ПОСІВ СМЕРТИ ПІД БРОДАМИ

Як дійшло до бою під Бродами

В червні-липні 1944 року большевицький т. зв. Перший український фронт розбив німців у трикутнику Броди-Рава Руська-Львів. Наступ тривав 13-20 липня (шість днів). Ген. танкових з'єднань П.С.Рибалко і кавалерійських частин ген. В.К.Баранов замкнули в кільце німецький фронт і знищили його - було 30 тисяч полонених і 17 тисяч убитих.

Львів облягли ген. Рибалко та ген. Лелюшенко і зайняли його без бою 27 липня. Сфорсували ріку Сян і зайняли Перемишль та Ярослав. На початку серпня Перший український фронт перейшов Вислу і створив Сандомирський пляцдрам. Стільки большевицька історія України про бій за Львів, але про 1 УДивізію ані слова.⁷

Бій під Бродами був безнадійною битвою німецької зброї та одною з найбільших її поразок під кінець другої світової війни. Це передбачували німецькі генерали у своїх звітах до Головної кватири Вермахту і подавали свої пропозиції щодо евентуальної зміни стратегічного пляну, але їх не прийняла до відома вища влада.

До Німецької групи армій "Північної України" належала Четверта танкова армія, а на її правому крилі був ХІІ армійський корпус під командою ген.майора А.Гавфе. І на цьому відтинку большевики почали збирати свої сили, здогадно, для наступу на Львів. І це вирішило долю 1 УДивізії "Галичина". Вона протягом п'ятнадцяти місяців одержала найкращий людський матеріял і першорядний вишкіл, бо, напр., вже в січні 1944 року були звільнені з неї 40 старшин і 400 стрільців як фізично нездібні до військової служби.

Дивізія виїхала з Нойгаммеру в 96-х ешелонах, як спершу пляновано, в район під Богородчанами, але, як розказує м. Гайке, їх прямували до залізнодорожної станції Ожидів біля Красного і там розвантажили для відбиття плянованого большевицького наступу на згаданий трикутник з метою зайняти Львів.

Як подають достовірні старшини, в Дивізії було 18 тисяч вояків і п'ятдесят українських старшин, а решта німецькі старшини т. зв. "рамового персоналу". Большевики оточили ХІІІ корпус та українську Дивізію, яку стиснули між Білим Каменем-Сасовом-Підгірянами-Опаками і Колповом.⁸

Большевики наступали з Радехова на Бузьк, із Станиславчика, Бродів, Підкаміня, Залозець та з Золочева на Красне-Бузьк і так ХІІІ Корпус і Дивізія були оточені і замкнені в районі Бузька, тому оперативні дії були поза межами Дивізії.

В тому часі большевики впровадили в дію велике число реактивних мінометів, т. зв. "катюш", які деморалізували непривичних до неї вояків, головно, як не було досить часу кожному воякові викопати собі яму-рів, де можна було заховатися перед її стрільнами, що нищили все в поземому напрямі, а не говорити вже про голосіння-виття летючих мін з довгими хвостами диму позад себе.

ХІІІ Кавалерійський корпус одержав наказ прорватись з оточення, а 1 УДивізія з однією німецькою мали стримувати натиск ворога.⁹ Десь у тому часі ген. Фріц Фрайтаґ впав у нервовий розстрій і покинув командування Дивізією, мовляв, він не може її контролювати, бо вже тоді не було жодних засобів зв' язку.

Дивізію перейняв вермахтівський ген. Ліндеманн, але ХІІІ Корпус і Дивізія розбиті на частини і кожна з них намагалася прорватись на власну руку. Сильний натиск на частини 29-го полку проходив у ночі 17/18 липня і полк був розбитий між 6-8 год. ранку 18-го липня. На другий день, 18-го липня, частини полку опинились у Хватові, де здержували большевицький наступ від району Ясенева.

"Ми перейшли, - розповідає Орест С., - і Рена я довів. Мало не плакав з радости. Скільки пропало, не скажу. На всякий випадок багато. Молоденький Юрко Плешкевич заледве почав 17-й рік життя. Його я любив як брата. Він вів себе в часі бою так холоднокровно й хоробро, що я подивляв його. І він пропав. Пам'ять про нього в мене не згине ніколи.

Тоді згинув старший уже віком стрілець нашої сотні, убитий большевиками в боротьбі на кулаки, лопатки і баґнети... Частина пішла в село. Там обстрілювали нас з "катюш" коло три-чотири години. В перервах прилітали літаки.

Я стрінув полкового священика і лишився з ним. Мої друзі пішли дальше. Перед вечером ми мали досить того пекла. Пішли, а за селом стрінули п'ятьох підстаршин, лікарів, і пішли разом. Раптом за яких двадцять п'ять метрів від нас упала ґраната і важко поранила священика. Лікарі, крім одного, втекли. Священик хотів вернутись до села, до тамошнього пароха. Лікар заломився. Я також, ми почали перед раненим священиком сповідатися у голос. Він нас благословив... Я думав - невже це смерть".¹⁰

Важливий для історії прориву є спомин підстаршини 13-ї сотні пішних гармат 31-го полку Ярослава Филипова. Особливо остання фаза прориву з Почап до Княжого, а звідти до залізно-дорожнього насипу Красне-Золочів. За насипом було чисте поле, опановане большевиками з довкільних горбків, тому вони безупинно сипали вогнем на втікаючих стрільців. Поле було вкрите трупами й важко раненими і попри них треба було перебігти до узгір'я з ліском, щоб вирватися з кітла.¹¹

Вийнятки з вищеподаних особистих споминів, написаних щиро, зображують трагічні хвилини старшин і стрільців невеличких груп полків розбитих большевицькими повзами й "катюшами".

Усе ж серед тих трагічних хвилин були також й світлі хвилини. Десятник В.Сірський із штабової сотні 29-го полку каже, що в кожну вільну хвилину підстаршини тієї сотні вишколювали членів УПА в Ясеневі. Тоді дійшло до двостороннього договорення, на основі якого всі хлопці цього району з яким-небудь військовим вишколом мали перейти до УПА, а невишколені поповнити ряди Дивізії. Одного лише дня у штабі 29-го полку зареєстрували сто двадцять добровольців, яких відсилали на вишкіл в район Красного.

Оповідаючи про свою сотню він пише, що німецький сотенний Вайс покинув свою сотню в окопах Олеська а в ній залишилось було в живих лище сім стрільців. І на диво - Вайс був нагороджений залізним хрестом за свою "хoробрість".¹²

Полковник П.Силенко, звітуючи генералові по виході з кітла, ствердив, що ще до замкнення Дивізії в кітлі при українських частинах не залишився ані один німецький старшина. Із стрільцями залишились тільки українські старшини і чимало з них упало в боях, а важко ранені дострілювали себе, щоб не впасти живим в руки большевиків.

Загально кажучи, від 16-го липня в Дивізії вже не існувало воєнне законодавство, напр., у селі Кутах залишено большевикам дивізійну лікарню з 400 раненими стрільцями, а німецькі танки забирали тільки німецьких ранених, - українців не брали.¹³

Це без сумніву свідчить, що німецький "рамовий персонал" Дивізії, включно з її командиром, не доросли до своїх завдань і не мали фронтового досвіду, тому втратили віру і впали в паніку.

Сотник артилерії М.Длябога подає у своїх споминах хронологічний хід боїв на своєму відтинку з 16-го липня, в районі на південь від Ясенева, звідки вермахтівські частини відступили вночі, а 17-го липня коло 10:30 год. рано він велів обстрілювати большевицьку піхоту, яку командир 29-го полку, пполк. Дерн, помилково мав за Вермахт. Бої під Хватовом і Олеськом 20-го і 21-го липня йшли на Білий Камінь і Почапи, де зосередились розбиті частини Дивізії. І там він зустрінув сот. Д.Палієва, від якого довідався, що ген. Фрайтаґ пропонував йому спільний марш до прориву, але Паліїв відкинув пропозицію, бо в Дивізії вже ніхто не видавав тоді наказів і кожний діяв на власну руку.

20-го липня пополудні в одному ліску почали збиратися частини Дивізії, і разом з ними знайшовся там її штаб. Сюди прибув теж ген. майор Лянґе, заступник убитого командира ХІІІ корпусу, із своїм штабом, і він запорядив оперативну нараду. Від Дивізії був ген. Фрайтаґ, майор Гайке, полк. Баєрсдорф, сот. Паліїв, полк. Силенко і полк. Долинський. В часі наради сот. Паліїв заявив що єдиний шлях до пробою, це район УПА. Всі частини в часі прориву були підпорядковані командирові ХІІІ Корпусу.¹⁴

Згаданий сотник Длябога подає, що Паліїв зібрав 300-400 стрільців і думав з ними прориватися. Були з ним поручник Левицький, Кузьмінський, Качмар і Тихоліс. Сот. Длябога і пор. Зарицький розлучились 22-го липня в Княжому. Ранок 22-го липня перемінився в Содому й Гомору від вогню проривників і большевиків.¹⁵

З того часу ніхто вже не може нічого певного сказати про долю сот. Д.Палієва. Іван Кедрин у споминах подає, що Паліїв згинув серед неясних обставин - ніхто не був при його загині - хоч було з ним стільки старшин і стрільців, - і тому поширилась версія, що його присудив до смерти й наказав розстріляти ген. Фрайтаґ, якому він мав би закидати запроторення Дивізії в котел, де згинуло коло 8 тисяч українських молодих людей, за яких Паліїв, як політичний дорадник генерала і представник ВУправи при ньому почувався відповідальним.¹⁶

І якщо це сталося, то тільки 21/22 липня перед, і під час або після прориву з кітла. Як у випадку дивізійного духовника, о. д-ра В.Стецюка, якого генерал Фрайтаґ присудив до смерти і наказав розстріляти за "невиконання наказу" в часі такого безкомандного бою, тому можна припускати, що по згаданій нараді, це саме дало генералові силу засудити і розстріляти сот. Палієва. Ген. Фрайтаґ, як відомо, за свою "хоробрість" під Бродами одержав ліцарського хреста з мечем (ношений спереду ковніра), який, звичайно, давали разом із залізним хрестом на грудях. То було найвище німецьке військове відзначення.

Беручи до уваги факт, що ген. Фрайтаґ і майор Гайке, шеф його штабу, були разом і обидва вийшли з кітла живі, можна думати, що Гайке мусів докладно знати про обставини смерти о. В.Стецюка і мабуть сот. Палієва, але з яких причин не згадав про те у своїх споминах про Дивізію, а особливо про трагедію під Бродами, невідомо.

Після прориву в Княжому одна група стрільців подалась до Ляцького, а звідти через Гологори, а друга трохи на південь в районі Жашкова, і дальше на захід Підкамінь, Ходорів, Стрий, Дрогобич, Самбір, Турку, Ужок, Ужгород до Середнього, де було збірне місце, на якому протягом одного місяця зібралось було 1500 людей.

З усіх тисяч стрільців Дивізії до Нойгаммеру вернулось понад дві тисячі. Решта впала в бою, злучилися з УПАрмією, деякі впали в большевицький полон, а ще інші могли поховатися по селах.

Таким чином протягом кількох днів була знищена Дивізія "Галичина", кинена німецькою начальною командою без застанови на відтинок фронту, якого німці не мали сили ані технічних засобів оборонити, як рапортували генерали до головної кватири Вермахту.

--------------------------------------------------------------------

[7] Історія Української РСР, ІІ, ст. 511-512 і схема ст. 513.

[8] Гайке, схема 5.

[9] Гайке, схема 6.

[10] "Вісті", лютий-березень 1952, ст. 4-5.

[11] Р. Крохмалюк, ст. 100-107.

[12] "Вісті" ч. 7-8 1953, ст. 8-10.

[13] "Броди", ст. 135.

[14] Крохмалюк, ст. 98, нота, називає його Ліндерманном.

[16] І. Кедрин, цит. праця, ст. 203.

Поиск по сайту: