ЯГЕЛЛОНСЬКА ДИНАСТИЧНА СПІВДРУЖНІСТЬ І ТУРЕЦЬКА ЗАГРОЗА

Син Ягайла Владислав, король Польщі, обраний королем Угорщини — Сигізмунд Угорський та останні дні Сербії — Владислав, «герой Варни» — Завоювання Сербії, Боснії, Герцеговини, Зети й Албанії Мегмедом II — Матяш Корвін і Владислав Ягеллончик, король Богемії та Угорщини — Король Польщі Казимир IV і Литва — Просування турків до південного кордону Польщі — Згубний похід Яна Ольбрахта до чорноморських портів — Успіхи Олександра в Криму — Сигізмунд І Польський і Габсбурги — Трагічна смерть короля Людовіка Ягеллона при Могачі — Габсбурги посідають місце Ягеллонів у Богемії та Угорщині — Габсбурги, останні Ягеллони і турки

Природним наслідком польсько-литовської унії було значне зростання у Східній Європі престижу династії, котра її уклала. Ягеллони стали найважливішою династією після Габсбургів, і щоразу, коли виникала політична криза або треба було обирати нового правителя, сусіди Польщі звертали свої погляди на Краків і Вільну. Перший такий випадок стався в Угорщині в 1440 р. по смерті Альбрехта II Габсбурга, який заступив Сигізмунда у 1437 р. Королем Угорщини було обрано сина й спадкоємця Ягайла, короля Польщі Владислава VI (1434-1444). Цей вибір став серйозною поразкою для Габсбурзької династії, яка за народженим по смерті Альбрехта його сином Владиславом змогла утримати лише трон Богемії.

Обставиною, що спонукала угорських магнатів шукати допомоги в Польщі, було зростання турецької загрози. Нищівна поразка сербів на Косовому Полі була першим попередженням Угорщині, що вона може стати наступною жертвою турків.

Угорщина завжди виявляла жвавий інтерес до Балканських земель, особливо до Сербії та Боснії. Коли після Косового Поля син Лазаря Стефан Лазаревич (1389-1427) став турецьким васалом на залишках території Сербії, Угорщину, де тоді правив Сигізмунд, стривожив такий поворот подій, і вона марно домагалася суверенітету над володіннями Лазаря. Занепокоєння Угорщини зросло, коли в 1393 р. Баязид загарбав решту території Болгарії. Тимчасові воєнні успіхи боротьби проти турків у 1395 р. надихнули Сигізмунда на організацію в 1396 р. хрестового походу. Але всі його претензії та сподівання розсипалися, коли того ж таки року турки знищили його військо під Нікополем '. Становище сербського правителя полегшило, однак, вторгнення монголів до Малої Азії та розгром Тамерланом війська Баязида біля Анкари у 1402 р. ². На це відгукнулася навіть Візантія і виявила інтерес до згасаючої Сербії. У 1402 р. Стефан Лазаревич отримав від імператора Іоанна Палеолога титул деспота — на той час найвище достоїнство, що його могла надавати згасаюча Візантійська імперія. Це був передсмертний спалах візантійської слави в присмерку її згасання, але сербський князь пишався цим титулом і склав запізнілу присягу імператорові як главі православного християнства.

За часів Стефана та його небожа й наступника Георгія Бранковича (1427-1456), який став деспотом у 1429 р., Сербія стала консолідованішою територією, бо землі князя Лазаря та родів Бранковичів і Балшів, чиї представники раніше поводилися як незалежні правителі, були об'єднані під однією владою. Таким чином, Сербія майже повернулася до тих обширів, які мало королівство за Неманичів у XIII ст. Сербська деспотія, природно, сплачувала данину туркам, але вона була і васалом Угорщини. На визнання цього факту король Сигізмунд дарував деспотові Стефану численні важливі маєтності в Угорщині.

Сигізмундові дуже часто і справедливо ставлять у провину те, що він не зібрав свої угорські та німецькі сили на вирішальну боротьбу з турками. Якби він спрямував війська хрестоносців проти турків, а не проти гуситів, то мав би чудову нагоду зупинити просування турків і допомогти балканським народам визволитися з-під турецького ярма. За його часів турецька експансія тільки-но розпочиналася, і їхня міць ще далеко не досягла апогею ³.

Втрата Сигізмундом такої нагоди тим прикріша, що внаслідок поразки при Анкарі, якої завдали туркам монголи, вдершись до Малої Азії, Османська держава переживала серйозну кризу. Турецьку імперію врятував лише Мегмед І Челебі (1413—1421), який розпочав війну з венеціанцями та Мурадом II (1421 — 1451). Сигізмунд не спромігся скористатися з цього, а от турки після його смерті в 1437 р. не минули нагоди, напали на сербів і в 1439 р. поклали край незалежності Сербської деспотії. Ця нова катастрофа була суворою пересторогою угорцям про те, що турецька загроза наближалася до їхніх земель.

Обрання Владислава на угорський трон сталося тоді ж, коли син Кейстута, великий князь Литовський Жигимонт був убитий своїми бунтівними підданими. Король, якого литовці запросили правити великим князівством, відрядив до Литви як віце-короля свого брата Казимира, але литовська знать невдовзі проголосила останнього великим князем, і під її впливом він урядував, не дуже вже й рахуючись із Польщею.

Владислав прагнув якнайшвидше здійснити обіцяний ним похід проти турків. Нові проблеми в Угорщині, на жаль, зашкодили його планам. Королева-вдова Єлизавета домагалася угорського трону для свого неповнолітнього сина Владислава, визнаного наступником свого батька в Богемії. Королеву підтримали імператор Фрідріх III, німецькі міста в Угорщині та чеський гуситський загін на чолі з Яном Іскрою. Іскра іменем малолітнього сороля захопив північну частину Угорщини — сучасну Словаччину — та іідрізав Угорщину від Польщі. Королева пішла на порозуміння лише в [442 р., зазнавши поразки від Владиславового воєначальника Яноша Гуньяді.

Все це затримало похід Владислава. Підбадьорені папським легатом Чезаріні король і Гуньяді в 1443 р. вторглися на Балкани, де мали великі успіхи. Гуньяді взяв Ніш та дійшов до Софії.

Султан Мурад II запросив миру, пообіцявши повернути Сербію Георгію Бранковичу. Вважається, що в Сегеді було укладено мирний договір, дотримуватися якого заприсягся Владислав. За цим договором не лише отримала свободу Сербія, але й Волощина відійшла до Угорщини. Проте, за переказами, папський легат, кардинал Чезаріні, переконав короля не дотримуватися мирного договору, а продовжити хрестовий похід проти турків — на тій підставі, що християнин не зобов'язаний дотримуватися угоди з невірними. Владислав був покараний за відступництво — його військо вщент розбите у битві при Варні в 1444 р., а король з легатом наклали там життям.

Однак ця традиційна оцінка подій 1444 р. потребує певного перегляду. Короля можна беззаперечно звинувачувати лише в тому, що він прийняв пропозицію султана розпочати мирні переговори в резиденції султана в Адріанополі і пообіцяв затвердити умови виробленого договору. Мурад II, воліючи перевести своє військо до Малої Азії, де йому загрожувала нова небезпека, погодився на зазначені вище умови та прийняв договір, який мав бути скріплений угорським королем у Сегеді. Немає сумніву, що Георгій Бранкович уклав угоду про перемир'я, але король, схоже, за порадою легата відмовився ратифікувати договір, уже підтверджений султаном, і визнав за краще продовжити хрестовий похід. Дійсно, шанси на перемогу здавалися непоганими і за відсутності сербського контингенту. Очікувалося, що венеціанський флот зашкодить султанові перекинути головні сили з Малої Азії до Європи, а невелике військо короля зможе розбити турків і допомогти візантійському імператорові в його скруті ⁴.

На жаль, король не зміг розпочати свою кампанію так швидко, як планував. Ця затримка і неспроможність християнського флоту зашкодити перевезенню Мурадового війська через Босфор і Дарданелли на європейський берег виявилися фатальними для походу і короля. Трансільванському воєводі Яношу Гуньяді, який брав участь у переговорах і супроводжував короля, вдалося, однак, урятуватися і зберегти більшу частину свого війська.

У 1445 р. Гуньяді знову ввійшов до Сербії та зустрівся з військом Мурада II на Косовому Полі. На тому самому бойовищі, де зовсім недавно вирішилася доля незалежної Сербії, військо християн ще раз зазнало жорстокої поразки.

Коли до влади прийшов Мегмед II Завойовник (1451-1481), доля останніх Решток Візантійської імперії визначилася швидко. У 1453 р. Константинополь упав. Стривожений просуванням турків, Гуньяді зробив кілька наскоків на завойовану турками територію. Проте Мегмед дійшов аж до Белграда й обложив місто ⁵. Останнім славетним учинком угорського героя було звільнення за допомогою сербського загону героїчних захисників цього міста у 1456 р. Але після смерті Гуньяді ніхто вже не зміг зупинити наступу турків.

Георгій Бранкович, який зазнав нападу ще в 1454 р., змушений був запросити миру і стати васалом султана. У 1456 р. Георгій помер, а його наступники виявилися посередніми правителями, котрі, ворогуючи між собою, були нездатні врятувати Сербію. У 1459 р., після здобуття нової сербської столиці — фортеці Смедерево (Семендрія), завоювання Сербії закінчилося. Це був кінець середньовічної Сербії. Лише надання угорськими королями аж до початку XVI ст. достоїнства деспотів представникам роду Бранковичів та інших родів слов'янської знаті, які після завоювання Сербії осіли в Угорщині, нагадувало про цей останній етап сербської середньовічної історії.

Завоювавши Сербію, Мегмед II пішов на Боснію. По смерті свого найвидатнішого правителя Твртка І (1391 р.) ця країна потонула в анархії. З часів Сигізмунда Угорщина претендувала на сюзеренітет над Боснією, але магнати у своїй більшості поводилися як незалежні князі, не звертаючи уваги на владу ні боснійських королів, ні їхніх угорських сюзеренів ⁶. З 1440 р. південна частина Боснії (Гум) була майже незалежною, і внаслідок того, що її правитель Степан Вукчич прибрав титул герцога (herzeg), називалася Герцеговиною. Спершу, починаючи з 1414 р., турки задовольнялися набігами на Боснію. Вирішальний напад Мегмед II здійснив лише 1463 року. Він зустрів слабкий опір. Феодальні володарі визнали верховну владу турків і заради порятунку своїх земель прийняли віру Пророка. Богомили у великій масі також приймали релігію турків. Останнього боснійського короля Степана Томашевича було схоплено й страчено. Певний час Герцеговина боролася за свою свободу, але в 1466 р. османські турки стали цілковитими господарями і цієї країни.

Тим часом турки долали також опір Албанії. Провідником і натхненником опору там був Скандерберг (Георгій Кастріот), винахідливий стратег, добре обізнаний зі звичаями турків, оскільки, як заручник, був вихований при султанському дворі. Він зажив гучної слави як військовий діяч протягом турецьких кампаній проти монголів у Малій Азії, але з не зовсім зрозумілих причин 1443 року втік і згуртував навколо себе албанські племена. У боротьбі проти турків його спочатку підтримував король Арагону та Неаполя Альфонсо, а з 1458 р. — Венеція. Він збентежив турків певним успіхом своїх нападів і, укріпившись у своїй фортеці Круя, чинив відчайдушний опір їхньому натиску. Коли він у 1467 р. помер, опір його країни було зламано, і Албанія стала частиною Османської імперії ⁷.

Найдовше чинила опір туркам Зета, що пізніше стала називатися Чорногорією. Цією країною правив звитяжний рід Црноєвичів, який очолив оборону, полегшену гірським характером місцевості. Лише в 1479 р. турки змогли встановити над країною своє панування. Але Црноєвичі, підтримувані венеціанцями, все одно продовжували чинити опір. Цю частину Балкан було повністю підкорено тільки в 1499 р. ⁸.

Ці події були побічним наслідком тієї поразки, якої угорський король зазнав у 1444 р. під Варною. Угорці виявилися єдиним християнським народом, який мав змогу втрутитися в події на Балканському півострові і був безпосередньо зацікавлений в його долі. На жаль, політична ситуація в Угорщині не завжди була сприятливою для такого втручання.

Після смерті Владислава угорську корону було запропоновано синові імператора Альбрехта II, королю Богемії Владиславу Погробку, який волів мешкати в Буді, а не в Празі, де почувався незручно серед своїх підданихутраквістів. По його смерті (1457 р.) королем Угорщини став син героїчного Яноша Гуньяді Матяш Корвін (1459-1490). На жаль, як і Сигізмунда, Матяша більше приваблювали перспективи завоювань у розвиненіших Богемії та Австрії, ніж на Балканах. Якби він зміг зосередитися на війні з турками, то завдяки проведеній ним реорганізації збройної сили Угорщини надовго зупинив би їхній наступ. Фінансові реформи Матяша допомогли йому створити постійну армію, зокрема з чеських та інших найманців, яка викликала повагу турків. У 1479 р. він здобув гучну перемогу над турецьким військом, що вдерлося в Трансільванію, а в 1480 р. відвоював частину Боснії. Там він заснував два військових банати — Яйцевський та Среберницький, але не зміг використати заворушення, що спалахнули в Туреччині після смерті Мегмеда II в 1481 р.

Матяшева політика експансії на Заході призвела до його конфлікту з королем Богемії Іржі з Подебрад, а по його смерті — з Ягеллонами, коли королем Богемії було обрано старшого сина польського короля Казимира — Владислава. За компромісною Оломоуцькою угодою (1478 р.) Матяшеві залишилися завойовані ним провінції чеської корони — Моравія, Сілезія та Лужиця. Але коли по смерті Матяша (1490 р.) магнати обрали Владислава королем також і Угорщини, завойовані чеські провінції було возз'єднано з Богемією.

Владислав мав спершу здолати свого рідного брата Яна Ольбрахта, який також прагнув угорської корони. На жаль, Владислав був людиною слабкодухою і повністю був у руках магнатів, які саме тому й обрали його заради збільшення власного впливу. Тому більшість надбань Матяша у внутрішній і міжнародній політиці за нового правління було втрачено. Створену звитяжним Матяшем постійну армію було розпущено, а відтак зник важливий чинник, який міг тримати турків у глухому куті.

На щастя, султан Баязид II (1481-1512) не був агресивним правителем, а його наступник Селім І (1512-1520) мав дати раду новим проблемам на Сході. Тому кожні три роки, коли термін мирного договору з Угорщиною минав, турки його поновлювали. Проте можливості для втручання на Балканах були втрачені, і все, чого Угорщина змогла досягти в Далмації, то це укласти договір з Венецією.

Польські Ягеллони не змогли безпосередньо втрутитися в події у ПівЄвропі. Після трагічної смерті Владислава під Варною польський трон два роки залишався вільним через пересуди, яким охоче вірили, ніби король не загинув, а лише потрапив до турків у полон. У 1446 р. краківський єпископ Олешницький, який посідав у Польщі провідне становище, домігся загальної підтримки обрання брата загиблого короля, великого князя Литовського Казимира. Казимир погодився, але чинив опір спробам Олешницького посилити унію Литви з Польщею. Коронований на польського короля в 1447 р. ⁹, Казимир відстояв принцип рівноправності між обома країнами і поклав край територіальним суперечкам між ними, залишивши Поділля Польщі, а Волинь — Литві.

Тим часом турецька загроза наближалася до польських кордонів з півдня, з боку Поділля. Два румунські князівства — Молдавія та Волощина — були найближчими сусідами Угорщини й Польщі, і вони, зрозуміло, опинилися внаслідок просування турків у найбільшій небезпеці. Волощина уклала свого роду союз із Польщею ще в 1390 р., але польський вплив там був дуже несталим, оскільки від Польщі її відділяла Молдавія. Господар Молдавії став польським васалом уже за часів Ягайла, в 1387 р., і такі відносини між двома країнами зберігалися протягом XV ст. Найзвитяжнішим князем Молдавії був Стефан Великий (1457-1503). Він зміг зберегти незалежність своєї країни, хоч кілька разів на неї нападали турки, які спустошили Волощину в часи падіння Константинополя ¹⁰.

Серйознішою подією було завоювання турками Кафи, генуезької колонії в Криму, яка була дуже важливим торговельним центром. Під загрозою турецького просування в Крим Кафа закликала на захист Польщу. Але Польща не змогла надати допомогу, і в 1475 р. Кафу здобули турки ". Утвердження турків у Криму мало зловісне значення для ПольськоЛитовської держави. Татарське Кримське ханство, яким правила династія Гіреїв, доти було її союзником. Після завоювання Кафи хан Менглі перейшов на бік турків, став їхнім васалом і союзником Москви. Своїми неодноразовими набігами на руські землі під литовським сюзеренітетом він відрізав Литву від Чорного моря.

На цьому турецький наступ не зупинився. У 1484 р. Баязид II напав на Молдавію і захопив два важливі чорноморські порти — Кілію та Аккерман. Ця серйозна втрата спонукала Стефана Великого звернутися по допомогу до Польщі і скласти Казимирові феодальну присягу. Хоч останній і не наважився вступити у прямий конфлікт з турками, але з допомогою польського військового загону Стефан зміг вигнати турків із Молдавії. Проте об'єднаних військових сил виявилося замало, щоб звільнити господаря Стефана від данини, яку він мав сплачувати туркам, і відвоювати чорноморські порти. Подальшим польським втручанням перешкодили напади з боку Золотої Орди, підбурюваної Кримським ханом і турками.

Нові ускладнення на південних кордонах постали за правління Казимирового наступника Яна Ольбрахта (1492-1501). Новий король був дуже популярним серед польського рицарства та міщан. Він бажав зміцнити королівську владу, проте був змушений піти на нові поступки вищій знаті, аби дістати необхідні кошти для здійснення своїх заходів. Він не забув про польські інтереси на Півдні, а венеціанці доклали великих зусиль, щоб переконати його продовжити війну з турками. Розуміючи, що потребує дещо більше часу для підготовки своїх планів, Ян Ольбрахт прийняв пропозицію Баязида II і в 1494 р. уклав перемир'я, яке мало тривати до 1497 р.

Плани відвоювання чорноморських портів і Кафи обговорювалися в 1494 р. на з'їзді всіх Ягеллонів у Левочі (Верхня Угорщина). Було ухвалено вжити необхідних заходів для зміцнення авторитету Владислава в Угорщині, але під час обговорення кампанії проти турків виявилося, що між Польщею та Угорщиною є суперечності щодо статусу Молдавії. Угорщина вважала її своїм васалом, і ця обставина змусила Стефана Молдавського ставитися до Польщі з підозрою.

Ян Ольбрахт підготувався до походу на Чорноморське узбережжя і здійснив його у 1497 р. Литовці на чолі з великим князем Олександром влаштували власний похід. На жаль, усе закінчилося катастрофою. Все ще незрозуміле, що спонукало Стефана Молдавського поставитися до поляків вороже, тільки-но вони ступили на молдавську землю. Замість того щоб битися з турками, польське військо безуспішно облягло столицю Стефана Сучаву. Коли за дипломатичного втручання Владислава Угорського було укладено перемир'я і польське військо відходило через провінцію Буковину, на нього напали війська Стефана, які завдали йому серйозної поразки. Поляків урятувала допомога, що її надіслав великий князь Олександр, але весь похід польських та литовських військ закінчився провалом. Турки помстилися, двічі вдершись до Польщі та спустошивши країну аж до Львова, Самбора, Сянока та Пшеворська. Яну Ольбрахту довелося укласти оборонний союз із Угорщиною та замиритися зі Стефаном Молдавським. Він відмовився взяти участь у хрестовому поході, організованому для допомоги венеціанцям у їхній війні з турками (1499 р.), і розпочав переговори про перемир'я, укладене в 1500 р.

Яна Ольбрахта заступив його брат Олександр (1501-1506), доти великий князь Литовський. Він мало що міг зробити для поліпшення ситуації на Півдні. Він глибоко поринув у конфлікти з Москвою, загострені внаслідок здійснюваної ним широкої вестернізації та полонізації підвладних Литві руських земель. Олександр рішуче захищав права корони проти амбіцій знаті, але наслідки були маловтішні. Завдяки втручанню Владислава Угорського, Польща та Молдавія досягли угоди. Син і наступник Стефана Богдан поступився Польщі Покуттям й одружився з принцесою Ягеллонського дому (1505 р.). Слідом за цим успіхом 1506 р. литовці розгромили кримського хана Менглі-Прея, який був змушений розірвати свій союз із Москвою.

Правління Сигізмунда І, прозваного Старим (1506-1548), позначене найвищим злетом культурного розвитку Польщі і зазнало глибокого впливу Відродження. Мирне життя на південному кордоні Польщі було невдовзі перерване. Богдан скористався зі змін на польському троні, щоб зайняти втрачену раніше провінцію Покуття (1508 р.). Вигнаний звідти польським найманим військом, у 1509 р. він знову напав на спірну територію. Завдяки посередництву Угорщини, чий суверенітет над Молдавією Польща визнала в 1507 р., у 1510 р. було укладено мир. Нові ускладнення в Туреччині, де Селім повстав проти свого батька Баязида і мав намір завоювати Молдавію, і в Криму, де Менглі-Гірей уклав союз із Москвою, вимагали уваги до південного кордону. Набіги татар припинила обіцянка ханові фінансової субсидії, а новий турецький султан Селім І (1512 р.) поновив перемир'я з Польщею.

Ускладнення з великим магістром Тевтонського ордену, якого підтримував імператор Максиміліан І, і загроза Польсько-Литовській державі з боку Москви спонукали Сигізмунда І піти на переговори з Габсбургами. У 1515 р. між Ягеллонами й Габсбургами у Відні було укладено договір, скріплений шлюбами короля Угорського та Богемського Людовіка Ягеллона з онукою Максиміліана Марією, а Фердинанда, одного з імператорових онуків, — із сестрою Людовіка Анною.

На щастя, султан Селім І, зайнятий у Єгипті та Вірменії, не прийняв московську пропозицію союзу проти Польщі і поновив з нею перемир'я. Але за правління його сина Сулеймана Пишного (1520-1566) турецька загроза постала з усім своїм розмахом. У новій спробі завоювання Європи турки вдерлися до Угорщини, де тоді правив Людовік II Ягеллон (1516-1526), син Владислава. Як і його батько, Людовік також був обраний і королем Богемії. У 1521 р. турки здобули Белград, і шлях на Угорщину було відкрито.

Тим часом, однак, сили опору Угорщини були підірвані поганим правлінням і соціальними заворушеннями внаслідок визиску селянства знаттю, вплив якої на державні справи за часів слабкого правління Владислава значно зріс. Перед лицем нової небезпеки молодий король звернувся до богемського сейму та Польщі по допомогу. Але Сигізмунд Польський зміг надати лише невеликий військовий загін, а чеські контингенти прибули запізно. Молодий король наважився стати на герць з турецькими силами біля Могача (1526), але його маленьке військо було повністю знищене, а сам він загинув ¹².

У той самий час полум'я охопило й південний рубіж Польщі. Турки зі своїм кримським маріонеткою Сядет-Гіреєм вторглися до руських провінцій, підвладних Польщі й Литві, та спустошили їх. Ці набіги спонукали короля зміцнити оборону південного кордону. Завдяки енергійності польського великого гетьмана Яна Тарновського вперше було реалізовано стару ідею утримування на південно-східному порубіжжі постійного найманого війська. Набіги на польські території було зупинено, а невдовзі й литовський гетьман Острозький так само укріпив кордони Литви.

У зв'язку з цим у литовську історію вперше ввійшли козаки. Це були поселенці дуже різнорідного походження, здебільшого польські та руські селяни-втікачі та шляхтичі, що осіли на порубіжжі між Польсько-Литовською державою і Татарським ханством, яке тоді стало називатися Україною. Для захисту своєї власності вони організовувалися у військові з'єднання. Литовський сейм (1524 р.) ухвалив зарахувати їх до литовського війська з метою захисту кордонів. У 1533 р. в нижній течії Дніпра для підтримання безпеки цих областей було створено і флотилію. Проте польську спробу відвоювати чорноморський порт Очаків зірвав Сулейман зі своїм маріонетковим кримським ханом. Крім того, поразка при Могачі створила загрозу для Польщі на кордоні з Угорщиною.

Сигізмунд, можливо, мав би деякі шанси бути обраним королем Богемії та Угорщини, якби він висунув свою кандидатуру одразу ж, тільки-но дізнався про Могацьке лихо. Але він зробив це запізно і не цілком певно, тому шанс отримали Габсбурги, які претендували на обидві корони на підставі договору 1515 р. і матримоніальних зв'язків, що його скріплювали. Обрання в Богемії Фердинанда І Австрійського (1526-1564), чоловіка принцеси Анни з Ягеллонського дому та брата імператора Карла V (1519-1556), сталося після тривалих переговорів. В Угорщині відбулися подвійні вибори, через те що одна з партій знаті проголосувала за Яноша Запольяї. Унаслідок цього почалася громадянська війна між двома кандидатами. Це було великим лихом для Угорщини та Центральної Європи. Розколота Угорщина не змогла чинити опору загарбникам, і турецький потік заполонив угорські рівнини. Було завойовано більшу частину Хорватії. Зазнала вторгнення і Далмація, окупована Венецією після розпаду Боснійського королівства. Лише Дубровник зберіг незалежність завдяки своїм важливим торговельним зв'язкам із. турками. Але за мирним договором 1540 р. далматинські прибережні міста перейшли до Венеції.

В Угорщині обидві ворогуючі сторони звернулися по допомогу до Сигізмунда Польського. Король опинився у складному становищі. Запольяї був його шурином і користувався прихильністю польської шляхти. Фердинанд посилався на Віденську угоду, і, попри ворожість більшості польської шляхти до Габсбургів, він також знайшов певну підтримку серед польської знаті. За таких обставин Сигізмунд міг лише намагатися припинити громадянську війну і примирити двох супротивників. Але це виявилося даремним, тому двічі розбитий Фердинандом Запольяї втік до Польщі і був порятований султаном, з яким через посередництво своїх польських прихильників уклав союз. З допомогою султана Запольяї зміг завоювати Буду і просунутися аж до Відня.

У 1532 р. Сулейман здійснив інший похід на Відень, і Сигізмунд, приголомшений натиском турків, у 1533 р. уклав із султаном мирний договір. Побоюючись дальших ворожих дій з боку султана, Фердинанд і Запольяї домовилися у 1533 р. розділити Угорщину. Запольяї отримав Трансільванію з Будою та центральну частину Угорщини, проте було узгоджено, що по його смерті все, що залишиться від Угорщини, має перейти під суверенітет Габсбургів.

Ситуація на південних кордонах Польщі ускладнилася через нові клопоти з Молдавією. Новий воєвода Молдавії Петро Рареш, хоч і був угорським васалом, скористався з боротьби за угорський трон, для реалізації своїх агресивних намірів щодо Польщі. Він окупував віддану Польщі молдавську провінцію Покуття, але був розбитий Сигізмундовим гетьманом Тарновським, який знову відвоював спірну провінцію (1531). Подальші вторгнення Рареша до Польщі зупинило нове просування до цього регіону турків, які поставили замість нього на воєводство Стефана і встановили над Молдавією безперечний суверенітет.

З іншого боку, події в Угорщині дали султанові новий привід для втручання. Ставлення Польщі до двох правителів розділеної Угорщини було радше двозначним. У 1538 р. Сигізмунд дав остаточну згоду на шлюб свого сина Сигізмунда Августа з ерцгерцогинею Єлизаветою Габсбурзькою. Попри це польська королева Бона, що походила з італійського роду Сфорца, більше симпатизувала Запольяї і переконала короля віддати їхню дочку Ізабеллу заміж саме за нього. Останній, розраховуючи на польську й турецьку допомогу, забув про угоду, укладену з Фердинандом у 1538 р. Коли в 1540 р. Запольяї помер, угорська націоналістична аристократія проголосила королем Угорщини його немовля Яноша Жимонда. Польський король попросив султана підтримати його онука, а водночас запевнив Фердинанда, що буде дотримуватися в угорських справах нейтралітету в обмін на визнання претензій Бони на герцогство Міланське.

Фердинандова кампанія проти Буди призвела до турецької навали в Угорщину (1541 р.). Його військо було розбите, а місто Буда стало ще одним володінням турків в Угорщині. Янош Жигмонд отримав Трансільванію та землі на схід від річки Тиси під турецьким сюзеренітетом. Наступна навала турків у 1543 р. ще більше розширила їхні володіння. Страх перед новими турецькими завоюваннями спонукав Бону погодитись на відмову Ізабелли від угорського трону в обмін на поступки, які Фердинанд пообіцяв їй у Сілезії (1544 р.).

Польські націоналісти на чолі з королевою Боною продовжували виявляти своє вороже ставлення до Габсбургів і навіть пропонували Туреччині та Франції укласти протигабсбурзький союз. Прогабсбурзька партія натомість вимагала воювати проти Туреччини. Обіцянки Габсбургів Боні щодо її претензій на герцогство Міланське відвернули створення протигабсбурзької коаліції, і Сигізмунд Август одружився з ерцгерцогинею Єлизаветою (1543 р.), яка, однак, померла двома роками пізніше.

Габсбурги були зацікавлені у провокуванні конфлікту між Польщею і Туреччиною. Польща потребувала вільного виходу до Чорного моря, і в 1545 р. порт Очаків, яким вона прагнула володіти, здобуло польське військо. Але війну відвернули, оскільки королева переконала сейм проголосувати за відшкодування Туреччині руйнувань і збитків ¹³.

Протягом перших років правління Сигізмунда Августа (1548-1572) Габсбурги продовжували розпалювати в Польщі антитурецькі настрої. Молодий король не приховував своєї неприязні до невгамовної польської шляхти і довіряв лише тим її представникам, яких сам підніс до рангу магнатів. Найвпливовішими серед них були Радзивілли, які посіли чільне місце в Литві. Для підвищення свого престижу в королівстві Сигізмунд Август вважав за корисне зміцнити свої зв'язки з Габсбургами.

У 1549 р. він уклав союз із королем Богемії та Угорщини Фердинандом І і з імператором Карлом V. Це означало, що інтереси сина Запольяї та сестри Сигізмунда Августа Ізабелли в Угорщині було облишено.

Укладення Польщею пакту з Габсбургами Туреччина, звичайно, зустріла з незадоволенням. Але оскільки султан тоді воював з Персією, він не зміг вдатися до якихось ворожих дій проти Польщі. Антитурецька агітація в Польщі, підбурювана Габсбургами та їхніми прибічниками, мала певний успіх. Кілька авантюристів з польської знаті в 1552 р. здійснили похід проти Молдавії, що перебувала під турецьким пануванням. Султан, однак, у 1553 р. підтвердив польсько-турецький мирний договір. Подальші наскоки такого роду, здійснені в 1560-1562 і 1572 рр., не змогли призвести до розриву дружніх відносин між Польщею та Туреччиною. Султан не хотів штовхати Польщу в обійми Габсбургів. З іншого боку, Сигізмунд Август, вельми зайнятий своїми війнами з Московією, не бажав мати жодних ускладнень з Туреччиною. Двічі, у 1565 та 1569 рр., обговорювалася можливість польсько-турецького союзу проти Москви, але вона так і не була реалізована.

Таким чином, Габсбурги у своїй боротьбі з турками в Угорщині виявилися самотніми. У 1551-1562 рр. Фердинанд І постійно воював проти Сулейманових сил в Угорщині, але без вирішальних наслідків. Успадкувавши імперський трон (1556 р.) по своєму братові Карлу, Фердинанд уклав мир з Яношем Жигмондом Запольяї, відмовившись на його користь від претензій на Трансільванію. Турки продовжували утримувати власне Угорщину, а Фердинанд за залишену йому західну частину мусив сплачувати данину.

Наступник Фердинанда Максиміліан II (1564-1576) обмежився рейдами до турецької частини Угорщини, і в 1566 р. Сулейман організував проти нього новий похід. Це була його тринадцята кампанія проти Заходу. Вона виявилася для нього останньою: він помер під час безуспішної облоги Сігетвара, що його героїчно захищав бан Хорватії Міклош Зріньї. Це був кінець турецького наступу. Проте Максиміліану II не вдалося скористатися цим успіхом, і в 1568 р. він уклав із Селімом II П'яницею (1566-1574) восьмирічний мирний договір, не намагаючись скористатися з царювання цього розумного, але нездатного правителя. Навіть видатна морська перемога над турками, здобута Іспанією та Венецією при Лепанто (1571 р.), не підштовхнула Максиміліана до рішучих дій, хоч переможці прагнули продовжити війну проти турків. Бездіяльність Габсбургів і Ягеллонів дала Турецькій імперії, сила якої швидко згасала, певний перепочинок. Смерть Сигізмунда II Августа (1572 р.) означала кінець династії Ягеллонів, і польський трон знову став предметом суперництва.

Важкі обов'язки, які Польща мала перед Литвою у протистоянні зростаючій могутності Московії, були головною причиною, що перешкодила Ягеллонській співдружності зробити дієвіший внесок у боротьбу проти турецької загрози, хоч королі-Ягеллони певний час посідали трони Польщі, Литви, Богемії та Угорщини.

Інша причина полягала в слабкості польських королів через занепад королівської влади і зростання як економічного, так і політичного впливу знаті. Король повністю залежав від доброї волі шляхти й магнатів, які на своїх сеймах ухвалювали рішення щодо податків та наборів війська. Королева Бона, дружина Сигізмунда І, дуже добре це усвідомлювала, і тому однією з її головних турбот було створення власних статків династії. У цьому відношенні вона наслідувала приклад німецьких королів XIII та XIV ст. Бона також намагалася здійснити багато інших економічних і політичних реформ, які б зміцнили королівську владу, але вона не змогла прихилити до своїх ідей демократичну шляхту та егоїстичних магнатів. Відтак та роль, яку Ягеллони, здавалося б, були покликані відіграти в боротьбі з турецькою небезпекою, обернулася розчаруваннями, в яких навряд чи можна їх звинувачувати.

Примітки

¹ Докладно див.: Atiya S. A. The Crusade of Nicopolis. — London, 1934; див. також: Dąbrowski J. Władysław I Jagiellończyk na Węgrzech. — Warszawa, 1922.

² Стефан зі своїм військом брав участь у битві при Анкарі, як і у всіх попередніх турецьких походах проти Болгарії, Румунії та Сигізмунда. Його політика, як і політика інших сербських магнатів, полягала у збереженні залишків сербського національного існування ціною союзу з Османами. Перед смертю Стефан зблизився із Сигізмундом і визнав угорський сюзеренітет.

³ Докладно див.: Beckmann G. Der Kampf Kaiser Sigismunds.

⁴ Докладно див.: Halecki O. The Crusade of Yarna. Ha c. 82—93 автор опублікував деякі документи щодо договору, який доти тлумачився по-різному. Нове світло на всю справу проливають листи Киріака Анконського, що їх автор використовує як головний аргумент для переоцінки позиції Владислава. Інтерпретація Галецького цікава, але не досить переконлива. Як можна пояснити таке раннє виникнення традиції звинувачення Владислава у клятвопорушенні? Навіть якщо короля слід звільнити від звинувачень у клятвопорушенні через те, що він не підтвердив договір, дотримуватися якого вже заприсягся Мурад, його поведінка має багато кому здаватися свідомо облудною. Коли він запевняв Мурада, що має намір затвердити договір, то бажав спонукати Мурада відкликати своє військо до Азії, натомість збираючись продовжувати війну та вигнати турків з Європи. Про реакцію, яку ця перемога викликала в Туреччині, див.: Fekete L. Das Fethnäme über die Schlachtbei Yarna// Byzantinoslavica. — 1953. — Vol. 14. — P. 258-270. Пор. також зауваження Г.Острогорського: Ostrogorsky G. History of the Byzantine State. — P. 503.

⁵ Корисні посилання на слов'янську, угорську та румунську бібліографії щодо просування турків до Дунаю після падіння Константинополя наводить у своєму дослідженні Й.Мацурек (Мацурек Й. Турецкая опасность и Средняя Европа накануне и во время падения Константинополя // Byzantinoslavica. — 1953. — Vol. 14. — P. 130-157.

⁶ Твртко мав таких наступників; це: Дабіша (1391-1395); Дабішова вдова Єлена (1395-1398); син Твртка Стефан Остоя (1398-1404); Твртко III (1404-1408); Стефан Остоя (1408-1418); його син Стефан Остоїч (1418-1421); Твртко II (1421-1443); син Остої Стефан Томаш (1444-1461); його син Стефан Томашевич (1461-1463). їхні правління були сповнені боротьбою проти магнатів, Угорщини та турків. Найдокладніший виклад див.: Klaić V. Geschichte Bosniens. — Leipzig, 1889. — S. 248-439; див. також: Vlajić P. W. Untergang des bosnischen Königreiches. — Sarajevo, 1926; Mandić O.O. Bosna i Hercegovina. — Chicago, 1960.

⁷ Докладніше див.: Gegai A. L'Albanie et l'invasion turque.

⁸ Докладніше див.: Gopćević S. Geschichte von Montenegro und Albanien. — Gotha, J914. — S. 79-124. Завдяки зв'язкам з Венецією рівень культурного розвитку Чорногорії в той період мав бути досить високим. Црноєвичі заснували в Цетіньє першу друкарню на Балканах. Там були надруковані всі відомі сербські інкунабули — літургійні книги.

⁹ Польський історик Ф.Папе присвятив правлінням Казимира IV та його сина Яна Ольбрахта спеціальні дослідження: Papee F. Stadia i szkice z czasów Kozimierza Jagiłłonczyka. — Warszawa, 1907; Papee F. Jan Olbracht. — Kraków, 1936.

¹⁰ Докладніше див.: Rosetti R. Stephen the Great (див. бібліогр.). — P. 87-103.

¹¹ Про Кафу є ґрунтовна монографія польською мовою: Malowist M. Kaffa — kolonia genueńska na Krymie i problem wschodni w latach 1453-1475. — Warszawa, 1947. Вона містить корисні бібліографічні вказівки (S. 347-352), а також резюме французькою мовою (S. і-хххі).

¹² Про участь чехів у захисті Центральної Європи від османських турків див.: Poliśensky J. V, Bohemia, the Turks and the Christian Commonwealth (див. бібліогр.), де є посилання на чеську бібліографію.

¹³ Про спроби Польщі та Габсбургів отримати вихід до Чорного моря наприкінці XVI ст. див.: Macůrek J. Zapas Polska a Hasburků o přístup k Černému moří na sklonku 16. Stoleti. — Praha, 1931.

Поиск по сайту: