ПЕРШІ КРОКИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗБРОЙНОЇ СИЛИ

Німеччина прогайнувала історичну нагоду

Невеселий був час у Галичині навесні 1943 року. Після упадку Сталінграду зі сходу приходили тривожні вісті про успішну офензиву московського большевизму, якому тепер всіми силами помагали західні союзники - Америка й Англія.

Німецькі збройні сили "вирівнювали" свої фронтові лінії, а це у звичайній мові означало, що німецька армія відступала перед наступом большевицької армії.

Такі щоденні вісті в радіо й пресі наповняли тривогою серце українських людей. Всі пам'ятали страхіття двадцять двох місяців першої большевицької окупації Галичини й Волині (17 вересня 1939 - 22 червня 1941 рр.). Не було майже родини, що не втратила б когось із своїх найближчих, яких після важких тортур і таємного нечестивого суду зараз же розстрілювали в НКВДівських закамарках або висилали на невільничу працю в підбігунові околиці. Убитих у тюрмах і підземеллях в'язнів НКВД, після втечі большевиків зі Львова в 1941 році, видобували змасакрованих в червні-липні того ж року майже по всіх містах Галичини й Волині, розпізнавали їх, як було можливо, і хоронили по-християнському. Жаль, стогін і плач скорбного українського народу, бідних удів і сиріт понісся ген до неба перед престіл Всевишнього.

Можливість нового приходу большевиків широким відгомоном понеслась по містах, селах і хуторах України. Всі були певні, що згодом і справдилось, що арешти, знищення, розстріли й вивози на Сибір знову повторяться, але цим разом ще з більшою жорстокістю.

Загарбницька й короткозора політика націонал-соціялістичної німецької партії - "гітлерівського Райху", не залишала зброї в руках мільйонів українських вояків, що масово і з піснею на устах переходили до них від большевиків у надії, що німецький уряд дозволить їм затримати зброю і вони звернуть її проти своїх гнобителів з Москви.

Цей автор чув з уст польського полковника Бобровського з ІІ корпусу ген. Андерса, що на нарадах у штабі британської армії ген. Олександра в Єгипті на початку липня 1941 року прем'єр міністрів Великої Британії, Вінстон Черчіл, сказав, щоб від тієї хвилини слідкувати із замкненим віддихом за політичними ходами Гітлера в Україні: якщо він проголосить Україну незалежною, тоді західні аліянти програли війну, бо самі українці викінчать большевиків; якщо ж він не проголосить України незалежною державою, тоді ми виграємо війну.

Замість залишити зброю в руках українців, німці загнали їх за дроти таборів полонених і там їх виморили голодом, холодом і пошестями. Цьому авторі розказав німецький священик в Нойгаммері, що на власні очі бачив в тому місті десятки тисяч большевицьких полонених, а в тому багато українців, за дротами напівнагих і напівживих кістяків, що сотнями вмирали кожного дня, і часто траплялись там випадки канібалізму: живі ще кістяки кидались на мертвих друзів і їли їхні тіла, щоб рятувати себе від неминучої смерти.

Яка велика шкода! Який злочин! Адже всі ті шоди могли були раз-на-завжди знищити большевицький "рай" на землі, завести Божий лад у світі й захоронити Україну від нового походу сибірських дивізій в 1943/44 роках.

Українське громадянство поділилось...

Наступ большевицьких дивізій на Україну навесні 1943 року дуже вплинув на настрої наших людей.

Вони поділились на кілька груп, оптимісти мали ще надію, що німецька армія дасть собі раду з большевиками, реалісти помалу почали пакувати своє майно і втікати на Захід до Австрії чи Баварії, а консерватисти і старші й досвідчені патріоти почали думати про організацію військової сили, що помогла б стримати большевицьку навалу на Україну. Це ініцятори і прихильники 1 УД УНА. Вони вірили, що якби Україна мала була більшу військову силу в 1918/19 роках у Києві і Львові, то її незалежність була б запевнена. Тому перша українська дивізія мала стати зав'язком такої сили.

Але була ще одна група - ОУН-СД, яка організувала наперед повстанські загони, а потім УПАрмію та вишколювала її в лісах, а тимчасом вона боронить народ перед нахабністю німецького і большевицького окупанта. Ось такі, менш більш, були відносини в Україні навесні 1943 року.

Початки організації збройної сили

Відомо, що вже 20 червня 1940 року у Варшаві відбулась нарада військовиків під проводом ген. Сальського, командира "Залізної дивізії" Дійової Армії Української Народньої Республіки, який при кінці серпня 1919 року брав участь у здобутті Києва від большевиків. Ця нарада вирішила закладати в різних околицях України військові організації "Січі" і одною з таких організацій була "Поліська січ" Тараса Бульби-Боровця. Вона діяла аж до 1943 року.

29-го червня 1941 року в Кракові відбулася інша нарада військовиків під проводом ген. М.Капустянського, також генерала Дійової Армії, яка проголосила заклик до всіх ветеранів колишніх українських армій у справі організації української військової сили. Цей заклик підписав також кол. начальний командант Української Галицької Армії ген. Михайло Омелянович-Павленко. Він був командиром "Зимового Походу" взимі 1919/20 року і в союзі з поляками здобув столицю України - Київ в 1920 році.

Але аж на весну 1943 року Львівський губернатор Вехтер одержав тиху згоду Начальної команди німецьких збройних сил організувати більшу українську військову одиницю: Стрілецьку дивізію "Галичина ". І цей почин підтримали вище згадані українські військові чинники, як також ієрархи обох українських Церков, які призначили для дивізії своїх польових духовників, згідно з давною традицією українських збройних сил.

Отець митрат д-р Василь Лаба, начальник польових духовників Української Галицької Армії, був тепер іменований начальним духовним Першої української дивізії "Галичина".

Німецьким начальним військовим властям були поставлені такі постуляти: Дивізія мусить мати характер чисто український, напр., тризуб буде її урядовою відзнакою, українські старшини командуватимуть по-українському, а на командира Дивізії був передбачений полк. Павло Шандрук. Дивізія мала творитись у рамках "Вермахту" і мала бути моторизованою одиницею, а найголовніше - вона не мала бути вжита на західньому, тільки на східньому фронті.

Більшість домагань українців німецькі військові власті не прийняли та все таки українські чинники мали надію, що в ході організації дивізії самі обставини, головно, важкий стан німецької армії на фронті, змусять німців поступитися в українську користь.

28-го квітня 1943 року відбулось у Львові торжественне проголошення Першої української дивізії "Галичина" та майже одночасно були проголошені імена членів військової управи: Альфред Бізанц, колишній полковник УГАрмії, був головою, Осип Навроцький, сотник УГАрмії, був його заступником, з двома людьми до помочі - Е.Пиндусом та С.Волинцем. Отець митрат Василь Лаба був іменований начальним польовим духовником; д-р В.Білозор - начальником лікарів; Іван Рудницький - правним референтом; М.Кушнір - шефом пропаґанди; З.Зелений - референтом молоді; Л.Макарушка - референтом старшин; А.Палій - референтом допомоги родинам стрільців; Ю.Крохмалюк - архівістом. Почесним головою військової управи був іменований ген. Віктор Курманович, кол. начальний командир УГА.

Український нарід є глибоко віруючим, християнським народом, тому всі без винятку домагалися, щоб у дивізії були польові духовники, і хоч нім. федерація т.зв. "Ваффен СС", з якою проти волі ВУправи і добровольців афіліована була українська дивізія, не мав духовників, то в цій справі німці зробили для українців вийняток. Український нарід виявив волю, щоб під час вишколу та в боях із стрільцями були їх священики, як ще й тепер є в арміях усіх віруючих народів.

І протягом травня 1943 року до дивізії зголосилось понад 80 тисяч добровольців, з яких лише 20 тисяч були покликані до військової служби. 18-го липня після Богослужби і прощальної паради у Львові від'їхав перший транспорт добровольців до вишкільного табору.

Варто згадати, що св. Літургію того дня в заступстві хворого Сл. Б. митрополита Андрія відправив Владика Йосафат Коциловський з Перемишля, який перед вступленням до монастиря був старшиною австрійської амії.

Важливе особисте рішення

Від уряду начального духовника, о. митрата В.Лаби, з доручення Митрополичої Консисторії, я одержав заклик станути в ряди дивізії та послужити своєму народові в ролі польового духовника.

Моя дружина і троє дітей мали в часі моєї служби мати запевнену опіку. В часі моєї відсутності в парафії, що складається із двох церковних громад, консисторія іменувала двох моїх сусідів доїжджаючими душпастирями. В письмі видно було надію, що війна не триватиме довго, а по її закінченню всі вернемось на свої давні місця.

Не від речі буде тут згадати, що в тому часі ходили загальні й уперті чутки, що в скорому часі в Німеччині дійде до зміни режиму на новий, демократичний, який проголосить Україну незалежною державою. Ці вістки, можна здогадуватися, походили з кіл Вермахту, де підготовлявся державний переворот, як свідчить про це невдалий атентат на Гітлера (20 липня 1944 р.).

Бувши священиком, я сильно вірив і голосив своїй братії Христові слова: "немає більшої любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх".

Ці слова були провідною ідеєю мого життя ще від студентських часів, напр. довгомісячна в'язниця в часі "пацифікації" 1930 року; кілька судових розправ за оборону прав народу в перших роках священства; ув'язнення в Березі Картузькій напередодні другої світової війни; переслухyвання з побоями в НКВД, втеча в підпілля та перша еміґрація; виконування обов'язку культ.-освітнього референта в УДК на Холмщині (крім священичих обов'язків) та ув'язнення ґестапом навесні 1941 року.

Заходами полк. Романа Сушка мене звільнили з тюрми 15-го червня ц.р., але одночасно я одержав від нього доручення через д-ра С.Сулятицького, приєднатись до української команди в ролі перекладача і посередника між ОУН та частинами VІ-ої Армії для помочі українському населенню. Я це прийняв під умовою - якщо митрополит Андрій це затвердить в часі моїх відвідин у нього.

Завдяки нашій праці вже в перших днях війни тисячі українських полонених, згромаджених у православному соборі в Луцьку, були звільнені, а потім ми вишукували "підпільних" священиків і помагали їм організувати православну Богослужбу. Велику частину нашої праці ми переводили в прифронтовій полосі, бо треба було говорити з видатнішими полоненими.

В першій декаді липня мені вдалося відвідати митр. Андрія у Львові та скласти докладний звіт з усього, а потім все те записати на папері, тому цілих два дні я працював у нього. Я мав надію, що залишуся вдома для душпастирської праці, тим більше, що я нічого не знав, що сталося з моєю родиною, але митр. Андрій вислав мене на Україну з порадою: говорити з православними людьми і священиками й довідатись про їх думку в справі молитовного єднання з нами. І це я робив кілька тижнів по прилученні Галичини до Ген. Губернаторства, коли митрополит відкликав мене до праці у Львівській архиепархії. Відомо, що люди із Сх. Україні раді були мати в себе наших священиків і посилали в цій справі делеґації до митрополита у Львові, але їх ґестапо в'язнило і в найкращому випадку висилало до Галичини.

В 1941 році я бачив багато замордованих НКВДистами українських людей, жінок і мужчин. Їх тіла були скинені до братніх могил, без християнського похорону.

І я рішився стати польовим духовником, бо відчував, що цього вимагають від мене Бог і Україна, моя поневолена батьківщина.

Поиск по сайту: