Становлення багатопартійності в сучасній Україні

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Оскільки цей процес відбувся за умов поділу українських земель між сусідніми державами, а отже, і роз’єднаності українського етносу, він мав свої особливості. Однією з визначальних особливостей є загострення суперечностей між соціальним і національним як в соціально-економічному, так і в політичному та духовному вимірах. Ретроспективний аналіз прояву цієї особливості наочно засвідчує, що, з одного боку, вона сприяла поглибленню процесу політизації українців і появі на її основі різного роду громадсько-політичних об’єднань, а з іншого – несвоєчасне «зняття» цієї суперечності призвело до загострення конфлікту між соціальним і національним, що, врешті-решт, зумовило поразку національно-визвольної революції 1917-1920 рр.

Багатопартійність була відновлена наприкінці ХХ століття. Процес вітчизняного партогенезу, надзвичайно складний, суперечливий, неоднозначний у дефініціях і трактуваннях, характеризується особливістю назв; одіозністю постатей лідерів (декому з них вдавалося створити по кілька партій); відмінністю програм, ідеологій; кардинальною зміною найменувань; проросійською орієнтацією певної кількості політсил; асоціюванням лідера з партією, очільником якої він ніколи не був; єдиною у світі анархічною політсилою, купівлею-продажем і, нарешті, несформованою партійною системою. За роки незалежності в Україні діяло майже 300 партій [1, с. 18].

Дослідники умовно виділяють три періоди партійного будівництва у сучасній Україні.

Перший період партійного будівництва в Україні розпочинається у 1989-1990 рр. з виникненням Народного Руху України (НРУ) та Української республіканської партії (УРП) і закінчується 1993 р. із перетворенням НРУ з народного фронту на партію та реєстрацією забороненої у серпні 1991 року Комуністичної партії України (КПУ) [23, с. 51]. Цей період характеризується такими рисами партійного будівництва, як антикомунізм, демократизм, романтизм, західництво.

Одночасно з розпадом комуністичної тоталітарної імперії, частиною якої була Україна і яка не залишала місця для жодної політичної партії, крім Комуністичної Партії Радянського Союзу (КПРС), в Україні створюються передумови для виникнення політичних партій. Це зумовило те, що всі партії та громадсько-політичні рухи того часу були антикомуністичними. Таким чином, суспільна енергія, яку протягом десятиліть придушувала радянська і компартійна тоталітарна система, знаходила своє вираження.

Народний Рух України за перебудову, попри свою формальну назву, що передбачала участь у перебудові КПРС та СРСР на демократичних засадах, із самого початку перетворився фактично на рух за незалежну Україну. У той час Рух був широким народним фронтом і ставив собі за головну мету боротьбу за місцеві, тобто українські інтереси. Він мав широку соціальну базу та дозволяв значний плюралізм поглядів у своїх лавах. Проте вже тоді він мав усі ознаки для перетворення у майбутньому на політичну партію.

Вагомим явищем національного руху стало створення Української республіканської партії (УРП), яка стала спадкоємицею Української Гельсінської спілки, що вийшла з підпілля. УРП очолив відомий діяч українського націонал-демократичного руху Левко Лук’яненко [7, с. 79].

Перший період партійного творення в Україні був певною мірою романтичним та мало відповідав потребам практичного життя народу. Бути у той час антикомуністом, демократом або відкрито виступати за національні інтереси було достатньо, для того щоб стати членом якоїсь некомуністичної або антикомуністичної партії.

Політикум тогочасної України захоплювався досягненнями демократії у західних країнах, нові політичні діячі обирали собі за ідеал країни західного світу та за їхніми моделями збиралися розбудовувати політичну систему України. Серед певного кола політиків було визнано за кращий зразок англосаксонську двопартійну систему, що досягла розквіту у Великобританії та Сполучених Штатах Америки. Передбачалося, зокрема, створення, крім Республіканської, Демократичної партії – і, таким чином, в Україні мало бути завершено будівництво двопартійної системи [20, с. 214]. Довгий шлях, що його пройшли США й Великобританія до такої системи, тогочасні українські політичні діячі до уваги не брали. Вважалося, що ця система працюватиме і в Україні, якщо її просто перенести на український ґрунт.

Проте партійно-політичне життя пішло іншим, європейсько-континентальним шляхом. Після УРП виникла ціла низка партій. Ідейно близькі мали тенденцію до вироблення спільної позиції з окремих питань та блокування на цій платформі. Характерною рисою цього першого періоду партійного генезису в Україні було те, що усі тогочасні партії були антикомуністичними. Єдиний виняток становила Соціалістична партія України (СПУ), що її очолив лідер «групи 239» Верховної Ради України Олександр Мороз.

Другий період партійного будівництва розпочинається 1993 р. із перетворення НРУ з народного фронту на партію та з реєстрацією забороненої КПУ і завершується у березні 1998 року виборами до ВР України на змішаній основі. Сам факт проведення виборів до ВР на змішаній (пропорційно-мажоритарній – 50x50) основі є головним досягненням цього другого періоду. Верховна Рада України попереднього скликання, обрана на мажоритарній основі, визнаючи реалії розвитку партійно-політичного життя в Україні, все ж таки ухвалила новий виборчий закон.

Другий період партійного будівництва характеризується поверненням України до сприйняття європейської політичної традиції. Це сталося стихійно, але природно й органічно. Виникнення кількох впливових партій та низки менш впливових, що на виборах утворюють виборчі блоки – саме так пішла Україна, як і найближчі її сусіди – Німеччина, Польща, Чехія, Словаччина [14, с. 23].

Варто зауважити, що нині поширене твердження про український менталітет, коли двоє українців обирають трьох гетьманів і що це негативно позначилося на процесі партійного будівництва, некоректне та викликане віками насаджуваними меншовартісними стереотипами. У перших демократичних виборах у Польщі брали участь понад 40 політичних партій, у Чехії – понад 110 політичних партій. На нинішній час на планеті функціонує близько тисячі політичних партій, що нараховують кілька сот мільйонів членів [13, с. 104]. Звичайно, більшість із них вельми різняться між собою залежно від базових ідейних та організаційних принципів, орієнтації на певну соціальну базу, рольової вагомості у визначених політичних системах конкретних суспільств та цілей і завдань, передбачуваних їхніми статутними документами, а також законодавством відповідних країн.

Очевидно, усе залежить не від кількості партій, а від політичної культури, готовності до діалогу з опонентом, уміння вигравати та програвати, знаходити компроміси, що є дієвим фактором розвитку та єдиною умовою коаліційного співробітництва.

На другий період партійного будівництва в Україні припадає зворотний хід політичного маятника. Під тиском жорстких соціально-економічних реалій національно-демократична ейфорія та романтизм першого періоду розвіялися як марево. Антикомуністичні, демократичні та національні партії через низку причин не спромоглися втриматися на запропонованому українському суспільству шляху розвитку. З іншого боку – «суверен-комуністи», які несуть політичну відповідальність за перші роки української незалежності (навіть і сьогодні), були шоковані швидкістю політичних змін в Україні, розгублені некерованістю політичних процесів під час їхнього перебування при владі у перші роки незалежності, зазнали впливу комплексу меншовартості під час першого, антикомуністичного, періоду партійного будівництва та через це не оформилися в політичну організацію. «Суверен-комуністи», як тоді говорили, були «партією влади». А організованої політичної сили, яка б відповідала за державний курс перших років незалежності, не існувало.

Змістом другого періоду партійного будівництва в Україні стала також наполеглива спроба партійного оформлення «партії влади». Нa цю роль претендувала Соціалістична партія України. Більшість у тогочасній Верховній Раді України, на основі якої створювалася ця партія – «група 239» – мала, між іншим, офіційну назву – «За Суверенну демократичну Україну» [20, с. 229].

Проте СПУ не стала «партією влади» через низку причин. По-перше, націонал-демократи стали жорсткими опонентами тих, кого вони вважали антидержавниками – «групи 239», «партії влади» і СПУ. Вимушена конфронтація з тими, хто вважав себе державниками, не сприяла формуванню державницьких переконань серед соціалістів.

По-друге, друга хвиля «вихідців з КПРС» – В. Філенко, О. Ємець, В. Гриньов та інші – не влилися до СПУ, а почали будувати інші, «центристські» партії.

По-третє, «суверен-комуністи», які не поривали із КПУ до останнього – Л. Кравчук, І. Плющ, В. Дурдинець та інші – хоча й готові були підтримати СПУ, проте не наважилися цього зробити, щоб не заплямувати себе співробітництвом із деякими деструктивними членами СПУ, реваншистами, які вступили до неї після заборони КПУ (В. Марченко, О. Чародєєв та інші). Поки такі члени не вийшли із СПУ та не створили більш «прогресивну» партію, вони не дозволяли СПУ стати на послідовні державницькі позиції.

По-четверте, ті сили в українському суспільстві, які відверто тужили за Союзом Радянських Соціалістичних Республік та комунізмом, не бачили виразника своїх інтересів у СПУ та не йшли до її лав. Це звужувало її соціальну базу та робило її менш привабливою для тодішніх можновладців, що трималися при владі через популізм серед національно несвідомих верств населення. Тобто СПУ не змогла знайти соціальну базу та дістати суспільну підтримку. Партизація влади, яка робилася вже тоді, також не досягла результату. Тому перетворення СПУ на українську «ліву» партію тоді не відбулося, і шлях розвитку, який вона пропонувала, не дістав підтримки у суспільстві.

За цих обставин суспільство опинилося на роздоріжжі. Протягом другого періоду відбувається своєрідний комуністичний реванш. Крім КПУ, виникає низка інших партій, зокрема, від СПУ відкололася радикальніша за комуністів Прогресивна Соціалістична партія України (ПСПУ) [20, с. 259]. Усі ці партії на даному етапі були далекими від «суверен-комуністів» та послідовно їх засуджували.

Третій період партійного будівництва в Україні розпочинаєтьcя після виборів у Верховну Раду України 1998 року, які надійно інкорпорували партії у політичну систему України. Сім політичних партій та один виборчий блок (дві партії) подолали 4-відсотковий бар’єр: блок Соціалістичної (СПУ) та Селянської партій (СелПУ), «Громада», Комуністична партія України (КПУ), Народно-Демократична партія (НДП), Народний Рух України (НРУ), Партія Зелених України (ПЗУ), Прогресивна Соціалістична партія України (ПСПУ), Соціал-Демократична Партія України (об’єднана) (СДПУ(о)). Ці дев’ять партій і сформували фракції на партійній основі. Характерно, що такі символічні, знакові партії, як УРП та Партія «Реформи і Порядок» (ПРП) на виборах 1998 р. не пройшли у Верховну Раду України.

У Верховній Раді України 3-го скликання представлено інтереси 24-х партій, враховуючи результати виборів у мажоритарних округах (у Верховній Раді України попереднього скликання ця цифра дорівнювала 26-ти, однак і там найбільшу кількість депутатів переважно мали ті самі партії: КПУ – 86, НРУ – 26, НДП – 18, СелПУ – 15) [20, с. 290].

Третій період партійного будівництва в Україні характеризується цілою низкою подій на ниві партійного будівництва. По-перше, навіть європейська континентальна модель партійної системи почала «відступати» під тиском внутрішніх факторів. Україна відійшла від класичної схеми, почали формуватися її власні риси партійного будівництва. Перша ознака цього – перемога на виборах 1998 р. партії «Громада» та певний успіх Партії «Реформ і Порядок». Політики не змогли знайти місце для «Громади» ані «зліва», ані «справа», оскільки вона не вписувалася у класичну європейську схему. Це суто місцеве, українське явище. «Громада» у політичному спектрі розмістилася десь у центрі, де саме – це не розв’язна загадка для політологів класичної європейської школи [20, с. 438].

Щодо Партії «Реформи і Порядок», то її легко ідентифікувати: вона є неоконсервативною партією. Деякі члени ПРП, як послідовники класичної європейської школи, хотіли змінити назву на якусь загальноприйняту у світі.

По-друге, під час третього періоду виразно позначилася прогнозована криза націонал-демократичних партій. У Верховну Раду України пройшла лише одна з них – Рух. А його розкол на початку 1999 р. через ставлення до чинної влади показав націонал-патріотам усю серйозність і глибину цієї кризи та сумні перспективи партій цього спектра на подальших виборах. І блокування однієї частини парламентського Руху з непарламентською, тобто нібито слабкішою ПРП, свідчить про усвідомлення на цьому фланзі політичного спектра немічності своїх позицій. З іншого боку, до Руху й ПРП наблизилася також частина НДП ще до її розколу.

По-третє, починаючи з 1998 року, в Україні починають створюватися політичні партії, однаково представлені у більшості областей України. У двох попередніх періодах певні партії мали масову підтримку на заході України, інші – на півдні та сході, які боролися за вплив у центрі, а у вотчинах опонентів їм робити було нічого. Першу претензію на рівномірне представництво в усіх регіонах заявили партії «Громада» та СДПУ(о). Після виборів у Верховну Раду України 1998 р., спираючись на депутатські фракції у Верховній Раді України, успішно розбудували партійні структури в усіх регіонах України «Батьківщина», Трудова Партія України, Демократичний Союз, Партія Регіонів України.

По-четверте, під час третього періоду партійного будівництва невиразно виявилася тенденція серед «ортодоксальних лівих» до повільного дрейфу в бік націонал-комунізму. Безперечно, ідейними спадкоємцями В. Шахрая, М. Скрипника та П. Шелеста вони себе не визнають, адже цей дрейф відбувається під тиском обставин та проти їхньої власної волі. Факторами, що сприяють дрейфу «лівих ортодоксів» у бік українських інтересів, є участь деяких із «лівих» у здійсненні влади на національному та регіональному рівнях та необхідність завоювання електорату в центрі та на заході України. Дуже показово, що між двома турами президентських виборів 1999 року лідер КПУ П. Симоненко через обставини застосовував «державницьку» риторику. Крім того співробітництво «лівих ортодоксів» із бізнесменами сприяє появі демократизму та плюралізму й у комуністичному середовищі.

Політичне життя України 2004-2010 років («Помаранчева революція», конституційна реформа, зміна виборчого законодавства, парламентські «коаліціади», розпуск Парламенту 5-го скликання) ознаменували новітній етап українського патогенезу. А прихід до влади В. Януковича й повернення до президентсько-парламентської конституційної моделі політичного устрою ініціювали процес формування й реального втілення на практиці феномену «партії влади», котрою стала Партія Регіонів [4, c. 378]. Водночас відбувся процес розширення ідеологічного спектру репрезентованих в парламенті партій: на противагу «умовно лівим» комуністам з КПУ в 2012 році прохідний бар’єр вперше подолала партія правого спрямування (Всеукраїнське об’єднання «Свобода») [1, с. 19].

Загалом, партії радикального спрямування в сучасній Україні представляють такі утворення, як Українська національна асамблея (створена 1996 р., очільник Олег Вітович), Соціал-національна партія України (згодом Всеукраїнське об’єднання «Свобода»; створена 1995 р., очільник Ярослав Андрушків), Конгрес українських націоналістів (виник 1992 р., очільниця Ярослава Стецько) та ін. Об’єднує їх ідея інтегрального націоналізму з усіма притаманними йому рисами. Для націонал-радикалів першорядною і найвищою цінністю є нація, безумовний пріоритет надається національній державі. Програма ВО «Свобода» 2004 року визначила європейський україноцентризм стратегічним курсом держави, згідно з яким вона прагне стати не лише географічним, а й геополітичним центром Європи. Був там також розділ «Крим і Севастополь. Встановлення конституційного порядку та забезпечення стабільного розвитку». На сьогодні він видається надзвичайно актуальним.

Враховуючи події з листопада 2013 р. й глибокі соціальні зрушення, що їм передували й відбулися в процесі них, та, зрештою, зміну не тільки правлячих партій та сил, але й високу вірогідність зміни Конституції та проведення дострокових парламентських виборів найближчим часом, можна прогнозувати новий етап в історії української багатопартійності.

До цього процесу українська багатопартійність, схоже, підходить, досягнувши певного апогею. Адже ніколи в нас іще не було такої кількості партій – 205 станом на березень 2014 року, тоді як лише близько 5% населення України є їхніми членами [1, с. 20].

Таким чином, усі ніші політико-ідеологічного спектру в Україні було заповнено, але прикметною рисою сучасного партогенезу стала відсутність програм для широкого загалу (вони виключно для подачі на реєстрацію). Незважаючи на величезні інформаційні можливості, програми партій, створених після другої половини 2011 року відсутні взагалі. Не представлені вони і своїми сайтами в мережі. Немає жодної інформації про установчі з’їзди, керівників партії та й власне саму політсилу.

Поиск по сайту: