ЗАГРОЗА РОЗЗБРОЄННЯ ДИВІЗІЇ. МАРШ НА ФРОНТ

Український Національний Комітет

Восени 1944 року большевики, підтримувані всіми силами і засобами західніх аліянтів, щораз більше втискалися зі сходу на німецькі території. Одночасно західні союзники тиснули німців із заходу і півдня, бомбардуючи безперервно і безмилосердно німецькі фабричні споруди, залізниці, міста, села, при чому гинули сотні тисяч цивільного населення, а між ними й українці.

В такій ситуації німецькі верхи почали розмови з большевиками під проводом ген. Власова у справі організування РОА (Русская Освободительная Армия) з колишніх полонених, які досі воювали на східньому фронті проти большевиків, меншими або більшими з'єднаннями, але під німецьким прапором і командою.

Відомо, що тверезіші німці були противні екстермінаційній політиці ІІІ Райху супроти народів Східньої Европи, напр. мін. Розенберґ, адмірал Редер, ген. Бравхіч, ген. Райхенав, ген. Роммель, д-р Вехтер, д-р Арльт, д-р Кох та інші. І тепер, під самий кінець війни, хотіли спробувати, чи не вдасться ще їм договоритися з українцями. До цього вони задумали притягнути людей екзильного уряду УНР, під проводом през. Лівицького, гетьмана Скоропадського і націоналістів: Андрія Мельника та Степана Бандеру. Двох останніх німці випустили з конц. табору в Оранієнбурзі.

З боку українців найбільш активним виявився полк. п. Шандрук, якого покликав до праці през. Лівицький. У висліді довгих і багатьох розмов полк. Шандрук став головою Українського національного комітету, а одночасно піднесений до ранґи генерала, був іменований начальним командиром Української національної армії, якої основною частиною мала стати Дивізія "Галичина". Згодом гетъман Скоропадський і полк. А.Мельник відтягнулись від тих розмов, бо гетьман хотів стати головою УНКомітету, а полк. Мельник, передбачуючи програну Німеччини, не хотів глибше анґажуватися.

Тільки Степан Бандера, як каже ген. Шандрук, підтримав його змагання аж до кінця війни. Наказом Головного Отамана армії УНР, ч. 8, від 15 березня 1945 року генерал-лейтенант ген. штабу Павло Шандрук з тим днем був іменований командиром УНАрмії. Підписав: А.Лівицький, Отаман.²⁰

Дивізія "Галичина" була перейменована на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), так що 29-й полк став першим українським полком, 30-й другим, а 31-й третім, інші мали йти за ними. Дивізія мала синьо-жовтий прапор, а стрільцям було дозволено носити на шапці й вилогах тризуб.

Щонайважніше, вояки мали складати нову присягу, яка звучала: "Присягаю Всемогутньому Богові на оце святе Євангеліє і його Животворящий Хрест, що не жаліючи здоров'я і життя, боронитиму із зброєю в руках, завжди і всюди під Українським Національним Прапором, свій народ і рідну Україну. У свідомості великої відповідальности, як вояк Української Національної Армії прирікаю виконувати беззастережно накази моїх начальників, а службові доручення держатиму в таємниці. Так мені, Господи, допоможи і його Пресвята Мати. Амінь".

Якби це було сталося в 1941 році, большевики ніколи не були б вернулись у вільну українську державу.

Вістка про роззброєння Дивізії

Але, навесні 1945 року большевицькі війська прорвалися по обох боках Болотяного озера, через дезертирство двох мадярських дивізій до большевиків.

Тим часом у половині березня українська Дивізія взяла участь у великій кампанії в партизанському районі Погор'є, де оточила великі сили партизантів. І саме в тому моменті прийшов наказ від німецької команди, щоб українська Дивізія передала свою зброю, яку, до речі, собі здобула від словацько-большевицьких партизанів на Словаччині, і відставила до Нюрнберґy.

Начальна команда армії, перебуваючи в бункрі під Райхсканцелярією в Берліні, мабуть, не була свідома, що большевицькі танкові одиниці були віддалені лише на 12 годин дороги від Дивізії, яка в силі 22 тисячі вояків була в боротьбі проти партизанів. Тому відбирати від неї зброю в такому гарячому часі означало видати ії на масакру большевикам... може ще більшу як під Бродами.

Цим разом ген. Фрайтаґ добре розумів положення Дивізії й почав робити заходи за скасування необдуманого наказу, а якби він був невідкличний, то просив доставити 38 залізничих ешелонів для перевезення Дивізії з фронтової зони, бо фронт з кожним днем наближався до границі Австрії. Мимо того, від групи армії "Південь" прибула до Дивізії спеціяльна військова команда для переведення її роззброєння. І почала свою працю.

Старшинам дивізії залишили пістолі для особистої оборони або, у крайній небезпеці для самогубства, бо кожний з них знав, що його ждуть тортури і розстріл у большевицькому полоні. Вся інша зброя мала бути видана німцям.

Варто згадати, що майже ніхто з українських старшин не був докладно й вірно поінформований про дійсну причину роззброєння Дивізії, а тією причиною було недовір'я в головній кватирі в Берліні. Нам говорили, і я сам готов був повірити в те, що з хвилиною установлення Українського національного комітету, як зав'язку майбутнього уряду України, на Чехах має творитися УНАрмія, а наша Дивізія мала бути осередком тієї армії, і що вона одержить нову зброю на Чехах.

Без сумніву, хтось мусів знати правднву ціль роззброєння, але не мав відваги нам це сказати.

Якби я знав був правдиву причину роззброєння Дивізії, тоді без довгої надуми і без огляду на консеквенції виступив би проти цього і впливав би на старшин і стрільців полку не віддавати зброї, хоч би треба було пробиватися через большевицький, досить "тоненький" тоді фронт у Карпати, або перейти Альпами в Італію і віддатися в полон англійцям ще перед капітуляцією.

Про конкретні заходи в тій справі згадує у своїх споминах польовий духовник 31-го полку, о. Б.Левицький. До мене, як і до кожного духовника, старшини і стрільці мали повне довір'я, і я певний що ніхто з них не випустив би був зброї з рук в тому моменті. Бельґійський кардинал і патріот в одній із своїх славних промов у часі першої світової війни каже, що всяка війна, без огляду на свою жорстокість, а маємо на думці справедливу війну, має в собі багато суворої кари, саме через те, що війна родить великий запал вояків і всього народу, який дає або готовий дати своє життя в обороні й на захист справ, що їх не можна зважити, ані змірити, а які завжди треба обороняти: свободу, честь, мир, і справедливість.

Смерть вояка 1 УДивізії не була йому страшною. Геройська смерть в обороні свого народу, це наймиліша Богові жертва. Ми всі вірили, що поляглі за волю свого народу, своєї рідної країни будуть прийняті до вічного щастя і в нагороду одержать окремий вінець слави, бо Христос казав, що "немає більшої любови, як хто душу свою положить за друзів своїх".

Польові духовники знали, що кожний відданий нашій опіці стрілець завжди готовий віддати своє життя за свій нарід. Отож вони були б пішли пробоєм на рідну землю, без огляду на труди і жертви.

Мабуть, передбачаючи, що вище сказане може стати дійсністю, під кінець березня до Дивізії приїхали ґуб. Вехтер і полк. Бізанц, хоч дехто думає, що вони могли не знати про наказ роззброєння. В це важко повірити, бо Вехтер був членом управління над іншо-національними військовими з'єднаннями. І він аж з фронту почав робити старання "на вершинах" про скасування наказу роззброєння, а тим часом Дивізія поволі підсувалася на північний схід ближче до німецької ІІ і VІ армії, в яких районах большевики прорвали фронт. І врешті Дивізія була вислана в район Штраден-Ґляйхенберґ-Фельдбах, щоб "заткати" діру, якою большевики хотіли просунутцся до Ґрацу, де перебувало 80 тисяч українськцх утікачів. Остання вістка була подана всім стрільцям перед тим, як вони вступали до бою.

І цим разом, як і під Бродами, Дивізія йшла на фронт, зустрічаючи безвладно відступаючі маси німецьких і мадярських утікачів, з яких багато їхало в люксусових фаєтонах. І надиво в тому часі Дивізія, не бувши формально підпорядкована жадній армійській групі, не одержала приділу харчів, амуніції ані пального. Щоправда, були спроби реквізиції в цивільного населення, але цьому спротивилися німецькі військові й поліційні команди, так що дивізійна інтендантура мусіла купувати харчові засоби від мадярських утікачів. Аж 30-го березня Дивізія була формально приділена до ІІ армії, що підчинила її своєму І кавалерійському корпусові.

Дивізія на фронті

В розгарі оборонних приготувань міста Марібору над Дравою надійшов празник Воскресення Христового, 1-го квітня за новим стилем. Тієї неділі я служив св. Літургію в римо-католицькому костелі Марібору, близенько від мосту над Драбою. І цим разом церква була переповнена вояками і цивільним населенням, співав дуже молитовно наш хор.

Під час співання "Вірую" раптом ми почули сильний гуркіт моторів великої ескадри літаків, а за тим почали густо розриватися бомби націлені на знищення моста й усіх оборонних споруд. Всі вікна церкви потріскали й була небезпека, що бомба може завалити церкву, тому я повернувшись до людей, дав їм знак, щоб негайно виходили з церкви.

Св. Літургію я докінчив сам, навіть без дяка, але поза малим ушкодженням, церква стояла ціла. Міст, крім кількох дір від бомб також зберігся цілий. Це був наш останній день перед поспішним маршем на фронт.

Наступ 30-го і 29-го полків почався ще того самого дня, 1-го квітня, і в короткому часі були зайняті гори і село Штраден 30-м полкрм, а 29-й полк заатакував Ґляйхенберґ - село і замок. Але наступ большевицьких з'єднань розбив 30-й полк, а 29-й затримав тільки замок Ґляйхенберґ, який тримав аж до кінця війни.

Під час першого зудару Дивізії з большевиками ген. Фрайтаґ впав у паніку і хотів зректися команди над нею, але командир і кавалер корпусу не прийняв резиґнації. Незабаром ситуація поправилась і фронт устабілізувався.²¹

Я весь час ішов із своїм полком, але за весь час боїв аж до капітуляції я не бачив на фронті ані ген. Фрайтаґа ані нікого іншого зі штабу Дивізії. Наш курінь фюзелірів був у складі з 23-ю нім. Дивізією і за свою хробрість одержав похвалу від командира. Обидва згадані наші полки мали великі втрати в людях, так що якийсь час мали тільки по два курені, але згодом одержали із запасового полку доповнення до попереднього стану. Пригадую, що большевики в часі перших боїв стріляли з катюш, і це здеморалізувало непривичних до бою вояків; крім того, старшини не запорядили стрільцям копати індивідуальні сховки.

Під час боїв полк. Дерн з 29-го полку, ранений під Бродами, і полк. Панір з 31-го полку відійшли до лікарні в Филькермаркті. На їх місце прийшли полк. Вільднер до 29-го полку і полк. Віттенмаєр до 31-го полку. По усталенні фронту Дивізія одержала відтинок фронту: Ґляйхенберґ - замок, що був готовою оборонною точкою, належав 29-му полкові, звідти в напрямі Фельдбаху 31-й полк, а на ліво від нього зреорганізований 30-й полк. З лівого боку 30-го полку була Дивізія "Вікінґ", а з правого боку 29-го полку була Дивізія "Райхсфюрер". Одну битву за Ґляйхенберґ описав з великим знанням справи майор Гайке у своїх споминах.²²

Духовником 30-го полку був о. М.Ратушинський (Англія), який боронив Фельдбах. Він прийшов до Дивізії трохи пізніше. Ми перший раз зустрілись у Вишкільному таборі в Цайсав бідя Нойгаммеру в часі, коли верталися туди розбитки Дивізії з-під Бродів. Його сусідом з правого боку фронту, а моїм сусідом з лівого боку, був о. Богдан Левицький (ЗСА), з яким ми дуже часто зустрічалися під час похоронів поляглих стрільців. О. Е.Кордуба (помер в Англії) не приходив на фронт, бо був позаду із 14-м гарматнім полком. На фронті я не бачив о. М.Левенця з Дивізії (тепер у Франції). Одного вечора оповідали мені старшини, що якийсь священик прийшов близько фронту з якимсь старшиною, заложили гучномовець і говорили до большевиків, які відповідаючи на їх звернення, стріляли з мінометів майже до півночі, при чому вбили кілька стрільців. Старшини просили мене дати знати до штабу Дивізії, що такі кількахвилинні промови заворушили весь фронт і ми втратили кілька добрих людей, а без тих промов можна було обійтися. Згодом їх вже не було.

В резерві Дивізії були курені саперів і фюзелірів, які перейшли дуже гострий вишкіл, щоб могти виконувати свою працю під градом куль і не податись під натиском ворога аж до останнього живого стрільця. Після стабілізації фронту Дивізія була підчинена VІ-й армії під командою ген. Балька, і вона стала правим крилом тієї армії, одержавши додатково оборону міста Фельдбаху через яке проходила важлива залізнича маґістраля.

В часі останніх боїв неставало гарматніх набоїв, так що на одну гармату видавали лише 10-15 набоїв.

Як уже згадано, ми з о. Левицьким зустрічалися біля стрілецького кладовища при дорозі до села Маєрдорфу. Там з лівого боку польової каплички постав досить великий український цвинтар. На кожному гробі ми клали хреста, а на таблиці писали ім'я поляглого "за волю України, дня... Р. Б. 1945", а на хресті клали його шолом.

Запам'яталася мені одна довга перестрілка з усіх родів легкої і частинно важкої зброї на лівому боці замку Ґляйхенберґ, і тоді впало 8 наших вояків, між ними й десятник Стасенко з Києва, дуже відважний і завзятий вояк, як і його сотенний Володимир Козак. Стасенка і сот. Козака я знав добре з їх "герців" із залогою большевицьких окопів таки в білий день, і стрільці говорили, що "кулі їх не чіпляються". Але одного дня під час такого герцю куля пробила його чоло і сотенний, не зважаючи на вогонь, приніс його мертве тіло на своїх руках із сльозами в очах.

Я поховав усіх вісьмох на кладовищі в Ґназі в одній спільній могилі під час сильного гарматнього вогню. Стасенкове тіло я сам завинув у цельту, взяв його на руки й положив у спільну могилу. Імена всіх були написані на великому хресті.

Замок Ґляйхенберґ

Важкі були бої за замок Ґляйхенберґ, що був висунений майже на кілометер в большевицьку фронтову лінію. До нього був єдиний доступ високо висипаною дорогою, обсадженою з обох сторін високим живоплотом. Я відвідував хлопців у замку - першу частину дороги треба було зігнутись до коліна, а другу - повзати на руках і ногах, бо большевицькі "снайпери" не допускали нікого живого до замку, ані з нього не випускали. Хто йшов мусів бути приготований що зайде на лоно Авраама. Неодного знайшла там несподівана куля. Замок високий, з великих брил ґраніту, яких ані 14-центиметрові міномети не могли пробити, хіба надщерблювали його грубі стіни або вибивали вікна, яких було дуже мало.

Там стрільці виставляли варту, а самі перебували в пивниці, де були бочки з вином, але під сильною контролею старшин. Горішні мешкальні кімнати замку були влаштовані в клясичному стилю, але частинно з модерним устаткуванням. Шиби вікон були повибивані большевицькими кулями. Мені найбільше подобалась бібліотека із старими першодруками, енциклопедіями і новішими різномовними виданнями. Книги лежали порозкидані по долівці, і я складав їх на полиці та просив хлопців шанувати ці скарби - надбання численних поколінь знатної родини, які робили австрійців культурним народом. Колись і в Україні були такі княжі замки, що дбали про рідну культуру. Коли ж їх наші ненависні сусіди, особливо татари, а потім москалі, поруйнували й забрали наші книги, скарби духа, ми втратили самостійність і стали рабами на своїй землі. Такі і подібні розмови ми вели з вояками у старовинному австрійському замку.

Не знаю, що сталося з книгами піся нашого відступу, але можу догадуватися, що большевики знищили все, а перш за все церковні речі і книги, бо вони були витвором західньої культури яку большевики ненавиділи.

Під час бомбардовання Ґназу все населення кудись зникло, крім кількох ляндштурманів, що ходили вулицями. Я пішов на приходство, але знайомий священик також подався на захід. Я побачив що двері пивниці були відкриті й увійшов у середину та побачив руїну: хтось випустив з бочок вино й повикидав старі метрикальні книги. Я покликав "ляндштурманів", вияснив їм величезну шкоду для громади і велів негайно ті книги позбирати й висушити.

Чота стрільців перебігла до ворога

По лівому боці замку Ґляйхенберґ проходив фронт серединою горбка, серед якого була галява, і на ній наші стрільці викопали окопи на віддалі біля двадцять метрів від лісу. Із східнього боку галяви в таких самих окопах сиділи большевики. Маючи між собою політруків вони цілими днями говорили до стрільців українською мовою, мовляв, браття українці, за що б'єтесь? За ґерманську марґарину? За чорний хліб? Ходіть до нас, у нас повно масла і білого хліба! Ходіть зараз, заки ще фронт стоїть, бо як ґерман програє, буде запізно: всіх вас розстріляємо! Україна є вже самостійною державою!

І так хвилина за хвилиною, година за годиною і день за днем стрільці були виставлені на таку пропаґанду, бувши в окопах тижнями без зміни й без достатнього харчу, бо, як згадано, спочатку Дивізія боролася наче самостійно, не одержуючи харчів від жадної армійської групи. Отож, пропаґанда політруків декого баламутила, головно молодих хлопців із східніх областей України, що прийшли до Дивізії із бомбардованих фабрик. А тепер без належного вишколу в кадрі вони були вислані на фронт і не навчилися думати вояцькими катеґоріями.

Отож однієї ночі на фронтовім відтинку куреня майора Блянкенгорна, відважного й любленого стрільцями командира, сталася грізна подія: чота згаданих стрільців утекла до большевиків. Вночі задзвонив телефон із польового курінного бункера до полкової канцелярії. Я спав тоді, як і кожної ночі в полковій канцелярії на лавці, і дижурний стрілець збудив мене і покликав до телефону. Курінний просив мене прибути негайно до його бункра в дуже важливій справі. Я за кільканадцять хвилин був уже у згаданому бункрі-землянці. Був там також хор. Любомир Ортинський, старшина для особливих доручень та ад'ютант.

- Що ж трапилося! - питаю. - Командир поінформовав мене коротко, що чота стрільців з його куреня (третій новостворений) перебігла до большевиків, забравши з собою два важкі кулемети, а два пошкодили, вийнявши з них замки. Після цього почалась стрілянина, а політруки кликали стрільців і підстаршин на ім'я, взиваючи негайно перебігти на їх сторону. І дезертири кликали своїх колеґ перейти до них.

Між рештою стрільців сотні постала паніка: вони вийшли з окопів і поховались у лісі за деревами. До кожного, хто підходив до них, кричали: "Стій! Бо стріляю!" Навіть своїх хорунжих не допускали до себе.

- Отче капеляне - каже командир, - це вже ваша справа. Спробуйте привести їх до дисципліни, бо не виключена можливість, що большевики схочуть прорвати там фронт, а резерви близько немає.

Я добре знав положення загроженого відтинку, бо їдучи туди одного дня конем, який стягнув на себе увагу большевиків "дехтяря" і він сипнув на мене серію, а надобавок кінь зачепив ногою польовий телефонічний дріт, так що ми обидва заледве вирвались з того "видного" большевикам місця.

Добігши до землянки хорунжих, я довідався від них ще докладніше про витворену ситуацію. Я пішов просто до порожніх окопів і голосно почав питатися, де ділися стрільці чи повтікали? Чи не стид їм тікати з окопів у часі бою? "Це зробили спантеличені й несвідомі національно стрільці, які не знають за що б'ються, але національно свідомі хлопці повинні негайно вернутись до окопів!"

Останнє речення я крикнув з усіх сил, так що й большевики мусіли його почути, бо почали сипати серії з фінок, яких дум-дум кулі синіми вогниками розривались об гиляки дерев.

Підступаю до одного стрільця за деревом, а то був ніхто інший а Бучко, якого я поміг врятувати від смерти. При його помочі стрільці знову зайшли в окопи. За час інша сотня позичила два кулемети і стрільці сипнули з них кілька серій, мовляв, хай тільки хтось спробує наступати на нас. Ми готові!

На світанку прийшла з резерви зміна, здається, курінь фюзелірів, а третій курінь відійшов на спочинок. Так скінчився той небезпечний епізод, що нагнав багато ляку командирові Дивізії. Майор Гайке, шеф штабу Дивізії, згадує про те, кажучи, що за весь час перебування Дивізії у Стирії вона мала 98 дезертирів. Це добрий рекорд на 22 тисячі стрільців у таких важких і безнадійних боях на фронті проти вчетверо сильнішого ворога, що мав до диспозиції всякі технічні засоби, яких не мала Дивізія.

--------------------------------------------------------------------

[20] Шандрук, ст. 237.

[21] Гайке, схема 14.

[22] Гайке, ст. 191-195.

Поиск по сайту: