НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ

Третього дня, пізно ввечері, четверо подорожніх зупинилися під брамою січової фортеці. Арсен руків’ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.

Десь угорі, в темряві, скрипнуло оглядове віконце, і басовитий сонний голос незадоволено запитав:

— Який там чорт, прости Господи, товчеться?

Арсен мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби і не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар–бея, гайдуків Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули, а звідти — до Січі. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він з цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця!

Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Арсен уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.

Голос загримів знову:

— Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?

Тепер уже Арсен не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не боїться ні Бога, ні чорта, він сподівався почути від свого колишнього учителя.

— Пізнаю своїх! — промовив крізь сльози і сміх. — Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?

Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.

— Вставайте! Та вставайте–бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі вам рухтити! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..

По дерев’яних сходах загупотіли важкі чоботи. Заскрипіла підойма, грюкнув залізний засув — і брама відчинилася. З неї вилетів засапаний Метелиця. За ним поспішали Сікач і Товкач, які спросоння до ладу не розшолопали, чого їх так поспішно збудили, і незадоволено бурчали.

— Арсене! Чортяко! — вигукнув Метелиця і згріб молодого козака в свої ведмежі обійми. — Живий! Прилетів, соколику! Ох ти Боже!..

Він міцно притис його до грудей, поцілував в обидві щоки і, врешті, просльозився.

Здивовані і зраділі Сікач і Товкач силоміць вирвали товариша і побратима, якого вже не сподівалися побачити живого, з могутніх рук Метелиці.

— Арсене! Брате!..

Після перших бурхливих проявів радості, коли чулися тільки окремі вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожні, мабуть, стомилися і потребують відпочинку.

— Без зупинки з–за самого Дунаю, батьку, — сказав Арсен. — Тож не дивно, що я і мої товариші не відмовимось від вашої гостинності. Останні три дні мчали, мов на крилах. Скучив за товариством січовим та й наглі справи… А що — кошовим і досі Сірко?

— А хто б же? Відмовлявся, правда, дуже. Казав — старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…

— Мені б одразу до нього…

— Чекай, чекай, хлопче! Надворі глупа ніч — а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся — а тоді роби що знаєш! — охолодив Арсена Метелиця. — Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стай–ні! А ти, Сікачу, роздобудь чого–небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавіше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!

Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.

Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, чого він зазнав. Та Арсен, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі.

Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, на лемківській говірці, частенько ввертаючи в розповідь польські словечка і змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем і звитяжцем. Слухаючи його, козаки час від часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навіть про трагічні події з їхнього життя умів розповісти дотепно і весело. Тоді пан Мартин реготав гучніше за всіх, задерши голову і наставивши в голубе небо свої руді вуса–списи. Потім набирав поважного вигляду і знову заходжувався розважати своїх слухачів новою пригодою, в якій правда нерідко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.

Проходячи мимо гурту, Арсен зустрівся поглядом з паном Мартином — йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:

— А єднего разу — то було юж на Дністрі — послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів. Аж патчу — біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо — і, о, панство! — почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…

— Га! га! га! — зареготали навколо запорожці.

— Патчу — лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…

Арсен не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.

У світлиці військової канцелярії Арсена зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.

— Ти повернувся–таки! Слава Богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!

— Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…

Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.

— Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти не даремно їздив: прислужився вітчизні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагім–паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім–паша і хан Селім–Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни — ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім–паша з Селім–Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки — шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях[108], знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога — то вже наполовину виграна баталія!

— Я радий чути це, батьку, — скромно відповів Арсен. — Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!

Сірко уважно подивився на козака:

— Ти маєш певні вісті?

— Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. — З цими словами він видобув з–за пазухи цупкий сувій паперу і подав кошовому.

Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув до столу долонями. Довго вдивлявся в нього:

— Про що пише султан?

Арсен прочитав фірман і слово в слово переклав. Сірко мовчки слухав. На його високому загорілому лобі зійшлася між бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але він намагався цього не показувати. Мужнє обличчя Сірка, до якого так пасували густі довгі вуса, що підковою охоплювали чисто виголене круте підборіддя, лишалося непроникним.

Деякий час він мовчав. Згорнувши сувій, Арсен дивився на кошового і намагався відгадати його думки і почуття.

— Ось воно як, — нарешті тихо промовив Сірко. — Отже, цього літа щонайменше двісті тисяч турків і татар топтатимуть наші степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть міста!.. А хто скаже, скількох наших людей уб’ють, скалічать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бідна земле наша, чим ти провинилась перед Богом, що він насилає на тебе одну напасть за одною! Скільки горя зазнала ти і скільки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рівно сорок літ, з часу гетьмана Якова Острянина, не випускаю я шаблі з руки… Походи великого Богдана… Булава Вінницького полковника… Кошовий славного Низового товариства… Безконечні війни з татарами… Відчуваю, вже не ті у мене сили, що були раніш. Слабіє мій зір, і кволіше б’ється серце… Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в моїх руках сили рівно стільки, скільки потрібно буде, щоб відвести загрозу від вітчизни моєї дорогої, а в очах збережи зір, щоб я міг побачити, як тікатиме Кара–Мустафа з своїми недобитками з землі нашої! А потім хоч і упокой мя, Господи!

Арсен затаїв подих. Ніколи не доводилося йому так близько і так гостро відчути душу цієї незвичайної, могутньої людини, як тепер. Ось уже багато років Сірко перебував на Січі й очолював запорожців у їхній смертельній боротьбі з султанами і ханами. Десятки великих боїв і сотні дрібних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного воїна. Вороги боялись одного імені Сірка. Часто показували козакам хребет, навіть не вступивши в бій, а лише дізнавшись, що перед ними Урус–шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його бусурмени… Земляки ж називали його Ганнібалом і грозою кримчаків–людоловів. Справді–бо, сотні й тисячі бранців з України, Москви, Польщі визволяв з козаками Сірко, перестріваючи в степу переобтяжені здобиччю хижі татарські чамбули; десятки улусів, містечок і фортець у Криму, в Ногайській та Буджацькій ордах спалив, зруйнував він, відомщаючи за грабіжницькі вторгнення в Україну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали і визволяючи невільників! Тому його ім’я наводило на ворогів жах, а земляками прославлялось і оспівувалось у думах та піснях. Запорожці безмежно вірили в свого ватажка і щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, міг кинутися за ним хоч і до чорта в пекло! Після паузи, ніби застидавшись свого душевного пориву, Сірко досадливо поморщився, грубувато сказав:

— Тьху, розпустив нюні, старий базікало!.. Арсене, синку, — він знову обняв козака, — спасибі тобі від усього коша за ту звістку, якій і ціни нема! Твої зусилля, твої страждання окупилися сторицею торік і, вірю, окупляться цього літа… Ми підозрівали про можливість нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому і зробимо все, щоб Кара–Мустафа поламав собі об Чигирин зуби, як і паша ібрагім!.. Треба негайно сповістити про це гетьмана Самойловича і воєводу Ромодановського. Поїдеш сам — одвезеш султанський фірман. Може, гетьман–скупій розкошелиться і нагородить запорожця–нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, цар–батечко пришле подарунок — і зразу станеш багатієм… Це вже не враховуючи нашого подарунка… Від коша…

— Що ви, батьку! Я й так скільки ваших грошей розтринькав! Ні злотого не привіз додому… — І козак розповів Сіркові, як рятувався з друзями від Гаміда і його людей.

— Що впало, те пропало, — заспокоїв його кошовий. — Гроші — річ набутна, — були б тільки ми живі та здорові… А на дорогу вони просто необхідні — сам знаєш!..

Він підійшов до столу — вийняв з шухляди оксамитовий капшук.

— Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожців не відчували нужди в дорозі до Чигирина… А тепер — слухай! Спочатку заїдеш у Чигирин, покажеш фірман окольничому Ржевському, — він знатиме, що треба робити. То досвідчений воїн… Після торішнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, він відновив стіни, полагодив ворота міські, поповнив запаси. А коли дізнається, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготується ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Дніпро. Гадаю, там же зустрінеш і воєводу Ромодановського… У них фірман і залишиш — хай шлють цареві… Ну, ти мусиш знати, що ні до першого, ні до другого у мене особливої приязні немає… Гетьман спить і бачить у своїй руці поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всім відомо, що то рука слабка, однак загребуща, і пернач кошового їй видався б не під силу… А з Ромодановським у мене давні рахунки. Коли він захотів, було, закріпостити наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами за часів Степана Разіна трохи пошарпав його людей під Білгородом, і він поклав на мене зло. Підступно схопив, забив у кайдани і заслав аж у Сибір… Розповідаю це тобі для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Січ. Поки йдеться про боротьбу з Портою і Кримом, гетьман і воєвода вбачають у запорожцях надійного спільника, але як тільки війна пригасає, вони обидва намагаються прибрати нас до рук!

— Що ж мені робити?

Сірко уважно подивився на козака.

— Самойлович намагатиметься примусити запорожців приєднатися до його війська, щоб гуртом захищати Чигирин… Треба таємно переконати Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Січ напризволяще. Якщо ворог займе нашу укріплену фортецю, то ми самі відчинимо двері до своєї хати. А кожному ясно, що Січ — то надійний захист України від кримських ханів і турецьких султанів. Доки існуватиме смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати і наша Січ–мати!.. Отож, тут ми принесемо більше користі загальній справі, нападаючи на тили турецького війська і загрожуючи Кримові, ніж коли б приєдналися до лівобережних полків.

— Розумію, батьку.

— Ти вже був дома? — раптом спитав кошовий.

— Один день всього.

— Мало. Але сам знаєш, який час настає… Тому, побувавши у гетьмана і воєводи Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрібний. А зараз — іди! Вибери собі добрих попутників — і чекай. Я приготую листи — гукну тебе…

З гори, від Суботівського шляху, Арсен і його товариші побачили Чигирин і припинили коней.

Ліворуч, на стрімкій кам’яній скелі, височить похмурий старовинний замок. Він піднісся так високо, що здається, пливе в бездонному синьому небі, як велетенський корабель. Схожості з кораблем йому надавала і гостроноса форма, і ціла низка гармат, що виглядали чорними жерлами з вузьких бійниць, і високий, гострий, мов щогла, шпиль оглядової башти.

Праворуч, попід Чигиринською горою, що звалася ще в народі Кам’яною, розкинулось місто, обнесене земляним валом з дубовим палісадом по ньому. Замість багатьох будинків — попелища або руїни. То сліди торішньої турецької облоги.

Вдалині, за містом, витікаючи крутим коліном з–за Чигиринської гори, вузькою блискучою стрічкою в’ється по широкому зеленому лузі Тясмин. За річкою темніє в легкій імлі густа Чигиринська діброва.

Одначе козакам ніколи було милуватися чудовим краєвидом, і вони погнали стомлених коней до Кримських воріт.

Двір коменданта був запруджений військовим людом.

Козаки спішилися, прив’язали коней до конов’язі. Старий Метелиця пішов роздобувати сіна, Сікач і Товкач метнулися в пошуках їстівного, а Арсен зі Спихальським, Гривою та Романом Воїновим попростували до великого кам’яного будинку коменданта. Арсен вирішив, що з його боку було б не по–товариському самому вручати високим воєначальникам спільно привезений з Туреччини фірман. Тому йшли всі гуртом.

Молодий, бравий стрілецький старшина, якому Арсен розповів про мету їхнього приїзду, на хвилину задумався.

— Коменданта, окольничого Ржевського, немає зараз у місті, — нарешті промовив він, не знаючи, як бути йому із запорожцями. — Хіба провести вас до полковника?

Арсен розміркував, що у нього нема підстав відмовлятися. Врешті, він привіз таку звістку, яку треба широко розголосити серед війська і народу. Тому сказав:

— Давай і до полковника.

Старшина завів їх до великої порожньої зали. Лише під однією стіною стояла довга широка лава, на якій сиділо кілька вартових стрільців з протазанами. Двоє дверей вело до сусідніх кімнат. З однієї з них доносився гомін голосів. Старшина обсмикав на собі каптан і сховався за дверима.

— Султанський фірман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! — долетів крізь нещільно причинені двері гучний голос. — Або зачекайт! Я сам виходіль… Панове офіціри, гераус[109]! Запорожці привозіль султанський фірман… Я хочу бачіль його негайно!.. Ком, ком[110]!

В залу вивернув цілий гурт військових старшин. Попереду йшов рожевощокий полковник. Його ясно–голубі очі з цікавістю ковзнули по козаках, що виструнчилися перед ним.

Роман Воїнов здригнувся і хотів було відступити назад, але в залі настала тиша, всі завмерли, і він не посмів порушувати стрій.

— Полковник Трауерніхт! — об’явив хтось із старшин.

Арсен виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до підлоги.

— Ти привозіль фірман? — спитав Трауерніхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака.

— Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччині. Кошовий Сірко наказав відвезти до гетьмана і пана воєводи, а по дорозі — показати комендантові Чигирина, щоб він спішно готував фортецю до нової облоги.

— О–о, ві слухаль? Що говорить цей косак?.. Це є знову війна! — вигукнув полковник.

— Так, пане, — підтвердив Арсен, виймаючи фірман і подаючи його полковникові.

Той розгорнув, повертів перед очима.

— Швайнерай[111], але ж тут написано по–турецьки!

— Так, пане. Дозвольте — я прочитаю і перекладу.

Арсен уже знав зміст листа напам’ять і швидко переказав його.

Трауерніхт не спускав з нього погляду. Видно було, що він вражений не тільки важливою вісткою, а й тим, що звичайний запорожець так вільно перекладає з турецької.

— Панове, надзвичайно інтересант! — вигукнув голосно. — Ми ждали війна, але все–таки сумнівались… і от запорошці привозіль таку важливу новіну… Колосаль! Колосаль! — і поплескав Арсена по плечі. — Данке, майн лібер![112]Я завшти віт залорошський косак у захопленні бути… Дуже добрі зольдат, майне гершафтен[113]!.. Від цих новін воєвода Ромодановський дуже задоволений бути… Я також задоволений… Молодшина, косакен… — І глянув на Арсенових товаришів. — А то твої камераден?[114]

Він підійшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Німець поблажливо поплескав його по плечі також.

— О, богатир! Геркулес!.. А цей… Ба! Ба! — І раптом поперхнувся, витріщив очі, а його вид почав наливатися кров’ю. — Доннерветтер![115]Але ж то єст холоп Ромка Воїноф! Ройбер![116]Грабіжник! — він задихнувся, посинівши від люті, що нахлинула на нього. — Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд![117]Він ніякий косак єст! То єст мій кріпак… З сільця Плоского, із–під Тули… Бунтівник, підпалювач… Спалив мій маєток… Дуже корош маєток… І втік, ферфлюхтер!.. Н–на!.. Тепер маєш — він став залорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разіна?.. Голюбшику, твоє місце на стайня! Там я покажу, як палить мій тім?.. Зольдатен, схопіть його — забийт у кайдани! В тюрму! — Трауерніхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою.

Стрільці схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку він намагався вийняти з піхов. Поволокли до виходу.

— Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзі! — крикнув, пручаючись. — Ось яку волю я знайшов на батьківщині! Прокляття!

Арсен кинувся до полковника.

— Стривайте! Що ви робите! Негайно звільніть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звістку, а ви його в тюрму! Оце така нагорода?

— Чого косак так кричить? Чи він гадає, що тут сапорошський зіч? — промовив глузливо Трауерніхт.

Арсен аж тремтів від люті. Ні, не такої зустрічі він чекав у Чигирині! Рука мимоволі потяглася до шаблі. Та його раптом відтер плечем Спихальський, а Грива міцно здушив за лікоть.

Пан Мартин став перед полковником, наїжачив на нього вуса. Обличчя його зблідло, а очі були готові виприснути з орбіт. Голос тремтів:

— Пся крев!.. Пане полковнику, але ж то неподобство творити таке зухвале злочинство над нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навіть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного півня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось останнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився своїй ойчизні! До того ж він юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, річ друга!

Трауерніхт поривався щось сказати, та Спихальський так розійшовся, що не помічав того, і продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима:

— Ниньки я майже зрозумів, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з своїми кріпаками, якшо така добра й чуйна людина, як пан Роман, підняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гірше, ніж вашому бидлові… Але ж, панство, хлоп — теж чловєк, холера ясна!.. Він має ту ж плоть і кров, що й ми, шляхтичі. Він так само радіє, сумує, кохає і ненавидить… Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан Єзус? Га? Питам вас!..

— Холоп — то єст холоп, майн лібер! — вирячився на Спихальського Трауерніхт. — Якщо ви єст справді шляхтич, як заявляйт, то мені дивно слухайт од вас подібну мову!.. Ніхт вар[118], панове?

— Так, так, пане полковнику, — почулися голоси.

— Ві слухаль?.. На цьому з холопом кінчайт!.. Шпасибі, косакен, за фірман, за надзвичайно важливу звістку… Гадаю, воєвода Ромодановський дасть вам за неї шудесний презент.

— Нам не потрібний ніякий презент! — вирвався знову наперед Арсен. — Звільніть нашого товариша! Інакше ми домагатимемося його звільнення силою зброї! — І він люто стукнув руків’ям шаблі.

— Вас?[119]Що то означайт, менш?[120]Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвір!

Від гніву та образи кров шугнула Арсенові в голову. Він рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауерніхт скрикнув злякано і поточився назад. Та в ту ж мить між ним і запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого старшини.

— Стоп! — вигукнув він громовим голосом. В його мові теж чувся чужоземний акцент. — Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити її! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справді треба бути обачнішим у виборі слів, адже стоїте не перед татарами чи яничарами… А вам, полковнику, мусить бути соромно за те, що дозволили собі заарештувати одного з запорозьких гінців. Це не міняє справи, що вісім чи дев’ять років тому він був вашим кріпаком і вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старі рахунки!

— Полковнику Гордон! — верескнув Трауерніхт. — Ви забувайт, що тут нижчі чини! Я не потерплю образи! Прошу не указу–вайт мені, як я мус поводитися зі своїми кріпаками!

— В своєму маєтку ви вільні поводитися з ними так, як вам дозволяє ваша совість. Але тут, у війську, немає кріпаків! — Полковник Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. — Ви зробили помилку, і її треба виправити, щоб не завдати шкоди обороні Чигирина.

— Полковнику, ві перебільшувайт!

— Ніскілечки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожців, що з їхнім товаришем нічого поганого не станеться. Його долю повинен вирішити головнокомандувач князь Ромодановський… А до того часу за його безпеку ручаюся я! Від вашого імені, полковнику, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з їхнім товаришем насилля.

Трауерніхт не відповів нічого. Мовчки зник за дверима, Гордон повернувся до Арсена. Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.

— А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до воєводи або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити полковника Трауерніхта випустити його з тюрми… А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!

Арсен мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.

Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Арсен і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті йому це набридло, і він замовк.

Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані:

— Що трапилося?

Арсен розповів про лихо, що скоїлося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер — маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!

Гарячкуватий Сікач вихопив з піхов шаблю:

— Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б’ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій — шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!

— Чекай, чекай! — остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. — Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь — скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо — стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів… Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… — І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п’ятірнею.

— Батько правду каже, — сказав спроквола небагатослівний Товкач.

— Що ж тут можна придумати? — гарячкував Сікач.

Погляди всіх звернулися на Арсена.

— Є кілька шляхів, — промовив той. — Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все–таки цей шлях не підходить. Когось ми уб’ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа… Є другий шлях — законний. Просити воєводу Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість…

До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Арсен замовк. Стрільцеві було років під тридцять, але невеличка темно–руса борідка і такий же темно–русий, підстрижений під скобу чуб, що вибивався з–під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Арсена:

— Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга…

— Про Романа? Хто ти такий! І чому турбуєшся про нього?

— Не дивуйтеся, братці, — усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. — Мене звуть Кузьмою Рожковим… Я супроводжував полковника Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова… Я, щоб ви знали, як і він, туляк…

— Ти раніше знав Романа?

— Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома… Афанасій Іванович Трауерніхт… Воєвода він добрий, та з кріпаками поводився, як із собаками… Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.

Запорожці щільніше оточили стрільця. У Арсена загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.

— Де зараз Роман?

— Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.

— І варту поставили?

— Атож.

— Як його можна звідти визволити?

— Цього я зараз не знаю. Треба розвідати, подумати.

— А тим часом німець закатує Романа!

— Не закатує. Ви чули, що сказав мій полковник?

— Гордон?

— Так. Справедливий шотландець. І вояка умілий… Він заступиться за Романа.

— Гм!.. — Арсен задумався. — Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? — подивився він на товаришів.

— Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене! — загукали козаки. — Ти роздобув фірман, ти читаєш по–турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато… А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.

— Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, — сказав Грива. — Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.

— Так буде добре, — погодився Кузьма Рожков.

Всі зійшлися на цьому.

Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового, або, як тепер його почали звати, Московського мосту через Тясмин.

Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато літ поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.

Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про сина Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.

За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.

— Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.

Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі:

— Проси!

До намету ввійшов Самойлович, високий, огрядний, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір’ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.

— Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!

— Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!

Гетьман важко опустився на канапу.

— Не гостювати я приїхав… Доведеться воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!.. Як торік!..

— Ми це передбачали.

— А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар…

— Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.

— Так, Чигирин — це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п’ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною — п’ятдесят тисяч козаків!

— Мене сповістили, що сюди йде князь Касбулат Черкаський з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде понад сімдесят тисяч. А з козаками — сто двадцять…

— Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з Божою допомогою можемо успішно протистояти їм!

— Війна — це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів…

— Один з них — у наших руках і чекає дозволу зайти до намету.

— Запорожці?

— Так.

Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.

— Введи гінця із Запорожжя, — наказав Самойлович.

До намету ввійшов Арсен Звенигора. Вклонився:

— Чолом, воєводо! Чолом, ясновельможний гетьмане!

— Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! — наказав гетьман.

Арсен вийняв фірман. Переклав.

Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака:

— Спасибі, молодче! — І повернувся до гетьмана: — Надзвичайна удача! Я накажу негайно відіслати цей лист цареві… Що ми з нього дізналися? По–перше, наші торішні добрі знайомі ібрагім–паша і хан Селім–Гірей усунуті з своїх високих посад і заслані на острів Родос. По–друге, великим візиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара–Мустафою. Це розумний і жорстокий воїн. Звичайно, він не захоче зазнати долі ібрагіма–паші і докладе всіх зусиль, щоб домогтися перемоги. Третє. Як і торік, турки ідуть під Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися і не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цій звістці, картина прояснилася, і ми будемо діяти напевне. Але порівняно з минулим роком розширюються загальні цілі війни. Султан уже не задовольняється тільки Чигирином, а хоче захопити Київ і навіть Лівобережну Україну. Однак Мустафа–паша зможе зробити це тільки після того, коли знищить наше військо під Чигирином. Отже, наше завдання — не допустити здачі міста або ж, на крайній випадок, зберегти боєздатним наше військо… Нарешті, одна із цілей султана — знищити Запорозьку Січ. Видно, торішні набіги запорожців на турецькі і татарські тили не на жарт стурбували його.

— Безперечно, нам пощастило, — погодився Самойлович. — І я вже відповідним чином нагородив запорожців.

Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Арсенові:

— Спасибі, козаче. Від гетьмана знаю, що ти не сам привіз цей фірман. Я накажу видати з казни кожному по десять золотих червінців.

Арсен злегка вклонився:

— Красненько дякую, воєводо. Однак, якщо ваша ласка, замість золотих червінців ми хотіли б просити у вас милості для одного з наших товаришів… Він разом зі мною привіз цього листа з самої Туреччини.

— Що з ним?

— Його схопив полковник Трауерніхт.

— Як же так? Трауерніхт проявив самоуправство… А за віщо він його заарештував?

Арсен сміливо глянув у вічі бояринові. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тільки правдива розповідь може допомогти визволити Романа.

— То був кріпак полковника… Кілька років тому він утік від нього на Дон.

Ромодановський нахмурив брови. Лівою рукою схопив бороду і почав закручувати на вказівний палець. Це була прикмета, що воєвода чимось незадоволений.

— Так об чім же мова! Трауерніхт просто повернув собі те, що йому належало!

— Але ж то людина, а не річ… Низове товариство прийняло його до себе — він став запорозьким козаком!

Гетьман, дивлячись на Ромодановського, іронічно посміхнувся: на обличчі того промайнули погано приховані досада і роздратування. Не чекаючи, що відповість козакові воєвода, Самойлович відкланявся і вийшов.

Ромодановський став перед Арсеном, насупився:

— Якщо кожен кріпак–утікач об’являтиме себе донським чи запорозьким козаком, то ми, поміщики, зостанемося без робітних людей, без кріпаків. До того ж вони збираються в гурти, і серед них починається бродіння. З’являється Степан Разін — і ллється дворянська кров!.. Ні, ні, козаче, не проси у мене заступництва для такого бродяги!.. На місці Трауерніхта я зробив би те саме!

Арсен відчув, як здригнулося серце і все скаламутилося в його душі. Однак він розумів, що говорити далі марно і небезпечно. Не оповіщати ж воєводі про участь Романа у повстанні Разіна! Але ще лишався наказ Сірка. Тому запорожець знову вклонився.

— Ну, що ще? — вже незадоволено промовив боярин.

— Воєводо, — понизив голос Арсен, — хочу передати таємне прохання кошового…

— Кажи.

— Кошовий боїться, що гетьман примусить запорожців іти під Чигирин… Це дало б татарам і туркам можливість легко заволодіти Січчю, а потім і всім півднем нашого краю. Сірко вважає, що ми на Низу принесемо більше користі, ніж під Чигирином. У слушний час запорожці нападуть на Крим чи на Буджацьку орду і змусять хана відступити з–під Чигирина. Ми не пропустимо по Дніпру турецькі човни з припасами. Січова фортеця в тилу ворога, маючи кілька тисяч запорожців, буде більмом на оці у Кара–Мустафи. Ми знатимемо всі наміри турків, напрями пересування їхніх військ і кількість їх… Ми будемо стерегти шлях на Москву…

Ромодановський задумався. Ні, що не кажи, а треба віддати цьому запорожцеві належне: розумний, хоробрий достобіса! І міркує, як зрілий досвідчений воїн, дарма що молодий… Може, він поспішив, відмовивши в його просьбі? — думає воєвода. Одне слово Трауерніхтові — і той випустить свого колишнього кріпака. Та враз думка воєводи сягає на кілька років назад… Грізні заграви осявають береги Дону і Волги — то проходять повстанці Разіна… Вогонь повстання розростається, шириться і заливає усе нові й нові місцевості Московської держави, докочуючись мало не до столиці. Відгомін того повстання ще довго стрясав землю і ледве не коштував йому життя під час заворушень на Харківщині і Білгородщині. Він пригадує в одну мить і те, що ватажком того заворушення був Сірко… Сірко! Напружені взаємини склалися з ним у воєводи. Ромодановський знає, що кошовий отаман не забув, з чиєї милості був запроторений аж на Іртиш після придушення харківських заворушень. Тільки настійливі просьби запорожців змусили царя Олексія Михайловича повернути Сірка з Сибіру. Цар «дарував» йому свободу, взявши з нього урочисту присягу, принесену в царських палатах у присутності ближніх бояр і думних людей, — служити його царській величності вірно, ні на які спокуси не піддаватися, намов ніяких не слухати і слів непристойних не вживати… Розуміє боярин, що Сірко — незвичайна людина, що тільки він може разом з запорожцями успішно відбивати криваві наскоки татар і сам у відповідь робити спустошливі походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згадує йому старого, однак і не забуває, що той не терпів утисків і знущань не тільки з боку татар, а й од своїх панів… Воєвода розуміє, що кошовий не хоче приводити своє військо під Чигирин, щоб тут не зустрітися з ним… Ну, що ж — хай промишляє на Низу! Там він зі своїми шибайголовами принесе більше користі… А Трауерніхтові нічого говорити не буде! Не стане він, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здійме на нього руку!

Поки боярин думав, Арсен стояв непорушно, з цікавістю спостерігаючи, як змінюється обличчя воєводи. Нарешті Ромодановський підвів на нього очі:

— Я напишу кошовому. Завтра тобі передадуть мого листа — відвезеш на Січ. Та, на всяк випадок, запам’ятай: запорожцям — лишатися в Січі і частиною своїх сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною — напасти на Кизи–Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад–Гірей почував себе під Чигирином мов карась у ятері!.. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів.

— Тоді — йди! З Богом!

— Ну що? — кинулись запорожці.

— Ет, не питайте! — сказав розчаровано Арсен. — Ворон воронові ока не виклює!.. Пани скрізь однакові, хай їм грець! Боярин відмовився допомогти!

— То маємо шаблі в руках! — домагався свого запальний Сікач. — Силою визволимо Романа! Їдьмо негайно!

— А то, панове, думка! — підтримав його не менш гарячкуватий Спихальський. — Гайда на Січ! Візьмемо півкуреня козаків, повернемося до Чигирина — хай тоді начувається тен шваб!

Почалася суперечка. Сікачеві і Спихальському протистали Метелиця і Товкач.

— Ви як маленькі діти! — сердився Метелиця. — Шаблями! Шаблями! А що з того вийде — не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дізнаються, подивляться, винюхають, а тоді й візьмемося за діло! Треба обхитрити Трау–увер… Траер… Тьху, чорт, язика зламаєш, поки вимовиш!.. Траверніхта, грім на його голову!

— Батько правильно мислить, — сказав Арсен. — Наосліп нападати — карк зламати! Пошукаємо іншого шляху — розумнішого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але це — в майбутньому. Вирушаємо назад завтра. По дорозі я хочу на годинку заглянути додому, якщо ви згодні…

Арсен скучив за рідними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою. Якщо раніш, навіть у неволі, він спав безтурботним молодечим сном, то тепер вечорами довго не міг заснути. Перед очима зринали картини минулого, довго невідступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорогої дівчини. Як їй там, у Дубовій Балці? Що робить? Про що думає? Чи не жалкує, що поїхала з ним у чужу країну?

Товариші зрозуміли його почуття.

— Безперечно, заїдемо, — сказав Сікач.

А пан Мартин аж просяяв: йому й досі згадувалися смачні пиріжки з сиром і сметаною та шулики з медом, якими пригощала їх Арсенова мати. Того дня він уперше за багато років по–справжньому вдосталь поласував смачною їжею. Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по–людськи.

— Ще б пак! — крякнув задоволено пан Мартин. — Чом би нам і не заїхати? Для козака сто верст — не гак, коб лиш попоїсти всмак!

Усі засміялися. Навіть нові друзі поляка — Метелиця, Сікач і Товкач — уже знали, що пан Мартин ласун, і завжди лишали для нього кращі шматки. Незважаючи на щоденні переїзди та турботи, він за час мандрів і життя на Запорожжі від’ївся, налився здоров’ям, викохав чудові вуса, що вже не обвисали вниз, а стрімко розходилися вбоки і навіть трохи випиналися наперед, і, за запорозьким звичаєм, поголив голову, залишивши на тім’ї пишного рудого оселедця. Всім своїм виглядом, навіть одягом він зараз скидався на бувалого запорожця, і тільки окремі словечка та польські звороти в його лемківській говірці видавали його походження.

— Я теж не від того, — підтримав друзів і старий Метелиця.

На тому й порішили.

На другий день вранці ад’ютант воєводи вручив Арсенові Звенигорі листа кошовому і п’ятдесят золотих червінців — нагороду за важливу вістку. Зоставатися надовше в таборі, що кишів військовим людом, не було потреби, і запорожці помчали до Дубової Балки.

Ще здалеку, переїжджаючи вбрід Сулу на мілині, запорожці помітили в хуторі якесь дивне і незвичайне пожвавлення. Посеред хутора, на вигоні, стояв натовп, чувся гул стривожених голосів, крізь який проривалися окремі вигуки і голосіння.

— Що воно там за оказія? — спитав пан Мартин.

Арсен стривожився. Підвівшись на стременах, намагався розгледіти, що діється на майдані, але, крім строкатого жіночого вбрання, солом’яних брилів та шапок–бирок, не побачив більш нічого.

Не роздумуючи довго, погнали коней лугом і незабаром вихопилися вузькою хутірською доріжкою на широкий вигін.

Тут зібралося майже все населення Дубової Балки. Одного погляду на зажурених, заплаканих жінок, принишклих дітей, стурбованих старих чоловіків і сивих дідів, а особливо на озброєних по–похідному козаків було досить, щоб зрозуміти, що тут виряджають на війну.

На запорожців усі звернули увагу. До Арсена крізь натовп продерлася заплакана молодиця, схопила за стремено. Арсен стримано привітався.

Молодиця підвела вгору розпухле від сліз обличчя:

— Арсенчику, голубчику, скажи ти моєму кайвірові, — може, хоч тебе він послухає! З того часу, як приїхав з твоєю сестрою, мов підмінило чоловіка, — все видає себе за вояку! Замість того, щоб косити та жати, стрибає на коня і мчить у степ. Там шаблею рубає будякам голови, стріляє з мушкета… Все пнеться в козаки… А сьогодні — голівонько моя бідна! — разом з усіма збирається до війська! Кидає мене з двома дрібними дітками сиротою нещасною… А–а–а!

Вона прихилилась до Арсенової ноги і заридала.

«Кайвір» стояв збоку, похмуро глипав на дружину і на запорожців. Це був Іваник. Він мав при боці шаблю, а в руках — мушкета. Козацький жупан брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самі вуха, та чоловічок цього не помічав і хвацько підкручував ріденькі вуса.

— Зінько, годі! Поплакала — і досить! Однак буде по–моєму… Знаєш–маєш… Як надумав — так і зроблю!.. Турки йдуть, а я сидітиму, гадаєш, у запічку? Ні, ні, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу притягну тобі на аркані…

— А щоб тебе потягло до виру, іроде! Як ти оце з мене жили тягнеш! — Огрядна молодиця пустила стремено і накинулась на чоловіка. — Бодай я забула той день, як стала з тобою під вінець, бродяго несусвітний!

Арсен не мав часу слухати прокльони і плач розхвильованої жінки й торкнув коня. Ще здалеку він впізнав Стеху та Златку, які, розштовхуючи людей, бігли до нього:

— Арсене!

Обидві мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом зупинилась нерішуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись і поцілувавши сестру в розпашілі щоки, Арсен простягнув руки до Златки, ніби підбадьорюючи її. Златка оглянулась навкруги. Сотні очей в цю мить повернулись до неї. З цікавістю слідкували за кожним її рухом і поглядом.

Бачачи, що дівчина все ще вагається, Арсен порівнявся з нею. І раптом, несподівано для всіх і в першу чергу для самої Златки, підхопив її попід руки, підняв і посадив поперед себе на коня.

— Ой, любий, що ти робиш? — шепнула злякано дівчина. — Люди ж!

— Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?

— Ні.

— А з воєводою як?

— Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.

Вони поволі їхали вздовж хутора: попереду Арсен зі Златкою і Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи відставши, запорожці.

— Під’їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до неї. В очах дівчини — невисловлене запитання.

— Що тобі, сестронько?

Стеха почервоніла.

— Арсене, а що я тебе хочу спитати? — почала несміло.

— Кажи.

— А де подівся отой твій товариш?

— Який? — здивувався Арсен.

— Ну, такий білявий… Романом звати…

Арсен пильно подивився на Стеху. Тепер від його допитливого погляду не втекло замішання, що оволоділо дівчиною, і краска, що ще густіше виступила на щоках. А–а, так он воно що! Якоїсь години було досить, щоб дівчина запримітила і розкішний пшеничний чуб Романів, і його стрункий стан, і всю його спокійну голубооку красу!

На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.

— Він загинув? — спитала швидко.

— Ну, з чого ти взяла? — зволікав із відповіддю Арсен. — Він живий. Залишився в Чигирині…

— Не захотів їхати сюди з тобою? — В її голосі враз забриніли почуття враженої гордості.

— Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи… А тобі що? Ти часом не того…

Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з–під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.

Запорожці в’їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.

Арсен з одних обіймів переходив до інших. Спихальський теж, на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.

Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха та Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на всі боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив’янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.

Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви. Йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом…

— Ох, що то за розкіш, панове! — басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив’янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт: — М–м–м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!

— Не поспішай, пане Мартине, хвалити, — сказав дід Онопрій, встаючи з–за столу. — Є на світі і дещо смачніше.

Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев’яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.

Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.

— О, пан Єзус, яка то втіха! — І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. — Що то єсть, пане?

— Мед, пане Мартине… Варений мед.

— О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!

Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці зі Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Арсен ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.

— От і війна, Арсене? — спитав воєвода. — Сьогодні прискакав гонець — закликав усіх, здатних носити зброю, до війська…

— Чекаємо незабаром Кара–Мустафу.

— З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!

— Вам рано, воєводо, про це думати… А якщо Бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!

— Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, — вставив Якуб. — Чи не поїхати б і мені під Чигирин?

— Ні, ні, — гаряче заперечив Арсен. — Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці… Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під Богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.

— Так, Арсен правду каже, — погодився Младен. — Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки… Та як тільки я стану твердо на ноги, поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий — і ми знову піднімемо людей проти османів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!

Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину, Молдову та Правобережну Україну. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Арсен мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.

Пізно ввечері полягали спати.

Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.

Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе — на тисячу ладів — кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.

Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері — з темряви майнула невеличка біла постать.

— Златко!

Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен міцно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.

— Златко!

— Як я виглядала тебе, Арсене!

— Я теж, мила, ждав цього часу!

— Але ж ти завтра ідеш?

— Мушу, кохана. Насувається війна.

— Я знову ждатиму на тебе.

Він міцно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці вони звернули ліворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.

Запорожці в’їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Московський, або Калиновий, міст.

Як змінилося за ці дні місто! Тисячі московських стрільців та українських козаків–сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею, щоб латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу, — кашовари готують обід.

Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.

Чигирин ще дуже добре пам’ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.

Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову колоду і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і, не поспішаючи, спустився додолу.

— Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? — запитав Арсен, потискуючи козакові руку. — Роман ще й досі в темниці?

— А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!

— В тому ж самому льосі?

— В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.

— Ви не пробували поговорити з ними?

— Нічого не виходить. Не вступають у розмову.

— Хай йому чорт! Так підкупити треба!

— Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?

— Романа нікуди не виводили? Не допитували?

— Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися — допомогли. Зате маю тепер обов’язки, і не завжди щастить відлучитися.

— Не багато ж ви встигли зробити, — розчаровано промовив Арсен. — Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що–небудь?

Грива ображено знизав плечима:

— Рожков знає те, що й я… Та ось і він!

Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, відразу збагнув причину поганого настрою товариша:

— Що, брате Гриво, перепало вже?

— Перепало, — похмуро сказав той. — Арсен думає, що тут нам легко було.

— Я не думаю цього, — заперечив Арсен роздратовано. — Але могли ж ви до цього часу придумати що–небудь!

— Не треба поспішати, — сказав Рожков. — Поспішиш — людей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив полковника Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.

— Він першого–ліпшого дня може вивезти його звідси, а тоді — шукай вітра в полі! Десь тихо закатує — і не дізнаємося.

— Ну, що ж, головою об стіну не битимешся…

Арсен з досадою стукнув руків’ям шаблі:

— Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші… Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!

— Це можна зробити не раніше вечора, — сказав стрілець. — Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.

Раптом із замку ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі сторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля. У вухах задзвеніло. Коні тривожно заіржали, затупотіли, присідаючи на задні ноги.

— На Бога, що трапилося?

— Турки–и! Турки–и! — пролунав із вежі чийсь гучний голос. — Зачиняйте ворота!

Запорожці вискочили на вал. Звідси видно було всі підходи до міста з півдня, заходу і сходу. Арсен кинув швидкий погляд на далекий краєвид і зціпив зуби.

Вдалині котилася по полю темна хвиля. Широкі лави кінноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, від Суботова, понад Тясмином, ішли яничари.

— Ну от — почалося! — сказав Метелиця.

— Так, почалося. Незабаром вони будуть під стінами міста. І якщо ми не хочемо опинитися в облозі, то повинні негайно тікати звідси, — сказав Арсен, в думці картаючи себе за те, що заїздив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. — Що будемо робити, браття?

— А що — їхати на Запорожжя! — висловив загальну думку Метелиця.

Арсен розумів, що залишатися в обложеному місті він не може, не має права. листи від гетьмана і воєводи Ромодановського змушують його спішно мчати в Січ. Та й Романа кидати напризволяще теж не міг. Де ж вихід?

— Друзі, — звернувся він до Рожкова і Гриви, — не гнівайтесь на мене. Бачу, що тільки ви зможете тепер чимось зарадити Романові… Ось гроші — використовуйте їх на свій розсуд!.. А я постараюсь невдовзі прибути до вас. Навіть якщо Чигирин буде оточено з усіх боків, я знайду можливість проникнути в місто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому!

Запорожці скочили на коней і помчали до Кримських воріт, маючи надію прослизнути поміж наступаючими турецькими військами і Тясмином у напрямку на Павлиш.

Поиск по сайту: