КОЛИБА НАД МОРЕМ

Берег тільки здавався пустельним. Насправді, коли б Яцько мав можливість уважніше роздивитися, то помітив би в затишній улоговині, під захистом покручених морськими вітрами дерев стару чорну колибу з грубо обтесаних соснових колод.

Низькі двері хатини були розчинені. На порозі сидів старий, тримаючи рибальську сітку, усіяну тугими поплавками з кори. Старий перебирав її вузлуватими зморшкуватими пальцями, знаходив дірки і вправно заплітав суканими конопляними нитками.

Обличчя в діда темне, пооране зморшками, але по–старечому красиве. Сиве волосся обрамлює високого загорілого лоба і спадає на боки важкими хвилями. Примерхлі чорні очі пильно дивляться з–під кострубатих брів. Чиста біла сорочка, стягнута на комірі синьою стьожкою, свідчить, що в колибі є дбайливі жіночі руки.

Справді, з–за колиби вибігла присадкувата пишнотіла дівчина з дерев’яним цеберком у руці і, розхлюпуючи густе козине молоко, кинулась до старого:

— Леле, мале![63]Гляньте, дідусю, на море! Там потопає корабель!

З нього попадали у воду люди!.. Допоможімо їм! Нумо швидше на берег! Ну ж, не баріться!

Старий відкинув сітку, підвівся і, приклавши руку до лоба, глянув на море. Там, де проходить прибережна піщана коса, чорніло над водою перекинуте судно. Прибій шарпав його, наближав до берега. Віддалеки бовталися у воді люди. Крізь шум вітру ледь проривались розпачливі крики.

— Швидше! — вигукнув старий і прудко, що ніяк не пасувало до його статечної постаті, помчав за дівчиною до моря.

У невеликій, але добре захищеній од вітру затоці стояв рибальський човен. Дівчина добігла перша. Старий поспішав за нею.

— Чекай, Марійко! Я з тобою!

Під дужим помахом весел човен швидко виплив з затоки і полинув навперекіс бурунам до потерпілих.

Першим видерся на нього Яцько. Він допоміг нежданим рятівникам витягти з води Златку і Якуба, що вже зовсім знесилів.

Звенигора і Спихальський, взявшись руками за борти, пливли поряд.

До колиби Якуба принесли на руках і поклали на старих сітках, застелених ліжником. Марійка подала холодної джерельної води, однак йому було ще погано.

— Це твій батько? — поцікавилась дівчина.

— Так, — відповіла Златка.

— А мама де?

— Нема. Я сирота.

Це була майже правда. Адже Златка не знала своїх батьків. Та й невідомо, чи живі вони зараз.

— Бідненька, — пожаліла Марійка гостю і принесла сухий одяг, щоб Златка переодяглась. — Не горюй. Добре, що сама зосталася жива. А сиріт багато на світі. Я теж сирота.

— А хіба то не твій тато?

— Ні, то мій дідусь. Він один у мене з рідні. Тата й маму я не пам’ятаю навіть. Їх було страчено, коли я була ще зовсім маленька…

— Страчено? Ким?

Марійка запнулась, ніби завагалася — казати чи ні? Її засмагле кругле обличчя посмутніло, а очі заблищали вологою. У дівчини міцні натруджені руки, широкі, як у чоловіка, але по–жіночому округлені плечі. Невисока, повна, туга, як молодий огірок, вона була міцна і по–своєму гарна. Всі, хто знав Марійку, навіть дідусь, звали її дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась і радо відгукувалась на прізвисько.

— Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, — сказала Марійка тихо. — Яничари дізналися про те, наскочили — спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки… Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу…

— А гайдуки, про яких ти мені розповідала… вони ще й досі у вас є? — Златка понизила голос.

— А чого це тебе цікавить?

— Страшно стало… Ще сюди прийдуть…

— Дурненька… — Марійка засміялась. — Гайдуки добрі, хороших людей не займають… Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по–нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.

— У мене няня була болгарка.

— От воно що…

Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.

— Ой леле! Я й забула, що в мене чорба[64]вариться!

Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган — поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле обличчя.

— Поголи, пане добродзею, — сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. — Тільки вусів не чіпай. Вуса — то найперша ознака шляхетності… Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!

— Ну, і де ж ті маєтки? — спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шкребучи тугу щоку шляхтича.

Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.

— Е–е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. — Він підняв угору палець. — Воля — то найліпший маєток, прошу пана!

— Але ж пан усе–таки одружився, наскільки я пам’ятаю з розмов?

— То був чорт у подобі янгола! Але дай–но мені добратися додому!.. — почервонів Спихальський.

Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно–голубими очима і як налилося кров’ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.

— Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.

— Дуже просто! З Туреччини втекли, а з Болгарії — і поготів!

— Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. — І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.

Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.

— Що ж, тоді й ми зостаємося, — сказав він. — Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.

З колиби вийшов старий. З–за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.

— Будь обережний, дідусю, — шептала. — Я чомусь думаю, що це небезпечні люди… З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?

— Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити.

Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.

— Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.

— Спасибі, бай[65]Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, — відповів Арсен. — Бо, правду кажучи, добре–таки охляли за ці дні…

— А звідки путь держите, другарі? І хто ви?

Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:

— З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки… А віри християнської…

— Руснаки, виходить! — зрадів старий. — То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат… За ноги б — та в море, невіру! А самі — гайда додому!

Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.

— Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, — відповів Арсен. — Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час… А господар наш, Якуб, добра людина, дарма що турок… І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе — захищатимемо. Чи не так, друзі?

— Авжеж! — вигукнув Спихальський. — За пана Якуба живіт покладемо!

— Гм, схоже, що цей турок вам ніби й справді родич, — засумнівався Момчил. — Ну, та Бог з ним… Ходімо обідати!

Арсен помітив, що Момчил якось підозріло глянув на них, але не надав тому значення. Хотілося швидше поїсти і заснути. Кілька безсонних ночей на морі виснажили їх украй.

Обід був смачний. Духмяна чорба з рибою всім припала до смаку. Пан Спихальський, випивши кухоль ракії, забув про шляхетські звичаї і голосно сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсенові виноградна ракія здалась не такою міцною, як запорозька горілка, але він не хотів ображати гостинного хазяїна і на всі заставки розхвалював і ракію, і чорбу, і солонувату бринзу.

Після обіду всіх потягло на сон. Златку Марійка повела в комірчину, а чоловікам послала на горищі. Там лежало лісове сіно, і натомлені втікачі миттю поснули.

Коли Арсен прокинувся, стояла вже ніч. На горищі було темно. І Яцько, і Спихальський міцно спали.

Арсен повернувся на другий бік, підклав під голову кулак і знову заплющив очі. Та на цей раз заснути не пощастило. З сіней долетів приглушений шепіт. Говорив Момчил:

— Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гості не злізли бува. Хай рухтять собі до ранку!

Арсен затамував дихання. В чім справа? Що там скоїлося внизу? Чому Момчил боїться їх?

Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сінях знову заговорили, але тепер не можна було нічого розібрати. Потім заскрипіли надвірні двері, і наступила тиша.

«Еге, тут щось не гаразд, — подумав Арсен. — Чи не затіває старий чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким властям? За спійманого невільника–втікача платять добрі гроші».

Він хотів розбудити товаришів, але передумав. Утрьох у цій непроглядній темряві вони зчинять такий шум, що Момчил і його спільники зразу почують їх. Ні, краще самому про все дізнатись.

Ще вдень він, за старою козацькою звичкою, лягаючи спати, обдивився горище і помітив, що в зашитому дошками причілкові є невеликі дверцята, через які, напевне, Момчил заносив сіно. Обережно намацуючи руками бантини, добрався до стінки. На щастя, дверцята були не замкнені. Він тихо відчинив їх і виглянув надвір.

Прямо перед ним, на тлі зоряного темно–синього неба, чорніли гори. Десь позаду, по той бік колиби, шуміло море. Арсен виглянув з–за причілка на подвір’я. Там, схилившись один до одного, стояло кілька чоловіків. Серед них біліла чуприна Момчила. Збоку Марійка тримала за поводи двох мулів.

Чоловіки про щось говорили, але Арсен не зміг розібрати їхніх слів: заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно:

— Пора!

Марійка сіпнула мулів за поводи і пішла попереду. За нею рушили чоловіки.

Арсен сплигнув з даху і кинувся за ними назирці.

Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома. Арсен прискорив ходу, щоб не згубити їх у темряві. Раптом помітив збоку, між брилами каміння, темну постать, що, як і він, таємно скрадалася за Момчилом та його товаришами.

Невідомий не бачив Арсена і, пригинаючись, поволі просувався вслід за старим та його супутниками.

Біля обривистої кам’яної кручі Момчил зупинився і щось сказав Марійці. Дівчина притримала мулів. Чоловіки зникли в низькій печері, вимитій у вапняках дощовими потоками. Через кілька хвилин вийшли звідти з важкими клунками.

— Воєвода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, — сказав один із супутників старого. — Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар–бей готує напад на Чернаводу, і ми його зустрінемо олов’яними гостинцями…

— Тут п’ять пудів олова і стільки ж пороху, — відповів Момчил. — Через тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвічі більше. Отож захопи, Драгане, з собою чотирьох або п’ятьох мулів та й грошей не забудь — треба заплатити наперед.

— Я передам воєводі…

Вони вмостили мулам на спини важку поклажу і рушили назад.

Арсен, притиснувшись до скелі, не пропустив жодного слова, хоча мало що зрозумів із тієї розмови. Однак переконався, що Момчил і його друзі не затівають проти них нічого злого.

Тепер його ще більш занепокоїв незнайомець. Без сумніву, це ворог. Другові нема чого ховатись і йти назирці.

Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землі, перечекав, поки затих шум кроків, а потім звівся на ноги. В ту ж мить його схопила за комір важка рука.

— О Аллах! — скрикнув незнайомець.

— Ти хто? — притиснув його Арсен. — Що тут робиш?

Замість відповіді незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його і вдарив ятаганом між лопатки. Незнайомець тихо зойкнув і випустив з руки зброю.

На крик прибігли болгари. В цей час зійшов місяць, і Арсен побачив, що один з них — молодий сухорлявий юнак, а другий — незграбний, дужий велетень у білій кожушині без рукавів.

— Це ти, руснаку? — вигукнув вражений Момчил, упізнавши козака. — Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?

Арсен розповів про свою пригоду і, закінчивши, штовхнув ногою труп незнайомця.

— А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впізнаєте…

Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого.

— Ба, це Василев, кехая[66]з Кам’яного броду. Помак. Дурна і зла людина!.. Він, напевно, слідкував за нами. Драгане, — звернувся старий до сухорлявого юнака, — вам треба негайно йти звідси! Хто знає, чи не вештається десь тут поблизу загін спагіїв чи яничарів.

— А вам, бай Момчиле, хіба не загрожує небезпека? — спитав Драган. — Я боюся за вас.

— За Марійку, ти хочеш сказати, хитрунчику, — усміхнувся в сиві вуса Момчил. — Не бійся! Якщо вас не піймають, то нам нічого боятися. Цього собаку я одвезу в море — ніхто й не знатиме, де він подівся.

— Я навідаюсь до вас через кілька днів, бай Момчиле, — промовив Драган. — Як тільки ми досягнемо гори Орлиної, Ганчо сам поведе далі мулів. Там уже безпечно. А я повернуся сюди.

— Як хочеш, — відповів Момчил і звернувся до велетня: — Ганчо, допоможи мені віднести труп до берега. Я прив’яжу йому до шиї камінь, відвезу подалі в море і кину у воду.

Момчил спробував підняти тіло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мов то був куль соломи, бігом помчав до берега. Через кілька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:

— Уже.

— Відніс?

— Закинув.

— Як закинув? Куди? — збентежився Момчил.

— У море. Взяв за ноги — розмахав і пожбурив. Тільки плеснуло!

— Ех, що ж ти зробив, Ганчо! — вигукнув Момчил. — Його ж приб’є до берега!

— Не приб’є, — похмуро відповів велетень.

— Якщо Ганчо закинув, то не приб’є, — засміявся Драган. — Він, напевно, двигонув його аж на середину моря!

Взявши мулів за поводи, хлопці попрощались і зникли в темряві. Марійка хотіла провести їх, але Момчил зупинив.

— Не ходи! Треба поспішати додому. Все–таки боюся — Василев не сам тут вештався. — І звернувся до Арсена: — А ти, хлопче, сміливець! Спасибі тобі!

До ранку ніхто вже не заснув. Зібралися в тісній колибі і при світлі воскової свічки на всі лади обговорювали, що їм робити далі. Спихальський хвилювався і пропонував негайно тікати в гори. У Арсена визрівав інший задум. Від Момчила він дізнався, що до Бургаса можна дістатися човном по морю. А звідти до Рудника, де мав бути Сірків брат, — рукою подати.

Але про це він поки що мовчав.

Через відчинені двері долітав стогін Якуба. Златка щохвилини бігала до нього, давала пити або поправляла постіль. Її гнучка постать то з’являлася в напівосвітленій кімнаті, то зникала в густій темряві хатини. Арсен зловив себе на думці, що заздрить Якубові. Хотілося, щоб то його голову піднімали Златчині руки, щоб йому вона підносила череп’яний кухоль з холодною джерельною водою. Він уже відчував, як у серце входить солодке п’янке почуття, що все більше хвилювало його. Перед очима весь час стояла Златка. Навіть тоді, коли він не думав про неї. Навіть уві сні… Тому й мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу захистити дівчину, чи їхати до Бургаса визволяти Нестора Сірка.

Почало світати. Над морем зачервонів край неба. Марійка готувала сніданок, застеливши стіл новим вишитим настільником. Момчил витяг з погрібця барило ракії. Нічний подвиг Звенигори зворушив старого і розсіяв його сумніви щодо втікачів. Піднімаючи вгору келих, Момчил урочисто сказав:

— П’ю за здравіє хороброго юнака[67]Арсена!.. За ваше повернення на батьківщину, другарі! Щоб жоден турчин не переступив вашої дороги!

З хатини знову долинув стогін Якуба.

— Крім нашого друга Якуба, — вставив Арсен. — Бо не кожен вашенець[68]— приятель, бай Момчиле, і не кожен турчин — ворог… Буває свій — гірше ворога: продасть і гроші полічить…

Він перехилив келих. Ракія була запашна, настояна на якихось гірських корінцях.

Момчил випив теж і ще міцними білими зубами відкусив шматок смаженої баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, він сказав:

— Це так, друже. А проте, я ніяк не второпаю, чому вам такі дорогі цей турчин і туркеня.

Арсен витер долонею рота.

— Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Якуб — наш приятель. Він з нами брав участь у повстанні проти спагії, який тримав його у в’язниці. І ніякий він не купець… Ми разом тікали через море до нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарії. Ось чому ми опинилися тут. Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марійкою допомогти нам — спасибі велике, не захочете — ми зразу ж підемо в гори. І Якуба понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.

Момчил заперечливо похитав головою:

— Що ти, другарю! Балканджії з діда–прадіда чесні люди! Бідні, але чесні і добрі. За добро вони ніколи не відплачують злом. Хай Якуб з дівчиною залишається в нас у колибі. А ви сховаєтесь у горах, поки він одужає.

— Віват! Hex жиє! — рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль ракії. — Пан Момчил єсть бардзо добрий чловєк! Хай тільки повернуся додому — вишлю панові з оказією бочку мальвазії[69], а панночці Марійці оксамиту на вбрання і золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я уродзоний шляхтич єстем!

— Замовкни, пане Мартине, — нахмурився Арсен. — А то Момчил подумає, що ми всі хвальки несусвітні.

— Пане! — спалахнув Спихальський.

— Не сердься, пане Мартине, — примирливо сказав Арсен. — Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.

— До Рудника? — перепитав Момчил. — Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе, Арсене, їхати туди?

— Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.

— Але ж ти сам не справишся в дорозі.

— Мені допоможе пан Мартин…

— Атож, — буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.

— Я не про те, — заперечив Момчил. — Ви чужинці, і вас дуже швидко схопить стража. Якщо так, то я попливу з вами. Я знаю дорогу, звичаї…

— Ні, дідусю, — втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, — якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки днів піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром повернеться…

— А й справді, — замислився Момчил. — Мені не випадає їхати. Доведеться тобі, Марійко, супроводжувати наших гостей.

Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд.

— Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балкан–джійок! Марійка варта доброго юнака.

— Дідусю! — зашарілася дівчина.

— Не буду, не буду, внучко! іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. і не барись. Ви повинні через годину вирушити.

Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихальський помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.

На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.

Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з–за моря, Арсен і Марійка вирушили в дорогу. ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.

Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках. Їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.

Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ — текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.

Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.

— Оце й Рудник, — сказала Марійка. — А ген і маєток спагії!

То був кам’яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя — селян–кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.

Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір’я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.

— Що за люди? Кого вам? — блимнув круглим совиним оком.

— Ми хочемо бачити господаря, — сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. — Відчини, будь ласка, чоловіче.

Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір’я.

— Прошу сюди, на лавочку, — зігнувся турок. — Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.

Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.

— Хай ага почекає тут, — промовив старий. — Господар зараз вийде.

Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним. Через кілька хвилин до кімнати зайшов підстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям спагія і сонно глянув маленькими очицями на чужинця.

— Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу–ага, — вклонився Арсен. — Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовірні відпочивають.

Спагія байдуже хитнув головою і простягнув м’яку холодну руку, яку гість потис із відразою, мов слизьку жабу.

— Мені казали, що ти маєш до мене справу, — промовив глухо турок, відступаючи на крок.

— Так, ага. Я чув, що ти продаєш невільників…

— Дурниці. Це хтось тобі набрехав. Я сам купив би десяток, або й два. Молодих, звичайно. Старих маю досить.

— Я купив би старого. Мені якраз старий і потрібен.

Спагія поплямкав товстими губами, щось розмірковуючи. Потім сказав:

— Якщо тебе муляють зайві гроші, то я можу виручити тебе від такої біди. У мене є кілька старих шкапин.

— Чи не можна було б глянути на них?

— Чому ж? Ходімо.

Вони вийшли на подвір’я.

Спагія плеснув у долоні. Підбіг сторож, що пантрував збоку, біля дверей кам’яниці.

— Випусти отих ледацюг, — наказав господар.

Сторож брязнув ключами.

— Виходьте! Ви! — гукнув, одімкнувши замок.

Арсен здригнувся: Чи давно й він ночував у такій смердючій холодній ямі? Чи давно й на нього отак кричали, мов на тварину?

З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудні, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.

— За цих дорого не візьму, — проскрипів спагія. — Купуй, якщо бажаєш!

Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.

— Здорові будьте, люди! — привітався він схвильовано.

— Здоровий будь, молодче, — врізнобій відповіли ті.

— Чи серед вас нема, часом, Нестора Сірка?

— Нестора Сірка? — здивувалися невільники. — Хто ж ти такий, чоловіче добрий? Звідки знаєш Нестора?

Арсен розумів схвильованість і радість невільників, які, може, вперше за багато років почули рідну мову з уст вільної людини. Однак ніхто з них не відповів на його запитання, і це почало його злити.

— Та відповідайте ж, коли вас питають! — крикнув гнівно.

— Його нема серед нас, — відповів один тихо.

— Немає? А де ж він?

— Господар продав його… Кажуть, на галери…

— Продав? Коли?

— Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п’ятдесят, але він ще міцний.

Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.

— Може, ви знаєте, куди його повели? — спитав тихо.

— Де там! — відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. — Повели — та й кінець… Сам спагія не знає куди… — Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: — А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?

— Так, — безнадійно махнув рукою Арсен.

Невільники враз загаласували:

— То викупи нас!

— Синку, вік Бога молитимемо за тебе!

— Все майно віддамо, коли прибудемо додому…

Всі, наче змовившись, упали на коліна. Арсен розгублено глянув на спагію.

— Чого вони? — спитав той здивовано.

— Просять, щоб я викупив їх.

— Ну, й що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Купуй! Для мене вони — зайві роти. Їдять як не в себе! А роботи з них — катма! Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні…

Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали:

— Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!

— Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки…

— Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!

Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, — в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому — твердо, мов камінець, замуляло почуття обов’язку. Невільників усюди багато — всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?

Однак почуття жалю перемогло. «Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам».

— Скільки хочеш за них, ага?

Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.

— За всіх — п’ятсот курушів.

— Це багато. Двісті. І ні куруша більше!

Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п’ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.

Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:

— і ні куруша більше!

— Діла не буде! — затявся спагія. — Ти хочеш мене обманути, гяуре!

— Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?

— Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.

— Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.

— Ну, чотириста мусиш дати.

— Двісті п’ятдесят. Це моє останнє слово.

— Ти хочеш пограбувати мене, невірний собако! — вигукнув спагія, але без особливої злоби. Крізь припухлі повіки гостро, мов буравчики, свердлили молодого покупця хитрі коричневі очиці. — Гаразд, давай!

— Пиши купчу і папір про звільнення! І поспішай — я маю зовсім мало часу!

Через годину спагія виніс папери, а Арсен відлічив гроші. Сторож відімкнув замки кайданів, і невільники зі сльозами радості кинулися до свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцілувати руку. Дід з чорними очима притис Арсена до грудей.

— Синку, — шепотів крізь схлипування, — тепер ти найрідніша людина для Івана Крука… Будеш у Чигирині — не оминай моєї хати…

— А я з Корсуня…

— А я з Брацлава…

Кожен навперебій запрошував до себе. І Арсен з гіркотою подумав, що додому і їм, і йому ще далека дорога. На ній багато і явних, і потаємних небезпек. І хто зна, коли вони досягнуть своєї тихої пристані, свого затишного, рідного кутка…

Вивівши дідів із села, він віддав їм папери і сказав:

— Бувайте здорові, земляки! Хай вам щасливо дорога стелеться! Ідіть прямо через Планину на Волощину. А там — на Запорожжя. Передайте кошовому, що турки готують війну проти нас. Хай наші пильнують!.. Донесете цю звістку на батьківщину — вважайте, що ми з вами квити! Зрозуміли?

Старі упали на коліна. Крук запевнив:

— Зрозуміли. Донесемо! Передамо!.. Хай у всьому щастить тобі, синку! Бережи себе!

Розчулений Арсен ледве вирвався з гарячих обіймів, схопив Марійку за руку і подався геть. А діди, ошалівши від щастя, ще довго стояли на горбі і дивились йому вслід почервонілими від сліз очима.

Пізно ввечері Арсен і Марійка побачили море. До нього було ще далеко, але під місячним сяйвом воно мерехтіло тисячами таємничих вогників і, мов живе, швидко наближалося їм назустріч. Вони прискорили ходу. Під ногами здіймалася їдка пилюка, на зубах тріщав сухий пісок. Та ось прошелестів, дихнув свіжий вітерець, остудивши їхні стомлені, спряжені сонцем тіла, — і з горба відкрилося у місячному сяйві широке гирло ріки, де в очеретах на них чекає Спихальський з човном.

Спустившись вниз, звернули на ледь помітну стежечку. Довго петляли нею, все далі і далі заглиблюючись у темне море заростей. Під ногами хлюпає вода, а вгорі, над головами, тихо шелестить тверде, різкуче листя — ш–ш–ш!..

Арсенові здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже і берег мав бути.

— Пане Мартине! Де ти? — окликнув голосно, не впевнений, що не заблудилися.

Прислухався — ніякої відповіді.

Рушили далі. Шурхотить високий очерет, чавкає рідка болотяна багнюка, десь удалині знялася, залопотівши крилами, налякана качка.

А в серце закрадається неясна тривога:

— Пане Мартине! Агов! Озовися!

Та ніхто не озивається.

Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою стоїть глуха зелена стіна, це було б і не дивно… Так ні ж — це та сама стежка, по якій вони простували до Рудника!.. Ось — знайомий кущ верболозу… Трохи далі — темніє висока й тоненька, мов свічка, вільшина… А ось, нарешті, і довгожданий берег!.. Ріка… Блищить під місяцем нескінченна срібляста доріжка…

Тиша. Ні душі.

Де ж Спихальський?

Арсен пильно розглядається довкола. Густий очерет, що вранці стрімко пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, ніби по ньому прогулявся табун диких кабанів. Біля берега з води виглядає напівзатоплений човен, а поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул міцне довге весло…

Яка ж драма розігралася тут? Хто скаже?

— Пане Мартине! — з відчаєм скрикнув Арсен, не сумніваючись вже, що з поляком трапилося якесь нещастя.

Та у відповідь тільки луна розляглася. І знову настала тривожно гнітюча тиша.

Море пустинне. Ні корабля, ні вітрила. Голубі хвилі з глухим шумом б’ються в прибережне каміння, набридливою одноманітністю навівають на Момчила глибоку тугу.

— Яцьку, — промовив старий, витягнувши вперед, до моря, зморшкувату шию, — у тебе молоді очі, поглянь: то не човен показався з–за кам’яного мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?

Яцько довго вдивляється в далечінь, але нічого не бачить там.

— То вам здалося…

Момчил скрушно похитав головою і промовив глухо, втішаючи себе:

— Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же їм дітися? Припливуть…

— Звичайно, припливуть, — упевнено сказав Яцько. — Звенигора не в таких бувальцях бував, а живим вертався. А це так собі прогулянка. До того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен — козак!..

Момчил усміхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечі:

— Знаю, хлопче. Тому й не дуже тривожусь… Але чи не пора нам вечеряти? Вже сонце заходить. — Він попрямував до колиби.

Вечеряли вчотирьох. Якуб уже почував себе краще і примостився на покуті, Златка йому постелила великий Момчилів кожух.

Колибу освітлювала лойова свічка. Жовтавий вогник блимав у кутку перед образами, і по кімнаті ходили тремтливі, боязкі тіні.

Златка сиділа навпроти вікна. Обличчя її загострилося, схудло, але від того вона здавалася ще ніжнішою, красивішою. Смутні темно–сині очі пильно вдивлялися в маленькі чорні шибки віконця, а думками дівчина линула в море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду, поспішаючи до неї.

Дивно трапляється на світі. Вони так рідко розмовляли наодинці. І майже не говорили про свої почуття. Але обоє знали, як міцно кохають одне одного. Мовчазна мова поглядів їм сказала більше, ніж тисячі слів.

Дівчина поволі жувала солонувату бринзу, а перед її очима стояв над трупом переможеного ним барса закований у ланцюги невільник. Зарослий, брудний, заюшений власною кров’ю. Але не це кинулось їй у вічі. Її вразив його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворі, що його заздалегідь готували для двобою з людиною. А ще більше її вразив погляд незнайомця: в ньому був і подив, і захоплення, і збентеження, що межувало з соромом. Ще ніхто так не дивився на неї. Вона зросла в похмурому замку, серед жінок Гаміда і няньок, майже не бачила юнаків, а тим більше сміливців, про яких так цікаво розповідається в казках і піснях. І раптом з’являється мужній юнак — дарма що невільник! — І рятує її від страшних пазурів дикого звіра! Вона була безмежно вдячна козакові і намагалася хоч чим–небудь допомогти в його безрадісному житті. Думала про нього довгими вечорами. З цього, мабуть, і виросло її перше кохання…

Де ж він тепер? Минуло вже чотири доби. А дід Момчил чекав їх ще третього дня надвечір.

Раптом до її слуху долинув глухий тупіт кінських копит. Вона розгублено глянула на Момчила. Підвелася.

— Ви чуєте?

Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до колиби наближався кінний загін. Це могли бути тільки яничари. Що їм тут треба?

— Яцьку, гайда звідси! Заховайся десь, щоб тебе не помітили, — підштовхнув він хлопця в плечі, а Якубові й Златці махнув рукою, щоб залишались на місці. — Ви турки, вас не зачеплять!

Яцько швидко шмигнув надвір. Болгарин вийшов слідом за ним.

До колиби поволі наближалися вершники. В темряві Момчил не міг розгледіти, скільки їх було, — п’ять, десять чи більше. Побачивши старого, передній під’їхав ближче і ткнув нагайкою в груди:

— Хто такий?

— Здравей, ага! — вклонився той. — Я Момчил Крайчев. А ти хто?

Замість відповіді спагія здивовано свиснув і повернув голову назад.

— Гей, дайте вогню!

Один із вершників спішився, викресав вогню і запалив смолоскип. Криваве світло затанцювало на суворих обличчях воїнів і на спітнілих конях.

— Ближче! — наказав передній.

— Слухаю, Сафар–бею! — І воїн підніс смолоскип мало не до бороди старого.

Момчил прикипів поглядом до обличчя чорбаджії[70]. Так ось який він, Сафар–бей, цей кат болгарських райя, селян–кріпаків, гроза балканджіїв–гайдуків! Ще зовсім молодий! Йому не більше двадцяти двох років. Побачивши вперше, ніколи б не сказав, що його, як вогню, бояться болгари: нічого страшного немає в його зовнішності. Середній на зріст. Тонке красиве обличчя, на якому чорніють опушені довгими віями гарні очі. Рука, що лежить на ефесі шаблі, біла і тонка, мов у дівчини… Невже ця рука шмагала нагайкою не тільки чоловіків, а й жінок і дівчат? Невже це вона, як кажуть, випікає розпеченим прутом очі втікачам–невільникам і посилає на шибениці повстанців–гайдуків?

Поки в голові старого Момчила снувалися ці думки, Сафар–бей саркастично всміхався, цвьохаючи в повітрі нагайкою. А потім сказав:

— Так ось ти який, гайдуцький пес! Старий шакал! Брудне болгарське ганчір’я!.. Ми давно підозрівали, що ти служиш воєводі Младену — гнів Аллаха на його мерзенну голову! — а сьогодні пересвідчилися в тому… Признавайся, це ти вбив стражника Василева? Наші люди знайшли біля берега його тіло, поїдене рибами.

— Я нікого не вбивав, — спокійно відповів Момчил.

— Іншої відповіді я й не чекав від тебе, розбійнику! — скрикнув Сафар–бей. — Ви всі, болгари, брехливі, як раби!.. Тоді ти, може, скажеш, де сховав посланця від воєводи Младена? Ну?

Болгарин мовчав. Кожне слово чорбаджії приском падало йому на серце. Він розумів, що йдеться про Драгана, який мав сьогодні чи завтра прибути сюди. Яничари, мабуть, вислідили хлопця і прийшли до колиби по його слідах.

— Чого ж мовчиш? — Сафар–бей штурхнув старого в плече. — Чи хочеш, щоб ми силою змусили тебе говорити?

— Мені нема чого сказати, шановний Сафар–бею, хай Аллах продовжить твої літа. Хіба що таке: злі язики оббрехали мене, а ти повірив їм, ага… Про воєводу Младена я чув. Хто ж не чув про нього в нашому краї? Але я не знаю його. І ніякого посланця від нього у мене немає… Не вірите — шукайте!

— Побачимо. Гей, воїни, огляньте все навкруги. Якщо знайдете щось підозріле — негайно до мене!

Аскери спішились і метнулись на всі боки.

— Показуй свій барліг, старий! — Сафар–бей кинув поводи джурі і попростував до дверей.

Вони зайшли до колиби.

Перелякана Златка, закутавши голову й плечі тонкою чорною хусткою, стояла посеред кімнати. Якуб сидів за столом. Сафар–бей підозріло глянув на них:

— Гайдуки?

— Ні, я купець, ага. А то моя донька Адіке, — промовив спокійно Якуб.

Сафар–бей повернувся до Момчила:

— Чому не сказав про них? Переховуєш підозрілих?

— Хіба не бачиш, ага, — це ваші люди. З Трапезонта. Їхній корабель розбився… Я врятував їх, — відповів старий.

— Ну, ми розберемось у цьому пізніше, коли прибудемо в Сливен, — відмахнувся Сафар–бей і схопив Златку за руку. — Ану, відкрий обличчя, пташко! Може, ти з вусами й бородою?

Златка відсахнулася. Та Сафар–бей встиг зірвати покривало. Дівчина скрикнула, але не відвернулась і обличчя не затулила руками, як зробила б на її місці кожна молода турчанка. Лише гнівно глянула на молодого чорбаджію.

Сафар–бей відпустив її руку. Він був вражений незвичайною красою дівчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цікавістю розглядали її.

— О Аллах, яка неземна краса! — вигукнув Сафар–бей. — Я беру свої слова назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдуків знайдеться хоч одна така красуня. Всі вони грубі, ті неотесані балканджійки! З порепаними від роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами…

Златка почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її стискувалися, здавалось, вона ось–ось кинеться з ними на свого кривдника. Але в цю мить її заступив Якуб:

— Опам’ятайся, ага! Перед тобою не рабиня–гяурка, а дочка всіма шанованого в Трапезонті купця. Як же ти посмів зірвати з неї яшмак?[71]Я протестую! Я жалітимусь бейлер–бею або й самому візирові в Стамбулі!

Сафар–бей приклав руку до грудей:

— Заспокойся, ефенді. Я не хотів образити ні тебе, ні твоєї красуні доньки… Мені приємно, що доля познайомила мене з вами. — Буду радий, якщо ви поїдете зі мною в Сливен і я зможу проявити там гостинність.

— Ми залишимося тут, ага, — перебив його Якуб.

— Ви не залишитеся тут! — твердо промовив Сафар–бей. — Цього старого я підозріваю в зв’язках з гайдуками і кину до в’язниці. Потім ми вирішимо, що з ним робити. А ви поїдете зі мною і будете моїми гістьми.

— Але…

— Ніяких «але»! Виходьте з колиби! Через хвилину вона піде з димом!

Сказано це було так різко, що Якуб вважав краще не сперечатись, їхати в Сливен аж ніяк не входило в його наміри, та, видно, цей зарозумілий чорбаджія не відступиться від свого. Він узяв Златку за руку і рушив до дверей.

На подвір’ї вони побачили зв’язаного Момчила. Навколо нього стояло кілька аскерів. Інші нишпорили по березі, світячи смолоскипами.

— Ну що? — спитав їх Сафар–бей.

— Не знайшли нікого, ага.

— Підпалюйте колибу!

Смолоскипи полетіли всередину хатини, в хлівець, на дах. Запалахкотів сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кілька хвилин червонястий стовп полум’я шугнув у темне тривожне небо.

Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, і по його поораному зморшками, закам’янілому обличчю текли скупі сльозинки.

Якуб наблизився до Сафар–бея, вклонився:

— Ага, я завдячую цьому старому життям доньки і своїм життям. Він урятував нас у розбурханому морі. Коли б не цей болгарин, я не мав би приємності розмовляти сьогодні з тобою, бачити радість серця мого — любу доньку Адіке.

— Адіке… Яке красиве ім’я, — вставив Сафар–бей, кинувши багатозначний погляд на дівчину.

— Відпусти його, ага, — благав Якуб. — Це безневинна людина.

— Даремно ти вступаєшся за нього, ефенді! Це гайдук! — відрізав Сафар–бей і дав наказ рушати.

Аскери підвели коней для Якуба і Златки, допомогли сісти в сідла. Незабаром загін зник у нічній темряві, освітлюваній відблисками пожежі.

Коли затих стукіт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився незнайомець. З його одягу стікала вода. Йшов він поволі, уважно вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвір’я чорною стіною. Переконавшися, що турки від’їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг, викрутив його і повісив на кущі дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам сів на перевернутий неподалеку човен і став грітися. Під вагою тіла човен схитнувся, з–під нього почувся глухий скрик.

Незнайомець схопився і перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши, що він викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але міцна рука схопила його за комір.

— Чекай, ти хто такий? — спитав незнайомець.

— Яцько, — заїкаючись від страху, відповів хлопець. — А… ти хто?

— А–а, Яцько… Руснак! Знаю. А мене звуть Драганом. Розповідай швидше, ради всього святого, де Марійка? Де дід Момчил? Їх убили люди Сафар–бея? О, горе мені! Це ж я навів їх сюди! Це я в усьому винен!..

— Ти винен? Як?

— За мною ув’язався якийсь підозрілий балканджій… Мені треба було б повернутися назад або із засідки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою і йшов усе вперед… Сюди… І вів за собою спостерігача. А він направив по моєму сліду негідника Сафар–бея, хай буде прокляте його ім’я! Коли я помітив, що за мною погоня, було вже пізно тікати в гори: я потрапив би їм просто в руки. Тоді я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, — я відплив у море і сидів у воді за скелею, — але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного зрадника, якого за кілька днів перед цим забив твій земляк. Ми кинули його в море, і труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар–бей. «Це робота старого розбійника Момчила! — кричав він. — Я давно підозрівав, що його колиба — це гайдуцьке гніздо! Смерть Василева — справа його рук! Гей, аскери, за мною! Смерть гайдукам–гяурам!» У мене мов що обірвалося всередині. Я знав, як розправляється Сафар–бей з болгарами, — вирізує цілі сім’ї, спалює живцем, садовить на палі або продає в рабство. І тепер він підступає до найрідніших мені людей — до Марійки і діда Момчила! Що я міг зробити? Чим міг допомогти їм? — Драган замовк і похилив голову. В його чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабість, розповідав далі: — Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не кинутися на ворогів, коли вони знущатимуться з Марійки і її дідуся. Та не встиг наблизитись до колиби, як вона запалала… Боже! Що я пережив у ту хвилину! Тільки бажання відомстити Сафар–беєві стримало мене од відчайдушного вчинку — забити одного чи двох ворогів, а потім і собі кинутись у вогонь.

— Даремно впадаєш у розпач, Драгане, — сказав Яцько. — Марійки якраз не було вдома — вона з Звенигорою і Спихальським попливла до Бургаса… А діда Момчила справді турки схопили і разом з Якубом і Златкою повели з собою.

— Як? То Марійка жива? — вигукнув Драган, схопивши хлопця в обійми.

— Та кажу ж — жива! Арсен от–от має прибути. Ми з дідом Момчилом чекали його ще вчора… А з ним прибуде і Марійка…

Хлопець ледве вирвався з рук очманілого від радощів Драгана і з подивом глядів, як той, виблискуючи голим тілом проти малинового світла, що йшло від вогню, раптом затанцював якийсь швидкий бісівський танець.

Арсен з Марійкою прибули на другий день опівдні, коли Драган і Яцько, стомившись від безперервного очікування, обідали в тіні чинари.

— Леле, мале, що тут трапилося! — вигукнула Марійка, вибігши на вершину скелі, звідки виднілося чорне згарище замість колиби.

Вловивши в її голосі жах, Арсен прожогом кинувся й собі нагору і зупинився вражений.

Перед його очима відкрилася страшна картина. В затишній улоговині лежала купа головешок, з яких подекуди ще курілися сизуваті димки. Ні Златки, ні Якуба, ні Яцька, ні Момчила!

Прибиті горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможні вимовити й слова.

Раптом збоку пролунали радісні крики. До них мчали, розмахуючи руками, Яцько і Драган.

— Жива! — вигукнув Драган і, не соромлячись чужинців, міцно обняв дівчину. — Жива!

Марійка почервоніла, але не відхилила обличчя від палких поцілунків юнака.

Та перша радість від зустрічі скоро минула. Почувши, що дідуся Момчила забрали люди Сафар–бея, Марійка залилася сльозами. Вона добре знала, що з рук Сафар–бея рідко хто з болгар виривався живий.

Арсен намагався не подавати виду, як він переживає, та різка зморшка між бровами, потемнілі очі й міцно стулені губи, пойняті смагою, свідчили про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.

— Коли це трапилося?

— Вчора ввечері, — відповів Яцько. — Я встиг заховатися під човном і чув, як Сафар–бей лаяв дідуся Момчила, а потім наказав його схопити.

— Куди їх погнали?

— Напевно, в Сливен, — підійшов Драган. — Не проходить тижня, щоб він там не повісив кого–небудь або не закатував.

— Тоді й ми підемо в Сливен! — рішуче сказав Арсен.

— Ні, ми підемо в Чернаводу, — заперечив Драган. — У Сливені нас одразу схоплять люди Сафар–бея. А в Чернаводі — воєвода Младен. Він дасть пораду, як визволити Момчила. Він любить старого.

Арсен вражено глянув на Драгана. Воєвода Младен? Та це ж, напевно, батько Златки!.. Але своїх почуттів не виявив нічим, лише спокійно сказав:

— Воєвода Младен! А так. Безперечно, ми повинні негайно вирушити до нього. Він зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут знаєш усі стежки–доріжки — тобі і вести нас. Друзі, не будемо гаяти ні хвилини. В дорогу!

— А пана Спихальського хіба не чекатимемо? — спитав здивований Яцько.

— Спихальського нема. Він або загинув, або знову в неволі, — відповів Арсен. — Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.

— Тоді рушаймо, — сказав Драган. — До вечора ми мусимо відійти звідси якомога далі…

Поиск по сайту: