ЄВРОПА ДО XIII СТОЛІТТЯ

Поява слов'янських та германських народів на європейській політичній арені — Моравська імперія та наслідки, її падіння — Провідна роль Німеччини у політиці Центральної Європи. Слов'яни у західній та східній культурних сферах — Піднесення та криза Київської Русі — Посилення папства до XIII ст. — Приниження ідеї імперії — Генріх VI та Фрідріх II — Папству не вдається утвердити політичне верховенство за sacerdocium — Політична роздробленість Німеччини — Німецьке просування у Прибалтиці, в Пруссії та Лівонії — Економічний розвиток у Німеччині та Італії — Пожвавлення культурного життя в Європі — Поширення мирського духу в літературі — Захід змагається зі Сходом

Поява слов'янських народів на авансцені європейської історії була запізнілою і досить повільною, їхньою прабатьківщиною було, найімовірніше, межиріччя Вісли та Дніпра. Звідти деякі з племен почали в давнину проникати на землі за Дніпром та рухатися за течією річок до Причорномор'я, Дунаю і за нього. Одна їх частина, можливо, керована сарматською верхівкою, званою антами, першою ввійшла в контакт з Візантійською імперією, але їхню організацію зруйнували у VI ст. н. е. тюркські нападники — авари. Наддніпрянські та задніпрянські племена, пізніше звані русичами, після підкорення іншими завойовниками, зокрема тюрками-хозарами, знайшли допомогу й захист у союзі зі скандинавськими войовниками, які заснували в IX ст. міцну державу з центром у Києві.

Коли германські племена з балтійського узбережжя почали мігрувати на південь, слов'янські племена у VI ст. перейшли річки Віслу та Одер і поширилися вздовж узбережжя Прибалтики аж до Ельби, перетнувши її у багатьох місцях. Ці племена, так звані балтійські, полабські та поморські слов'яни, а також сорби (у сучасній Саксонії) були мало не приречені на винищення, коли франки, а згодом германці, розпочали свою експансію на Північ та Схід.

Чехи та словаки остаточно зайняли Богемію, Моравію та Словаччину, де вони живуть і донині, лише у VI ст. н. е. Водночас словенці швидко просувалися на Альпійські землі до Адріатики. Тюркський народ аварів, що осів у басейні Дунаю, підкорив слов'ян, і вони разом протягом VI-VII ст. вторгалися до Візантійської імперії, плюндруючи квітучі провінції Паннонію та Іллірію. Слов'ян, що жили на терені сучасної Югославії, у VI ст. звільнили від аварів хорвати та серби, які прийшли з-поза Карпатських гір, з краю, що нині зветься Галичиною, на запрошення імператора Іраклія (610-664). Вони заклали підвалини політичних утворень південних слов'ян — Хорватії та Сербії. Слов'ян, які мешкали між Дунаєм та Балканами, згуртували в міцну політичну структуру болгари, тюрки за походженням, що назвали свою державу Болгарією.

Племена, які залишилися на місці первісних поселень, поширилися до Вісли й Одеру та на суміжні з сорбами, полабськими й поморськими слов'янами терени, їх звали поляками за назвою найважливішого племені; помітне місце вони посіли тільки у X ст.

Давня історія слов'янських народів сповнена трагічних епізодів, блискучих сподівань і привабливих можливостей, що рідко коли здійснювалися через різноманітні обставини та події, незалежні від волі слов'янських правителів.

У цьому відношенні германським народам поталанило більше. З'явившись на європейській арені кількома століттями раніше, вони зруйнували захисні укріплення західної частини Римської імперії, заволоділи її квітучими провінціями і заснували власні королівства в Галлії, Німеччині, Іспанії, Африці, Італії та Британії.

Таким чином, задовго до слов'ян германські народи потрапили до сфери західної та латинської культури, і, вповні сприйнявши християнську віру, стали визначальним чинником християнського Заходу. Хоч римські місіонери змогли нав'язати германським неофітам римську форму християнства та її латинську літургійну мову, їм не вдалося в цілому прищепити германцям римської ментальності. Рушійна сила енергійного молодого племені була настільки потужною, що Церква у Західній Європі не змогла уникнути глибокої германізації певних сторін своєї організаційної структури. Це було найпомітнішим у новій системі приватних церков, запровадженій на всіх германських теренах. За цієї системи король і можновладці претендували не лише на володіння заснованими ними храмами, а й на право призначати вище й нижче духовенство в утримуваних ними церковних інституціях. Це був небезпечний розрив із давньоримськими уявленнями, яких доти дотримувалася Церква як у західній, так і в східній частинах Римської імперії. До того ж ця нова течія у західному християнстві не могла не спричинити відчуження між Сходом і Заходом.

Франки, найміцніші серед германських народів, перетворили цю систему на становий хребет своєї держави. Згодом, розширивши свою імперію від Іспанії до Ельби і від Дунаю до Апеннін, франки під проводом свого правителя Карла Великого (771-814) посіли керівну роль у Західній Європі та отримали покровительство Церкви у відновленій Римській імперії.

Християнство, втім, поволі поширювалося серед хорватів, сербів, болгар, словенців і чехів, їх було повністю християнізовано лише в IX ст. Хоч серед слов'ян, поруч з візантійськими, діяли франкські, римські та ірландські місіонери, подеколи здавалося, що не тільки південні, а й західні слов'яни цілком підпадуть під прямий вплив східного християнства та візантійської культури, їхнім першим політичним утворенням у Центральній Європі була Велика Моравія, до складу якої входили сучасна Моравія зі Словаччиною і частина Австрії до річки Дунай. Нещодавні археологічні знахідки в Моравії показують, що з початку IX ст. візантійський культурний вплив в новій Моравській державі був дуже відчутним. Цей факт пояснює, чому моравський правитель Ростислав (846-870) уклав щось на зразок політичного та культурного союзу з Візантією. Цей союз допоміг візантійцям зупинити просування франків на Балкани, втягнути у сферу своєї цивілізації іншу нову слов'янську державу — Болгарію, поширивши свою владу на слов'янські племена майбутньої Сербії.

Утвердження візантійськими місіонерами християнства в Моравії в IX ст., здавалося, відкривало шлях до блискучого майбутнього не тільки слов'янам, а й усьому Заходу. Санкціонована Римом поступка — запровадження апостолами Моравії, святими Кирилом і Мефодієм, Літургії національними мовами — обіцяла швидше поширення християнської віри в нових державах і легше сприйняття простою людиною релігійних таїнств. Швидкий розвиток літературної діяльності на грунті старослов'янської мови у Моравії, а згодом і в Богемії, дає яскраве свідчення того, що й інші народи могли мати користь з розвитку своїх літератур рідною мовою, якби наслідували цей новітній приклад. Взаємопроникнення візантійської та латинської культур у Моравії дозволяло також сподіватися на краще порозуміння між Сходом і Заходом.

Деякі з цих можливостей могли б здійснитися, якби моравський експеримент відбувся за щасливіших обставин. Насправді ж моравські правителі використали його, аби зупинити проникнення франків до Моравії та Придунав'я, а папство — для послаблення авторитету східнофранкської (німецької) Церкви в нових землях. Франки були надто сильними, щоб їх можна було легко подолати, а нова політична й культурна сила в Моравії була надто молодою, аби нав'язати свою волю. Нову державу стяли німецькі мечі та втоптали в землю копита мадярських коней (906 р.). Доступ до візантійських культурних скарбів, який начебто відкрився для Західної Європи вздовж Дунаю, було перекрито ще раз. Нові напасники у Центральній Європі, мадяри, утвердилися у Придунав'ї і вбили клин між східною та західною слов'янськими групами. Богемія, що приєдналася до Східнофранкської імперії, уникнула небезпеки й успадкувала культурні здобутки Великої Моравії.

Ось так слов'яни втратили свою найкращу можливість стати важливою політичною та культурною силою в Центральній Європі. Провідну роль перебрало Regnum Teutonicorum (* Королівство тевтонів (лат.). — Ред.) — східна частина занепадаючої Франкської імперії, або Німеччина. Слов'яни між Ельбою та Одером першими відчули наслідки цієї зміни. Завоювання їхніх земель Генріхом І (919-936) та Оттоном І (936-973), а також запровадження в них німецького церковного устрою не провіщали нічого доброго для їхньої свободи та існування.

З цього почалася запекла ворожнеча між німцями та слов'янами, якій судилося тривати століттями. Тільки одного разу постала можливість для мирної співпраці слов'ян і німців — у відновленій Римській імперії Оттона III (983-1002). Тоді здавалося, що Німеччина може перебрати на себе роль Великої Моравії і стати посередником між візантійським Сходом та римським Заходом. Передчасна смерть молодого імператора звела нанівець усі ці сподівання.

Не судилося здійснитися й іншій спробі створення слов'янської імперії через об'єднання Польщі та Богемії в одну державу на чолі з видатним польським державним діячем і правителем Болеславом І (992-1018). Ця обставина остаточно вирішила долю слов'янських народів між Ельбою та Одером і відкрила шлях новій хвилі німецького натиску на Схід, але водночас і поширенню через німецьке посередництво західної культури серед чехів і поляків.

Папство знову стало шукати шляхів до зламу небезпечної системи приватних церков і послаблення впливу Reichskirche (* Імперської Церкви (нім.). — Ред.). Але спроба Григорія VII (1073-1085) заблокувати Німеччину за допомогою сусідніх з нею держав провалилася через відмову чехів, а чеський князь Вратислав зберіг вірність відлученому від Церкви імператорові Генріху IV.

Німці отримали нові можливості для закріплення своїх позицій на слов'янських землях уздовж Балтики та Ельби. Нову колоніальну Німеччину — Берлін та Пруссію — було засновано князями Генріхом Левом та Альбертом Ведмедем, а також перенесенням Тевтонського ордену до Польщі задля навернення до християнства і подолання балтів, пруссів і литовців, та угро-фінів — естів. Можливо, тільки те, що інтереси імперії за останніх Гогенштауфенів відволіклися до Сицилії та Південної Італії, врятувало Богемію та Польщу від долі полабських слов'ян.

Унаслідок такого розвитку подій західні слов'яни опинилися в сфері римської та латинської культури. Вплив візантійської культури зміг зберегтися лише в Болгарії, тому що поширювався завдяки слов'янським писемності та богослужіння. З Болгарії він поширився на Сербію, однак візантійцям не вдалося охопити своїм політичним і культурним впливом Хорватію. Таким чином, південні слов'яни розділилися: розвиток хорватів і словенців відбувався в межах римсько-латинського світу, а болгар і сербів — в межах візантійського.

Хоч візантійська Церква толерантно ставилася до практики літургії народними мовами та сприяла розвитку місцевих літератур, відносини між болгарами та Візантією були далеко не дружніми. Візантійці втратили єдину нагоду приєднати Болгарію до своєї імперії на засадах співробітництва, та взаєморозуміння, коли гордовита імператриця Зоя відмовилася від того, щоб тестем її сина Костянтина Багрянородного став по-грецьки освічений болгарський цар Симеон Великий (893-927). Ворожнеча, що виникла через це, переросла у криваву міждержавну війну слов'ян проти греків.

Вона призвела до трагічної загибелі Першого Болгарського царства та включення Болгарії до складу Візантії як завойованої провінції. Болгари ніколи не змирилися з цим як остаточним кінцем своєї незалежності.

Більш вдало склалися відносини між Візантією та новонаверненими русичами. Київська держава, створена з допомогою варягів, невдовзі перетворилася на могутню країну по той бік Карпатських гір. її столиця, Київ, стала важливим центром торгівлі між Візантією, арабським світом і Західною Європою, зокрема Німеччиною та Скандинавією. Тут розвинулася жвава культурна діяльність, яку живили слов'янські літературні впливи з Болгарії та Богемії. Візантійські митці передавали русичам секрети своєї майстерності, а візантійські єпископи вчили їх східному богослов'ю та духовному життю. Невдовзі русичі опанували цю науку і досягли надзвичайно високого рівня цивілізованості. Попри свою належність до візантійського християнства та цивілізації, Київська держава підтримувала жваві стосунки з латинським Заходом, вважаючи себе рівноправним партнером у європейській співдружності народів. Віддаленість від Візантії захищала Київ від імперських втручань у його внутрішні справи; визнаючи візантійського імператора носієм верховної влади в християнській співдружності, кияни створили власну політичну систему — дивовижне поєднання демократичних міст-держав з монархічними принципами.

Ця непевна політична система, однак, виявилася для Києва фатальною. Послаблена внутрішніми чварами між князями з правлячої династії та набігами нових азіатських кочовиків — тюрків-половців, які відрізали їй вихід до Чорного моря, Київська держава неухильно занепадала. Монголи швидко поклали край руській політичній вольності, і Русь на двісті років зникла з європейської арени.

З XIII ст. для всіх слов'янських народів починається нова доба. Це століття вважають періодом, коли середньовічна цивілізація сягає свого найвищого розвитку. Багато рис, доти характерних для європейського життя, досягали зрілості, інші виникали, провіщаючи нові напрямки розвитку.

Це особливо помітно у розвитку відносин між папством і світською владою. Той ідеологічний процес, який розпочався ще в IX ст. за Миколи І і якому особливо сприяв в XI ст. Григорій VII, досягає свого апогею за Інокентія III (1198-1216). Принцип верховенства духовної влади над світською рішуче запроваджувався Григорієм VII. Цей принцип обстоювали і його наступники, реформатори, що вороже ставилися до будь-якого втручання мирян у церковні справи. Принцип далі опрацьовували каноніки, доки він не став основою всіх відносин між папством і правителями середньовічної Європи. Каноніки описували ці взаємини за допомогою алегоричного порівняння із сонцем і місяцем, душею і тілом, золотом і свинцем.

Ця нова політична теорія означала цілковитий перегляд ранньохристиянських політичних поглядів на підставі елліністичних концепцій царської влади. За тим політичним устроєм саме імператора вважали представником Бога на землі, покликаним опікуватися не лише світськими, але й духовними справами і в такий спосіб вести своїх підданих до Бога. На Заході ці імператорські прерогативи поступово переходили до папи, а після завоювання Константинополя латинянами у 1204 р. навіть східне імператорське достоїнство ніби втратило колишню вищість, затьмарене достоїнством верховного понтифіка. Один з каноніків визначив це нове становище такими словами: «Папа вищий за імператора, бо він сам і є істинний імператор» ¹.

Інокентій III усвідомлював історичний зв'язок між старою та новою розстановкою сил. Він пов'язував ці перетворення з Карлом Великим, подаючи справу так, що папа, коронуючи Карла на імператора, передав вищу світську владу від греків німцям ². Слабкість такого пояснення мусив зрозуміти вже Інокентій IV, який 1245 р. проголосив, що Христос, істинний цар та істинний священик, дав апостолові Петру та його наступникам два ключі — від духовної та від королівської монархій ³. Ідеї про повноту папської влади, що їх реформатори поширювали у своїх трактатах, далі розвинули каноніки.

Ці нові теорії вперше були випробувані у боротьбі за інвеституру. Завдяки завзяттю реформаторів, які чинили запеклий опір будь-якому втручанню світських князів у церковні справи, папство змогло перемогти в цій тривалій та затятій боротьбі і вбити клин у німецьку систему приватних церков. Вормський конкордат (1122 р.) знову дав змогу папі вільно розпоряджатися церковними бенефіціями в Італії, а протягом слабкого правління Лотаря II (1125-1137) та Конрада III (1138-1152) Римській курії вдалося також перебрати під свій прямий контроль імперську Церкву. Нововпроваджена практика призначення на багаті церковні посади стала для курії важливим джерелом прибутків. Таким чином, папство не тільки стало найважливішим чинником середньовіччя як у церковній, так і в політичній сферах, але й мало до своїх послуг такі значні фінансові кошти, яких не мав жоден інший тодішній правитель.

Головний наслідок цієї нової ситуації, очевидно, полягав у приниженні імперської ідеї, яку тоді репрезентувало Німецьке королівство. Але воно не позбулося своїх претензій на вселенський характер. Ломбардія, королівство Арелат і Богемія — землі ненімецькі — залишалися в складі імперії. Самі імператори великою мірою були винні у цьому приниженні. Вони нехтували зміцненням ідеологічного підґрунтя світської влади (imperium) перед лицем зростання престижу влади духовної (sacerdocium). Цей престиж зріс завдяки працям теоретиків канонічного права, які надзвичайно вміло скористалися й деякими принципами римського права для підтримки значення sacerdocium і верховного понтифіка.

Видатний представник династії Гогенштауфенів Фрідріх І Барбаросса (1152-1190) зробив рішучу спробу відновити велич імперської ідеї. За допомогою своїх юристів, очолюваних його канцлером Рейнольдом Дассельським, Фрідріх І відродив започатковані Карлом Великим традиції королівської теократії і палко обстоював божественну природу світської влади та її зверхність стосовно влади церковної. Йому вдалося через феодальні зв'язки повернути собі цілковиту владу над імперською Церквою і відстояти на цій підставі свої королівські права від німецьких герцогів і князів.

Ці давньогерманські уявлення про королівську владу виявилися, однак, непридатними для відновлення імператорської влади в Ломбардії. Фрідріх недооцінив зростання сили ломбардських міст та їхніх кмітливих бюргерів і так і не збагнув, що вони провіщають революцію в народному житті. Він хотів змусити ломбардські міста повернутися до давнього феодального становища і залишити їм роль простих васалів. Унаслідок цього міста приєдналися до папської партії, а це призвело до тривалої, жорстокої та кривавої боротьби між гібелінами, тобто імперцями, та антиімперцями-гвельфами.

Під час цієї боротьби Фрідріх І позбувся можливої ідеологічної підтримки з боку знавців римського права, вивчення якого процвітало в Болоньї. Коли він здобув свою першу перемогу над Міланом, дослідники римського права очікували, що він ще раз проголосить його основою правосуддя в Італії, стрижнем адміністративної системи та наснагою імператорської влади. Фрідріх не побачив цих можливостей, а натомість звелів правникам вивчати й тлумачити старі феодальні звичаї. Бунти виникали один за одним аж до Фрідріхової поразки від Ломбардської ліги при Леньяно в 1176 р. і Констанцького миру 1183 р., який забезпечив ломбардським містам визнання великими корпоративними васалами, а їхнім консулам — феодальну інвеституру. Це був остаточний розрив зі старими традиціями і ще один крок до нового порядку в Європі.

Капітуляція імператора перед папою Олександром III (1177 р.) залишила суперечність між світською та духовною владою нерозв'язаною. Папство зберегло свою незалежність, а III Латеранський собор (1179 р.) ще раз засвідчив, що керівна роль папи на Заході лишалася безперечним фактом.

Найбільшим дипломатичним успіхом Фрідріха І стало влаштування шлюбу свого сина Генріха з Констанцією, донькою Рожера II, яка народилася по смерті батька і вважалася спадкоємицею Норманського королівства Сицилії. Генріх VI після утвердження своєї влади на Сицилії та невдалої спроби покращити врядування свого батька в Німеччині вирішив зробити Італію центром та основою своєї влади і задля цього розділив її на провінції під управлінням підлеглих йому посадовців. Він навіть мав намір поширити цю систему на Папську Область. За його енергійного керівництва повна перемога світської влади над духовною здавалася неминучою. Не задовольняючись Сицилією та своєю західною імперією, Генріх VI плекав плани відновлення середземноморської імперії Стародавнього Риму, що охоплювала б Сирію, Палестину і навіть Константинополь. Його раптова смерть (1197 р.), однак, відкрила нову сторінку у протистоянні влад світської та духовної. Ця подія справді мала виняткове значення, бо вона спричинилася до таких змін у загальному становищі, які рідко трапляються в історії. Папство, яке, здавалося, вкрай занепало, піднялося і за часів Інокентія III досягло таких висот, про які годі було й мріяти.

Новий папа, природжений правитель, заперечував королівську теократію і наполягав на принциповому верховенстві духовної влади, називаючи себе намісником Бога чи намісником Христа, тобто меншим від Бога, але більшим за людину ⁴. Він мав нагоду запровадити свої принципи у практику, залишивши за собою право остаточного схвалення під час конфлікту двох претендентів — Оттона Брауншвейзького з дому Вельфів і Філіппа з роду Гогенштауфенів. Коли Оттон IV пішов шляхом Генріха VI, папа влаштував обрання сина Генріха, Фрідріха II, яким він опікувався за дитячих років останнього. З допомогою Франції він вирішив долю Оттона IV при Бувіні. IV Латеранський собор (1215 р.), який затвердив повалення Оттона IV та обрання Фрідріха II, дав усій тодішній Європі зрозуміти, що папа має право розпоряджатися імперською короною.

Попри свої інтелектуальні якості та великий хист державця, Фрідріху II (1211-1250) не вдалося врятувати імперську ідею від поступового виродження. Він був насамперед королем Сицилії. Йому ще менше, ніж Генріху VI, щастило з утвердженням своєї влади в Німеччині, а його спробі перетворити Італію на основу імперії та встановити там монархічне й абсолютистське правління стало на заваді папство у союзі з гвельфами ⁵. Папи продемонстрували силу неодноразовим відлученням Фрідріха II та його сина Конрада IV (1250-1254) від Церкви. Так зване Велике міжкоролів'я (1250-1273), позначене подвійним обранням у 1257 р. двох іноземців — Річарда Корнуельського та Альфонсо X Кастильського, стало сумним епілогом перемоги духовної влади над світською, яка майже позбавила величний імператорський титул будь-якого значення. Зрештою, папське верховенство стало очевидним і в Італії, коли 1266 р. Урбан IV запропонував корону Сицилії, яку розглядав як папський лен, Карлові Анжуйському, брату Людовіка IX Французького. Так у середньовічній історії Європи з'явився новий чинник. Амбіції Анжуйського дому невдовзі привели його представників на арени дій поза Сицилією — в Італію, на Балкани, в Угорщину та Польщу, де їхні інтереси часто суперечили інтересам слов'янських народів.

Після занепаду імперії лише папство здавалося здатним реалізувати ідею політичного універсалізму, так тісно пов'язану з Римською імперією. Однак, попри інтенсивну теоретичну пропаганду поглядів, що в світі є тільки одне джерело будь-якої влади і що цим джерелом є влада духовна, папству не вдалося втілити свою теократію в життя. Хоч деякі з його представників упритул наближалися до цієї мети, їхнім зусиллям перешкоджали тривалі періоди безвладдя, на зразок того, що почався у 1268 р. і тривав понад три роки. Стояла на заваді і практика виборів. Природно, що колегія кардиналів віддавала перевагу олігархічному правлінню, а не розвитку повної папської автократії:

Але головна причина цієї невдачі полягала в розвитку ідеї суверенних держав, особливо тих, які не входили до складу нової Римської імперії, відновленої німецькими королями, а саме в Англії, Франції, Арагоні ⁶, Кастилії та Португалії. Королі цих країн змогли посилити зв'язки з династіями, що об'єднували їхніх підданих, і зміцнити свою владу консолідацією феодальної системи й поліпшенням первісних засобів управління, успадкованих від доби раннього середньовіччя.

Поступове розшарування населення на чотири касти — вищого духовенства, аристократії, бюргерів і простолюду — полегшувало врядування. Виявляється, що головними першопрохідцями у створенні нової концепції держави з централізованим управлінням і підпорядкованою йому бюрократією були нормани. Принаймні такі поліпшення в урядуванні можна знайти у Норманській Сицилії та в Англо-Норманській державі. Подібні риси можна помітити в системі, яку Генріх VI та Фрідріх II Гогенштауфени хотіли запровадити в Італії.

У цих державах був і прихований опір запровадженню папської теократії. Він особливо розгорівся у Сицилійському королівстві за часів Генріха VI та Фрідріха II, а також за Манфреда та Анжуйської династії, але таким же сильним був цей опір в Англії, як це засвідчує боротьба англійців проти інвеститури. З іншого боку, оскільки Римська курія в боротьбі проти Гогенштауфенів потребувала допомоги французьких королів, вона була змушена послабити свої претензії у Франції. Крім того, національне почуття, що грунтувалося на спільності мови, і яке потроху пробуджувалося в XIII ст., робило ці держави щодалі свідомішими свого національного суверенітету.

У цьому відношенні найвиразніші зміни сталися у Франції. Філіпп II Август (1180-1223) продовжував діяльність ранніх Капетингів подальшою консолідацією монархії та закладанням міцних підвалин організованої держави. У цей спосіб середньовічна Франція досягла свого «золотого віку» за Людовіка IX (1226-1270), якого вважають ідеальним середньовічним королем. Після того як його брат Карл Анжуйський прийняв у 1266 р. пропоновану папою корону Сицилії, Франція дедалі більше цікавилася італійськими справами. Як король Сицилії і Неаполя (1268-1285) Карл задумав грандіозний план відновлення Латинської імперії на Сході, яка мала замінити Візантійську імперію. Другий хрестовий похід його брата, Людовіка Святого, проти Тунісу (1270 р.), можливо, інспірований Карлом, який виношував плани підкорення всього Середземномор'я. Ці плани зруйнувала смерть праведного короля у Тунісі. Повстання сицилійців проти Франції, яке розпочалося 1282 р. різаниною («Сицилійської вечірні»), поклало край усім цим амбітним намірам. Сицилія стала незалежним королівством під правлінням іспанського Арагонського дому.

Провідне становище Франції на Заході стало очевидним за часів Філіппа IV Красивого (1285-1314). Нехтуючи забороною Боніфація VIII обкладати духовенство податками, Філіпп здобув підтримку громадської думки Франції. Це підготували праці Філіппових правників, зокрема П'єра Дюбуа. Крім того, у своєму протистоянні папі Філіпп знайшов союзника в особі Едуарда І Англійського, і папа був змушений поступитися. Однак, коли Боніфацій VIII видав свою знамениту буллу «Unam Sanctam» (1302 р.), де він цілком безкомпромісно сформулював свою претензію на верховенство над усіма національними державами та правителями, Філіпп висловив рішучий протест і наказав своєму радникові Ноґаре привезти папу до Франції для випробування на Соборі, що його мав скликати король. Смерть урятувала Боніфація від подальших принижень. Але правління Климента V (1305-1314), француза за походженням, започаткувало нову епоху в історії папства, відому як період Вавилонського полону (1309-1376). Упродовж цього періоду папи перебували на терені Франції, в Авіньйоні, і зазвичай зазнавали сильного впливу з боку французьких королів.

Саме ця нова концепція державного суверенітету та централізованого врядування надала Франції відваги обстоювати свої національні інтереси та ігнорувати претензії папської теократії. Звичайно, попри ефектність цього явища у політичній історії, нова ідея суверенітету та державної організації ще не набула повного розвитку відповідно до сучасних уявлень. Централізовану владу, яка так успішно почала утверджуватися в Неаполі й на Сицилії, у Німеччині та Франції, не могли не послабити тривалі війни. Це призвело до занепаду Сицилійської держави, тоді як Столітня війна між Францією та Англією дозволила вищій аристократії обох королівств вимагати своєї істотної участі в урядуванні. Такий розвиток провіщало визнання Великої Хартії 1215 р. в Англії. Таким чином, у середньовічній Європі було запроваджено ще одну концепцію урядування.

Унаслідок запеклого протиборства між імператорами та папами Німецьке королівство зазнало більших втрат у суверенітеті, ніж будь-яка інша держава. За Оттонової династії королівська влада спиралася передусім на величезні королівські маєтності, які дозволяли королю утримувати велику кількість лицарів. Королівські домени значно зменшилися під час боротьби за інвеституру і перейшли у власність могутньої знаті, чия підтримка була конче потрібна королям. Фрідріх І почав відновлювати королівські маєтності за рахунок коштів, які він отримував з Італії, але його надбання були знову втрачені у наступному етапі цієї боротьби. Родові маєтки Гогенштауфенів у Швабії були дуже значні, але недостатні для забезпечення всіх потреб. Після згасання династії їх було поділено між сусідніми знатними родами, тому майбутні королі втратили навіть це підґрунтя для розбудови своєї держави. З послабленням королівської влади відповідно посилювалася влада герцогів і графів. Обшир старовинних племінних герцогств зменшився внаслідок їхнього дроблення. Баварію, наприклад, поступово було поділено на чотири герцогства: власне Баварію, Австрію, Штирію та Карантанію. Власне Баварія перейшла до рук Віттельсбахів, Австрія — до Бабенбергів. Велике герцогство Саксонське розчленував Фрідріх Барбаросса після перемоги над герцогом Генріхом Левом. Лише Брауншвейг та Люнебург залишилися у володінні Генріха та його нащадків, Вельфів. Більшу західну частину було приєднано до Кельнської архієпископії, а решту, що й далі звалася герцогством Саксонським, було надано синові Альберта Ведмедя, який став засновником нової саксонської династичної гілки. Близько середини XIII ст. навіть це герцогство було розділене між двома гілками — Віттенбергів та Лауенбургів.

Рід Віттельсбахів, який отримав пфальцграфство Рейнське, близько 1255 р. також розділився на дві гілки. Ці поділи були пов'язані з важливим явищем у політичному житті Німеччини. До середини XIII ст. територіальні володіння зазвичай не розподілялися між нащадками князів. Причина полягала в тому, що хоч приватні ленні володіння в князівських родах були спадковими, наданням повноважень маркграфів, графів і герцогів, принаймні теоретично, розпоряджався король. Послаблення королівської влади під час міжкоролів'я призвело, однак, до того, що цей принцип було забуто. Таким чином, князівські роди стали вважати спадковими не тільки приватні ленні володіння, а й територіальні володіння та відповідні посади, і користувалися ними на свій розсуд, не чекаючи королевого затвердження. Унаслідок цього Німеччина розпалася на безліч спадкових князівств. Принципу спадкоємництва ще більшої ваги надали приватні угоди між князівськими домами, які мали обстоювати їхні власні інтереси.

Інші племінні герцогства спіткала така сама доля. Швабія та Франконія залишилися без герцогів. Лотарингію було розділено на герцогство Брабант і низку ще менших територій. Нові міста, яким король і знать надавали численні привілеї, також ставали самоврядними і майже незалежними. Не маючи змоги покладатися на захист з боку королівської влади, вони були змушені створювати між собою ліги, щоб боронитися від князівських зазіхань. Найважливішими з цих ліг були Рейнська конфедерація та Ганзейський союз на півночі Німеччини, очолюваний містом Любеком.

Особливе значення для середньовічної історії слов'ян мали маркграфство Бранденбурзьке, утримуване Асканіями, Лужиця, розділена на Верхню й Нижню, та Мейссен. На цих теренах усе ще зберігалася значна частина первісного слов'янського населення; її чисельність, однак, постійно зменшувалася внаслідок німецької колонізації та асиміляції. Маркграфства Мейссенське та Тюрінзьке разом із пфальцграфством Саксонським з 1261 року належали роду Веттінів. Цих земель часто домагалися королі Богемії та Польщі. Крім того, Польща намагалася повернути собі Західну Померанію в Прибалтиці, якою все ще керувала слов'янська династія і яка номінально хоч і входила до складу імперії, практично була незалежною. Слов'янське населення графств Гольштейнського та Мекленбурзького також швидко поглиналося допливом німецьких колоністів.

Попри безнастанні поділи, значення великого родового землеволодіння зростало. Менший обшир територій дозволяв ефективніше ними керувати, і протягом другої половини XII ст. в Німеччині вже виникла певна кількість таких територіальних держав, чиї правителі користувалися належними королю адміністративними та юридичними правами. Таке становище закріпив Фрідріх II, надавши територіальним правителям повний суверенітет у їхніх землях. За цих обставин, звісно, династична ідея не могла набути такого розвитку, як в інших західних королівствах. Велика аристократія наполягала на своєму праві затверджувати престолонаслідування.

Німеччина стала виборним королівством, а право обрання було закріплене за сімома найважливішими князями — курфюрстами ⁷. (* Kurfürst (нім.) — букв, «князь-виборець». — Ред.)

На початку XIII ст. до імперії було приєднано нові території на Балтиці. Тут сусідами поморських слов'ян, поляків і русичів були балтійські прусси, литовці та латгали, чия мова не була спорідненою з мовами слов'ян або германців. Віддалені від західних і латинських центрів цивілізації, вони і в XIII ст. залишалися язичниками. Німецькі впливи вперше пустили коріння на цих землях у 1198 р., коли кілька купців з Бремена заснували у гирлі річки Двіни місто Ригу для переховування своїх товарів. Першим місіонером серед латгалів був чернець-августинець Мейнгарт, який став і їхнім першим єпископом. Оскільки християнізація латгалів була малоуспішна, в єпископа Альберта Лівонського (1199-1229) виникла ідея заснувати для поширення християнства військовий орден Лицарів Меча (Fratres militiae Christi) (** Браття воїнства Христова (лат.).— Ред.). За допомогою німецького війська рицарівхрестоносців йому вдалося завоювати всю Латвію. Король Філіпп Швабський віддав цю країну у володіння Альбертові та ордену як лен. Німецький політичний і культурний вплив сягнув навіть далі на захід, коли між 1207 та 1217 роками Альберт і його орден при допомозі датського короля Вальдемара завоювали Естонію. Цю країну заселяв народ, етнічно споріднений з фінами. Місто Дорпат (Юр'єв, Тарту), засноване слов'янами, було завойоване і стало резиденцією німецького єпископа Естонії та новим осередком німецького політичного й культурного впливу.

Поляки були більшою мірою зацікавлені у християнізації своїх сусідів — пруссів і литовців. Деяких успіхів у Пруссії досягли цистерціанські ченці з Лекна у Великопольщі та з Оліви поблизу Гданська (Данцига). Один із цих місіонерів, Христіан, у 1215 р, став першим єпископом у Пруссії. Місіонерська діяльність, однак, була малоуспішна через чвари між папою та польськими князями, які забезпечували захист місій. Останні мали намір поширити своє панування на всі землі, що підлягали християнізації, а папство бажало безпосередньо керувати територіями прусських місій та утримувати новонавернених під власною владою. Перші здобутки місіонерства здебільшого звела нанівець язичницька реакція. Дійшло до зруйнування Олівського абатства, а польська область Хелмно (Кульм) страждала від постійних набігів.

Це спонукало польського князя Конрада Мазовецького наслідувати приклад Альберта Лівонського, і в 1228 р. за підтримки єпископа Христіана він заснував новий військовий орден — Братство Добжинських лицарів. Водночас він вів переговори з Тевтонським орденом, який було засновано хрестоносцями під час облоги Акри у Палестині (1191 р.), і який з 1197 р. діяв і в Європі.

Конрад Мазовецький мав намір доручити тевтойцям захист Хелмно й утримати ці землі під своїм суверенітетом. Великий магістр ордену Герман фон Зельц, однак, хотів встановити над цими землями суверенітет ордену і приєднати їх до імперії разом із тими територіями, які він сподівався завоювати. Тому, розпочинаючи переговори з польським князем, великий магістр просив імператора Фрідріха II підтвердити його права на землі, що він мав їх отримати від Конрада, а також наділити його щодо завойованих у майбутньому прусських земель такими самими привілеями, які мали німецькі князі.

Перший загін тевтонців прибув до Пруссії у 1230 р. З допомогою сфальсифікованих документів, за якими Конрад начебто надав їм повного суверенітету над Хелмно, рицарі отримали підтвердження цих прав від папи, їхні сили ще зросли після об'єднання з орденом Братства Добжинських лицарів. Крім того, коли у 1237 р. військо Мечоносців було розбите язичниками-литовцями, Тевтонський орден увібрав у себе рештки ордену Рицарів Меча і поклав собі за мету підкорити Лівонію та Естонію. Відтоді сили ордену постійно зростали. За підтримки хрестоносців з Німеччини орден заснував на завойованих прусських землях нову німецьку державу в Прибалтиці ⁸.

Таким був побічний наслідок ідеї хрестових походів, яка до XIII ст. багато в чому втратила свою привабливість, тоді як її нехристиянське підґрунтя ставало все помітнішим. Так само як реалізація цієї ідеї на Близькому Сході спричинила реакцію з боку «невірних» арабів і турків, спроба застосувати її на Півночі викликала надзвичайну реакцію язичників-литовців. Постійно потерпаючи від ордену та військ німецьких хрестоносців, Богемія, Польща й Литва, посилені біженцями-пруссами, стали запеклими войовниками. Під безнастанним тиском з Північного Заходу литовці усвідомили переваги міцнішого політичного устрою, їхньому першому великому правителю, великому князеві Міндовґу, вдалося близько 1240 р. об'єднати розрізнені племена в єдине політичне ціле. Прийнявши християнство і отримавши королівський титул від папи Інокентія IV, Міндовґ здобув для свого народу перепочинок і продовжував поширювати свою владу на сусідні руські князівства, все ще підвладні монголам. Повернення Міндовґа до язичництва мало показати благочестивим хрестоносцям, наскільки безплідними були тут їхні місіонерські методи. Залишаючись язичниками, литовці перетворилися на могутню державу у Північній Європі і були здатні глибоко впливати на історію Польщі та Русі впродовж XIII-XIV ст.

Посилення німецького впливу в Прибалтиці тісно пов'язане з економічним розвитком Німеччини та решти імперії. У цьому відношенні, попри нестабільне і майже хаотичне політичне становище, у Німеччині й Італії спостерігався постійний, а подеколи навіть несподівано великий прогрес в економічному розвитку. Колонізація слов'янських земель у Прибалтиці відкривала великі можливості для німецької торгівлі. Нові міста ставали торговельними центрами, а їх чисельність постійно зростала. Близько 1160 р. було засноване місто Вісбю на острові Готланд, близько 1218 р. — Росток, близько 1230 р. — Штральзунд та Ґданськ (Данциг), близько 1269 p. — Вісмар, у 1240 p. — Ґрейфсвальд у Померанії. Старовинне місто Люнебург стало великим торговельним центром наприкінці XII ст. Найстарше серед цих міст — Любек, засноване у 1158 р., виступило з ініціативою об'єднання купців усіх прибалтійських міст у потужному Ганзейському союзі, який вів жваву торгівлю з Новгородом, Прибалтикою, Англією та рештою Європи ⁹. Базами діяльності Союзу були гільдійський дім Стільярд у Лондоні, що існував із середини XII ст., та контора в Брюґґе. Останнє місто було в той час найважливішим міжнародним торговельним центром Європи. Купці з усіх відомих торговельних осередків мали в цьому фламандському місті свої факторії. Тут Фландрія та Брабант отримували англійську вовну, якої потребували тутешні бюргери для виробництва одягу, що його Ганза експортувала з Брюґґе на Північ, а інші купці — до Франції, Німеччини, Іспанії та Італії. Брюґґе було також перевалочним портом, до якого венеціанці експортували прянощі та предмети розкошів зі Сходу для переправлення до північноєвропейських земель.

Італійські купці діставалися до Брюґґе та Північної Франції не морем, а суходолом. Рейнські міста, звичайно, мали свій зиск від цієї торгівлі на додачу до прибутків від продажу власних продуктів і рейнських та мозельських вин. Морське сполучення з Брюґґе та Північною Францією налагодили генуезці та венеціанці тільки в першій половині XIV ст.

У самій Італії політична ізоляція та криваві усобиці між містами, що заздрили одне одному, а також між гібелінами та гвельфами, не спинили економічного розвитку. Щоправда, це спричинило виникнення певних нетрадиційних релігійних рухів, на зразок общин флагелантів, які поширилися також на півдні Німеччини і досягли Богемії; але загалом, незважаючи на брак політичної безпеки, господарське життя процвітало. Промисловість досягла помітних успіхів у містах Ломбардії, де вже спостерігалося зародження деяких елементів капіталізму.

Містечка перетворювалися на міста-держави, поширюючи свою владу на сусідні села, водночас продовжуючи накопичувати багатства, і товарообмін розширявся завдяки відкриттю нових ринків на Близькому Сході. На середземноморських шляхах панували патриції Венеції та Генуї з їхніми потужними флотами. Вони керували важливими колоніями на території Візантійської імперії, а їхні відважні мореплавці досягали з одного боку берегів Чорного моря, а з другого — Азорських островів. Разом з хрестоносцями вони проникли до Сирії та Палестини. Відвоювання мусульманами більшості християнських держав, заснованих хрестоносцями, не змогло зупинити розвитку їхньої торгівлі. З Єгипту та Сирії вони поширили свою діяльність вглиб ісламського світу, утримуючи дуже вигідну монополію на комерційні зв'язки між Близьким Сходом та Західною Європою.

Ті товари, які венеціанці й генуезці привозили зі Сходу — спеції та предмети розкошів — забезпечували їм набагато вищі прибутки, аніж ті, з якими мав справу Ганзейський союз. Вони засвоїли методи торгівлі візантійців та арабів і збагатили їх своїм власним досвідом, їхні мандрівники проникли навіть углиб Азії. Францисканські місіонери відкривали можливості зносин з монгольською імперією, що розкинулася з Поволжя до берегів Тихого океану. Венеціанські брати Нікколо та Маттео Поло досягли навіть Китаю і повернулися з проханням хана Хубілая до папи надіслати освічених людей для навчання його народу християнській вірі та вільним мистецтвам. Тривалий проміжок між понтифікатами 1269 р. значною мірою завадив Риму виконати прохання хана. Опис своїх спостережень у Китаї та в Індії молодим Марко Поло у книзі «Il Milione» (* «Мільйон» (іт.). — власна назва джерела, відомого як «Книга Марко Поло». — Ред.) вперше дав середньовічним ученим можливість зазирнути до дивовижних культур Далекого Сходу.

Економічний розвиток супроводжувався помітним піднесенням культурного життя. У цьому відношенні XIII ст. мало змогу творити на фундаменті, закладеному Відродженням XII ст. ¹⁰. Найкращі політичні умови для цього розвитку склалися у Франції завдяки консолідації королівської влади. Французькі Капетинги виявилися здатними не тільки утвердити свої права перед лицем зухвалих васалів, а й рано усвідомити значення в житті народу зростаючих міст і швидко навчитися ними керувати. Франції також припала левова частка контактів зі східною культурою під час Першого хрестового походу. Через своїх баронів, що закріпилися в завойованих землях, вона мала зв'язки з культурою Візантії та Близького Сходу. Тому не дивно, що стільки культурних починань у XIII ст. походять саме з цієї країни. Такий характерний для XIII-XIV ст. готичний архітектурний стиль виник у Франції. Величними шпилями своїх соборів він напрочуд вдало втілює ідеали того часу, особливо містичне прагнення до божественного і бажання доступнішого підходу до християнського вчення. Із Франції новий стиль поширився до Англії та Німеччини. Він належить до вищих культурних досягнень середньовіччя як одна з найдовершеніших форм в історії архітектури всіх часів; він гідно символізував католицький універсалізм і через Німеччину поширювався також у слов'янські землі, а через Прибалтику та Польщу сягнув меж власної та візантійської культур Русі. До Італії готичний стиль проникав лише спорадично. Італійці віддавали перевагу подальшому розвитку мистецьких форм своєї давньоримської спадщини.

З іншого боку, сицилійські королі — нормани й Гогенштауфени — віддавали перевагу мистецькому стилю, що являв собою суміш ранньохристиянських, романських, візантійських та ісламських елементів.

Франція дала Європі один з перших місцевих університетів — Паризький, заснований близько 1200 р. Вища освіта, однак, не була монополією французів. Подібні установи приблизно тоді ж були засновані в Болоньї та Оксфорді. До них невдовзі долучилися університети Неаполя (1224 р.), Тулузи (1229 р.), Саламанки (1243 р.) та Риму (1294-1295 рр.). Нові заклади передової освіти стали центрами схоластичної філософії, яка, ґрунтуючись на філософській системі Арістотеля, досліджувала й пояснювала глибини християнського вчення, її провідним діячем став св. Фома Аквінський, проте Олександр з Гельса, св. Альберт Великий, св. Бонавентура та ін. також уславили свої імена.

Більш гуманістично та загальнодоступно спробували інтерпретувати християнство засновники двох нових великих орденів — св. Франциск та св. Домінік. Францисканські та домініканські монастирі будувалися не в сільській місцевості, як абатства бенедиктинців і цистерціанців, а в містах, де їхні братчики надавали допомогу новому стану бюргерів — ще одна нова риса розвитку релігійного життя.

Навчання й писання книжок, утім, більше не обмежувались, як за попередніх століть, майже виключно релігійними сюжетами та середовищем духовенства. Протягом XII-XIII ст. вперше було поставлено під сумнів монополію латинської мови. У цьому відношенні знову-таки перед вела Франція. Рух розпочався у французьких аристократичних колах і невдовзі став важливим чинником розвитку культури середньовіччя. Лицарський дух, притаманний цьому руху, вперше надав ті норми соціальної поведінки, яких мали дотримуватися вищі класи ¹¹. Він дав головний поштовх створенню нового жанру французької поезії, який незабаром надихав літературну творчість інших народів і домінував у ній. Поети вперше почали шукати натхнення у своїх народних традиціях, їхня фантазія перетворила короля Артура та його рицарів на легендарні постаті, уславлені як ідеали лицарського духу. Поетів, утім, вабили також наново відкриті вже у XII ст. постаті класичної традиції, особливо Олександр Великий, Еней, а також легенди про Трою та Фіви. їхню фантазію збуджували і легенди Сходу.

Французька поезія поширилася в Німеччині за часів Фрідріха І. Німецьким двійником французького Кретьєна де Труа був Вольфрам фон Ешенбах зі своїм Парсифалем. З іншого боку, цей літературний рух дав німцям найвеличнішу епічну поему середньовіччя «Пісню про нібелунгів» («Nibelungenlied»), остаточний варіант якої датується кінцем XII ст.

Крім епічної поезії, великої популярності набула й лірика. Цей поетичний жанр першими почали розвивати трубадури з Провансу, які складали не тільки пісні про кохання, а й глузливі вірші, де критикували політичні події. З Провансу любовна поезія (Minnesang) поширилася на північ Франції, до Англії, Німеччини, Італії, Каталонії та Португалії.

Проте національними мовами творилася не лише епічна поезія та лірика. Франція випередила всіх у світській історичній прозі розмовною мовою хронікою Жоффруа де Віллардуена «Conquête de Constantinople» (* «Завоювання Константинополя» (фр.). — Ред.), в якій змальовано Четвертий хрестовий похід (1204 р.). Це один із найдавніших французьких прозових творів. Слідом за ним історія Людовіка IX Святого, написана Жаном де Жуанвілем, дала Франції перші в її історії мемуари. Першим італійським істориком, який писав розмовною мовою, був Джованні Віллані. Ейке фон Репков між 1215 та 1235 рр. написав саксонським діалектом найдавнішу середньовічну правничу книгу «Sachsenspiegel» (** «Саксонське свічадо» (нім.). — Ред.).

Такий розвиток літератури вказує водночас на несподіване зростання мирського духу. Це враження посилюється, якщо взяти до уваги існування ще одного літературного жанру, дуже популярного серед мандрівних кліриків і студентів, які полюбляли висловлювати свої почуття в численних застільних піснях і сороміцьких любовних пісеньках. Цей різновид літератури могли б, звісно, переважити численні й величні релігійні гімни, створені у той самий період. А втім, цікаво відзначити наростання в цей час світських літературних мотивів і популярність, якою вони користувалися не тільки в аристократичних колах, а й між городянами. Цей вид літератури складав серйозну конкуренцію релігійній літературі та руйнував монополію кліриків і латинської мови у письменстві: саме це зростання мирських почуттів могло стати додатковою причиною невдачі повного здійснення папської теократії.

Прогрес у культурній сфері впродовж цього періоду був настільки помітний, що Захід почав конкурувати з Візантійською культурою і затьмарив ісламську цивілізацію. Данте й Петрарка були провісниками великого західного Ренесансу. Звичайно, Візантія у багатьох відношеннях все ще вела перед. Щоправда, вона більшою мірою втратила своє значення в європейській історії, коли опинилася під владою латинян, а її територія обмежувалася лише володіннями у Малій Азії. Але навіть за цих умов нікейські імператори та деспоти Епіру відігравали важливу роль на Балканах і справляли сильний вплив на піднесення тут слов'янських держав. Візантія ще раз піднеслася, коли у 1261 р. Михаїл VIII Палеолог відвоював у латинян Константинополь і велику частину імперії. Візантійська культура пережила новий період відродження, а нещодавно відкриті та реставровані мозаїки та фрески часів династії Палеологів вразили фахівців своєю свіжістю та жвавими композиціями. Ця нова хвиля візантійського культурного відродження прийшла в Болгарію та Сербію, лишивши в обох цих країнах численні пам'ятки, якими вони пишаються й нині. Вона докотилася й до Італії, де підживила сприйнятливий італійський мистецький дух. Це нове візантійське відродження сягнуло навіть Русі, яка все ще була поглинута монгольською повінню, але прагнула об'єднання та визволення.

Ось побіжний начерк риштувань, усередині яких слов'янам довелося будувати своє політичне, культурне та господарське життя протягом XIII-XIV ст. їхні землі були частиною Європи, і все, що відбувалося з іншими народами на Заході та на Півдні, обов'язково впливало на історію та розвиток їхньої цивілізації. Природно, що ці впливи не однаково позначилися на всіх слов'янських народах і по-різному відбилися на різних рисах їхнього життя. Але два слов'янські народи, чехи та поляки, були особливо доступними для західних впливів і всього того, що відбувалося в імперії та в Німеччині.

Поиск по сайту: