Етапи історичного розвитку партій

Ще в Стародавньому Римі існують угруповання прихильників того чи іншого політика, а частіше – того чи іншого аристократичного роду. Саме вони стали першими формами політичних об’єднань, протопартіями. У літературі вони дістали назву родових партій [13, с. 69].

Історично партії, в сучасному їх значенні, є утвореннями порівняно недавніми, пов’язаними зі становленням і еволюцією буржуазної державності та демократії. Стають вони необхідним елементом суспільно-політичної структури, коли соціальний організм досягає відповідного ступеня складності й боротьба різних соціальних верств, які чітко усвідомлюють свої інтереси, перетворюється в політичну боротьбу, а відтак і в боротьбу за державну владу.

Спочатку організаційно-політичний поділ громадської думки на різноманітні ідейно-політичні течії відбувався по лінії боротьби між феодалізмом та капіталізмом. З часом нові соціальні класи та верстви починають брати участь у політичному житті, виникають прокапіталістичні партійно-політичні утворення. Початкова мета – не стільки влада, скільки вплив на неї для розширення своїх політичних прав та свобод.

Через розвиток буржуазії відбувається і зміна характеру самих політичних партій, їхньої діяльності, функціональної спрямованості, ідеологічної орієнтації, організаційної структури. На цьому етапі має місце поступовий перехід від елітарних партій до класичних, а згодом і до сучасних політичних партій, які почали з’являтися з 70-х років XIX ст.

Партії як політичні угруповання, засновані на підтримці певного аристократичного роду виникають ще в стародавні часи. Класичним прикладом цього є Стародавній Рим напередодні Пунічних війн. Правляча верхівка – nobilitas – боролася між собою за владу та впливи. Угруповання, які творилися тодішньою римською знаттю, були об’єднанням кількох родів навколо єдиного роду патриціїв, який виконував роль домінанти у такому об’єднанні. Члени цього угруповання солідаризувалися між собою у боротьбі за владу і впливи. Ці угруповання не мали визначеної політичної програми, але відрізнялися тим, що шукали підтримки у різних категорій населення.

Також у Стародавньому Римі зароджується і пізніша форма політичного об’єднання – аристократичні угруповання. Вже у Римській республіці формуються два конкуруючі політичні угруповання – популісти (рорulares) і оптимати (орtітаtеs). Перше угруповання мало антисенатський характер і вимагало проведення широких соціально-політичних та господарських реформ, друге – мало просенатський і консервативний характер. Перше угруповання спиралося на підтримку незаможних римлян, друге користувалося підтримкою знаті [13, с. 75].

Приналежність до цих угруповань не мала формальних ознак, а їхня структура загалом була досить нечіткою. Головним їхнім завданням була підтримка своїх кандидатів на виборах [12, с. 153].

Отже, про партію як аристократичну групу можна говорити ще зі Стародавніх часів. Однак у веберівському розумінні цікавими є лише ті угруповання, які поклали початок формуванню сучасних політичних партій. Вони повинні мати певне представництво в парламенті, а відтак і певне представництво в політичній структурі суспільства. Тільки тоді стосовно таких аристократичних угруповань ми можемо вживати термін «партія», а їхню діяльність трактувати як передісторію формування сучасних політичних партій.

У такому розумінні зовсім невелика кількість сучасних партій пройшли у своєму розвитку зазначений етап. В інших випадках партії або не проходили даного етапу історичного розвитку або відмінність між цим та наступним етапом була надто невиразною.

Яскравим прикладом партій, які найповніше пройшли цей етап історичного розвитку є англійські партії – торі та віґи. Перші згадки про них з’являються під час революції 1698 року в Англії. У XVIII ст. ці назви застосовуються для характеристики двох конкуруючих у парламенті політичних угруповань; тоді ж в лексиконі з’являється і слово «партія» і перші трактати, що визначали їхні ідеологічні засади та цілі [13, с. 112].

Партію торі утворило аристократичне об’єднання, яке після реставрації династії Стюартів отримало більшість у парламенті й відзначилося переслідуванням прихильників революції. Віґи були противниками правління Якуба II, за якого виступали головною опозиційною силою і, зрештою, привели на англійський трон Марію і Вільгельма Оранських [13, с. 114]. Порівняно з торі, віґи були ліберальнішими.

Тодішні англійські партії були коаліціями великих аристократичних родів, які спиралися на численну клієнтелу. Угруповання ці не мали жодної формальної організації, парламентські фракції були також слабо організованими, їх об’єднували лише спільні матеріальні інтереси. Однак уже в 1660 році з’явилися відомості про те, що обидві партії проводили збори прихильників своєї тактики на виборах.

Ніде поза Англією цей перший етап розвитку політичних партій не був таким виразним, ніде не було і такого впливового парламенту.

Другим етапом історії політичних партій є епоха партій знаті та політичних клубів. В Англії різниця між першим та другим етапами не була різкою і тривала від кінця XVIII ст. – до 30-х років XIX ст. Ера партій знаті припадає там на 1830-1880 рр. У США та Франції початком цієї епохи стали буржуазні революції. Події Французької революції стимулюють виникнення подібних політичних клубів по всій Європі. Однак поразка революції і наступне коронування Наполеона перериває процес перетворення політичних клубів у політичні партії. І лише період «весни народів» (1848-1849) приніс в Європу нову хвилю виникнення політичних клубів. Післяреволюційна реакція знову не сприяє їх подальшому розвиткові – у більшості європейських держав вони існують підпільно або напівлегально, але ніде не зникають повністю. На їхній основі в 70-х роках ХІХ ст. починається новий етап формування політичних партій.

Незважаючи на те що рух політичних клубів, особливо у своїй першій фазі, не пов’язаний ще безпосередньо з процесом створення сучасних політичних партій, однак він мав для їхнього розвитку принципово важливе значення. Порівняно з аристократичним етапом, на другому етапі формування політичних партій з’являються якісно нові елементи:

1) зародки формальної організаційної структури – це вже не аристократичні об’єднання друзів чи однодумців, а певна організація, яка іноді робить спроби поширитися по всій країні. У парламенті формуються зародки парламентської фракції. Одночасно починають встановлюватися певні взаємини між парламентською фракцією та політичним клубом.

2) зростає роль ідеології та значення програми – вони стають основою політичної організації. Особисті політичні чи фінансові інтереси перестають бути основним об’єднуючим мотивом. Клуби – це вже не клієнтели і не об’єднання прихильників аристократів, а об’єднання людей на основі спільних ідеологічних поглядів.

3) вихід на арену політичної діяльності нового політично активного класу – міщанства. Політичний конфлікт виходить за межі однієї суспільної верстви – аристократії, він набуває форми боротьби за владу різних соціальних верств, який вилився у боротьбу між консерваторами та лібералами.

Консерватори – це найчастіше ті, хто виступають на підтримку феодального ладу, монархії і за аристократичні привілеї, проти участі міщан у керівництві державою. Ліберали загалом представляють прагнення міщан до здобуття влади і репрезентують ідеологію політичної та економічної свободи, обмеження державної влади конституцією та верховенство закону. Боротьба між цими двома напрямами найповніше представлена в Європі. У США, де не було епохи феодалізму, а відтак і аристократично-консервативних інтересів, її немає.

Однак, у цей час політична боротьба відбувається на дуже обмеженій політичній сцені. Цензове виборче право виключає з участі у виборах значну частину населення, у тім числі дрібну та середню буржуазію [12, с. 187]. За таких умов буржуазні політичні угруповання, що лише народжуються, не потребують великої та розгалуженої організації. Політичним потребам відповідає клубна форма, яка спирається на підтримку парламентської фракції. Важливу роль у формуванні політичних клубів відіграють журналісти. Журналісти та памфлетисти разом із парламентарями – головна політична сила ліберальних політичних клубів.

Консервативні угруповання того часу теж не потребують широкої організації. Вони також мають характер політичних клубів, власну пресу і місцеву знать. У Європі значну частину століття саме консерватори здійснювали політичну владу. В їхніх руках була армія, адміністративний апарат, який вони використовували для своїх власних цілей. Мали вони також відчутну підтримку і з боку церкви. Доти, доки не розпочалися виступи населення проти феодалізму, консерваторам ще менше, ніж лібералам була потрібна політична організація.

Активізація політичної участі мас у період «весни народів» зумовлює початок переходу політичних клубів у політичні партії. Загальне виборче право з’являється спочатку у Франції та Німеччині [24, с. 47]. У 1860-1880 рр. після перерви, викликаної перемогою реакції, в Європі починається процес створення політичних партій у сучасному значенні цього терміна. На зміну політичному конфлікту між аристократією та буржуазією приходить новий, значно гостріший конфлікт між буржуазією та пролетаріатом, між буржуазними та соціал-демократичними партіями.

Отже, основою політичного поділу, який визначив особливість другого етапу формування політичних партій була боротьба між консерваторами і лібералами, що відображала боротьбу між прихильниками старих феодальних та нових буржуазних порядків.

На останньому етапі розвитку політичних партій формуються сучасні масові партії. Початок цього етапу в Європі припадає на 1860-1880 рр. Оскільки перехід від попереднього етапу був поступовим, окреслити чітко його межі важко. Приблизно в цей же час розпочинається третій етап формування політичних партій США та Австралії. В інших державах його початок збігається з початком XX ст. У той час стирається виразна різниця між британськими політичними партіями та політичними партіями континентальної Європи.

Етап масових партій можна поділити на три періоди:

1) до 1917 року. У перший період відбувається організаційне оформлення сучасних політичних партій і, водночас, поряд з аристократично-буржуазними, з’являються нові масові партії – соціал-демократичні; у цей період виникають також фашистські партії, що зумовлює істотні зміни в міжпартійних стосунках;

2) до закінчення Другої світової війни. У цей період виникають комуністичні партії;

3) до сучасних днів. Цей період характеризується появою партій у країнах, що визволилися від колоніального гніту, формуванням реальної багатопартійної системи у країнах Східної Європи та Радянського Союзу, а відтак домінуванням масових політичних партій по цілому світу [13, с. 203].

Протягом усього XIX ст. домінував конфлікт між консерваторами та лібералами, який виражав конфлікт між двома частинами панівного класу, витісняючи конфлікт між буржуазією та пролетаріатом. Це приводить до послаблення різниці між буржуазними партіями, а з виникненням після російської революції 1917 року комуністичних партій, послаблюється суперечність між буржуазними і соціал-демократичними партіями.

Новим явищем цього етапу є відродження народних фронтів і зростання їхнього впливу в політичному житті, а також поява політичних партій у країнах, що розвиваються та в нових демократичних країнах.

Перші сучасні масові партії – це консервативна та ліберальна партії Великобританії та соціал-демократичні партії континентальної Європи [19, с. 35]. Інші масові партії розпочинають розбудовуватися як масові лише з початку XX ст.

Перший крок у напрямі створення політичної партії з масовим членством зроблено 1861 р.: Ліберальна партія Великобританії з ініціативи Дж. Чемберлена, створює Ліберальне товариство реєстрації виборців – центральний орган, який керує діяльністю місцевих виборчих комітетів. У 1877 році створюється Національна ліберальна федерація, яка має на меті стати справжньою загальнонаціональною політичною організацією, що впливає на діяльність парламентської фракції.

Услід за лібералами подібні кроки почали здійснювати консерватори. У 1867 році вони створюють Національний союз консервативних об’єднань. На чолі обох організацій стали щорічні з’їзди делегатів та вищі виконавчі комітети. Останні згодом здобули значний вплив в організаційній роботі партії і були підпорядковані її лідеру. Однак, формування справді централізованої масової партії було достатньо тривалим процесом, який остаточно стабілізувався лише у 80-х роках XIX ст. [19, с. 36]. Провідну роль у партійному житті продовжували відігравати парламентська фракція та лідер партії. У перший період цього етапу політична партія існує як додаток до парламентської фракції.

Інший характер мали соціал-демократичні партії, які виникають у 60-х роках XIX ст. Зароджуються вони як окремі організації, що об’єднують профспілковий та робітничий рух, їхньою головною метою була не організація виборів, а організаційна та пропагандистська робота серед робітників. Виникнення і розвиток цих організацій пов’язаний зі значними труднощами із огляду на заборони та репресії, які чинили буржуазні уряди по відношенню до них.

Розвиток робітничого руху в цей час відбувається за двома напрямами: перший – це формування міжнародних політичних організацій пролетаріату і другий – формування національних робітничих партій. У 1864 році з ініціативи керівників робітничого руху різних країн, що прибули у Лондон на промислову виставку, виникає Міжнародний союз робітників (І Інтернаціонал), який починає щорічно збиратися на свої конгреси [5, с. 218].

Другим і головним шляхом формування масового робітничого руху було оформлення національних пролетарських партій. У 1863 році Ф. Лассаль організовує Загальнонімецький союз робітників, а в 1865 року А. Бебель створює робітничу партію марксистського напряму. У 1875 році ці організації об’єднуються в Соціал-демократичну партію Німеччини [5, с. 219]. У наступні десятиріччя робітничі партії виникають у всіх європейських країнах, стають масовими політичними партіями і починають відігравати помітну роль у політичному житті.

Соціал-демократичні партії відзначалися сильною і централізованою організаційною будовою; їхні члени повинні були приймати участь у партійному житті й сплачувати членські внески, їм вдалося також налагодити тісні зв’язки з профспілками, створити мережу культурно-просвітницьких організацій.

Велика самопожертва й відданість справі як з боку керівників, так і рядових членів, яких не було в буржуазних партіях, сувора дисципліна дали змогу цим партіям вистояти проти переслідувань і репресій. 1870-1890 рр. були роками шаленої боротьби проти робітничого руху, який переживав період свого організаційного становлення.

Перед Першою світовою війною в Європі виникають перші селянські партії. Селянські організації відіграли також значну роль у формуванні багатьох консервативних партій у Скандинавських країнах, Бельгії, Австрії.

Наступний період розвитку політичних партій Європи – міжвоєнний. У політичному сенсі це був період кризи буржуазної демократії, різкого загострення соціально-політичних суперечностей, що зумовило різку поляризацію суспільних настроїв. У цей період значно зростає вплив крайніх політичних угруповань – фашистів та комуністів. Лише в Великобританії ці партії не пустили свого коріння.

Перемога революції в Росії і виникнення ІІІ Інтернаціоналу суттєво вплинули на весь характер міжпартійних взаємин тодішньої Європи. Насамперед це торкнулося соціал-демократичного руху, який поділився на прихильників та противників більшовиків. Перші з них, де в більшості (Франція), а де в меншості (Італія, Польща), виходять з соціал-демократичних партій і вступають до комуністичних партій, які діють як національні загони III Інтернаціоналу. Другі залишаються в соціал-демократичних партіях і групуються навколо II Інтернаціоналу [5, с. 228]. Зрозуміло, що цей розкол завдав значної шкоди робітничому рухові.

Виникнення комуністичних партій, як результат радикалізації суспільних настроїв зліва, зумовлює організаційне оформлення радикально налаштованих правих – фашистів. Виступаючи із націоналістичними, антиліберальними, антиегалітарними гаслами вони зуміли за короткий час здобути прихильність значної кількості населення.

Фашизм створив новий тип партії, заснований на масовому членстві й військовій організації, з суворою дисципліною, ієрархією, культом вождя (фюрера). Партії ці заперечували цінність буржуазного демократичного устрою і їх метою було встановлення однопартійної монополії на владу. Найбільші фашистські партії в тому часі діють у Німеччині, Італії, Іспанії, але існують фашистські партії практично у всіх країнах Європи. У 1933 році Гітлер ліквідовує всі опозиційні партії Німеччини.

Закінчення Другої світової війни дає початок останньому, сучасному нам періоду формування політичних партій. Фашистські партії, зазнавши банкрутства, сходять із політичної арени. Остання з них – іспанська Фаланга – остаточно була заборонена 1969 року [5, с. 405]. Зі смертю 1975 року іспанського генерала-диктатора Франко можна говорити про формальне завершення панування фашистських (нацистських) режимів в Європі. Сьогодні в політичному житті цю традицію продовжують неофашистські політичні угруповання, які, хоча й послуговуються націоналістичною, антикомуністичною ідеологією, однак офіційно відмовляються від ідеології фашизму. Проте їхній вплив на політичне життя є незначним.

У повоєнні роки у всіх європейських державах виникають християнсько-демократичні партії. В Італії, Німеччині, Австрії протягом багатьох років вони отримують перемогу на парламентських виборах. Соціал-демократичні партії зазнають виразного тяжіння до правоцентристських партій. Водночас у перші повоєнні роки значно зростає чисельність і популярність комуністичних партій, зростає їх парламентське представництво. Найбільші комуністичні партії цього періоду були у Франції, Італії, Фінляндії. У Франції, Бельгії, Італії вони навіть входили до складу коаліційних урядів [5, с. 389].

Таким чином, у XX ст. з утвердженням демократичних стандартів в політиці та в результаті науково-технічного прогресу (насамперед, завдяки розвитку засобів масової комунікації) існування партій як інструменту організації суспільства стає необхідним навіть у недемократичних режимах.

Поиск по сайту: