Монопольна рента

Серед великої різноманітності земель виділяються такі, що розташовані у винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Господарства, розташовані в таких районах, завдяки виключним умовам, створеним природою, мають можливість вирощувати рідкісні продукти: цитрусові, виноград особливих сортів, чай екзотичні фрукти, овочі. Попит на цю продукцію, як правило, вищій за продукцію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню такої продукції (вартість). Такі ціни називаються монопольними.

У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського продукту у вигляді прибутку. Цей надлишок і є монопольною рентою, яка привласнюється власником землі, що знаходяться у виняткових умовах. Джерелом монопольної ренти є висока доходність окремих культур, що користуються підвищеним попитом і мають обмежену зону вирощування. Основні фактори монопольної ренти - прийнятність (придатність) зони для вирощування культур, що користуються підвищеним попитом і є високо доходними, та специфічні особливості культури, продукція якої користується підвищеним попитом і характеризується високою доходністю.

Користувачі такою землею (орендарі) сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого земельного податку.

Всі рентні доходи розподіляються між державою, земельними власниками й тими, хто користується землею (фермери, селянські господарства, селянські спілки, кооперативи тощо). Методи, форма й частка розподілу визначаються пануючими відносинами власності в аграрному секторі. Загально народна власність на землю передбачає: по-перше, відсутність абсолютної ренти, отже, збагачення земельних власників за рахунок усіх різних споживачів сільськогосподарської продукції; по-друге, концентрацію диференціальної ренти 1, як дару природи, в руках держави й використання її в інтересах усього суспільства; по-третє, мінімальне вилучення диференціальної ренти 2, для того, щоб господарства, які одержали її за рахунок своїх додаткових зусиль і капітальних вкладень, могли цю ренту використовувати для підвищення ефективності виробництва й вирішення своїх соціальних проблем.

Приватна власність на землю, по-перше, породжуючи монополію приватної власності на землю, веде до утворення абсолютної земельної ренти, тобто до стягнення додаткового податку на користь земельних власників з усіх споживачів продукції землеробства в зв`язку з тим, що ціни на цю продукцію на ринку формуються не на основі середніх (суспільно необхідних) затрат, а на основі затрат індивідуальних, так як приватна власність на землю перешкоджає вільному переливу капіталу. По-друге, диференціальна рента 1, потрапляючи в приватні руки, вилучається з суспільного використання і стає джерелом збагачення окремих осіб (власників землі), а не суспільства в цілому. По-третє, диференціальна рента 2 через механізм переукладення орендних договорів максимально вилучається в тих, хто її створив, на користь земельних власників, що веде до втрати стимулів у користувачів землею робити додаткові капіталовкладення, пов`язані з підвищенням родючості землі й ефективністю сільськогосподарського виробництва в цілому[3].

В сучасній Україні користування землею є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати. В земельному податку й орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний дохід перетворюється в ренту. Проте рентні відносини, які склалися тепер в Україні, мають перехідний характер. На цей час питання про власність землі вирішено. У Земельному кодексі, який був прийнятий у минулому році, написано, що у 2005р. земельні ділянки можуть переходити з державної власності у приватну. Але на цей час це питання не вирішене, а тому економічні відносини, які виникають в аграрному секторі, є тимчасовими і не стійкими і чекають свого законодавчого врегулювання[12].

Поиск по сайту: