! Виходь сюди, боягузе, на чесний двобій! Я відомщу тобі за мою родину, яку ти пустив по світу жебраками, поки я у війську захищав нашого падишаха від невірних! За мою землю, яку ти загарбав насильством і обманом! За наругу над нашими дочками й сестрами!.. Мовчиш? Боїшся? Ти знаєш, мерзенний, що пощади тобі не буде, трясешся над своїм паскудним життям! Трясись! Ми скоро дістанемо тебе!.. Гей, друзі, давайте вогню — викуримо лисицю з її гнізда!

— Чекай, Мустафа! — крикнув Бекір. — Там моя донька Іраз! Не треба палити! Ми й так візьмемо Гаміда і його собак! Ісмете, Арсене! Друзі! Несіть сюди колоду — протаранимо двері! Захопимо Гаміда живцем!

Ошалілий гурт з криками й свистом ударив раз і другий міцною колодою в дубові двері. Затріщало дерево. Здригнулися муровані стіни. В чорну дірку, звідки блиснуло полум’я пострілу, ринули повстанці.

Арсен вскочив усередину одним із перших, позаду із смолоскипом у руці біг Яцько. Хлопець ні на крок не відставав од свого старшого товариша. Бій, мов гра, захопив його: обличчя розпашілося, ясні очі палали молодецьким завзяттям. Справжній тобі воїн!

В кривавих сутінках похмурих переходів селямлика вони раптом упізнали Гамід–бея, котрий вибіг з бокової кімнати і, побачивши повстанців, чкурнув кудись у темряву.

— Стій! Стій! — закричав козак і вистрілив з пістоля.

Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагії зникла в пітьмі. Назустріч Арсенові вискочили охоронці Гаміда — Осман і Кемаль. Пізнавши невільника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшні прокляття.

На просторі вони, звичайно, мали б перевагу, але тут, у тісному приміщенні, освітленому тільки смолоскипом Яцька, заважали один одному, і Арсен тіснив їх обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом.

Та враз на майданчику стало вільніше. То Осман, як хитріший і винахідливіший, залишив Кемаля битись із повстанцем один на один, а сам у темряві оббіг поза колоною і напав з тилу.

— Арсене! — вигукнув Яцько, помітивши ворога.

Однак у запалі бою козак не почув попередження: відбивши випад Кемаля, він пронизав йому клинком груди.

Тоді, нехтуючи смертельною небезпекою, Яцько кинувся навперейми Османові і в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в обличчя палаючий смолоскип.

Жахливий крик перекрив гамір і гуркіт бою. Осман випустив ятаган і, відсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетів у нього з голови. Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля і впала на блискуче голене тім’я ворога.

Осман важко осів і з глухим гуркотом покотився вниз по дерев’яних сходах.

— Спасибі, братику, — обняв Арсен хлопця. — Молодець! З тебе буде неабиякий воїн. Бери Османову зброю — вона твоя по праву.

Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, він мовби підріс і ладен був кинутися навіть у саме пекло.

…Тим часом люди Чорнобородого ввірвалися в гарем. Звідти линув дикий жіночий вереск і плач дітей.

Попереду всіх летів Ісмет. Зі смолоскипом в одній руці і шаблею в другій, він мчав вузькими переходами, ногою відчиняючи двері в кімнати.

— Іраз! Іраз! — гукав голосно.

Але крик його тонув у загальному шумі й лементі. Іраз не відкликалася. Напевно, в гаремі її не було, бо перелякані на смерть Гамідові домочадці клялися, що вперше чують про дівчину на ім’я Іраз.

Повстанці, що набилися в гарем і тягли з кімнат одяг та дорогоцінності, менше всього, звичайно, думали про Іраз, хоча знали, що то дочка одного з їхніх товаришів. Своїми криками, біганиною та лайкою вони лише заважали Ісметові, хлопець утратив надію знайти наречену і кинувся до виходу.

Тут йому пощастило. В дверях він зіткнувся з опецькуватим євнухом Алі Різою, що намагався непомітно шаснути в якийсь темний закапелок.

Ісмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стіни.

— Де Іраз, кизляр–ага?[58]Скажи мені, де Іраз?

Той виряченими від жаху очима дивився на хлопця й не впізнавав його, а тільки щось белькотав незрозуміле.

Ісмет ще раз повторив запитання.

— Н–не знаю… Аллах свідок — не знаю! — відповів євнух.

— Я уб’ю тебе, Алі Різа, як смердючу свиню, і твій жирний труп зжеруть шакали, коли ти не скажеш мені, де Гамід подів Іраз? Ти чуєш? Ну, відповідай!

Він замахнувся ятаганом.

Євнух скрикнув і затулився рукою.

— Я скажу… Я покажу тобі, добрий ага, — пролепетав товстун, важко, мов лантух, осідаючи на підлогу.

Ісметові довелося підтримати переляканого кизляр–агу.

— Де вона? Веди!

По крутих сходах євнух почав підніматися нагору. Тримаючи в одній руці смолоскип, Ісмет підштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище Алі Різа зупинився і мовчки показав на велику дерев’яну шафу.

— Тут.

— Де тут? — не зрозумів Ісмет.

— Відчини шафу, там є ще одні двері в потайну кімнату, про яку знає небагато людей у замку. Іраз була там.

Ісмет рвонув дверці шафи, викинув якесь старе лахміття, що висіло на протилежній стінці, і справді побачив двері. Євнух не збрехав. У замковій щілині стримів великий залізний ключ. Ісмет повернув його — дверцята зі скрипом відчинилися.

— Іраз! Це я, Ісмет! Ти тут, Іраз? — гукнув він у темряву, не наважуючись заходити, щоб хитрий євнух не замкнув його.

Темрява відповіла йому мовчанкою.

Ісмет присвітив смолоскипом. Червонясте світло вирвало на мить тонку дівочу постать, білі руки, що безживно повисли вздовж тіла, невеличкі босі ноги.

— Іраз! — З грудей Ісмета вирвався дикий крик і лунко прокотився по піддашшю. — Іраз!

Усмерть переляканий Алі Різа кумельгом покотився вниз.

Іраз мовчала. Тонка вірьовка, мов струна, передушила їй горло. Ісмет рубонув шаблею — і дівчина впала йому на руки, її холодне тіло здалося юнакові таким чужим і важким, що він мало не впустив його.

Він ніс її обережно, мов дитину, заглядаючи в напіврозплющені очі, а з грудей вилітали пекучі слова.

— Іраз! Джаним! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зі мною? Хіба ти винна, моя весняна квітко, що холодна жорстока рука зірвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?

Він ніс її повільно, мов на суд. А позад нього йшли повстанці, і могильна тиша, що супроводжувала їх, була красномовніша за бурю.

В коридорі, при виході, цю сумну процесію зустрів Бекір. Він здалеку впізнав Іраз. Хотів закричати, але з його грудей вирвався тільки глухий стогін. Ісмет простягнув йому свою важку ношу.

— Бери, батьку, — промовив глухо. — Вона не захотіла пережити ганьбу. Не захотіла живою дивитися нам в очі… Дурненька… Але, клянусь Аллахом, я страшно помщуся!.. Друзі, де Гамід? Де його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його кров і кров дітей його!

Мов божевільний, кинувся він до гарему. Пронизливий жіночий і дитячий крик струсонув замок. Та він не зупинив юнака і тих повстанців, які ринули за ним. Мов вихори, влітали вони в кімнати, і їхні закривавлені шаблі сіяли смерть, не жаліючи ні жінок, ні дітей.

По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір’я. На підлозі заструмували червоні патьоки.

На той крик і ґвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.

В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.

— Не заходь! Благаю тебе! — кричала хрипко. — Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!

Почувши ім’я Адіке, Арсен метнувся вперед.

— Геть, стара відьмо! — тим часом ревів Ісмет. — Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!

— Божевільний! Схаменися! Адіке — теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи… Златка!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..

Арсен на мить закам’янів, вражений почутим.

А Ісмет на розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.

— Чекай, Ісмете! — крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. — Не руш! Не чіпай дівчини!

Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров’ю очима похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.

Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею, Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.

Біль протверезив повстанця.

— Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? — спитав кволо.

— Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув — вона Гамідова жертва. Розумієш? — і відпустив руку юнака.

Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:

— Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іраз! Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?

Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.

Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.

— Адіке, не бійся мене, — промовив козак, подаючи їй руку. — Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою… Ти знаєш це ім’я? Його щойно вимовила твоя няня…

— Де вона? — шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.

— Її нема… Але ціною свого життя вона врятувала тебе…

Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:

— Не плач… Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.

Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.

Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Воїн уже — і довів це в бою. Зате напружено думав, як бути зі Златкою. Взяти з собою в загін? А потім?

Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:

— Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся — все лихе позаду!

На подвір’ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.

— Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить… Міцні замки!

Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:

— Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину… Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це — Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.

— Розумію, — сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по–дорослому, поважно: — Раз треба — то об чім мова…

Тим часом небо стало ясно–голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.

Повстанці зносили на подвір’я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.

Збивши на дверях до підземелля замок, Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір’ї.

— Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся!

Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.

— А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив — пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!

Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став виший на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно–радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.

— Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!

Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.

— Будь другом, ковалю, — усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, — розкуй моїх земляків! Вік Аллаха молитиму за тебе!

Той бухнув свою здобич на землю.

— А чим? Не голими ж руками!

— Тут є кузня. Ходімо!

Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:

— Ану, підходь!..

Його обступили радісно–збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Якуба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.

Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.

— Якуб–ага, ти живий?

Крізь розчинені двері всередину ввірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:

— Це ти, Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!

— Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб–ага. Ти сам казав — нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..

— Хай будуть благословенні твої дні! — промовив меддах. — Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…

— замок у руках повсталих каратюрків, Якубе. — І Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.

Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.

Тим часом з–за далеких гір зійшло сонце.

Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір’ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.

Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів — лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.

— Правовірні, ви думаєте — це гяур перед вами? — вигукнув Арсен. — Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід–бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!

Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:

— Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.

— Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.

— А ми його викуримо! — вигукнув Бекір. — Хлопці, давайте вогню!

— Спалити! Спалити! — пролунало навкруги.

Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев’яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум’я. Затріщало сухе дерево. Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.

На подвір’ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.

Ахмед змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.

А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам’яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.

Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, найспритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.

Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик–сторож.

— Кого тут носить? — спитав, вдивляючись в імлу.

— Швидше коня!

Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім’яхи вогкої берегової землі й грязюки.

Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. замість того, щоб їхати прямо до санджак–бея[59], звернув праворуч, переправився поромом через Кизил–Ірмак і незабаром в’їхав на просторе подвір’я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак–бея.

Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.

— Що трапилося, дорогий Гамід–бею? — поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак–бей. — В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!

— Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорять, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…

— О Аллах, що діється на світі! — вигукнув Ісхак–бей. — Я гадав, що тільки у мене горе.

— У тебе теж горе? Яке?

— Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід–бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід–бею.

До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.

Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.

Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:

— Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід–бею.

— Я був би радий бачити вас у себе, — чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак–бей сам пояснить її.

— Мій невільник–пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник–утікач…

— Мій невільник? — вигукнув схвильовано Гамід. — Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..

— Ми спіймаємо його, — вставив слово Ферхад. — Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.

— Як?

Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.

— Поклич Свирида!

Після того як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак–бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з’явився хижий блиск. На товаришів–невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.

Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:

— Мир вам, о правовірні! Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід–бею! — вклонився окремо колишньому господареві.

Ісхак–бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.

— Алекюм юсселям, Свирид–ага, — відповів старий хазяїн. — Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.

— Свирид–ага, напевно, добре запам’ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? — запитав Ферхад.

— Так, ефенді.

— Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид–ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…

— Що я мушу зробити? — запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.

— Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.

— Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу.

Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.

— Дозволь мені, шановний Ісхак–бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак–бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два–три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.

На другий день вранці на подвір’я влетів султанський чауш–гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак–бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.

— Воля і слово падишаха! — стомлено об’явив замість привітання чауш.

— Хай славиться ім’я його! — схилилися в низькому поклоні спагії.

— Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? — спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.

Той мовчки витягнув з–за пазухи паперовий сувій. Ісхак–бей здивовано вигукнув:

— Фірман[60]султана! О Аллах, війна з невірними! З урусами!

Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов’язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована. Їхати самому?

Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак–бей дав волю почуттям.

— О вай, вай! — захитався він уперед і назад, піднявши молитовно вгору руки. — Яке нещастя! Гординя охопила серце падишаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім’я і славу падишаха! Ферхад — одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!

— Не всі гинуть у поході, — намагався втішити старого Ферхад. — Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?

— Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей…

Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:

— Високоповажний Ісхак–бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров’ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь Аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак–ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є — він ще не одужав після нападу гяура.

Ферхад намагався протестувати, але Ісхак–бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.

— Спасибі, Гамід–ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!

— У всьому воля Аллаха! — промовив урочисто Гамід.

Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.

Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м’яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.

Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п’яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки ходжу Насреддіна.

Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.

— Ми погано закінчимо, — ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. — Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п’яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім — чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!

— Ти забагато береш на себе, урусе, — незадоволено промовив Мустафа. — люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться…

— Військова справа — це важка наука, — не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. — А наші люди не вміють зброї тримати в руках… Порядку немає.

— Замовкни, урусе! — гаркнув Чорнобородий. — Не твоє діло! Дякуй Аллахові, що лишився живий!..

Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по–турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.

Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.

Нараду перервав якийсь шум і галас, що раптом зчинився по той бік намету.

— Що там? — роздратовано спитав Мустафа вартового.

— Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.

— Давай його сюди, — наказав Мустафа. — Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв’яжемо йому язика, клянусь Аллахом!

Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.

— Ой Боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! — приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. — Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!

Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.

Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося сполосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. з розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.

— Хто ти? — спитав його Мустафа.

— Я раб спагії Енвера Ісхак–бея, хай буде прокляте його ім’я і ім’я його сина Ферхада! — вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. — Це він із сином, якого я на свою погибель вихаючив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів…

— Чому в долині Трьох баранів? І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?

— Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід–бея і Ферхад–бея? — вигукнув вражений Многогрішний.

— Гамід живий! Пощастило втекти собаці! — заговорили навколо.

Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.

— А, це ти, шибенику! — закричав він. — Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає…

— Не про це зараз мова, — перебив його запорожець. — Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?

— Ферхад має тридцять воїнів, своїх слуг… Та ще Гамід привів півсотні чи, може, трохи більше… У нього теж наволоч різна.

Звенигора переклав Мустафі відповідь і знову спитав:

— Чому вони стоять у долині Трьох баранів?

— Вони чекають підкріплення від санджак–бея, який обіцяв через кілька днів підійти з великим загоном яничарів…

— Які їхні наміри?

— А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонці в цих богом проклятих міжгір’ях! Особливо лютий Гамід… Такий лютий, що ладен без допомоги санджак–бея напасти на вас…

— А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?

— Після того як я одволав Ферхада, він проникся до мене повагою і зробив своїм слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убій. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращої долі для невільника і бажати не треба…

— Чому ж ти втік від нього?

Многогрішний плямкнув розбитою губою, спохмурнів, маленькі жовтаві очиці люто заблищали.

— Посилав мене вивідачем до вас. А я відмовився. За це Ферхад зацідив мені в зуби, а Гамід звелів приготувати з мене шашлик… Мало й справді не зробили, шайтанові діти, та я вночі втік. Ледве живого підібрали мене ваші люди.

Арсен переказав розмову з Многогрішним Мустафі.

— Він приніс важливі вісті, якщо все це правда, — роздумливо обізвався Чорнобородий. — Безперечно, Гамід зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитріші. Треба ще сьогодні напасти на Ферхада і Гаміда, поки до них не підійшов санджак–бей. До долини Трьох баранів — два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечір будемо там і схопимо обох ворогів разом з їхніми людьми.

— А якщо Гамід заманює нас у пастку?

— Ти підозріваєш цю людину у зраді? — швидко спитав Мустафа. — Він твій земляк. Тобі видніше.

— Я не підозріваю, я просто не відкидаю й такої можливості.

— Пошлемо попереду розвідників. Якщо вони виявлять більші сили, ніж сказав цей старий, ми заметемо сліди. Піднімайте людей! Через півгодини виступаємо… А цього перекинчика візьмемо з собою. Якщо обдурив — гнів Аллаха на його голову! До загонів, друзі! Поспішайте! На цей раз Гамід не вислизне з моїх рук!

Сонце швидко спускалося за далекі узгір’я. В долинах згущалися прохолодні сутінки і наливали силою притомлені ходьбою тіла повстанців.

Дозорці донесли, що в долині Трьох баранів, названій так, напевно, тому, що її обрамляли скелі, чимось схожі на диких жителів цих пустельних місць — баранів, стояв невеликий загін ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього і винищити всіх до ноги. Лише Гаміда хотів піймати живцем.

— Слухай, урусе, — звернувся він до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалі, з якого відкрився краєвид на глибоку долину, порослу рідким чагарником. — Ти бачиш ущелину, що праворуч прилягає до долини Трьох баранів? Вона веде до Кизил–Ірмаку. Візьми свій загін урусів і частину людей Бекіра, обійди в тил Гамідові тією ущелиною і перетни йому шлях відступу, щоб жоден собака не втік. Іди, і хай береже тебе Аллах!

Бекір дав Арсенові частину своїх воїнів на чолі з Ісметом. Серед них був і меддах Якуб. Меддах за ці дні відпочив і, хоча роки, проведені в підземеллі, наклали на його обличчя важкий відбиток, жваво ходив по землі. Голуба чалма красиво гармонувала з білим, аж срібним волоссям, а крива, інкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.

Підходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усміхнувся:

— Собака Гамід і не підозріває, що за чверть фарсаха стоять люди, які бажають йому найлютішої смерті. Але, друзі, в ім’я Пророка, якщо він потрапить вам до рук, збережіть його живим! Я хочу побачити його очі, коли мої пальці ввіп’ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрип! Збережіть його живим!

— Гаразд, отамане, — відповів Арсен і звелів рушати.

Загони пішли кожен своєю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невідлучно чатував Ахмед Змія. Мустафа Чорнобородий наказав ковалеві пильнувати гяура і при спробі втекти — перерізати ятаганом горло.

Серед чагарників загін Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. І хоч обидва дозорці впали під шаблями, долина враз сповнилася брязкотом зброї, тупотом, криками.

Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пішов у наступ увесь загін. Назустріч повстанцям з–за скель ударив залп із самопалів і пістолів. Просвистіли в повітрі співучі стріли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув від болю.

Многогрішний біг разом з усіма. Від нього не відставав Ахмед Змія. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрілою по–встанець, Многогрішний нагнувся і вихопив з холодіючих рук убитого ятаган.

— Не смій брати, гяуре! — гукнув коваль.

Та Многогрішний або не почув, або ж не звернув уваги на ті слова і прудко помчав уперед. Ахмед Змія кинувся за ним.

Попереду вже зав’язався рукопашний бій.

Сп’янілий від думки, що на цей раз Гамід не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загін. Гаміда ніде не помітив. А ворожі воїни були схожі не на слуг спагії, а скоріше скидалися на добре вишколених яничарів. Вони закривалися міцними щитами з дерева та буйволячих шкур і поволі відступали на середину долини під натиском повстанців.

«Де ж Гамід? Невже це інший загін? Невже той старий гяур обдурив нас? — думав ватажок загону. — Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!»

Він побачив Ахмеда Змію, що на цілу голову височів над повстанцями, а поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабіч долини пролунав грізний багатоголосий бойовий клич.

Очі Чорнобородого розширились від жаху. З потайних засідок, ущелин і печер, з–за кущів і кам’яних скель виринули свіжі ворожі загони і почали швидко оточувати повстанців.

«Зрада!» — майнуло в голові Мустафи.

Першим його поривом було забити мерзенного гяура–зрадника, що завів їх у пастку. Та не встиг він зіскочити з каменя, як Многогрішний раптом повернувся до свого охоронця і всадив йому в груди ятаган. Ахмед Змія недоладно змахнув руками, зівнув великим чорним ротом і поволі осів на землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустріч воїнам Гаміда.

— Прокляття! — проревів Чорнобородий. — Затримайте його! Убийте собаку!

Кілька повстанців кинулися вслід за втікачем. Хтось метнув списа. Але спис не влучив, і переслідувачі, побачивши, що на них суне ворожа лавина, повернули назад, їхні розпачливі крики та зойки внесли в ряди повстанців невпевненість і страх.

Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись. Отетерілий, дивився він на дві хвилі, що от–от мали зійтись і захлюпнути собою непризвичаєних до бою каратюрків. Загін опинився в пастці. Де шукати порятунку? Невже його несерйозність і легковажне довір’я призведуть до загибелі всього загону, всієї справи, на яку він підняв цих людей? Що робити? Побачивши, що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя і, вимахуючи над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою.

— Вперед, друзі! На супостатів! — загримів його голос. — За мною! За мною!

Впевненість ватажка надала людям сміливості й снаги. Гучний поклик: «Алла, алла!» — підстьобнув їх і погнав уперед. Заблискотіли над головами шаблі, замиготіли в синюватій вечірній імлі темні списи.

Натиск був такий сильний і несподіваний, що враз чимало ворожих вояків упало під ноги повстанців.

— Натиснемо, натиснемо ще, друзі! — заохочував Мустафа Чорнобородий своїх людей. — Вперед! Вперед! Не дамо оточити себе! Бекіре, проривайся правим краєм!..

Бекір із гуртом повстанців і сам намагався пробитися вперед, але ніяк не міг. У нього залишилося зовсім мало воїнів. Решта або полягли, або були поранені. Однак він одважно налетів на ворожу лаву, шаблею прокладаючи дорогу товаришам. За ним ринули інші…

Златка з Яцьком сиділи під скелею і прислухалися до далеких криків. Яцько був не в настрої. Йому зовсім не хотілося охороняти цю туркеню, за яку так уболівав Арсен. Навпаки, хотілося стати учасником справжнього діла. Штурм замку він до уваги не брав. Хіба ж то був бій? Кудись біг, щось кричав несамовито. Штрикнув смолоскипом якомусь туркові в пику — і все… А хлопцеві уявлялося, як на нього налітають десятки ворогів, а він одним помахом шаблі розтинає їх від плеча аж до пояса!.. І всі дивуються незвичайній хоробрості молодого героя.

— Я піду з тобою, Арсене, — просився Яцько, коли той збирався в бій. — Ну, дозволь!.. Златка сама посидить…

— Мовчи і роби, що наказую! — суворо відрізав тоді Арсен і підійшов до дівчини.

Златка підвелася, зітхнула. В останні дні життя закрутило її, мов тріску на бистрині. Не встигла прийти до пам’яті після нападу повстанців на замок Аксу, як розповіді Арсена, а потім Якуба про її далеку батьківщину і рідних ще дужче роз’ятрили душу. Серце леденіло від усвідомлення того, що лишилася сама–самісінька, як відламана гілка на шляху. Хіба може вона сподіватися на зустріч з батьками? Вони існують ніби в іншому часі й іншому світі, зустрітися з ними так само неможливо, як і з тими, хто в могилі. Дівчину охоплював страх. І тільки ласкаві Якубові слова і ніжний погляд загадкового козака, що вже двічі рятував її від смерті, утримували від розпачу.

— Златко, — сказав Арсен, беручи дівчину за руку, — наступає хвилина, яка може навіки розлучити нас. Іду в бій. А там усе можливе — навіть смерть! Тож я хочу тобі сказати, що мені дуже жаль буде загинути саме тоді, коли зустрів тебе… Коли покохав тебе…

Златка спалахнула й опустила очі. Але руки не вирвала. Серце її стислося. Приємно чути це, однак не хотілося, щоб оті заповітні слова, про які мріє кожна дівчина, було вимовлено за таких обставин.

Арсен ніби прочитав її думки і, помовчавши якийсь час, сказав:

— Якщо мене не стане, довірся Якубові. Він знайде шлях до Болгарії… А якщо і його вб’ють, тоді твоїм захисником залишиться один Яцько. Хай прикинеться глухонімим, і ви, як брат і сестра, зможете, допомагаючи одне одному, подорожувати, куди захочете, — в Болгарію чи й на Україну. Світ широкий, і ти ще знайдеш своє щастя… А щоб легше було в дорозі, я залишу тобі свій пояс — у ньому золото. Поки я живий, воно не належить мені, але якщо загину, ти можеш використати його.

Він простягнув їй важкий широкий черес.

— Надінь на себе!

Златка заховала пояс під покривало.

В цю мить з долини долетіли крики. Арсен потис холодні пальці дівчини, шепнув:

— Златко… Люба…

— Хай береже тебе Аллах, — промовила дівчина ледь чутно. — Іди! Я ждатиму тебе…

Потім гукнув Яцькові:

— Ти все зрозумів, що я тобі наказував?

— Так.

— Дивися ж — без витівок! Побачу на полі бою — відшмагаю, як хлопчиська, при всіх! — Він здерся на скелю, окинув поглядом місцевість і махнув рукою. — Вперед, друзі!

Загін вибрався із засади й помчав у долину на допомогу товаришам…

Яцько примостився на вершечку скелі, не дуже турбуючись тим, що його можуть помітити ворожі стрільці з луків, бо непохитно вірив у перемогу повстанців. Хоча вже сутеніло, йому ще добре було видно всю долину, що мала в довжину більше як півмилі. Ближче до нього, кроків за двісті, Чорнобородий робив відчайдушні спроби прорватися крізь ворожі лави. Загін Арсена врізався з тилу. Вороги похитнулися, але, побачивши підкріплення, що сунуло з боків, стали спинами один до одного і почали відчайдушно відбиватися від повстанців.

Яцько здогадався, що то були не слуги Ферхада чи Гаміда, а добре озброєні й вишколені воїни, які протиставили великій кількості повстанців виучку і військову майстерність. Вони сплутали всі розрахунки Чорнобородого. Хоча багато їх упало на полі бою, решта затримувала повстанців до того часу, поки не прибуло свіже підкріплення.

Ряди повстанців швидко ріділи.

У Яцька стислося серце, коли він побачив, як дві ворожі лавини, що виринули з засідок, оточили повстанців з усіх боків. Почалася ще лютіша битва. Звенигора зі своїм загоном міг би випорснути з кільця, але, мабуть, не думав про це, бо врубувався все глибше в стрій яничарів, і полиск його шаблі наводив жах на ворогів: вони розступались перед ним, як отара перед розлютованим биком. Поряд з ним ішли Якуб з Ісметом, і ця трійка, мов клином, розколювала густі лави нападників.

Та сонце зайшло, і в глибокій гірській ущелині стало враз темно. Все злилося в Яцькових очах, і тепер йому здавалося, що то копошиться великий мурашник. А згодом імла чорною пеленою окутала і його. Долітали тільки страшні крики ошалілих людей, брязкіт зброї та стогін і прокляття поранених.

Поволі гомін бою почав ущухати, а в серці хлопця наростала тривога. Він уже не тішив себе думкою про перемогу повстанців, бо занадто нерівні були сили. Залишалося одно: сподіватися, що хто–небудь із своїх урятується і він не зостанеться самотній у цій кривавій долині.

Та ось до його слуху долинув Арсенів голос:

— Яцьку, тікай! Не жди нас! Тікай!

Яцько здригнувся і напружив усю увагу, намагаючись хоч що–небудь побачити внизу або ще раз почути голос старшого друга. Та більше нічого не почув і не побачив. Битва закінчилася. Запанувала тиша, яку вряди–годи порушували передсмертні хрипи умираючих та радісні крики переможців.

Що ж робити! Тікати з Златкою подалі від цього страшного місця? А як же Арсен? Може, він, поранений, лежить десь під кущем і чекає на допомогу?

Златчині плечі здригалися від нечутного ридання.

— Всі наші загинули, — чи то ствердила, чи запитала вона.

— Може, й ні, — утішав її Яцько, — стемніє, піду подивлюся…

Ця думка — піти подивитися — виникла раптово і не давала спокою хлопцеві. Він ледве діждався хвилини, коли в долині стихла метушня переможців, які зносили своїх поранених до вогнищ, що запалахкотіли під горбами, осторонь від поля бою.

Здалеку було чути, як перегукуються вартові.

Наказавши Златці нікуди не відлучатися, Яцько сповз зі скелі і улоговиною, поміж кущами, поплазував на бойовище.

Більше години никав він там, намагаючись серед багатьох трупів розпізнати Арсена. Ніч була темна, від далеких вогнів долітали слабкі відблиски. Хлопець піднімав голови вбитих, повертав до вогню і тихо опускав на землю: Арсена ніде не знаходив.

Де ж він? Може, поранений і в полоні?

Здобувши повну перемогу, ворожі вояки повмощувалися довкола вогнищ на спочинок. Лише кілька вартових бовваніло довкола табору.

Яцько обережно підкрався ближче і заліг під кущем. Почувся тихий стогін, що долетів з мороку ночі, а вслід за ним груба лайка:

— Буду я ще шукати для тебе воду, собако! Здохнеш і так до ранку! Замовкни, а то прикінчу, негіднику!

Кому це так відповідає вартовий? Напевно, не своєму пораненому, а полоненому повстанцю.

Яцько шуснув попід кущами й опинився насупроти вартового, котрий сидів на камені, підмостивши під себе якусь лахманину. Перед ним у неглибокому ярку, виритому дощовими потоками, лежало кілька зв’язаних бранців. Яцько не міг розпізнати, чи серед них був Арсен, бо найближче вогнище вже почало пригасати.

Серце хлопця забилося швидше. Отже, не всі повстанці загинули! Може, й Арсен серед них, адже в самому кінці бою був ще живий.

Він задумався: як же допомогти полоненим визволитися?

Найпростіше — вбити вартового. Спершу так і хотів зробити: підкрастися й ударити ятаганом по нахиленій шиї. Але той міг крикнути, зчинити тривогу — і тоді все загине. Ні, так не годиться. Може, почекати, поки засне?

Та вартовий, мов на зло, не засинав, а тихо мугикав собі під носа якусь пісеньку, погойдуючись з боку на бік.

Яцько був у розпачі. Час ішов, минав безповоротно. Перед ранком зійде місяць, і тоді взагалі нічого не зробиш. Треба на щось зважитись! А на що?

Витягнувши ятаган, юнак поволі поповз уперед, завмираючи при найлегшому шорохові. Серце лунко калатало в грудях. Від хвилювання спітніли руки і пересохло в роті. Це ж він уперше в житті має вбити людину! Хай і ворога — та все ж людину!

Однак убивати не довелося. Вартовий заворушився, підвівся і поколивав до вогнища, на ходу збираючи сухий хмиз. Яцько полегшено передихнув, миттю пригинці перебіг відкриту місцину і плигнув у яму. Скотившись крутим схилом на дно, ударився обличчям об щось тверде.

— Що за диявол тут товчеться! — почувся голос.

— Арсене! — прошепотів Яцько. — Це ти? Живий? Не поранений?

— Яцько? — зрадів козак. — Як ти сюди потрапив? Сам знайшов чи, — в голосі почулася тривога, — привели?

Яцько не відповів. Гарячково намацав зв’язані руки і ятаганом розрізав вірьовку.

— Швидше! Поки нема вартового, тікаймо!

— Тут ще, крім мене, Ісмет і Якуб. Ісмет поранений. Дай ятаган!..

Він швидко звільнив від пут товаришів і виглянув із ями. Вартовий повертався назад.

— Жаль, не встигнемо вшитися до його приходу. Доведеться відправити до прабатьків! Ти ляж, Яцьку, ми з Якубом самі. Якщо зчиниться тривога, тікай, не чекаючи на нас!

Арсен і Якуб причаїлися в тіні під каменем. Вартовий, нічого не підозріваючи, вмостився на своєму джеббе і солодко позіхнув, заплющивши від задоволення очі. В ту ж мить шорсткий вовняний кляп затулив йому рота, а міцні руки здушили шию. Вартовий заборсався, намагаючись вирватись, захарчав, але швидко замовк.

— Гайда, друзі! — шепнув Арсен і взяв на оберемок Ісмета.

Хмиз, який яничари підкинули в цей час на вогнище, пригасив вогонь. Три постаті непоміченими прослизнули через похмуре бойовище, де лежали впереміш мертві повстанці і яничари. На землі подекуди блищала зброя. Втікачі взяли по шаблі і шаснули в ущелину, де ховалася Златка. Забравши з собою дівчину, швидко пірнули в густу темряву.

Опівночі досягли берега Кизил–Ірмаку. Почав сходити місяць, і каламутні хвилі ріки заграли мерехтливими сріблястими відблисками. Ліворуч виднілося якесь невеличке село. На кілках, убитих у землю, сохли рибальські сітки. Біля причалу темніло кілька гостроносих човнів

Ісмет не приходив до пам’яті. Його поклали на землю і прикрили вовняною ковдрою.

— Що робитимемо, друзі? — спитав Арсен. — Незабаром ранок, і по наших слідах кинуться переслідувачі. Якубе, ти між нами найстарший і добре знаєш країну, порадь, як нам бути?

— Моя думка така: тікати звідси якнайшвидше і якнайдалі. Найзручніше — спуститися на човні вниз по Ірмаку. Течія в ньому швидка, ми до ранку відпливли б на десять, а то й п’ятнадцять фарсахів… Правда, на річці є пороги, але я їх знаю. Перепливемо.

— А що — це було б непогано! Розумна порада! Гайда!

Вони кинулись до причалу. Одв’язали чималий човен. Заміст весел вирубали довгі кілки. Та раптом до їхнього слуху долетів глухий стогін. Потім почувся тупіт ніг. Утікачі завмерли, причаїлися за кущами. Не сумнівалися, що по їхньому сліду йде погоня, тож випливати на середину ріки було небезпечно, і Арсен тримався руками за гілля, що добре захищало їх від стороннього ока.

Хтось швидко наближався. Під ногами шелестіла трава, тріщало сухе галуззя.

Якуб прикрив обличчя Ісмета кауком, щоб стогін пораненого не викрив їх. Яцько стискав у руці ятаган. Златка зіщулилась на лавочці, тремтячи від нічної прохолоди і страху. Тільки Арсен, уловивши вухом, що йде хтось один і з важкою ношею, спокійно чекав, поки незнайомець зникне в мороці ночі.

Однак незнайомець зупинився за кущем, якраз навпроти човна і щось пробурмотів нерозбірливе. Арсен подумав досадливо, що доведеться, мабуть, відправити непроханого гостя до чорта в пекло. Тримаючись лівою рукою за гілляку, обережно почав виймати з піхов шаблю. Та в цей час з–за кущів долинув знайомий голос:

— Кинь мене тут, пане Мартине. Не тягни… Однак я не жилець на білому світі… Рятуйся сам, поки не пізно.

— Е, пане Квочко, це було б не по–лицарськи, — прогув у відповідь голос Спихальського. — Нєх мене Перун заб’є, якщо я залишу товариша в біді!

— І сам загинеш — і мене не врятуєш.

Арсен сунув шаблю назад у піхви і, полегшено зітхнувши, покликав:

— Сюди, пане Спихальський. сюди! Неси пораненого на човен!

— О Матка Боска! — вигукнув Спихальський. — Ти чуєш, пане Квочко? Там наші! Тепер ми врятовані!

До берега вийшов, зігнутий під важкою ношею, мокрий від крові і поту поляк. Арсен перехопив у нього пораненого, поклав на дно човна.

— Сідай швидше, пане Мартине. Відпливаємо!

Поиск по сайту: