Мазепа – людина і політик

Українська держава за гетьманування Івана Мазепи (1687-1708 рр.)

Мазепа – людина і політик

Іван Степанович Мазепа – визначний державний і політичний діяч, гетьман України в 1687-1709 рр.. Народився 20 березня 1639 р. в с. Каменці, нині Мазепинці на Київщині в родині заможного шляхтича. Його батько Степан-Адам Мазепа-Калединський, активний прихильник політики І. Виговського, і мати, Марина (Марія)-Магдалина, дали синові ґрунтовну освіту. Навчався він у Києво-Могилянському колегіумі та єзуїтській школі у польській столиці, а згодом доповнював свою освіту в Голландії, Італії, Німеччині та Франції. Службу розпочинав при дворі польського короля Яна ІІ Казимира. В 1663 р. повернувся в Україну. Вже в 1668-1669 рр. І. Мазепа увійшов до вузького кола правобережної козацької старшини, одружившись із дочкою білоцерківського полковника С. Половця. Завдяки цьому шлюбові колишній королівський придворний близько зійшовся з Петром Дорошенком і за короткий строк від ротмістра надвірної варти досягнув рангу генерального писаря й очолював важливі дипломатичні місії гетьмана до Криму й Туреччини. Під час перебування на службі у П. Дорошенка завершується формування майбутнього українського правителя як особи, складаються його основні моральні й етичні засади, викристалізовуються вартісні орієнтири. Під час чергової поїздки в 1674 р. у Крим був захоплений у полон запорожцями, які доправили його до лівобережного гетьмана І. Самойловича. І. Мазепа і тут зумів привернути до себе симпатії нового гетьмана, і той зробив його вихователем власних синів, а в 1682 р. – генеральним осавулом Війська Запорозького.

У 1687 р., після усунення царем І. Самойловича від влади, І. Мазепа став гетьманом і уклав при цьому «Коломацькі статті», якими визначався статус України-Гетьманщини у складі Російської держави. Протягом більш як 20-річного гетьманування І. Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України проросійську політику. Як стверджує історик О. Бойко, від початку царювання Петра І (1689 р.) «І. Мазепа, добившись аудієнції в царя, щедрими дарами, демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин» – він, до речі, допоміг І. Мазепі стати гетьманом), досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І скаже в розмові з Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі».

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях І. Мазепі для швидкого збагачення. Заволодівши майже 20 тис. маєтків, він став одним із найбагатших землевласників у Європі. Водночас становище переважної більшості українців за гетьманування І. Мазепи значно погіршилось і не лише внаслідок централізаторської політики Петра І, волею якого тисячі козаків гинули у виснажливих воєнних походах, у північних болотах на будівництві фортець і нової російської столиці – Санкт-Петербурга, несли важкий тягар утримання всезростаючої кількості царських військ на території України, а й із-за політики гетьмана, який спирався перш за все на козацьку старшину. Це породжувало соціальне напруження, негативно впливало на ставлення до І. Мазепи переважної більшості населення Гетьманщини. Народ називав його «вітчимом» України. А російські урядники, за твердженням канадського професора О. Субтельного, говорили, що «ніколи не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

Така політика українського гетьмана спричинила не лише незадоволення простолюддя, а й призвела до повстання запорожців під проводом Петра Іваненка (Петрика), який закликав трудовий люд повстати проти старшини, яка «смокче народну кров», «визволити Україну з-під влади Москви», та інших виступів, які піднімалися то в одному, то в іншому полку. Тож не дивно, що коли І. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ, український народ в переважній більшості не підтримав гетьмана, розглядаючи шведів як ще одних ймовірних окупантів рідної землі.

Гетьман І. Мазепа був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів, приміщення для Києво-Могилянської академії. Він стояв на ґрунті української козацько-гетьманської державності і соборності України. Намагаючись встановити міцну автократичну гетьманську владу із збереженням традиційної системи козацького устрою, І. Мазепа спочатку виступав за можливість співіснування України з Росією на засадах Переяславської угоди. У перший період Північної війни він підтримував Росію, завдяки цьому опанував у 1704 р. Правобережною Україною. Але довідавшись про плани Петра І скасувати козацький устрій Гетьманщини та її автономію, І. Мазепа розпочав таємні переговори спочатку з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом — зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. підписав таємну угоду про прилучення України до антимосковської коаліції. Проте після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві (27 червня 1709 р.) І. Мазепа змушений був тікати від переслідування російських військ у Молдову, яка була у складі Османської імперії, де незабаром і помер. Похований у Святогорському монастирі м. Галаца (нині Румунія).

Отже, життєвий шлях І. Мазепи був звивистим, а його політичне кредо дуже суперечливе. Постать гетьмана донині залишається суперечливою, а його життєпис обріс плетивом фантастичних вигадок. Цьому додатково сприяло те, що за доби Романтизму доля І. Мазепи «силою випадку й моди» (Н. Яковенко) опинилась у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців – композиторів, поетів художників. Свої твори гетьманові присвятили Д. Байрон, В. Гюго, Б. Лепкий, О. Пушкін, Ю. Словацький, Т. Шевченко та інші. Впевнено можна сказати, що жодний інший політичний діяч української історії ХVІІІ ст. не став героєм стількох зарубіжних творів. Так, гетьмани Д. Апостол (1727-1734), К. Розумовський (1750-1764 рр.), на нашу думку, зробили не менше І. Мазепи для утвердження української державності, проте їх зовсім обійшли увагою митці – як зарубіжні, так і вітчизняні. Діяльність цих гетьманів видається менш помітною тому, що не вийшла за рамки внутрішніх подій в Україні. Натомість діяльність І. Мазепи і його завершальний політичний крок перетнулися зіткненням двох найяскравіших постатей європейської історії початку XVIII ст. – шведського короля Карла ХІІ і російського царя Петра І. Перетворення Московії з провінційного царства на одну з найвпливовіших імперій континенту, розпочате завдяки перемозі над Швецією, вписало І. Мазепу в контекст європейської геополітики, а відтак – надало масштабності типовому для України завершенню гетьманської кар’єри (Брюховецький, Многогрішний, Самойлович).

Неоднозначність особи І. Мазепи та його дій ускладнюється тим, що ця людина за характером була дуже суперечливою: з одного боку – високоосвічений, здібний діяч, меценат, який чимало зробив для розвитку української культури; з іншого – людина хитра і підступна, без твердих моральних принципів, що проявилося в його стосунках із близькими людьми.

Характеризуючи політичний портрет українського гетьмана, історик М. Рудницький писав: «Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був таким прогресивним героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат він ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили».

Оцінюючи діяльність І. Мазепи загалом, відомі українські історики відзначали його орієнтацію на козацьку верхівку і відчуженість від простого народу. М. Грушевський, який був одним з ініціаторів реабілітації І. Мазепи і котрого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності українського патріотизму, вважав, що гетьман був дуже сумнівним надбанням для Гетьманщини, мало підходив на роль самостійного, відповідального правителя. Його плани, на думку вченого, не мали під собою ґрунту, оскільки народ їх не підтримував. Отже, в історіографії немає однозначної оцінки політичного портрета гетьмана.

Всебічному висвітленню різнопланової діяльності І. Мазепи перешкоджала політична обстановка XVIII– ХХ ст. Офіційна точка зору в Росії та Радянському Союзі до початку 90-х років ХХ ст. полягала в тому, що гетьман І. Мазепа вважався зрадником. Сьогодні можна спостерігати протилежну картину: почалася кампанія перевтілення І. Мазепи у героя, при цьому деякі автори намагаються зробити з нього послідовного борця за свободу і незалежність українського народу. При такому однобічному підході повторюються недоліки колишніх хулителів І. Мазепи, але, так би мовити, навпаки.

Прибічники теорії «гетьмана-героя» ігнорують історичні документи, а керуються, як правило, тим, що і їх непримиренні противники: політичними симпатіями та емоціями.

Щодо звинувачення І. Мазепи у «зрадництві», то гетьман зрадив російського царя Петра І, але не зраджував український народ, і це, вважаємо, не повинно підлягати сумніву. Стосовно «лицемірства» І. Мазепи, котрий, мовляв, «з єзуїтською хитрістю» говорив одне, а думав і робив інше, то це загальноприйнято серед багатьох політиків, дипломатів, можновладців усіх часів.

Поиск по сайту: