Перехід І. Мазепи на бік Карла ХІІ. Шведсько-український союз

На початку ХVІІІ ст. становище на Правобережжі, як і в усій Україні, було дуже нестабільним, ситуація постійно мінялась у зв’язку з Північною війною. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала ліквідацію залишків автономії Гетьманщини. І це не могло не турбувати І. Мазепу, не впливати на його політику. Якщо у війні перемагав Карл ХІІ і його ставленик Станіслав Лещинський, то Гетьманщина як союзник Росії діставалась би Польщі, а в разі перемоги Петра І і Августа ІІ українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. З впевненістю можна стверджувати, що Правобережжя відійшло би до Речі Посполитої та й автономія Гетьманщини залишилася б примарною. Усе це відбувалось в умовах зростання невдоволення українського народу своїм безправним становищем.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження царських воєвод, перетворення козацьких полків у регулярне російське військо тощо. Непевність майбутнього примушувала старшину й гетьмана задумуватись над подальшою долею Гетьманщини. Перед українською політичною елітою гостро постало питання вибору нової моделі зовнішньополітичного розвитку. За спостереженнями О. Оглоблина, в середовищі козацької старшини в цей час найбільш популярними були дві політичні концепції: перша – реанімації ідеї Великого князівства Руського як складової оновленої Речі Посполитої та друга – укладення військово-політичного союзу з Кримом, а через нього і з Туреччиною, для боротьби з Росією та Польщею.

Перша концепція, яку можна умовно назвати «гадяцькою» (за її зв’язок з українсько-польським договором 1658 р.), мала своїх симпатиків серед генеральних старшин і козацької старшини північної та середньої Гетьманщини – полковників Д. Зеленського, М. Миклашевського, Д. Апостола, Д. Горленка та ін. У ній старшину найбільше вабила можливість якнайширше забезпечити станові соціальні та політичні інтереси вищої козацької старшини як повноправного проводу держави. Крім того, за умови її реалізації, за будь-якого розвитку міжнародного протистояння в Північній війні, Україна, здавалось би, нічого не втрачала, адже польська шляхта та магнати – як прибічники короля Августа ІІ, так і Станіслава Лещинського – були зацікавлені в тому, щоб перетягти українську еліту на свій бік. А отже, й при потребі захистили б її як перед Карлом ХІІ, так і перед Петром І.

Перші натяки на спробу реалізації цієї концепції відносяться до 1703 р., коли стародубський полковник М. Миклашевський, перебуваючи з військами на території Білорусії та Волині, зав’язав стосунки з впливовими сановниками в оточенні короля Августа ІІ. Можливість досягнення порозуміння Гетьманщини з Річчю Посполитою ґрунтувалась на втіленні в життя постанов Гадяцької угоди 1658 р., що передбачала рівноправність сторін. З метою з’ясування правових засад цієї угоди козацька старшина неодноразово збиралась на таємні наради то на квартирі генерального обозного І. Ломиковського, то у полковника Д. Апостола.

Друга концепція, «кримська», також враховувала досвід української політики з часів гетьманів Б. Хмельницького та П. Дорошенка. Очевидною її перевагою було те, що в ній не йшлось про входження України до якогось іншого державного утворення, а лише про її вступ до взаємно вигідної військово-політичної спілки. Ще однією її сильною стороною був соціальний зміст, адже вона не передбачала реставрації шляхетського землеволодіння та закріпачення селянства.

Прибічниками такої моделі розвитку Гетьманщини, на думку сучасних істориків, були генеральний старшина Василь Кочубей, полтавський полковник Іван Іскра, кошовий отаман Кость Гордієнко та колишній полтавський полковник Федір Жученко (доводився тестем двом першим старшинам).

І. Мазепа, вочевидь, не був ініціатором формування ні першої, ні другої старшинських груп. Разом з тим обидві концепції за своїми цілями і духом не були чужими гетьману. Так само, вочевидь, він бачив й недоліки як однієї, так і другої. Щодо ідеї порозуміння з Кримським ханством, то тут було очевидно, що воно тоді не мало сили істотно впливати на перебіг зовнішньополітичних процесів у Центрально-Східній Європі. Відверто слабкою була соціальна сторона гадяцької концепції. Та й втрачати значну частину власного суверенітету на користь Речі Посполитої також не входило у плани І. Мазепи.

Втім саме із зондування можливостей порозуміння з керівництвом Речі Посполитої він розпочав пошук нової моделі зовнішньополітичного розвитку Гетьманщини. Документи засвідчують, що перші контакти українського гетьмана з польським королем Станіславом Лещинським відбулися в середині 1705 р. за посередництва близької родички польського короля княгині Анни Дольської. Від імені короля княгиня запевнила гетьмана, що Станіслав гарантує Війську Запорозькому збереження всіх його прав і свобод, а І. Мазепі – титул Чернігівського князя. Проте гетьман вів себе дуже обережно, вживав різноманітних заходів для втаємничення цих планів, щоб завчасно не викрити себе. Причому найбільш вірогідно, що переговори і договір з С. Лещинським І. Мазепа розцінював як своєрідні тактичні кроки, котрі мали сприяти налагодженню його стосунків зі шведським королем.

Що передбачала собою таємна угода, укладена в першій половині 1708 р. з С. Лещинським?

По-перше, що Україна (включаючи Правобережжя) входить до Речі Посполитої як Велике князівство Руське на тих же правах, на яких увійшло в унію Велике князівство Литовське.

По-друге, І. Мазепа діставав титул князя і Вітебське та Полоцьке воєводства на правах васальної залежності від польського короля на умовах, аналогічних курляндському герцогові.

Стосовно угоди, укладеної гетьманом з представниками Швеції, то оскільки оригіналу її не знайдено, в істориків немає одностайності щодо її змісту. Найбільш вірогідно, вважає академік В. Литвин, це була своєрідна військова конвенція, підписана І. Мазепою з Карлом ХІІ одночасно з укладенням угоди з польським королем. Цією конвенцією Швеція зобов‘язувалась допомогти у визволенні України від «московської тиранії» і відповідно І. Мазепа — залучити до антиросійського союзу слобідських і донських козаків, калмиків і взяти участь у поході шведської армії на Москву та передати шведам для розміщення їхніх військ стратегічно важливі у боротьбі з російським царем північноукраїнські фортеці. Передбачалось також постачання армії Карла ХІІ продовольства та фуражу з Лівобережжя і Слобожанщини.

Згідно зі стратегічним планом шведського короля щодо ведення війни з Росією головний удар шведської армії та її союзників спрямовувався на Москву, аби завдати остаточно удару Петру І, витіснити його на Північ і Схід та примусити запросити миру на невигідних для нього умовах. Для цього Карл ХІІ ще наприкінці 1707 р. почав концентрувати сили на східному напрямку. Із Саксонії на Схід скеровано понад 40 тис. шведських вояків. Невдовзі ця армія мала збільшитися ще на 12 –15 тис. солдатів, що під командою генерала Левенгаупта рухалися з великими запасами харчів і спорядження з Курляндії. У Фінляндії перебував генерал Любекер із 14 тис. вояків. Планувалось, що він атакуватиме росіян у напрямку Санкт-Петербурга. У Польщі перебувало ще 8 тис. шведських солдатів генерала фон Крассау, які спільно з 16-тисячною польською армією Станіслава Лещинського мали здійснювати наступ на Волинь і Київ.

Похід шведських військ на Москву передбачався через Смоленськ або Брянськ-Калугу, тобто мав пройти поза межами України. Він розпочався на початку червня 1708 р. 3 липня Карл ХІІ здобув перемогу над російськими військами під Головчином. Там шведи здобули переправу через Дніпро неподалік Могилева. Після цієї битви король доручив генералу Лагеркрону з авангардом оволодіти опорними пунктами на півночі України, а сам тим часом рушив у напрямку Смоленська, де мав з’єднатися з корпусом генерала Левенгаупта. Після цього планувався вже безпосередній похід на Москву.

Але саме в цей час короля спіткали невдачі. Перша полягала в тому, що російські війська випередили шведський авангард генерала Лагеркрона і зайняли Почепську і Стародубську фортеці, які відігравали стратегічне значення на шляху до Москви.

Друга неприємна подія, яка спіткала шведів, – 28 вересня 1708 р. біля Лісного в Білорусі розгромлено армію генерала Левенгаупта і захоплено весь обоз, який він супроводжував. До Карла ХІІ зуміли пробратися лише близько 6 тис. вояків без обозу та артилерії. В такій обстановці король у вересні 1708 р. прийняв рішення йти зі Смоленщини не на Москву, дорогою до якої його чекала «спалена земля» (до такої тактики вдалася, за наказом Петра І, російська армія, відступаючи на Схід), а в Україну, де його чекали обіцяні І. Мазепою теплі квартири та достатня кількість продовольства і фуражу.

Отримавши повідомлення про вступ армії Карла ХІІ на північноукраїнські землі, І. Мазепа під різними приводами прагне уникнути контролю за своєю діяльністю з боку російського керівництва. Отримавши виклик на військову раду до фельдмаршала Б. Шереметьєва, на яку мав прибути цар, гетьман, зупинившись у містечку Борзна, вдав із себе смертельно хворого. Коли ж його небіж Андрій Войнаровський повідомив дядька про намір О. Меншикова провідати його, вранці 24 жовтня І. Мазепа разом з невеликим загоном, що складався з козаків Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків (загалом майже 5 тис. осіб) вирушив назустріч шведському королю.

Козаки й більшість старшини не знали справжніх намірів свого поводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх і виголосив перед військом промову, в якій пояснив причини такого несподіваного для більшості старшини та рядових козаків кроку – переходу на бік шведського короля. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитися на такий крок. Необхідно зауважити, що текст промови І. Мазепи, який буде наведено нижче, є єдиний доступний нам текст промови, наведений у знаменитій «Історії Русів». Вцілому він є твором уяви її автора, але ми не бачимо підстав, аби утриматися від припущення, що якусь промову гетьман в цій ситуації все ж мав виголосити та її зміст навіть міг мати дещо спільне з текстом «Історії Русів»:«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка або ціль всього нещастя… Отже, зостається нам, братіє, з видомих зол, які нас спіткали, вибрати менше…» (Історія Русів, с. 257-260).

Вислухавши її, козаки, не сказавши жодного слова, мовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках. Надвечір 28 жовтня 1708 р. гетьман в оточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч І. Мазепи з Карлом ХІІ. 29 –30 жовтня 1708 р. укладено шведсько-український договір. Стислий виклад із шести пунктів цієї угоди знайдено в політичному маніфесті Пилипа Орлика «Вивід прав України», з яким він звертався до європейських монархів. В угоді передбачалося:

• Україна має бути незалежною і вільною. Український князь (І. Мазепа) і Генеральна рада будуть надалі панувати з правами, якими користувалися і раніше на цих землях;
• усе, що буде завойоване в московських володіннях, належатиме тому, хто його захопив;
• всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському народові», мають бути повернені Українському князівству;
• шведський король зобов’язується захищати Україну від усіх ворогів і посилати на допомогу свої війська, коли про це попросять гетьман і «стани»;
• шведські війська будуть перебувати в Україні під командуванням гетьмана, який забезпечуватиме їх продовольством і фуражем;
• І. Мазепа стає довічним князем України;
• шведський король не має права претендувати на герб і титул князя України чи командувача збройних сил князівства;
• на час війни шведське військо може займати п’ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч) для виконання стратегічних завдань та умов цього договору.

Оскільки угода про українсько-шведський союз була таємною, цей крок для переважної більшості українців був несподіваним і незрозумілим. Тому народ у переважній більшості не підтримав наміру І. Мазепи здобути Україні державну незалежність за допомогою Швеції. Сподівання на об’єднавчу силу національної ідеї виявилися марними. Надто далеко відірвався гетьман від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни, міщани більше дбали про власні інтереси, ніж про державну незалежність від Росії. Крім того, головним винуватцем у погіршенні свого становища прості люди вбачали у козацькій старшині, насамперед у гетьманові та його оточенні. А тому заклики І. Мазепи до українців підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які уже не довіряли йому і боялися потрапити у нове іноземне ярмо. Вони продовжували допомагати російському війську в боротьбі проти шведських загарбників. При цьому необхідно врахувати й оперативні та рішучі дії Петра І, спрямовані на дискредитацію та ізоляцію гетьмана І. Мазепи після його переходу на бік шведського короля.

Отже, незважаючи на суперечливі оцінки особи й політики гетьмана І. Мазепи в історичній літературі, необхідно визнати, що це була видатна особистість. Свої зусилля гетьман спрямував на пошуки оптимальної форми збереження автономії частини України в складних умовах тотального наступу на неї російського царизму. Були на його гетьманському шляху і досягнення (особливо на ниві освіти і культури), і внутрішньополітичні прорахунки, а також особисте честолюбство, амбітність, прагнення до збереження влади будь-якою ціною, матеріальної вигоди, недостатнє відчуття реальності, що не дало йому змоги консолідувати українське суспільство. А жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана здобути незалежність та соборність усієї України.

Поиск по сайту: