РІЧ ПОСПОЛИТА Й ПРИБАЛТИКА

Заворушення в Пруссії після польської перемоги під Грюнвальдом — Прусський Союз, Польща поновлює суверенітет над Пруссією та Померанією — Альбрехт Бранденбурзький і секуляризація Герцогської Пруссії — Польсько-Литовські успіхи в Лівонії — Відгомін лівонських справ у Речі Посполитій: Люблінська унія, 1569 р. — Пасивна політика Польщі в Пруссії

Від самого початку Польсько-Литовська федерація наразилася на проблеми не тільки на своїх південних та західних кордонах, але й на Півночі, де її відрізав від Балтики Тевтонський орден. Поразку ордену біля Грюнвальда — Танненберга в 1410 р. вдалося завдати завдяки тісній взаємодії польського та литовського правителів — Ягайла та Вітовта. Але цю перемогу поляки й литовці не використали належним чином, і Торуньський мир (1411 р.) виявився дуже несприятливим для переможців ¹. Орден поступився тільки провінцією Жемайтія (Самогітія, Жмудь) на користь Литви, та й то тільки на час життя Вітовта. Численні питання залишалися спірними, зокрема щодо сплати Польщі значної компенсації.

На жаль, повільне просування переможців до Пруссії надало ордену новий перепочинок. Швидка капітуляція прусських баронів та міст перед наступаючими поляками по Грюнвальді ясно засвідчили, що нова держава в Балтиці не була такою сильною, як здавалася, й що часи її найбільшого злету вже минули.

Для цього було кілька причин. Насамперед, незважаючи на успіхи німецької колонізації у завойованих землях, у Тевтонській державі залишалися численні національні відмінності. Померанська знать мала з поляками Хелмна певні спільні інтереси, які відрізнялися від інтересів німецьких міст на узбережжі. Німецька та прусська знать у західних областях також мала різні інтереси, але всі вони однаково обурювалися тим, що владу в державі узурпував орден, членів якого, здебільшого вихідців з Німеччини, місцева аристократія сприймала як чужинців. Місцеві елементи в сильно централізованій державі не мали голосу. Привілеї, що їх польська знать отримала в Польщі, зрозуміло, приваблювали знать прусську, тоді як квітучі міста опинялися в опозиції до ордену, свого небезпечного суперника, з економічних причин.

Цей дух опору ордену протягом XIV ст. зростав пропорційно до занепаду їхнього релігійного духу, коли raison d'etre [* Сенс існування (фр.). — Ред. ] ордену, навернення язичників у християнство, зник після християнізації литовців. Незважаючи на те, що орден правив залізною рукою, опозиція заявила про себе у 1361 р. вибухом бунтів у Данцигу, які відбувалися під гаслами, сприятливими для Польщі. У 1378 р. померанська знать подала петицію про зменшення податків, а так званий Союз Ящірок («Eideschen Bund») серед знаті Хелмна також скидається на вияв опозиційності проти ордену.

Польща після перемоги під Грюнвальдом знехтувала всіма цими можливостями. Але орден не забув про те, що сталося, й жорстоко помстився Данцигу та знаті Хелмна. Незважаючи на тимчасове «одужання» ордену після 1410 р., лишалися сильними визвольні прагнення станів та міст. Унаслідок поразки лави ордену поріділи, і рицарі вже так і не оговталися від цього жахливого удару. Проте вони непохитно прагнули повернути своє попереднє становище й дістали певну підтримку від німецького та угорського короля Сигізмунда, який заздрив Польщі, а особливо тому, що вона здобула Галичину, таку жадану для Угорщини. Політика короля, однак, була нерішучою, тому дві ворогуючі сторони звернулися за розв'язанням своїх проблем до вищого суду. Папство було прихильним радше до ордену, але йому бракувало влади, щоб накинути свою волю. Поляки в 1415 р. винесли свої скарги на Констанцький собор і розвернули енергійну пропаганду проти ордену серед християнських народів. Павло, ректор Краківського університету, оголосив низку принципів, які здалися революційними для більшості його сучасників. Так, він захищав право язичників на існування, оголосивши нехристиянською політику насильницького навернення в іншу віру. Він також заперечував право імператора надавати язичницькі території ордену. Сигізмундові рішення в 1420 р. щодо нових суперечок були сприятливішими для ордену. Це спонукало поляків і литовців розпочати нову кампанію, яка закінчилася в 1422 р. тим, що Литві було забезпечено володіння Жемайтією. У 1431-1435 рр. виникали нові конфлікти. У 1435 р. орден уклав союз із Свидригайлом, але його лівонська гілка, яка вторгнулася до Литви, зазнала серйозної поразки. Мир, укладений між двома сторонами, повинен був на вимогу переможців гарантувати прусські стани, а орден мав пообіцяти, що він не звертатиметься по допомогу ні до папи, ні до імператора. Умови миру зазнали гострих нападок з боку гілки ордену в Німеччині, і цей конфлікт значно послабив внутрішню єдність тевтонців. Це стало новим свідченням падіння престижу ордену.

Головного удару ордену завдали стани й міста Пруссії. Скориставшись із падіння міці ордену та побоюючись наслідків анархії, помітної в лавах рицарів, знать Хелмна створила так званий Прусський союз, що мав на меті збільшення привілеїв станів. Орден відмовив їм у подальшому розширенні прав і дістав підтримку папи, який волів не бачити його неухильного послаблення. Тому члени союзу звернули свої погляди на Польщу й у 1454 р. повстали проти ордену, закликавши на свій захист польського короля Казимира IV (1447-1492). Король того ж року оголосив про «інкорпорацію» Пруссії під польську корону, яка гарантувала й розширювала збільшення привілеїв членів союзу.

Це, звісно, спричинило воєнний конфлікт між Польщею та орденом. Але цього разу він не мав характеру народної війни, як та війна, що закінчилася під Грюнвальдом. Поляків підтримував Прусський союз на чолі з німецьким містом Данцигом, яке надало всі свої багатства в розпорядження польського короля. Хоч сподівання на підкріплення з Німеччини виявилися марними, а проголошення відлучення союзу від Церкви не допомогло, орден уперто захищав свою територію. У своєму розпорядженні він мав не тільки рицарів та ченців, а й загартовані наймані війська. Поляки покладалися на своє загальне ополчення, але його зброя й тактика застаріли, і воно не могло зрівнятися з досвідченими силами ордену. Тому війна тривала тринадцять років ². Тільки коли поляки за фінансової допомоги Данцига дістали підкріплення найманих військ — здебільшого чехів, знайомих з новою тактикою, — їхні шанси зросли, й ордену довелося визнати поразку.

Торуньський договір 1466 р. був набагато сприятливішим для Речі Посполитої, ніж перший договір, укладений тут 1411 року. Переможці, однак, не скористалися з цієї можливості, щоб остаточно ліквідувати орден. Польська знать так і не зрозуміла, що інтереси Польщі полягали в цілковитому усуненні ордену з Прибалтики. Вона також боялася втручання в цьому випадку папи й імператора на користь ордену. Тому орден, зрештою, зберіг своє існування в Пруссії, хоч і втратив майже всі свої землі. Померанія з Данцигом, область Хелмна, північно-західні кордони Пруссії з містами Мальборк (Марієнбург) та Ельбінг разом із землями єпископства Вармія (Ермланд) стали польськими й згодом дістали назву Королівська Пруссія. Східна Пруссія з Кенігсбергом залишалися під зверхністю ордену, але як ленне володіння польської корони. Великий магістр отримав титул князя-сенатора Польщі та мав скласти присягу королю й надавати допомогу своєму феодальному панові у випадку війни. У договорі також стверджувалося, що в майбутньому поляків мали приймати в орденські рицарі, хоча орден і зберігав у цілому свій німецький характер.

Торуньський мир дав Польщі великі переваги. Землі, за які поляки боролися майже двісті років, поверталися рідній країні, а Вісла знову стала польською річкою. Було здобуто вихід до Балтики, який лишався відкритим для Польщі майже до останньої чверті XVIII ст. Король нагородив прусські міста, надавши їм місцеве самоврядування та багато інших привілеїв. Відвойована територія не включалася до складу Польщі безпосередньо, а діставала автономний статус в урядуванні, законодавстві та судових справах. Виразником цього автономного статусу були Прусський Сейм, який складався з представників знаті, духовенства й міст, та нововстановлена адміністративна ієрархія ³.

Орден підписав договір 1466 р., але не збирався дотримуватися його умов. На жаль, поляки переоцінили слабкість ордену та не взяли до уваги його мінливого настрою, унаслідок чого залишилися поза членством у рицарстві ордену. За допомоги угорського короля Матяша Корвіна (1458-1490) орден спробував змінити умови мирного договору, а його великий магістр Мартін Трухзес відмовився скласти присягу королю Польщі. У 1478 р. він навіть зробив сміливу спробу відновити втрачені території. Король Казимир IV придушив це повстання після примирення з угорським королем за Оломоуцьким договором, і великий магістр був змушений в 1479 р. скоритися польському суверенові. До кінця XV ст. орден лояльно виконував зобов'язання за договором.

Орден продовжував, однак, підтримувати стосунки з імперією, знайшовши для себе зручним той факт, що ані імператор, ані папство не визнали Торуньського договору. Зв'язки ордену з Німеччиною посилилися, коли великим магістром у 1498 р. було обрано Фрідріха Саксен-Мейссенського. Він здійснив певну реорганізацію установ ордену на кшталт німецького князівства. Як князь імперії, він відмовився від вірності Польщі, доки умови мирного договору не будуть змінені. Тільки в 1501 р. король Ян Ольбрахт (1492-1501) наважився вимагати від великого магістра принести присягу на вірність. Він, однак, помер раніше, ніж зміг домогтися свого, а його наступник Олександр (1501-1506), втягнений у важку війну з Росією, нічого не зміг вдіяти для підкріплення вимоги свого попередника.

По смерті Фрідріха великим князем було обрано Альбрехта Гогенцоллерна, сина маркграфа Бранденбург-Ансбаського та Софії Ягеллон, дочки Казимира IV (1511 р.) ⁴. Він і далі відмовлявся скласти присягу на вірність своєму дядькові, королю Сигізмунду І (1506-1548), знайшовши союзника в особі імператора Максиміліана І. Останній ворогував з династією Ягеллонів через те, що вона посіла трони Богемії та Угорщини, яких жадали Габсбурги. Натхнений підтримкою Габсбургів, Альбрехт вимагав не тільки звільнення від своїх зобов'язань, а й повернення деяких територій на правобережжі Вісли. Він намагався створити антипольську коаліцію разом з Московською Руссю, головною метою якої був би поділ Польщі.

Король Сигізмунд рішуче поклав край цим планам, уклавши у Відні в 1515 р. договір про взаємодопомогу з Габсбургами. Його скріпили шлюби Людовіка Ягеллона, спадкоємця Угорщини, з онукою Максиміліана та Фердинанда, одного з імператорових онуків, із сестрою Людовіка Анною. Незважаючи на це, прусське питання залишилося невирішеним, і Альбрехт продовжував свої воєнні приготування.

Альбрехт оголосив війну в 1519 р., по смерті Максиміліана. Вирішальних результатів не було досягнуто, і за посередництвом Людовіка Угорського та імператора Карла V в Торуні у 1521 р. було укладене перемир'я. Прямим наслідком цього конфлікту було подальше послаблення ордену. Магістр німецької гілки прийняв у 1521 р. достоїнство німецького князя, а • в 1530 р. його приклад наслідував і магістр лівонської гілки.

Альбрехт обмірковував подібний крок. Перебуваючи в Німеччині, він зустрівся з Лютером, учення якого його дуже вразило. Альбрехт прийняв пропозицію Лютера перетворити територію ордену на світське герцогство. Звичайно, такий план, що зробив би Альбрехта князем імперії, не міг розраховувати на підтримку імператора, який очолював католицьку партію в Німеччині. Щоб розв'язати цю дилему, в Альбрехта залишався один вихід — відмовитися від антипольської позиції та перейти до ленних відносин з Польщею. Ідею схвально зустріли і в Прусії, де лютеранське вчення швидко набуло значної підтримки. Отже, в 1525 р. Альбрехт звернувся з цим проектом до короля Сигізмунда.

Ідею Альбрехта сприйняли при польському дворі неоднозначно. Той факт, що Альбрехт, ставши лютеранським князем, повинен був повністю зірвати стосунки не лише з папством, яке досі захищало орден, а й також з імператором та імперією, виявився вирішальним для одержання згоди поляків на пропозиції Альбрехта і для секуляризації ордену. Мирний договір було укладено в Кракові 1525 року, і там, на ринковій площі, Альбрехт склав присягу Сигізмундові та визнав себе вірним васалом Польщі.

Вирішення прусського питання поставило Польщу та Литву перед лицем іншої прибалтійської проблеми. На північ від Пруссії та Литви лежали території Лівонії (Ліфляндії) з Курляндією та Естляндією — нинішні держави Латвія та Естонія ⁵. З XIII ст. ці території були густо заселені німецькими колоністами, які прибули на запрошення Ордену Мечоносців, спорідненого з Тевтонським орденом, з яким вони об'єдналися 1237 року. Після секуляризації Тевтонського ордену в Пруссії лівонська гілка продовжувала існувати самостійно. Іншим потужним політичним чинником у Лівонії був архієпископ Ризький, який заперечував пануваним ордену над країною.

Лівонією бажав заволодіти могутній правитель Московії, Іван IV Грозний, який мав намір здобути для своєї зростаючої імперії вихід до Балтики. Вільгельм, архієпископ Ризький, брат герцога Альбрехта Прусського, разом з кількома іншими впливовими членами ордену становили польськолитовську партію, тоді як магістр ордену Генріх фон Гален зі своїми прихильниками шукав дружньої угоди з Москвою.

Сигізмунд Август розумів, що в польсько-литовських інтересах було приєднати Лівонію до його королівства і таким чином захистити Литву від нападу Москви на її північно-східному краї. Він знайшов союзника в особі Альбрехта Прусського, і вже в 1552 р. король та герцог обговорили можливість секуляризації архієпископства й ордену, на терені яких поширювалися ідеї протестантизму. Після цього Лівонія мала бути об'єднана з Річчю Посполитою так само, як Пруссія.

Але коди магістр ордену уклав у 1554 р. договір з Москвою, між ним та архієпископом спалахнула війна. Архієпископ зазнав поразки й потрапив у полон, але завдяки втручанню імператора Фердинанда, наступник Талена визнав зверхність короля, і Вільгельму Ризькому повернули свободу. Коли Іван IV вторгнувся до Лівонії в 1558 р., пропольська партія в ордені обрала нового магістра, Готарда фон Кеттлера. Останній, передбачаючи тривалу боротьбу з Москвою, шукав захисту для Лівонії в договорі не тільки з Литвою, а й з Польщею. Проте знову проявилися старі литовські настрої окремішності, і угоду підписала в 1559 р. одна Литва.

Невдовзі з'ясувалося, що сил самої Литви, задіяних ще й у важкій борні на південному кордоні, бракувало для захисту Лівонії. Тоді інші держави вирішили скористатися зі становища в Лівонії. Данія окупувала острів Езель, а шведи висадилися в Естонії (Естляндії), оволодівши в 1561 р. ревелем (Таллінн). Ці ускладнення прискорили перебіг подій. Магістр та архієпископ погодилися на секуляризацію своїх релігійних фундацій. Готард фон Кеттлер став герцогом Курляндським як васал польського короля, а решта Латвії з Ригою підпорядкувалася безпосередньо Сигізмунду Августу.

Важко було сподіватися, що імператор Фердинанд І (1556-1564) терпітиме таке становище, оскільки Лівонія вважалася імперським ленним володінням. Сигізмунд Август запобіг втручанню імператора й можливості укладення ним союзу з Москвою завдяки своїм власним союзникам у Німеччині. Наймогутнішим з них був курфюрст Бранденбурзький, представник іншої гілки роду Гогенцоллернів. Щоб заручитися його союзництвом, Сигізмунд Август у 1561 р. поширив право успадкування герцогства Прусського Альбрехтом, його братами та їхніми нащадками також і на курфюрста Бранденбурзького та його нащадків. Це була велика ціна, бо Польща розплачувалася можливістю безпосередньо включити Пруссію до свого складу після очікуваного згасання Альбрехтового роду.

Того ж року московіти знову вторгнулися до Лівонії і війна тривала до 1570 р. Спершу Польща була союзником Данії проти Швеції та Москви, але цей союз розпався, коли росіяни почали загрожувати шведським володінням у Фінляндії. Річ Посполита мала створити своєрідний піратський флот, але Данциг та Ганзейські міста невдовзі почали протестувати проти скорочення своєї торгівлі з Прибалтикою та Росією. На мирному конгресі в Штеттині в 1570 р. було зроблено спробу узгодити інтереси Польщі, Данії, Швеції, імператора Максиміліана II (1564-1576) та Ганзи. Але імператор обстоював свої претензії на суверенітет над Лівонією, і вимоги Польщі були відхилені. Ганза особливо чинила опір наполяганням Польщі на закритті для судноплавства річки Нарви, бо це завадило б її поновленій торгівлі з Росією.

Поширення польських інтересів на нову велику частину Балтійського узбережжя привело Польщу до ближчих стосунків з Англією. Два двори обмінялися кількома посольствами. Польське посольство 1555 р. недвозначно продемонструвало головний предмет своїх зацікавлень. Його керівник, гуманіст Криський, просив королеву Марію Тюдор підтвердити права та комерційні свободи, якими Ганза досі користувалася в Лондоні. Це питання було порушене на прохання прусських міст Ганзи, які тепер були під пануванням Польщі.

Лівонські події значно вплинули й на внутрішній розвиток Речі Посполитої. Наприкінці свого правління Сигізмунд Август не приховував недовіри до шляхти, яка зняла в сеймах галас за проведення конституційних Реформ та тісніший союз між Польщею, Литвою та Пруссією. Проте внаслідок зближення, що випливало з потреби короля у допомозі шляхти в Лівонській війні, відносини між королем і шляхтою поліпшилися. Тому в 1562-1563 рр. принаймні частково реформи були здійснені. Пйотркувський Сейм ухвалив повернення короні всіх маєтностей, які з 1504 р. посіли магнати без згоди сеймів. Король, зі свого боку, пообіцяв витрачати одну чверть прибутків з цих маєтностей на утримання постійного війська.

Вимоги тіснішого союзу Королівської Пруссії з польською короною виявилися, однак, марними. Ні король, ні магнати не звертали особливої уваги на такі пропозиції, а прусські знать та міста вперто захищали свої привілеї, відмовляючись створити спільний сейм з рештою королівства. Тим часом поступка, яку зробив король, дозволивши Бранденбурзькій лінії Гогенцоллернів успадкувати Герцогську Пруссію, поховала всі сподівання на тісніший зв'язок герцогства з Польщею.

Позитивні наслідки по тривалих переговорах, на перебіг яких вплинула нова криза, мали лише зусилля щодо зміцнення унії Польщі з Литвою. Король не бажав утратити через ближчу унію з Польщею тверде підґрунтя династії Ягеллонів у Литві, де лише представник цієї династії міг бути обраний великим князем. Тому, щоб зберегти свою унію з Литвою, поляки були зобов'язані у кризовому становищі обрати королем Польщі Ягеллона.

У Литві найсильнішу опозицію тіснішій унії становили магнати, серед яких наймогутнішими були Радзивілли. Вони навіть плекали надію, що у випадку, якщо Сигізмунд Август помре, не залишивши нащадків, великим князем стане один із них. Крім того, в Литві, де союз з Польщею сприймався як необхідність, усе ще зберігав силу партикуляризм. Навіть під час обговорення унії цей дух виявлявся щоразу, коли литовці успішно діяли проти Москви.

Війна з Московією, однак, була надто важким тягарем для Литви, і ставало дедалі зрозумілішим, що без військової допомоги Польщі Литва не зможе чинити опору військам Івана IV. Бої в Лівонії ясно це засвідчили. Невдовзі литовська шляхта підтримала своїх польських побратимів у їхньому прагненні тіснішої унії двох держав. Литовська шляхта заздрила привілеям польської та мріяла наслідувати останню. Скоро стало зрозумілим, що першим кроком литовського Сейму має бути зрівняння його за складом і в правах з польським, як передумова тіснішої унії. У 1565 р. такий крок було здійснено за королівським указом. Було не тільки реорганізовано литовський Сейм за польським зразком, а й створено сеймики, і в Литві розпочалися правничі та адміністративні реформи за польським зразком.

Два сейми почали свої переговори на початку 1569 р. в Любліні. Проте давній дух литовського сепаратизму ще раз проявився. Протягом першого етапу переговорів про умови унії члени литовського Сейму залишили місто, потай сподіваючись відкласти переговори. Проте король та члени польського Сейму продовжували відпрацьовувати свій план унії, який передбачав існування одного спільного сейму, але який зберіг би особливий політичний статус Литви. Литва повинна була зберегти свої окремі офіційні установи та власне військо. Крім цього, король та польський Сейм включили до польської корони три русинських провінції, які досі були під Литвою — Підляшшя, Волинь та Брацлавщину ⁶. Київ також став частиною королівства Польського. Це збільшення теренів Польщі мотивувалося інтересами повної участі Польщі в литовсько-російському конфлікті та захисту Південної Литви від татар, досягти чого можна було лише за умови, якщо Польща матиме з Московією і татарами спільні кордони.

Погіршення фінансового та воєнного становища Литви змусило її знать зібратися у Вільно й прийняти Люблінську унію, незважаючи на опозицію Радзивіллів. Литовці вимагали тільки, щоб крім спільного сейму в обох країнах надалі існували окремі сейми для обговорення місцевих справ. Таким чином, унію між двома країнами представляли спільний король і спільний сейм, який мав скликатися у Варшаві біля кордону Литви, і якому король завдячував своїм обранням. Після обрання короля повинна була відбутися лише одна церемонія коронування в Кракові. Спільний сейм мав ухвалювати рішення в закордонних справах ⁷.

Укладення Люблінської унії є особливою віхою в історії Східної Європи. Польські історики славлять її як поширення західної цивілізації далеко на Схід, інші вчені — засуджують як акт примусу щодо литовців. Але тодішня русинська знать на Волині та в Києві, прагнучи свободи, подібної до вільностей польської аристократії, дивилася на це інакше, а решту населення, звісно, до уваги не брали. Одне є цілком певним: з 1569 р. ворожість Московії щодо Польщі значно зросла, і щойно Росія подолала внутрішні труднощі, пов'язані із згасанням династії Рюриковичів, ця застаріла ворожнеча до Польщі виявилася фатальною як для цієї останньої, так і для Литви.

З іншого боку, полякам не вдалося домогтися тіснішої унії з польською короною щодо Пруссії. Сигізмунд Август втратив кращу можливість для цього, коли по Альбрехтові герцогський стіл Пруссії успадкував його розумово відсталий син Альбрехт Фрідріх, неспроможний взяти на себе кермо правління. Це дозволило королю Польщі призначити поляка регентом Герцогської Пруссії, як і розраховували пропольські прусські стани. Сигізмундові та його сенату бракувало, однак, якоїсь чіткої політики щодо Пруссії та розуміння, що для Польщі було життєво важливим узяти все узбережжя Балтики під свій контроль. Можливість було втрачено, і фактичну владу перебрала Прусська герцогська рада. З іншого боку, рішення Сигізмунда привести Королівську Пруссію до тіснішої унії з короною та обмежити її автономію спричинило заворушення, які ледве вдалося вгамувати.

За нового польського короля Стефана Баторія (1576-1586) під проводом Данцига було зроблено небезпечну спробу відокремити від Польщі померанське узбережжя ⁸. Король був змушений піти війною на Данциг, бюргери якого віддали себе під захист короля Данії. Хоробрий та енергійний Стефан Баторій, однак, не знайшов серед польської аристократії розуміння своєї прусської політики. Війна з Данцигом розпочалася в 1576 р., але закінчилася наступного року Мальборкським миром. Данциг скорився Польщі, сплатив компенсацію і дістав повне прощення. До 1585 р. місто повернуло собі більшість привілеїв, які скоротилися були за Сигізмунда II.

Важкі бої з Росією, однак, не дозволили Стефанові Баторію зосередитися на Герцогській Пруссії. Він зрікся всіх планів щодо тіснішої унії Пруссії з Польщею і доручив опікунство над Альбрехтом Фрідріхом та урядування Пруссією Георгу Фрідріху Бранденбург-Ансбаському, надавши йому титул Прусського герцога. Таким чином, успадкування Герцогської Пруссії поширилося на іншу гілку роду Гогенцоллернів.

Ще одну можливість Стефан Баторій втратив у 1582 р., коли прусські стани, незадоволені регентством Георга Фрідріха, створили йому сильну опозицію та звернулися до польського короля, щоб той втрутився. Король зі своїм коронним канцлером Замойським замість призначення регентом поляка виступив на боці Гогенцоллерна в його боротьбі проти бунтівних станів. Останні знову марно зверталися до польського короля в 1585 та 1597 рр. Таким чином, Георгові Фрідріху вдалося завдяки підтримці самої Польщі зміцнити зв'язки між Герцогською Пруссією та Бранденбургом.

Сигізмунд III (1587-1632) з шведського дому Ваза продовжував наслідувати пасивне ставлення свого попередника до Герцогської Пруссії. Коли Георг Фрідріх Гогенцоллерн у 1603 р. помер, Сигізмунд III замість призначення польського регента довірив управління Пруссією Йоахімові Фрідріху, курфюрсту Бранденбурзькому, а після його смерті в 1609 р. — його синові та спадкоємцю Йоганнові Сигізмунду. Польська аристократія розуміла інтереси Польщі в Пруссії не краще за свого короля, який більше цікавився своїми претензіями на шведський трон, тому 1611 року Сейм санкціонував його політику. Курфюрст, склавши присягу польському королю, отримав подальше розширення своїх прав щодо успадкування Пруссії. Лише після згасання всієї династії Бранденбурів Герцогська Пруссія повернулася б до польської корони. Курфюрст пообіцяв утримувати військовий флот для захисту прусської торгівлі на Балтиці, сплачувати Польщі триста тисяч гульденів щорічно й допомагати своєму феодальному володареві в разі війни.

Після смерті у 1618 р. розумове відсталого Альбрехта Фрідріха курфюрст Бранденбурзький став герцогом Прусським. Хоч феодальні відносини Пруссії та Польщі зберігалися, зв'язки між польською короною та Герцогською Пруссією, природно, послабшали. Польський вплив у Прусії продовжував слабшати, доки в 1657 р. Пруссія не перейшла під самостійний суверенітет курфюрста Бранденбурзького, який перестав бути польським васалом. Його самостійний суверенітет виявився фатальним і для свобод та привілеїв прусських станів.

Звичайно, поляки в XVI-XVII ст. не мали змоги передбачити наслідки своєї пасивної політики щодо Пруссії. Їхні королі, втягнені в конфлікти з Московією, Швецією та Данією, безумовно, вважали своє порозуміння з Гогенцоллернами в тодішніх обставинах перевагою. А втім, брак твердої та сталої політики в Пруссії допоміг Гогенцоллернам побудувати свою власну могутню авторитарну державу та збільшити свій вплив у Німеччині. За цю недбалість Польща згодом тяжко поплатилася у XVIII ст., коли саме Пруссія ініціювала поділ Польщі.

Примітки

¹ Пор.: Krollman C. Die Schlacht bei Tannenberg, ihre Ursachen und Folgen. — Konigsberg, 1910.

² Про відгомін цієї війни в Прибалтиці див.: Górski K. Pomorze w dobie wojny trzynastoletniej. — Poznań, 1932.

³ Про історію Королівської Пруссії протягом перших сорока років див.: Gorski K. Pierwisze czterdziestolecie Prus Królewskich, 1446-1506 // Rocznik Gdański. — 1937. — T. 11. Див. також більш загальну працю цього ж автора про Тевтонський орден: Górski K. Państwo krzyžackie w Prusach. — Gdańsk-Bydgoszcz, 1946.

⁴ Про політику Альбрехта щодо Польщі див. монографію Е. Йоахіма (Joachim E. Die Politik des letzten Hochmeisters in Preussen. Albrecht von Brandenburg. — Leipzig, 1892-1899. — (Publikationen aus den preuss. Staatsarchiven. Bd. 50,58, 61). Про прусські намагання укласти союз із Росією див.: Forstreuter K. Preussen und Russland — Göttingen, 1955. — S. 75-100.

⁵ Для вивчення середньовічної історії Лівонії все ще корисна праця: Shiemann Th. Russland, Polen ud Livland — Berlin, 1887. — Bd 2; див. також: Hellmann M. Das Lettenland im Mittelalter. — Munster, 1954; Kirchner W. The Rise of the Baltic Question. — Newark, 1954.

⁶ Польський погляд на цю інкорпорацію див. у кн. Halecki O. Przyłączenie Podlasia, Wołynia і Kijovczczyzny do Korony w roku 1569. — Kraków, 1915.

⁷ Кілька важливих студій з юридичних відносин між Польщею та Литвою опублікували провідні польські історики в матеріалах симпозіуму: Polska i Litwa w dziejowym stosunku. — Warszawa, 1914; Див. також: Balzer O. Tradycija dziejowa unii polsko-litewskiej. — Lwów, 1919; Balzer O. Stosunek Litwy do Polski (видано в третьому томі посмертного видання творів автора). — Lwów, 1937. Короткий огляд історії унії див.: Halecki О. L'evolution historique de l'Union polonolithuanienne // Le Monde Slavě. — 1926. — Ouvr. 2,. Див. також його огляд бібліографії польських праць з історії Польщі та Литви: Halecki О. Przegląd badań nad dziejami Litwy 1385-1569 // Pamiatky VI zjezdu historyków polskich. — 1935.

⁸ Докладніше див.: Lepszy K. Stephan Batory a Gdańsk // Rocznik Gdański. — 1932.—T. 6.

Поиск по сайту: