ВОНИ БОРОЛИСЬ ЗА ПРАВА СВОГО НАРОДУ

Христос визволив нас на те, щоб ми були свобідні. Тож
стійте і під кормигу рабства не пiддавайтесь знову.

(Св. Павло, до Гал., 5:1)

Історія народу, це сума змагань, чинів і жертв багатьох його поколінь в різних періодах життя на землі. А кожний історичний період носить на собі печать духової вартости й тугости або маловартости й хиткости людей, що в даному періоді жили. Іншими словами, історія кожного народу складається з малих і великих фактів і подій, що дуже яскраво відзеркалюють духову вартість творців-авторів. Таким чином, діла кожної одиниці, великі чи малі, є отими маленькими цеголками, з яких будується живий твір нації, її держава, що є завершенням праці і важких зусиль окремих одиниць

Нація без держави вважається неповною і нескінченою, тому навіть численна й здібна нація не може бути повновартною, аж поки вона трудами, жертвами, потом і кров'ю своїх найкращих синів не викине наїзників із своєї землі й не заведе своє право, свій закон, свій лад і порядок. Це життьова аксіома, і її не можна змінити, ані нічим заступити.

З тих причин творення й удержання своєї держави було, є й буде найвищим ідеалом кожного народу й нації на землі, бо лише у своїй державі народ може творити найкращі й найдогідніші умовини для зросту своєї духової й матеріяльної культури і таким чином причиниться до творення і поступу загальнолюдської думки і культури.

Українському народові, що по втраті своєї держави у 18 ст. опинився в ярмі своїх найближчих слов'янських сусідів, москалів і поляків, довелося ждати двісті років на добру нагоду, щоб відновити свою державність. І це сталося дійсністю в 1917-23 роках. Проте, показалося, що легше було зробити революцію й проголосити державу, як її втримати й закріпити, і по кількох роках її існування, вона знову впала. Дуже часто чуємо думку, що в 1917-23 роках історія наложила на плечі українського народу важкий тягар боротьби за визволення нації й за самостійну державу при великій непідготованості народу й великому бракові провідних людей, головно, високих військових старшин. Говорять також, що в народі не було належного зрозуміння для власної державности ані праці для неї, а ще менше відповідальности перед своєю рідною владою. Усе це в звичайній мові означає, що шість останніх українських поколінь, які по втраті гетьманської держави народилися и жили в неволі, втратили лицарські прикмети державного народу, а на місце цих прикмет втиснулися неґативні елементи й риси людей нездібних до державного життя. Ніде правди діти, в таких думках є чимало правди.

Безсумнівно, одною з найбільших ознак державної нездібности була втрата зацікавлення й пошани до військового мистецтва та козацько-лицарської традиції, бо та традиція кликала до боротьби за свою державність. Це добре розуміли наші вороги, і напр., Москва не могла опанувати України, поки існувала Запорозька Січ, осередок українського лицарського стану. Після руїни Січі завмер дух лицарства, а тоді вже ворогам України не важко було запрягнути наших людей у ярмо.

Життя людини, це боротьба, якої ніяк, ніколи й нічим не можна заступити, відсунути її чи позбутися. Подібно й життя народу є безнастанною боротьбою як у війні, так і в час спокою, бо війна є продовженням політики, в іншій формі. У війні армія є довгим і сильним раменем дипломатів, бо як вони вже вичерпали всі словесні арґyменти, то до голосу приходить зброя. Тому дуже розумно казали старовинні римляни - як хочеш миру, готуй війну. Це, очевидно, добре розуміють і так діють всі народи, що мають довгу державну традицію.

Один з найвидатніших УССів Никифор Гірняк в одній із своїх праць пише таке: "Специфічною рисою ментальности тодішньої (тобто довоєнної - І.Н.) галицької молоді була її нехіть до військової справи, повний брак зацікавлення її воєнним знанням... У фаховій пресі, на конференціях і з'їздах педагогів лунало гасло: "Геть зі школи (ґімназії) лектуру грецьких і римських клясиків, в яких звеличується війну".¹

Ось у чому лежала тайна невдач і трагедії українського народу, в першій світовій війні. Українці не мали зацікавлення у військовій службі й ніхто з молодих людей не хотів іти до військової Академії, в якій ми мали свої два місця кожного року, дарма, що найвищий церковний чинник, Митрополит Андрій Шептицький, щороку пригадував це молодим українським людям та переконував їх, що нам конечно потрібні штабові старшини й генерали, бо без них не буде армії, а без армії не буде відновлення рідної державности.

Тут треба відзначити, що в Східній Україні справа виглядала багато краще, але й там політики різних лівих груп паралізували всі добрі заходи військовиків, мовляв, соціялістичній державі непотрібно армії, вистачить лише міліція, бо московські соціялістичні браття не нападуть на Україну. Та сталось інакше, й Україна не мала сили для своєї оборони.

Можна сміло говорити, що якби двадцять років перед першою світовою війною українці краще розуміли величезне значення військової служби, то зовсім інакше виглядала б справа оборони й нашої держави.

* * *

Перша світова війна, трагічний кінець української державности й важка підпільна боротьба проти наїзників навчили нас багато. Ми всі переконалися, що без замилування до війська не буде в нас сили, а без неї ніколи не здобудемо власної держави. Тому багато з молодих українців вже змалку мріяли стати українськими вояками й боротися за суверенні права свого народу.

І цей час прийшов під час Другої світової війни, як Україна стала театром кривавої й нечувано жорстокої війни. У тих часах усім нам доводилося переживати хвилини радости й пригноблення. Та найвеличніший час і спомини про нього в кожного з нас з хвилин братерства зброї - часів переживань у фронтових окопах, коли всім нам ворожі кулі цілими роями свистали понад головами, і з тих часів, коли гарматні чи мінометні стрільна на наших очах розривали наших дорогих друзів, а наші серця рвав великий жаль і ціле наше єство наповнялося великим завзяттям. Ніхто з нас не забуде тих хвилин, як серед великого ворожого вогню нам доводилося виносити на нашиx плечах раненого друга, щоб не залишити його на поталу ворогові.

Ось ці незабутні хвилини братерства зброї пригадуються сьогодні, як українською землею понеслася широким відгомоном вістка, що український політичний провід, нарешті, рішився організувати українську збройну силу. Ця хвилина великого рішення, що мала вирвати кожного українського вояка з-поміж його рідних і веліла йому бути готовим на смерть за свій нарід, свою Україну, перейшла вже до історії як світла сторінка нав'язання до славної традиції лицарсько-козацького стану.

Творення дивізії "Галичина" відбулося в дуже несприятливих політично-стратегічних умовинах, бо майже всім було ясно, що після пристyплення Америки до війни і після німецької поразки над Волгою, німці ніяк не можуть виграти війни. І, здається, ця обставина була причиною поспіху українського політичного проводу створити власну збройну силу, бо можна було припускати, що націонал-соціялізм і большевизм впадуть рівночасно як два скривавлені півні, а тоді треба буде армії творити свою незалежну державу - вільну Україну.

Один із членів військової управи згадує, що як хтось критикував прихильників ідеї творення своєї збройної сили в тому часі, то йому давали таку відповідь: ми не творемо дивізії для німців. Збройної сила вимагає від нас українська справа. Ми творимо її виключно для оборони рідного краю.

Коли вже німецький великан лежав на землі, а в судових залях відбувалися розправи проти нелюдських злочинів німецької тайної поліції, тоді знайшлися й серед нашого громадянства малодушні люди, що цуралися своїх дивізійників. Це було тоді, коли большевицькі аґенти й шпигуни вешталися свобідно по таборах та кожному молодому українцеві, що ще недавно боровся проти них із зброєю в руках, намагалися причепити будь-яку латку, щоб насилу забрати його на "родіну", а там уже знищити фізично. Москва колись не могла стерпіти Запорозької Січі, так і тепер хотіла поголовно знищити всіх тих, що боролися проти неї й готові були це робити в майбутньому. Всі ці "гончі собаки" й макабричні події пішли вже у безвість історії.

Я не маю наміру виголошувати похвал ані українським політикам, які 1-шу Дивізію організували, а ще менше тим молодим патріотичним українцям, що в своїй любові до рідного краю покидали свої доми, своїх батьків, матерів, дружин, дітей чи своїх наречених та голосилися до української дивізії, щоб боронити свій край і нарід проти загрози московського безбожного большевизму, що сунув чорними хмарами на Україну. Молодий та ідейний український доброволець одягав військову уніформу не лише для оборони Божих прав України, але також для оборони загальнолюдської, християнської ідеї перед наступом московського безбожництва.

В цю велику ідею вірили сильно українські дивізійники, а дивізійні духовники завжди і всюди клали її своїм духовим синам перед очі. Бог і Україна, це два нерозривні поняття у свідомості українських дивізійників. Мушу сказати, що я вже мав багато різних парафіян, але українські дивізійники були моїми найкращими духовими синами. Дуже часто серед томливих маршів на чужому терені, дивізійники, хоч були втомлені й виснажені голодом, холодом і боями, вони щонеділі зранку зривалися на ноги із рідною піснею довгими колонами маршували на Богослужбу та своїм гарним хоровим співом молилися за Україну. В той спосіб вони були прикладом для інших народів, напр. словацькі чи австрійські священики часто дякували мені із сльозами в очах за такі прекрасні Богослужби й казали: "Як Україна має таких вояків, то вона ніколи не загине".

Наші дивізійники були гордістю і славою України на чужині. Пригадую на Словачині й Австрії, коли якась частина зупинилася довше в одній місцевості, і як несподівано прийшов наказ вирушати в похід, то за українськими дивізійниками тягнулися довгі ряди цивільного населення, яке із сльозами в очах їх прощало, наче своїх рідних. Я був і завжди буду гордий, що мав таких славних парафіян.

Мушу підкреслити, що дивізійники сильно вірили в кінцеву перемогу Христової правди і були готові в кожній хвилі життя своє за неї віддати. І цю їх велику віру в Христову правду відчували всі чужинці, що на короткий час були в контакті з нашими дивізійниками.

Віра в кінцеву перемогу тієї великої ідеї зродила в дивізійників велике завзяття й відвагу на фронті. Вони були свідомі, що своєю боротьбою дають великий і світлий вклад українського народу в загальну оборону християнських народів перед наступом московського безбожного большевизму, що несе їм неминучу загладу та руїну християнської культури.

Численні могили українських дивізійників в Галичині, на Словаччині, в Юґославії та Австрії з написами "ПОЛЯГ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ" були, є й будуть свідками, в ім'я чого боролися українські вояки під час жорстокої Другої світової війни. Ця боротьба прадовжуєгься і буде продовжуватися аж до повної й кінцевої перемоги тієї великої ідеї. В цій боротьбі українська збройна сила зайняла неостаннє місце.

Ніхто не говорив і не говорить промов в обороні американських вояків що склали свої голови на островах Полінезійського архіпелягy, на Філіпінах, на Іво-Джіма, у Франції, Німеччині, Італії чи Кореї або В'єтнамі. Вони всі полягли за справедливий лад у світі й за велич своєї країни Америки. Жертву поляглого вояка клясифікує ідея, за яку він віддав своє життя, а не виграна війна. Воєнне щастя змінливе, і той, хто програв учора, може виграти завтра.

Українські дивізійники віддали своє життя за Україну та в обороні христянської правди. І їхні друзі, що вийшли живими з тієї боротьби, аж до своєї смерти збережуть вірність тій самій ідеї, бо боротися за Україну і справедливий лад у світі, це Боже призначення українського народу в сучасну пору.

* * *

Начальний командир американської експедиційної армії в Европі ген. Д.Д.Айзенгавер у своєму наказі до вояків У травні 1945 року, між іншими, писав так:

"... Сотнями миль пройдений ваш шлях, засіяний могилами ваших друзів. Кожний поляглий віддав своє життя як член спільноти, до якої ви належите, злученої докупи спільною любов'ю свободи і ненавистю попасти в поневолення.

Спільна доля ближчого й дальшого майбутнього буде розв'язана таким самим розумінням співпраці й відданости справі людської свободи, що вчинили експедиційну армію таким могутнім знаряддям справедливого знищення...

Труд кожного з вас причинився до перемоги. Про це пам'ятаймо! І так пошануємо кожну гідну пошани могилу і перекажемо розраду рідним наших друзів, що самі не дожили побачити цього дня".

Хай ці слова великого сина народу, що в обороні свободи европейських та інших народів вислав мільйони своїх синів на чотири континенти земного глобу, будуть для нас, українців, великою наукою. Борці на далеких фронтах зробили Америку великою, зробили її провідником свободолюбних народів світу.

--------------------------------------------------------------------

[1] Н.Гірняк, Організація і духовий ріст УССів, ст. 10.

Поиск по сайту: