ЗНОВУ В НЕВОЛІ

Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам’янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.

Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап’єшся з нескаламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.

Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці… Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми… З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові — Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.

Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.

На сьомий день зустріли перші загони султанського війська, що йшло їм назустріч.

Бранців зігнали з дороги. Повз них проходили піші й кінні воїни, мерехтіли зброєю і різнобарвним одягом. Пишно вбрані аги гарячили вороних і білосніжних коней. Ревли запряжені у важкі гарби круторогі буйволи, спокійно коливалися невидані на півночі двогорбі верблюди, навантажені величезними тюками.

«Почалося! — подумав Арсен. — Скільки ж їх іде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою!.. і чи знають там, на Україні, про лихо, що незабаром чорним смерчем прокотиться по безкраїх степах?»

Він сидів на обочині дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї — шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокалі берні пістолі. Загони акинджіїв[95], що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.

Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.

Нарешті, одного дня показався Стамбул. Величезне місто здиблювалося на крутих пагорбах стрімкими шпилями мінаретів, банями якихось невиданих кам’яних будов. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блискотів під сонцем вузький Золотий Ріг[96].

Невільників до міста не пустили — голову валки направили в обхід до пристані. Тут їх завели в обгороджене високим кам’яним муром тюремне подвір’я, вишикували і передали якомусь сонному азі. Коли стрій завмер, ага поволі обійшов його, перелічив усіх, потім сказав хрипким голосом:

— Віднині ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух — канчуки! За втечу — смерть!.. Хто краще працюватиме, одержуватиме їжу двічі на день. Хто гірше — тільки один раз!.. Козакам, якщо є такі, вийти на п’ять кроків наперед!

Чоловік двадцять вийшло із строю. Трохи повагавшись, вийшов і Арсен. Запитливо глянув на агу. Для чого йому потрібні козаки?

— Ви підете зі мною, — сказав ага. — Решті можна розійтись…

Стрій враз зламався. Люди розбрелися по рудих горбах, усіяних земляними льохами, мов кротовинням.

Козаки пішли за агою і незабаром опинилися в темному цвілому підземеллі, звідки на них війнуло застояне, смердюче повітря і випари нечистот. Арсен мимоволі відсахнувся, але міцний стусан між лопатки примусив його прискорити ходу.

В підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудній долівці, другі сиділи попід стінами. Треті товпилися біля ґратчастих дверей, де було свіжіше повітря. Обірвані, зарослі, мов дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх — залізні кайдани. У декого — тамга[97]на щоці або на лобі.

Позаду загриміли двері, брязнув засув.

Новачків оточили в’язні–старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там дома, на Україні. Арсена обняв якийсь високий зарослий бородатий чоловік, притис до грудей:

— Невже це ти, друже?

Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки тут знають його? Невже хтось із запорожців?

Раптом світло упало на обличчя бороданя, на копицю пшеничного волосся на голові. Той усміхнувся — заблищали білі зуби і великі голубі очі.

— Роман Воїнов! Донський козак! — зрадів Арсен. — Оце так зустріч!

Вони обнялися, поцілувались. Навіть забули про кайдани, що обтяжували руки й ноги.

Запитанням не було кінця. Хоч яка коротка була зустріч у Кафі, вона навіки зблизила двох козаків — запорожця й дончака. Добре слово і добре діло ніколи не забуваються!

— Ну, а з тобою що трапилося? — спитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.

— У мене все вийшло простіше. Але не легше, — з сумом відповів Роман. — Привезли до Стамбула, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому[98]…

Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було задушно від безлічі брудних, немитих тіл. Моторошно від голосних викриків і болісного стогону хворих…

Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди–куле[99]. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам’яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам’яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

Козаків завели на широке подвір’я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам’яним ґанком, де виднілися обковані залізом двері.

Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

— Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

— А ти думаєш, галушки даватимуть?

— Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

— Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

— Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

— Тихше! Тихше! Виходять!

Двері розчинилися. На широкий кам’яний ґанок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові — горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір’їнами і камінцем–самоцвітом… Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з–за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов’яга.

Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося…

Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м’язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?

Сивовусий виступив наперед:

— Браття козаки! — Голос його звучав приглушено. — Браття невільники! Люди православні! Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці Божій — і ось я сьогодні вільний і при зброї! і для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!

Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з’явилась упевненість, поважність.

— Гм, куди він гне? — промовив високий літній невільник, що стояв попереду.

— Цить, Гриво! Послухаємо! — загукали довкола.

Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.

— Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, Богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, — і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: — Султан об’являє козакам–невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!

Він зробив паузу. і в цю мить загримів голос:

— Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? і де тут взявся Юрась Хмельниченко? — то гукав невільник Грива.

По рядах прокотився глухий гомін.

Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:

— Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу… Але це все — позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..

Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.

— Браття! — гукнув голосно. — Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам’ятає мене з давно мину–лих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман… Я закликаю вас, браття, стати під мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну — село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!

Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:

— Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький!

Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:

— Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, — вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць–другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий — виходьте наперед! З вас тут же зіб’ють кайдани! Виходьте, браття!

Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.

Раптом з лівого крила вийшов наперед худий, змучений чолов’яга. Брязкаючи важкими путами, підійшов до ґанку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, ніби давлячись сльозами:

— Простіть мене, браття, і не проклинайте! — Він похилив чубату сиву голову.

— Заклечаний, що ти робиш? — крикнув хтось.

— Несила терпіти більше, браття, — відповів Заклечаний, не підводячи голови. Потому повернувся до ґанку, вклонився. — Я готовий служити тобі, пане гетьмане!

Той зробив знак рукою. Із–за ґанку вийшли ковалі з переносним ковадлом, молотом і зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани.

Многогрішний, весело усміхаючись, вигукнув:

— Початок зроблено! Хто ще? Сміливіше, друзі!

Вийшов ще один — невисокий блідий юнак, майже підліток.

Мовчки вклонився, простягнув до ковалів заковані руки. З них упали на землю густі краплини крові. Юнак хитався від виснаження. Крізь брудні діряві лахи просвічувало худюще, аж зелене тіло, випирали гострі ключиці.

Арсена тіпало, як у пропасниці. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усі? Кому вони вірять? Многогрішному? Турецьким пашам? Султанові? Своїм найлютішим ворогам? Чи нікчемному зраднику Юраськові?

Він розштовхнув Романа і Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований і обурений Воїнов схопив його за рукав:

— Ти часом не здурів, Арсене?

Але той відмахнувся і швидко пішов до ґанку.

Многогрішний, не впізнавши козака, радів. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, навіть помолодшало.

— От бачите! — вигукнув він. — Є між вами розумні люди!

— А є, потурнаку проклятий! — сказав, підходячи, Арсен. — Не всі тут зрадники, як ти із своїм гетьманом і його поплічниками. — Він пальцем показав на тих, що стояли на ґанку, а потім повернувся до невільників. — Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрішного! Був разом з ним у неволі на берегах Кизил–Ірмаку! Кому ви вірите? Зрадникові, через якого загинуло багато наших людей? Відступникові, що забув віру і народ свій?.. Запитайте його, як він тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батьківщина проклене того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!

— Арсене, стережись! — пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.

Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрішного струмувала лють. Нижня щелепа тіпалась, як у пропасниці.

— Проп–пад–ди, с–соб–бако! — прохрипів він, вихоплюючи шаблю.

Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.

Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою — подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ґанку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів — усе змішалося в один грізний рев.

Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:

— Арсене! Брате! Зустрів–таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!

Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.

А розлютовані невільники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усіх боків простягалися страшні скоцюрблені руки, щоб схопити потурнаків за горлянки.

Переляканий Юрій Хмельницький і його почет позадкували до дверей.

— Варта! — заверещав Многогрішний, ховаючись за спину міцного горбоносого турка.

Яничари заступили собою двері, наставили гострі харби[100].

— Вургун! Дур! Стій! Назад, погані свині!

Варта відтіснила невільників. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами щабель, зганяючи на середину двору.

Арсен і Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цій людській круговерті, поволі просувалися до брами, де над головами виднілася пшенична кучма Романа Воїнова.

— На каторги всіх! — закричав позаду якийсь ага. — До опачин!

Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями ніг, валка невільників поповзла рудою, спеченою під гарячим сонцем дорогою назад, до моря.

Коли запопадливий на новини і різні історії Спихальський задовольнив свою цікавість, вислухавши докладну розповідь Арсена про все те, що з ним сталося після їхньої розлуки в очеретах біля Бургаса, запорожець у свою чергу спитав:

— Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?

— Серед козаків?.. Я мав надію, що здибаю кого–небудь із знайомих, прошу пана. і не помилився.

— Та ні. Як потрапив до рук яничарів?

Спихальський закліпав очима і зніяковів.

— О, то длуга гісторія…

— А коротко?

— Прошу пана… Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблів їй у пельку! Якраз по вашому відході. Я намостив собі був у човні гарненьку постіль з сухого очерету і трави. Приліг і…

— І закуняв? — усміхнувся Арсен, знаючи про цю слабість товариша. — Ох, пане Мартине, пане Мартине!

Спихальський зніяковів ще дужче.

— Так, прошу пана, закуняв… Аж раптом прокидаюсь від неґречного стусана під бік. Дивлюся — стоять наді мною два турки, глипають чорними очима, ще й регочуть, трикляті! Ну, я схопився і, не довго думаючи, двигонув єднего в пику, а другого в живіт. Враз облишили сміх, прошу пана! Ніби заціпило обом! «Що тут діяти? — подумав о тій миті. — Тікай, пане Мартине, до лясу!..» Стрибонув я з човна на берег — та в очерет! Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю і почали періщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опісля накинулися всі ті штири здрайці, зв’язали — і, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звідтам — сюди, на каторгу. От так…

— Сумна історія трапилася з нами, — промовив замислено Арсен. — Зовсім сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скількох злигоднів витерпіли — і маєш: знову в неволі! Та ще в якій — на галері… Одна втіха, друзі, — ми знову разом.

Вранці, з першими променями сонця, важка, але швидкохідна каторга «Чорний дракон», що мала три ряди весел, м’яко відчалила від кам’яного причалу стамбульського військового порту.

Глухо і спроквола загув на нижній палубі барабан — бум–бум, бум–бум! В такт його ударів одночасно піднімалися і опускалися по обидва боки судна міцні довгі весла. Хлюпотіла за бортом голуба вода, іскрилася міріадами сріблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садів, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського міста вривалася в тісні, затхлі приміщення для пайзенів — невільників–веслярів.

Арсен сидів на одній лаві з Романом і Спихальським у носовій частині судна.

Вчора, потрапивши на «Чорний дракон», вони до самого вечора вантажили у трюм разом з іншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в’ялену і солону рибу. А пізно вночі, коли робота була закінчена, невільників посадили до опачин. Звичайно кожну трійку веслярів приковували до брусів, на яких трималися залізні кочети. Але тут — чи то за браком часу, чи з якихось інших причин — їх просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормі був наглухо прикріплений до міцної дубової стіни, а в носовій частині замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий поміж закованими ногами невільників, звивався, мов чорна гадюка, і не давав змоги ступити від лави далі ніж на два кроки.

По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руці. А в темному закапелку, під сходами, біля діжки з водою, куняв старий, нездатний до важкої роботи пайзен. Його обов’язком було подавати гребцям воду і їжу.

Скрипіли від великої напруги у розбитих гніздах кочети, хлюпотіли за бортом блискучі весла. Стиха гомоніли, перекидаючись словами, невільники.

Арсен мовчки приглядався до нової, незвичної обстановки. Говорити не хотілося. Товариші мовчали теж. Міцно стиснувши зуби, щосили тягнули всі втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу і швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньої лави. А тоді випростовувались і знову тягнули весло на себе. Вперед–назад, вперед–назад!..

Безперервно гуде, відбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спітнілі люди.

Корабель швидко мчить мимо крутих берегів Босфору, чужих і непривітних, все далі і далі на північ, на широкі простори Чорного моря. Попутний південний вітер і сила багатьох десятків невільницьких м’язистих рук невпинно штовхають його вперед і вперед.

Та швидше за нього лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб’єш у кайдани!

Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися після втечі з Сливена. Він поспішав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Якубом і Драганом мали пробиратися далі. Дівчина тоді нічого не сказала. Тільки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, і Арсен відчув на губах солонуватий присмак дівочих сліз. То вона плакала від щастя й від горя одночасно.

«Златко, де ти зараз? Чи зустрінемося ми знову? Чи наші дороги розійшлися навіки?» — шепотів він у напівзабутті.

Потім думка шугнула на Україну, в тихий зелений куточок над сріблястою Сулою. З імлистої далини, як зі сну, випливли змарнілі, тужні очі матері. Самі очі! Йому хотілося побачити все обличчя, але ніяк уявити його повністю не міг. Одні очі, виплакані, сумні, стояли перед ним в голубій імлі, через степи і моря, через гори і долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, ніби питали: «Синку, де ти? Як тобі там, у чужих далеких світах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?»

Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очі, труснув головою. Видіння щезло, мов ластівка. Знову заскрипіли давно не мазані кочети, забряжчали іржаві ланцюги на ногах і руках. Пролунав пронизливий свист гарапника — і хтось голосно зойкнув.

Потім знову настала тиша. І думка линула далі.

Враз почувся гамір Січі. Спливли в уяві дебелі постаті Метелиці, Сікача і Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид діда Шевчика… І раптом з’явився сам кошовий Іван Сірко. Він був суворий і мовчазний. Пронизливий погляд його крицево–сірих очей бентежив козакові душу, хвилював невисловленим питанням: «Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не подаєш звістки?..»

«Як же не подаю? — вдарило в серце. — Хіба ж не дісталися на батьківщину викуплені у спагії діди? Ними ж переказував — ждіть навали з півдня!.. Хіба не добрався до Січі посланець Младена зі звісткою про похід візира Ібрагіма–паші? Батьку, як же? І переказував, і попереджав! Готуйтеся! Набивайте гаківниці і мушкети, сідлайте вороних коней! Хай пильнують дозорці на сторожових вежах у степу і вчасно підпалять бочку з смолою — знак, що в полі з’явився ворог. От тільки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя і передати тобі, батьку кошовий, усе, що бачив тут і чув… Та й чи прибуду коли–небудь?»

Шумить попереду відкрите море, розвіює важкі невільницькі думи, що напливають, мов хмари. Свіжішає вітер — уже аж гуде в снастях корабля і мчить, не зустрічаючи перепони, вдалину, здіймаючи високі пінисті буруни.

Невже пропливли Босфор?

Так. Уже море. І «Чорний дракон», вийшовши на широкі сині простори, змінює напрям і пливе прямо на північ.

Поиск по сайту: