РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

ПРОТЕСТУЮ ПРОТИ АРЕШТІВ.
ОСТАННЯ СВ. ЛІТУРГІЯ. Я БЕЗ ПРИЗНАЧЕННЯ.

Восени 1943 року ОУНб своїм тайним наказом посилала до Дивізії своїх членів і симпатиків, на вишкіл, як казав М.Лебідь, щоб у відповідному часі перебрати в свої руки вартісний елемент Дивізії. Зроблю заввагу, що всі члени Дивізії, за дуже малими винятками, були вартісним елементом, хоч він має на думці тільки членів ОУНб.

Під кінець 1943 і на початку 1944 рр. УПА поширила свою діяльність в Галичині під назвою "Українська Національна Самооборона" і почала виступати проти німців та проти большевицьких партизан. Я з власного досвіду знаю, що в тому часі в Галичині діяли наче два уряди: cвій, український та чужий, німецький. Обидва вони стягали з людей континґенти, брали харчі, а що найголовніше, німці брали підводи вдень, а наші партизани брали ті самі підводи вночі, щоб перевозити зброю та своїх людей, не раз до місць віддалених кількадесять кілометрів. Люди опинилися так би мовити, між молотом і ковадлом, бо представники одного й другого уряду вимагали абсолютного послуху.

Справа погіршилась, як 10 жовтня 1943 року ген.-ґуб. Франк проголосив вийнятковий стан з наглими судами поліційної безпеки включно. І в наслідок цього від осени 1943 р. до червня 1944 року німці повісили або розстріляли, щонайменше, 1,541 українців, як загально подає статистика. Справа дещо змінилася в лютому 1944 року, коли большевицький наступ осягнув лінію Ковель - Підгайці - Галич - Станиславів - Косів і Броди. В тому часі польські партизани почали свою діяльність в Галичині і на Холмщині. І це змусило німців шукати зближення з українськими партизанами і постачати їм зброю.

Вістки про всі ці події на рідних землях доходили до вишкільного табору в Нойгаммері і були щоденною темою розмов добровольців. Про це я знав з розмов із старшинами, підстаршинами і стрільцями. Що гірше, вже в квітні 1944 року з табору в Нойгаммері майже щодня почали зникати підстаршини і стрільці різних родів легкої зброї.

Для боротьби з цим неприємним явищем ген. Фрайтаґ спровадив з Берліну ґестапо під проводом сот. Вінса. Майже всі вони розуміли українську, московську, польську мови. Вінс завжди крутився по таборі й поволі дивізійна тюрма почала наповнятись стрільцями. В часі відвідин я довідувався, що чимало з них посуджував згаданий Вінс в співпраці при висиланні з Дивізії найкращого елементу у підпілля, що там потрібний для вишколу рекрутів у таборах УПА, які вже тоді існували на Волині й Карпатах.

* * *

Відвідуючи тюрму, я одного дня зустрінув там пор. Бараненка, командира 6-ої сотні 30-го полку, походженням з Великої України, що бувши в німецькому полоні, зголосився до Дивізії. Дехто з авторів каже, що він був ув'язнений ґестапом за свою ненависть до німців. Пор. Бараненко був здібний старшина та популярний між стрілецтвом.

Разом з ним був ув'язнений старший десятник Ясінський з тієї самої сотні. Я мав з ними розмови, з яких я довідався, що їх обидвох посуджували за співпрацю з УПА, бо конкретним закидом проти них було те, що в їх сотні писали "урляубшайни" (дозволи на відпустки й дарову подорож залізницею підстаршинам і стрільцям Дивізії), з якими вони якийсь час зовсім леґально їхали додому, але вже не верталися до Нойгаммеру. Декого з таких відпусників схопило ґестапо й поволі почало заповнювати тюрму.

Формуляр відпускних посвідок і урядова печатка були автентичні, казало ґестапо, але підписи були підроблені. Обидва ув'язнені не признались до вини. Вони залишились в тюрмі, коли Дивізія відходила на фронт; з ними було 40-50 в'язнів. Я вже не міг їх відвідувати і не знаю, що з ними сталося по моїм виїзді до Вандерну.

Їх відвідував також у тюрмі дивізійний адвокат, д-р В. Мурович, що боронив їх перед закидами. Я зацікавив їх справою сот. Палієва, але видно, він до справ тюремників не хотів мішатися, бо ніщо не міг вдіяти.

Кілька тижнів перед від'їздом Дивізії на фронт, генерал Фрайтаґ почав писати свої "послання" до стрільців, в яких сильно накидався на УПА. Він уже мав їх український текст, тому я був переконаний, що їх писав або сам Паліїв або хтось з ВУправи у Львові. Мені ж будо відомо з довірочних розмов, як також із сповідей, що всі ті заходи мали протилежний ефект.

Мене просили старшини передставити генералові справу, перш усього, щоб позбувся ґестапа з Дивізії, бо його всі не любили й ненавиділи і тому його праця нищила мораль стрільців уже тепер, а ще більше шкодитиме на фронті.

Я вияснив генералові, що маю дуже серйозний сумнів, чи в таких обставинах Дивізія сповнить покладані на неї нашим народом надії. Кажучи ясно, я був думки, що багато стрільців покинуть Дивізію і перейдуть до УПА. І я підкреслив, що це є не лише моя думка, але й багатьох українських старшин.

І тут, на диво, генерал Фрайтаґ хотів знати імена тих старшин, що так думали. Одначе, я заявив йому, що цього не можу зробити, бо всі ці речі я знаю із сповіді, а виявити щонебудь із сповіді мені не вільно, навіть під загорозою мук і кари смерти.

Він кинув на мене свій довгий, недовірливий погляд і сказав: "Мені кажуть, що ви, Гер Фельдкурат, у своїх викладах і зустрічах із стрільцями, як також у своїх проповідях в неділі, завжди і вперто говорите про Україну, але забуваєте сказати, що без "Фюрера і Райху" українці цього ніколи не осягнуть.

- Пане генерале, - відповів я йому, - я завжди вияснюю хлопцям, що мусимо, найперше, вірити в Бога і заховати його заповіді, інакше українські вояки, яких в австрійських часах називали тирольцями сходу, не стали б добрими вояками. Релігійний українець є найкращий вояк, бо до нього не може причепитися большевицька безбожна пропаґанда. А в дивізії ґестапо не має що робити, воно нагадує стрільцям їх розстріляних або повішених батьків, братів або синів, а навіть матерей і сестер. Вам, гадаю, добре відоме публічне вішання чи розстріли в містах, напр., Дрогобичі, Станиславові, Коломиї, Чорткові ітд. Мусите негайно запорядити випущення всіх стрільців з нашої дивізійної в'язниці...

В очах Фрайтаґа засвітився нещирий і лукавий вогник, але він нічого не відповів. Кілька днів після цієї розмови Паліїв ніби випадково остеріг мене, що генерал виставляє проти мене закиди, а найбільше те, що в 1941 році я був арештований у Грубешеві за промови проти німців.

- Це правда! Але й те правда, що закиди були фальшиві, і я був звільнений 15 червня 1941 року. Пригадайте це при найближчій нагоді генералові. В Дивізії ваші справи як фахового політика зовсім інші; Ви мусите лявірувати й політикувати, а часом навіть передавати від ВУправи "шпек і шнапс", як кажуть деякі штабові німці...

Я - священик, польовий духовник, дію на основі св. Євангелії, мені не вільно від неї відступати, бо це я присягав і від цього ніколи не відступаю. Багато речей Ви не знаєте, про які я довідуюся від старшин і стрільців довірочно чи у сповідях.

* * *

Від половини квітня аж до виїзду Дивізії на фронт під кінець червня я служив св. Літургію в неділі на великій площі, куди довгими колонами, з шоломами на головах маршували стрільці з полків і самостійних одиниць Дивізії. Таким чином на площі збиралось звичайно коло 8-10 тисяч вояків, які заховувалися тихо, спокійно і урочисто. Цього ніколи не забуду.

Я відправляв св. Літургію при престолі під голим небом, як і в Гайделяґрі, а перед важливими її частинами сурмач сурмив трубкою УСС-ів "Позір", тобто "Струнко" і дивізійний хор співав ті частини, а стрільці стояли "Стрyнко!" - до кінця пісні.

Щонеділі після св. Євангелії я говорив коротку, шість до сім хвилин, проповідь, завжди з пам'яті і по-українському. Такий був наказ від начального духовника і від митр. Андрія. (Деякі з отих моїх проповідей, але трохи довші й достосовані до світських людей, друкувались цілий рік у газеті "Шлях" у Філядельфії).

Мабуть, тиждень перед виїздом Дивізії на фронт до мого бюра знову прийшов сот. Паліїв і заявив мені, що ген. Фрайтаґ бажає, щоб на моє місце прийшов о. Володимир Стецюк, який недавно прибув з Галичини і у таборі Цайсав відбув свій вишкіл та піднесений до ранґ старшини, і генерал бажає, щоб він служив св. Літургію перед виїздом на фронт.

Я вияснив сотникові, що о. Стецюк може сослужити при св. Літургії з іншими духовниками, бо головним служителем буде начальний духовник, о. митрат В.Лаба, з яким я вже порозумівся, і він також виголосить "Боже Слово". Я ще раз вияснив Палієву, що чисто душпастирські справи в Дивізії належать до мене, і я вже їх вирішив. Він повинен був це пояснити генералові, який у нас церковний порядок.

З цього я здогадувався, що мені треба сподіватися неприємностей. Після св. Літургії і гарної проповіді о. Лаби, я благословив стрільців своїм хрестом, давши їм загальне розгрішення, бо не всі могли приступити до приватної сповіді у своїх духовників.

* * *

Невеличкий, залізний хрест з розп'ятим Господом на ньому я одержав в дарунку від великого святця, золотоустого і ревного місіонера о. Зиновія Ковалика, ЧНІ, підчас його місії в моїй парафії в Білявцях 1938 року, коли він хрестив мого сина, Зиновія Володимира, разом з о. рилошанином Володимиром Жолкевичем (тепер у Канаді).

Відомо, що о. Ковалик був арештований большевиками в 1941 році і перебував у Бриґідках у Львові. По втечі большевиків перед німцями в 1941 році люди з міста знайшли його скривавлене тіло, прибите руками й ногами до стіни, наче Розп'ятого Господа. Коло 6 тисяч змасакрованих і постріляних у потилицю в'язнів большевики скидали в пивницях одних на других і залили вапном.

Цього хреста я весь час мав при собі, бо вірив, що він мені помагає. І ще сьогодні маю його при собі. Його цілували живі, ранені і вмираючі стрільці, католики, православні і протестанти, що йшли на Божий суд, і ним я замикав їм очі.

І в годині очікування на зустріч з моєю смертю, про яку ніколи не перестаю думати, бажаю держати цього хреста в моїх руках. А потім хай він буде зложений в місці, разом із пам'ятками Дивізії, як символ моєї синівської любови до Господа Бога, його Пресвятої Матері і Матері - України, яку я все своє життя любив і завжди був готовий вмерти за неї.

Хай цей хрест пригадує нашим нащадкам про жертву і смерть численних молодих українських юнаків за визволення їх Батьківщини України з большевицької неволі в 1941-1945 роках.

* * *

Хочу тут згадати слова ген. П.Шандрука з його англомовних споминів,² що навесні 1945 року в одному готелі в Празі, Чехія, він стрінув о. Лабу, якого особа й ерудиція зробили на ньому велике враження. Отож, о. В.Лаба, інформував його про життя і працю польових духовників, які виконували свої обов'язки на фронтовій лінії. Вони завжди обороняють стрільців, своїх парафіян, перед усякими напастями німців і через те німецькі командири в Дивізії гляділи на них, як на "політично підозрілих", а навіть мали їх за ворогів Німеччини.

Маю основи думати, що він мав на думці також і мене, бо завдяки його інтервенції перед митр. Андрієм і німецькими властями я не попав до Дахав, і чому я не поїхав на фронт із вихованими мною стрільцями в мої рідні сторони. З моїх трьох парафій навесні 1944 року дві були по німецькому, а одна по большевицькому боці фронту. В часі боїв під Бродами я міг би був не в одному помогти, бо прекрасно знав усі села, ліси і стежки кудою виходили наші стрільці зі свого оточення.

* * *

Упродовж дев'ятьох місяців я був духовником українських вояків, яких навчав божого закону, любови свого рідного народу і своїх ближніх. Я вчив їх як позбутись поганих прикмет набутих в довгій неволі народу та подавав способи, як набути чесноти синів державного народу, а найбільше відданости свому народові й посвяти аж до геройської смерти.

Перед виїздом на фронт, на що я майже цілий рік день і ніч трудився і нетерпеливо ждав, до мене прийшов жандарм і сказав мені не віддалюватись із моєї кімнати аж до дальшого запорядження. Один німецький старшина навіть закпив собі, що "поїду на довші вакації до Дахав", і я ждав, але не зовсім ізольований, бо мав нагоду подати вістку до Львова, мене відвідували деякі українські старшини, що вертали до Дивізії; один німецький лікар і сестри з місцевої лікарні ітд.

А тим часом сот. Паліїв, який легковажив небезпеку положення, запропонував на моє місце о. В.Стецюка, який ще не закінчив був свого вишколу. Пост дивізійного духовника, до якого він не був якслід підготований, закінчився трагічно: в часі боїв недалеко Бродів ген. Фрайтаґ, попавши в паніку, особисто присудив його до смерти і казав німецькому старшині розстріляти його.

Це мало місце під селом Теребежом біля Золочева в дні 19-го липня 1944 року.³ По повороті решток розбитої і змасакрованої большевиками Дивізії до Нойгаммеру я розпитував про долю о. В.Стецюка, але ніхто із старшин, серед загального замішання не знав докладних обставин його смерти. Один німецький старшина сказав мені, що він не сповнив наказу генерала щодо транспорту ранених серед великого вогню большевицьких танків, катюш і літаків, які чергувалися по собі, він ще не привик і, просто, не мав середників до виконання наказу і це було причиною його смерти. Німецький воєнний закон давав право старшині вищому ранґою присудити на смерть "станте педе" старшину нижчого ранґою "за непослух або виявлення страху перед ворогом".

Остаточно, большевицькі з'єднання оточили і здушили Дивізію на просторі стодвадцять квадратних миль. Щойно вніч з 21/22 липня, вириваючись з кільця в районі місцевостей: Почапи - Білий Камінь - Княже, Дивізія понесла найбільші втрати. З кільця вирвалось к. дві тисячі стрільців і двадцять українських старшин.⁴ Це було коротке зреасумування долі Дивізії в бою під Бродами.

Тепер пригляньмось цій трагічній події дещо докладніше. Шеф штабу Дивізії, майор Гайке, розказує, що Дивізія одержала завдання розбудувати другу, оборонну лінію, двадцять кілометрів довжиною.⁵І цей наказ був сумлінно виконаний. Одначе, через ворожі дії Дивізію пересунено: від Станиславчика поза Ясенів. І там українські сапери збудували нову другу лінію.

Большевики подають, що їх армія напроти трикутника Броди-Львів-Рава Руська мала до диспозиції 1800 танків і безліч літаків. Натомість німці мали п'ятдесят танків та ані одного літака.

Дня 15 липня большевицькі з'єднання почали наступ з двох боків: від Радехова на Львів і на відтинку німецького ХІІІ Кавалерійського Корпусу в районі на південь від Підкаміня, де прорвали його праве крило. Для "залатання" прориву був кинений 30-й полк УДивізії, якому назустріч безладно відступав Вермахт, заблоковуючи при тому дороги на фронт.

І, заки 30-ий український полк міг розпочати свою дію, його сильно заатакували большевицькі танки і літаки і він був розбитий. Відтепер його сотенні почали стримувати большевиків самостійно, стараючись "заткати" прогалину.

В такій ситуації 29-ий і 31-ий полки рушили на північний схід від села Сасова і в тому часі штаб 31-го полка загинув, а розбитий 30-ий полк пішов у резерву для реорганізації. Тепер Дивізія одержала завдання обсадити долини Сасова і Ясенева,⁶ а з Бузька відступив на захід Польовий запасовий полк перед напором большевиків з Радехова.

--------------------------------------------------------------------

[2] Pavlo Shandruk, Arms of Valor, ст. 262.

[3] Крохмалюк, цит. праця, ст. 250-251.

[4] Д-р Гриць Лучаковський, пор. 1 УД, розвідчий старшина при штабі Дивізії, Вісті, VІ, 1951, ст. 12-13.

[5] Гайке, схема від 14-го липня.

[6] Гайке, схема 4.

Поиск по сайту: